Про дивні поради

 
«Мовна мозаїка» в журналі «Українська мова» — невичерпне джерело лулзів. Як ми бачимо на прикладі проекту правопису й у супровідних обговореннях, у тій мовній установі чомусь вирішили, що мовна практика неважлива, досліджувати історичні причини появи того чи того «неправильного» явища не варто, зате можна просто щось «виправити», довільно висловити, постулювати з власного смаку, і це одразу має ставати керівництвом для всіх. Глибока помилка.

Цього серпня ІУМ відкрив сторінку в Фейсбуку, тепер долучатися до абстрактного мудрування можна і через соцмережі. В перших же записах — поради. Традиційні поради Городенської виразно поділяються на своєрідне повторення загальних норм та на пропозицію якогось дивного відхилення. Один запис від 24 грудня з прикладами:

– «У Республіці Польща чи Республіці Польщі» — порада помилкова, практика підтверджує правоту критикованих довідників, а не довільну смакову рекомендацію. (Перевага на порядок показує наочно, що є мовною нормою.)
– «Не виключено, що…» — дивна пропозиція замінити варіант, що його вживали Грушевський, Йогансен, Огієнко, Петров-Домонтович, Гончар (тільки за першим пошуком у корпусі), вживають Забужко, Андрухович, Ліна Костенко. Можна замінити одну кальку на такі ж довільно запропоновані кальки, але навіщо?
– «Документ показують, а не пред’являють» — пред’явники документів у шоці, бо вони тепер будуть «показники»?
– «Про розділовий знак після З повагою» — рекомендує тире, а не кому, в етикетній конструкції. Ще раз, в етикетній, тобто такій, що усталюється незалежно від норм згори.
– «Святки», «Донька, дочка» — поради зайві; ті, хто взагалі читають такі поради, напевно вже встигли прочитати словники.
– «Заступник, не заступниця» — порада не вживати іменник у жіночому роді обґрунтована помилково.
– «Завідувачу, але небоже» — порада пояснюється через норму, але дуже неповно.
 

Коли українці відкрили Америку?

 
Цікаве спостереження про поширення інформації у Новий час подибав у блозі Андрія Кураєва. Приблизно в кінці 1540-х рр. Максим Грек у коментарях до слова Григорія Богослова згадує:
 

«…люди португальські й іспанські, з усією обережністю, нещодавно, років 40 чи 50 тому (по сповненню сьомої тисячі років од сотворення світу), почали перепливати на великих кораблях і відкрили багато островів, з яких одні населені людьми, а другі порожні, і землю Кубу, настільки велику за розмірами своїми, що навіть її жителі не знають, де вона закінчується. Ще відкрили вони, коли обійшли всю південну сторону [Африки] до північного сходу до Індії, сім островів, Молуккськими звуться,… »

 
Здається, це перша згадка про відкриття Америки в далекому закутку Московської держави. Тут Максим Грек покладається на пам’ять; колишній член делеґації Константинопольського патріарха в Московію, котрий одверто погано ставився до московського розколу, залишився там надовго — двічі засуджений соборами грек перед створенням коментарів устиг посидіти у монастирському ув’язненні. З обставин життя святого перекладача можна припустити, що текст «Объяснение отчасти недоуменных неких речений в слове Григория Богослова» Максим Грек написав не раніше 1548 року. За часом появи зі свідченням грека за першість конкурує слов’янський переклад записки Максиміліана Трансільвана «Про Молуккські острови», виданої в Кельні 1523 року й майже дослівно перекладеної не пізніше середини XVI ст. в тому ж перекладацькому колі. У записці докладно описані обставини відкриття Нового світу та плавання Маґеллана.

А от коли відомості про відкриття Америки потрапили в Україну? Маючи свої контакти і з греками через канали церковної ієрархії, і з Західною Європою через політичні польські зв’язки, інформація про таку подію мала потрапити чи не одразу й звідусіль. Але самого потрапляння замало, треба, щоб відбулася певна рецепція, певна згадка в тексті. Можливо, в латино- чи полономовному тексті, що міг поширюватися в Україні.

