Загалом я несхвально ставлюся до етнічних прізвиськ. У сучасному світі національних держав, побудованому на взаємному визнанні честі й достоїнства окремих націй та розумінні потреби співіснування, це елементарна гігієна мислення. Наліпка зашорює, звужує горизонти, слугує свого роду мислестопом, коли йдеться про чужі групи ідентичності.
Тим не менш, постійне виникання таких образливих прізвиськ, що їх у літературній мові витіснено в категорію обсценних, засвідчує важливу потребу в них у живому, невимушеному мовленні. От про цю потребу далі.
З перших днів активної фази війни для дошкульного обзивання росіян українці вживають багато різноманітних образ. Спершу тільки для назви їхніх суто військових інтервентів; потім автоматично переносять на весь народ-аґресор. Нині залишилося тільки два основні варіанти — орки та підори. Перша — книжна, малозрозуміла простим людям. Друга ж, зберігши всі традиційні образливі значення несхвалення одностатевих стосунків, уже не асоціюється ні з ким іншим, як з росіянами. Підори — і без зайвих пояснень зрозуміло, про який народ мова.
Колись у майбутньому, через десятки років після нашої перемоги у не знавших війни та післявоєнної руїни, хто про цей безумний час читатиме при малоймовірному бажанні в нудних історичних книжках, напевно виникатимуть питання припустимості і цієї етнічної наліпки. Тоті підори казати не можна, — авторитетно доводитимуть вони. Це ж образа за етнічною ознакою, ба така, що виникла в нетолерантному брутальному середовищі. З належним чином прийнятих посилок виводимуться правильні, справді правильні й коректні висновки. Ті, хто їх промовлятиме з повчальним тоном моральної вищості, будуть стовідсотково праві. Правоту потужно підтверджуватиме загальне знання…
Але для того, щоб ці далекі спостерігачі взагалі могли колись існувати, нам треба відбити підорів тут і тепер. Суне навала цілого ворожого народу з його величезними ресурсами держави, акумульованими десятиліттями й кинутими на наше знищення. Рік тому можна було все списувати на особливості диктаторського управління, на те, що то воюють професіонали за гроші та нагороди. Але ж ні, після проведеної мобілізації стали замазан всі, війна була підхоплена як своя всіма підорами як народом. Безумна ідея піти війною на сусідів не знаходить опору в їхньому суспільстві. Що робить привабливою думку про колективну провину та відповідальність.
Колективна відповідальність це дивна концепція. Та ця стрімко поширена простонародна назва ворога засвідчує, що така концепція «природна», інтуїтивно зрозуміла. Хотілося б, щоб сфантазовані далекі в часі спостерігачі брали цю інтуїцію до уваги, перш ніж нас теперішніх засуджувати.