Точно відомо, що «Космографія» Себастьяна Мюнстера (1544) знаходилася в бібліотеці Костянтина Острозького. Можливо, збірник Сімона Ґрінеуса «Novus orbis…» (1532)? Пізніше джерелом цілком може бути «Хроніка» Мартіна Бельського з доповненням «Про Новий світ і Америку» (1564); останню згадує А. Курбський після 1575: «…да прочтется книга, глаголемая «Кроника о новом свете», яко короли шпанский и португальский, недавными леты во Индие многие земли подъ свои власти покорили, и научивъ ихъ христианскимъ обычаемъ, и святымъ крещениемъ просветили». Але який староукраїнський автор уже знає про Новий світ?
 

Іменування чужого

 
Учорашній закон про перейменування УПЦ (МП) дивовижно непристойний. Влада, в цьому випадку законодавча гілка, продовжує ставитися до населення яко до дітей нерозумних, що їх треба оберігати від шкоди. Такі авторитарні патерналістські ідеї не залишають український політичний клас ніколи. Можна згадати про пропозиції маркування як іноземних агентів недержавні організації з закордонним фінансуванням. Наче все правильно — влада турбується про державну політичну й економічну безпеку, але по факту це є втручанням туди, куди державі суватися зась. Якщо організація, хоч цивільна, хоч релігійна, є злочинною й небезпечною, то можна і треба її діяльність заборонити, а членів переслідувати, але дозволяти під умовою додатку до назви це неймовірно.

Наші керівники вдаються до аналогії захисту національних брендів. Агов, у нас світська держава, де релігійні організації можуть довільно вдавати з себе найпрекрасніших продавців найбезумніших вірувань та світоглядів, найкращих серед усіх конкуруючих фірм посередників між реальними та вигаданими світами. Їх назви стосуються тільки їхніх організаторів та їхніх прихожан і нікого більше. За однієї умови.

Ця умова — державне фінансування. Тільки тоді, коли держава володіє часткою прибутку організації (або з якихось причин витрачає на її утримання бюджетні кошти), вона має право брати участь у виборі назви. Якщо вже якась з церков потрапила в опалу у поточного керівництва, це не дозволяє владному механізму управління втручатися в принципово недержавний сектор. Помилка цього втручання на наступному електоральному циклі цілком може обернутися навспак.
 

Єпіфаній з варіантами

 
Колись Бернард Шоу дотепно зауважив, що англійці з американцями це два народи, розділені спільною мовою. У нас навіть більше — українці це такий один народ, розділений однією мовою. В українському випадку закон очікування найгіршого працює якнайкраще й якнайочевидніше. Якщо для чогось існує найменша можливість вигадати мовне відхилення, воно буде вигадано, й негайно набуде прихильників та противників, розділених непримиренно на групи тільки цим.

Ім’я новообраного предстоятеля нововизнаної автокефальної української церкви вже має три варіанти: нормативний літературний Єпіфаній (з гр. відомий, знатний), перезапозичений на західний манір Епіфаній та штучно архаїзований варіант Єпифаній. Немає сенсу розбирати, хто, де і з якої причини зробив помилку чи не погодився з усталеним ужитком, варіанти вже існують і розділятимуть україномовних. У Вікіпедії такий різнобій кумедно подано навіть в одному реченні: «Епіфаній (…) пострижений у чернецтво з іменем Єпіфаній на честь святителя Єпифанія Кіпрського». Хоча в нашій історії найвідомішим є ім’я не святого Єпіфанія з далекого Кіпру, а Єпіфанія Славинецького, українського церковника й філософа XVII ст.

Не маю жодного сумніву, що вживана останнім часом по відношенню до Сергія Думенка виробнича назва Епіфаній буде критикована опонентами як типове мовне латинництво. Бо варіант Епіфаній міг би з’явитися в українській тільки тоді, коли початково грецьку назву переймали через західноєвропейські мови (пор.: епігон, епіграма, епідерміс; навіть епіфанії Дж. Джойса), а варіант Єпифаній міг з’явитися б і внаслідок українських фонетичних змін (пор.: єпископ, єпитимія, єпитрахиль), якби ж тільки ім’я неперервно побутувало в українській і не зазнавало інших змін (скажімо, як Матвій, Степан). Проте так не сталося, і заміна -і- на -и- нині засвідчує виключно спробу штучно підробити, сфальсифікувати фонетичну історію церковного імені, наче воно було завжди, або ж переробити за вигаданою логікою, на противагу західному Епіфанію. Цей позамовний підхід з наївним бажанням щось навмання «виправити» завжди дивує, бо засвідчує зневажливе ставлення до мови як до неповної чи примітивної системи. Тим часом літературний варіант Єпіфаній (Єпіфан) з різних причин, серед яких можна виділити важку вимову для народного вжитку, вплив церковного іменування та вплив російської мови, залишився і з йотацією, і з Ф-, і з фонемою -і- (пор.: Філарет, Леонід).

Якщо різнобій уже існує об’єктивно й нікуди не зникне вже ніколи, можна хіба що спробувати оцінити поширеність варіантів. Кількаразову перевагу очікувано має літературна норма Єпіфаній, підтримана величезним корпусом наукових та енциклопедичних видань останнього сторіччя, а два конкуруючі з протилежними ідеологічними обґрунтуваннями варіанти Епіфаній та Єпифаній поширені приблизно однаково як відхилення. Проте тепер, з появою керівника нової церковної структури, зміни в розподілі кількості неодмінно стануться. Звісно, залежно від згадування діяльності нової дійової особи на українському політичному полі.

Київ, температура повітря (°С)

 

 

 

---

 

Стрічка випадкових новин @maksymus
 

Томос

 
Позичання нових іншомовних назв й уживання їх без подальшої адаптації завжди засвідчує певну потребу мовців прийняти разом з назвою якусь нову концепцію, нове явище, нову річ. Таким назвам залишають свої ніші, де їхні значення зрозумілі без перекладу.

Нині в медіа очікувано вибухово збільшилася кількість згадок активізованої нещодавно назви томос, що означає певного роду церковний указ, декрет. Проте, як і у випадку булли, енцикліки чи фетви, саме нові додаткові значення породжують необхідність запозичення. Томос це не просто указ, а указ предстоятеля православної церкви з питань церковного устрою, а також, що теж необхідно, церкви з основною грецькою мовою.

В українській мові потреба позичання виникла тільки після появи ідеї української автокефалії, ба навіть іще пізніше, під час осмислення формальних кроків до її здобуття. Проте поразка Української революції 1917-21 рр. відклала це надовго. Втім, хоча і за кордоном, але переклад томосу 1924 року про визнання автокефалії Польської церкви був урочисто зачитаний також українською.

Перші приклади послідовного вживання назви томос в українській мові трапляються в спеціальній літературі з історії релігії кінця 30-х років (О. Лотоцький-Білоусенко, 1938, І. Огієнко, 1942). Українські автори мали належним чином описати документи, що були надані Константинополем новим східноєвропейським релігійним утворенням у Польщі, Естонії, Латвії, і припускати, що одержання української автокефалії так само відбуватиметься через томос. Таким чином назва однозначно зв’язувалася з політичною ідеєю здобуття автокефалії й не зникала з того часу ніколи. Цей зв’язок добре зберігають і вживання до нашого часу.
 

Авторитарна магія

 
Подивився останній з приквелів до «Гаррі Поттера» про фантастичних тварин. При тому, що дуже сподобалася радикальна зміна стилістики, за загальною нудністю фільм наближається до останніх частин епопеї. Але тут цікаво, що магічність перенесена в світ кінця 1920-х років без додаткового чаклунського антуражу у вигляді капелюхів, мантій, мітел та іншого зайвого відволікання невибагливої глядацької уваги. Скажімо, як поодинокий приклад, юний Дамблдор, відомий нам за забавним ґендальфоподібним образом перших книг/екранізацій, тут одягнутий як цілком світський англійський професор початку XX ст., популярний серед учнів Хоґвартсу своєю проґресивністю, а не патріархальністю. Архіворог же виглядає якимось панком, а не монстром з потойбіччя. Наче за логікою творів Роулінґ між тим міжвоєнним часом, коли персонажі намагалися наслідувати останню моду, використовуючи найсучасніші людські досягнення в одязі й техніці, і часом поттеріани сталася якась несподівана стилістична архаїзація, що змусила світ магів закосніти в відмові від використання сучасних людських здобутків, од транспорту до банківської системи, ба навіть переважно ще й повернутися до вікторіанських часів.

Але не художню переконливість хочу зауважити, це справа на любителя. А те, що фентезійні світи, тобто всесвіти з упровадженням додаткової магічної складової, чомусь завжди скочуються до спрощення, до авторитаризму й суворого розділення персонажів на панівні, особливі, та підлеглі групи. Наче саме введення джерела чарів і доступ до нього героїв та антигероїв через суворий вишкіл чи за правом народження вимагає як наслідок вибудовування ієрархії, причому суворої ієрархії, часто аж до рабства. Мені здається, вимога авторитаризму в магічних світах має сенс. Адже саме «розчаклування» світу колись позбавило леґітимності ієрархії релігійної та монархічної влади й віддало її на відкуп складним сучасним масовим суспільствам з вимогою рівності й демократії. І тому хороші автори, відчуваючи, що повернення чаклунства просто мусить повернути і нерівність, і несправедливість політичну, змушені йти за логікою створених світів, що вже не залежить од їхніх власних переконань.
 

Логіка й опортунізм

 
Вимога несуперечливості між арґументами доведення часто пояснюється знаменитим шкільним анекдотом. Бертрана Рассела якось запитали, чи справді можна з суперечливого набору арґументів вивести будь-що? Справді, — відповів великий логік. Доведіть тоді, що ви є Папа Римський. Рассел запропонував наступне іронічне доведення:

1. Припустимо, що 2 + 2 = 5.
2. Віднімемо 2 з обох частин рівняння й одержимо 2 = 3.
3. Переставляючи, одержимо 3 = 2.
4. Віднімемо одиницю з обох частин й матимемо 2 = 1.
5. Бертран Рассел і Папа Римський це дві людини, але оскільки два дорівнює одному, то я і Папа є однією людиною. Отже, я є Папою Римським.

Завдяки суперечливості початкових тверджень (водночас 2 + 2 = 4 та 2 + 2 = 5) створюється ілюзія логічного слідування з, насправді, будь-яким кінцевим результатом, довільно визначеним.

Проте в політиці ця вимога не діє так, як у науці. Ба навіть навпаки, набір навмисно суперечливих арґументів дозволяє звертатися до всіх учасників політичного процесу взагалі, до всіх виборців загалом, не втрачаючи нічиєї підтримки для досягнення поставленої мети. Особливо цей прийом дієвий у періоди суспільних зрушень й переоцінки цінностей. Перед політиками, наприклад, стоїть задача знести монументи Леніну й не посваритися з сентиментальними пенсіонерами типу «Леніна звалили». Справжні опортуністи вкидатимуть одразу суперечливі твердження, з різних наборів арґументації, — Ленін величезний злочинець та Ленін був безсрібником і просив не вшановувати себе монументами та культом, «…уберите Ленина с денег, так цена его высока». Суперечливість у тому, що або ми зносимо монументи з антикомуністичних мотивів, або зі справжніх комуністичних, але не можна керуватися водночас обома. Та ні, можна і треба, відповідає реальна політика, і працює з виборцями далі. В цьому випадку мета знаходиться за межею доведення, визначається не ним, а політиканами, що, вдаючись до суперечливої аґументації, можуть виходити до публіки з чим завгодно. Чи треба винести муміфікованого Леніна з Мавзолею? Треба, це не по-християнськи, це суперечить волі покійного, це буде вшануванням, це буде покранням злочинця. Знайдіть суперечності.

Власне, на суперечності арґументації і ловляться опортуністи, але після здійснення політичної дії це нікого не цікавитиме.
 

Про примітивні політичні міркування

 
Надибав на цікаве (для справжніх цінителів дискурсу, звісно) інтерв’ю Ірини Фаріон. Якщо щось і може змусити мене поміняти думку про неприпустимість вживання неофемінативів у нейтральному мовленні, то це саме такі політикування. Перебільшую, звісно, бо зміна поглядів просто всупереч тому, що одіозні особи висловлюють абсолютно неприйнятні міркування, засвідчила б повний провал здатності власного раціонального судження. А втім, це завжди буває неприємно, коли, на перший погляд, «підтримка» знаходиться там, з чим завжди стинаєшся, що вважаєш одним з найбільш неприйнятних явищ у питаннях української мовної політики, без подолання наслідків чого сама нормальна мовна політика неможлива в жодному питанні, не тільки в цьому. І саму таку ведмежу підтримку завжди доведеться розбирати окремо й усупереч основній дискусії. Тим не менш, такі чудово сформульовані в концентрованому вигляді вибухові заперечення саме з боку консерваторів змушують вносити корективи в мої пошуки, що ґрунтуються суто на ліберальних поглядах. Вони засвідчують, що, як і в польському випадку, між політичним консерватизмом і вибором стратегії нейтралізації в українській може існувати зв’язок тісніший, ніж я припускав раніше, а це значно ускладнюватиме будь-які дослідження, що ще й не починалися.
 

— Є частина українців, які підтримують вживання фемінітивів, а інша — навпаки проти. Яке Ваше ставлення до фемінітивів?
 
— Це якась навала з фемінітивами. Їх тулять куди треба і не треба. Для мене дуже важливо з яких середовищ вони ідуть. Ідуть з ліберального середовища, з середовища, яке обстоює гендерну ідеологію від якої мене тріпає, тому що я шанувальниця традиційних стосунків між чоловіком і жінкою, традиційної родини, де чоловік — це голова, але жінка — шия. У нас в Україні завжди був матріархат і буде. Але я за те, щоб чоловік був воїном, а жінка передусім, хоч би перші три роки абсолютно віддала своїй дитині. Тому, коли починають втручатися в цю царину святая святих, то в мене виникає внутрішній супротив. І тому, коли мене представляють, як «професорка», то я ставлю запитання: «Це є така посада «професорка»?». Мене обирали на посаду професора, я бачила офіційно-діловий документ. Ви можете мене професоркою кликати на каві, але в офіційно-діловій атмосфері прошу мене називати відповідно до чинного правопису. Якщо ми це заведемо через правописну комісію, колегію мовознавців Інституту української мови, до якої я також увійду і скажу свою думку, тоді ми можемо вживати це у всіх сферах. А якщо це є черговий елемент моди, то вибачте, я не модна, тому що я стильна. Бо мода — це та штука, яка минає, а стиль це те, що залишається завжди. А немає нічого кращого серед стилів, ніж класичний.
(Ірина Фаріон: «Вони реально посягають на мій рай, тому я змушена повернутися в пекло»)

 
Для розбору можна зазначити, що тут водночас вжито давно відому арґументацію пунктів 6, 7, 8, 9, 10, 11. Нічого нового.
 

Підготуватися

 
За останній тиждень неодноразово бачив та чув дієприкметник підготований замість очікуваного, на мій погляд і смак, стандартного підготовлений. Цікаво, що можна місяцями ніде не натрапляти на перший, саме це привернуло увагу, а все одно, рано чи пізно виринатиме. Забагато вжитку менш поширеного й загалом незвичного варіанта водночас змушує припускати, що таким чином нещодавно десь несподівано спрацювало якесь авторитетне джерело з культури мови, що воно довільним чином радило україномовним обмежити вжиток одного на користь другого. (Чи не Караванського, бува, перевидали?)

Обидва дієприкметники створені звичайним чином від спільнокореневих дієслів; якщо підготовлений від підготовити (підготовляти за СУМ-11 основне дієслово), то підготований від підготувати. Обидва трапляються з кінця XIX ст. (Підготовлений приблизно з початку 1870-х, а підготований з початку 1890-х, але ця різниця несуттєва.) Проте вживання їх завжди було далеко не рівномірне, схоже, навіть незалежно від реґіону. Підготовлений з варіантами переважає підготований від 5-ти (ГРАК, причому за джерелами після 2000 року співвідношення збільшується до 10) до 20-ти (Лейпцизький корпус сучасних інтернет-текстів) разів.

Просто цікаво було відмітити, якщо раптом за кілька років співвідношення зміниться.