Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

 

Подорожі першої половини літа 2021

 
Країна, що тече молоком і медом… Інколи за черговим поворотом перед очима з’являється такий вид, що аж перехоплює подих. Наче в раю.

Дні слуг і служанок

 
Цими днями німецька компанія-авіаперевізник «Люфтганза» у намаганні стати більш інклюзивною остаточно відмовилася від бінарно розділюючих звертань «леді та джентельмени», «пані та панове» та под., замінюючи їх ґендерно-нейтральними звертаннями, на кшталт «шановні гості», «вітаємо». Напевно, з тих же причин на цьому тижні президент Чехії підписав закон, ухвалений їхньою палатою депутатів, що дозволяє не використовувати фемінізуюче закінчення -ова до жіночих прізвищ. Навіть у цій слов’янській мові, де явище моції є найбільш поширеним і розвинутим порівняно з сусідніми, жінки все частіше віддають перевагу чоловічій формі прізвища.

Історичний розпач

 

«У їх народ і слово, і у нас народ і слово.
А чиє краще, нехай судять люди.»

 
Людина сучасної світової цивілізації мислить історично. Навіть не просто історично, а лінійно історично. Не в колі, і не в поверненні того самого; наші історії-наративи зручно розгорнуті в одному невблаганному напрямі від минувщини до будучини, події в них нанизані на цю наскрізну лінію, наче намистини. Як той Нікейський символ віри, де було викладено-вилито в наративну формулу основні й безсумнівні з погляду віруючих християн події лінійної історії, що була, що є і що ще буде. Якщо ж їх не згадують, події зникають, наче і не існували.

Стаття-послання Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» це виклад сучасного московського офіційного символу віри. На обрану наскрізною історичну лінію нанизано ретельно підібрані події, що в своїй багатокілобайтній повноті за задумом автора мають доводити винесену в назву тезу. Фактично, висунуте твердження тут доводиться саме через себе, і можна було б пройти повз, якби це не був програмний текст лідера країни, що останні кілька років веде з нами цілком реальну війну з цілком реальними втратами. А отже, смисл статті далеко не в історичному тлумаченні, а в певному виправданні росіян перед самими собою того, що вони за цей час накоїли.

Численні провали інтерпретацій статті неодмінно розберуть на цитати дотепні журналісти, що спеціалізуються на історичній тематиці. Відмічу головне, що за цим текстом ховається справжній ідентичнісний розпач. А якщо якась намистина не нанизується? Якщо українці і росіяни не об’єднані ні мовою, ні вірою, ні навіть давньокиївською спадщиною, навіть у вигляді вбитої російськими більшовиками династії?

Розпач автора проявляється в тому, що, формулюючи як символ віри обрані історичні події під певним кутом, про що б не йшлося, він веде мову зовсім не про Україну. А про ідеологічне існування самої Російської Федерації! Про її вислизаючу ідентичність. Якщо українці і росіяни не один народ, то коли відбулося хрещення росіян, наприклад? Якщо не було єдності Києва та Залісся, як немає її тепер, то як історія київської династії стосується історії її однієї гілки? Якщо більшовики погані, то чому викликає такий опір «ленінопад» чи дерадянізація? І т. д. Чорна діра власної історії, що не виводилася б з Києва, надзвичайно лякає автора, про неї воліє навіть не думати. Як страхітливо оминали її покоління імперських істориків.

Звідси, з головного замовчання життєвої необхідності України-як-одного-народу для будучини РФ і бере початок і гуманітарна, і військова політика Кремля. Анексований Крим, загиблі від рук окупанта українські захисники на Донеччині… Стаття постулює твердо для найнездогадливіших — це війна не просто за якісь території, це війна за самі підстави існування. А значить, вона ніколи не закінчиться. Ультимативні умови здачі чітко висловлено.

Нам же залишається самим вирішувати, що робити з тими, хто не визнає самого нашого існування.
 

Конституція не для нас

 
Професор конституційного права в Джорджтаунському університеті Ренді Е. Барнетт в одному пересічному інтерв’ю, де йшлося про суто американські поправки, сформулював геніальну універсальну фразу:
 

«Конституція — це не той закон, котрим маємо керуватися ми. Це закон, котрим мають керуватися ті, хто керує нами.» (*)

 
Хороша цитата навздогін нещодавного гучного святкування владою чергового ювілею неодноразово переписаної-переламаної української Конституції.
 

Оманливі назви

 
Біля Співочого поля на початку спуску з гори давно вже працює заклад громадського харчування під кумедною назвою «Царське село». Назва як назва. Любов до словесної позолоти, що відсилає як не до часів імперії, то до дворянської еміґрації (осоружне кривляння у вигляді прикольного -офф), невикорінювана в службі побуту. Та коли проходив, уява завжди домалювала класичні інтер’єри в стилі епохи Пушкіна з його елітарним Царськосільським ліцеєм, відповідні «великопанські» страви тощо.

Реальність виявилася значно простішою. У цій назві ключове слово не прикметник, а іменник село. Імітація народного вбрання офіціантів, на стінах розцяцьковані хатинки з тинами, простацький гумор на тему свинини в меню, все так, як міська уява малює ідилічну картинку веселого безтурботного малоросійського села. До чого тут тоді було додано царський? Підкреслена назва власності на невільні душі, що, мовляв, село казенне? Дивно.

А інколи назви значно перевершують очікування. Заклад «Жульєн» у Лютежі спершу повеселив. Чому раптом така відсилка до французів у невеличкому містечку під Києвом? Та виявилося, що ця назва цілком відповідає акуратності подачі доволі вишуканих страв найвищої якості й оформлення. Теж було дивно.
 

Екс-пекс-фекс

 
Втрата дефіса в назвах з префіксом екс- це одна з небагатьох суто орфографічних змін катастрофічної реформи 2019 року. Підготовлена ще в 60-і роки в радянському мовознавстві під прозорим ідеологічно вмотивованим приводом простонародного спростачення написання для неграмотних робітників з селянами зміна виявилася для мене чи не найнеприємнішою. Проявляється її дикість у неабиякій незручності читання реформованих текстів без дефісів, коли в штучно візуально збільшених, громіздких і невпізнаваних з першого погляду нових словах втрачається наголос, губиться значення. Інколи доводиться подумки повертатися, щоб віднайти смисл: екс-позиція та експозиція, екс-порт та експорт, екс-курс та екскурсія, екс-тракт та екстракт, екс-тер’єр та екстер’єр, екс-преса та експрес, екс-гума та ексгумація і т. д. У цьому класі слів надовго створено безлад.

Не обійшлося і без новостворених проблемних місць. Нехай власні назви дефіс ще зберігають, утворюючи великий клас винятків, повністю знищуючих гадану простоту. А що робити, коли назва до того ж так звана, подається в лапках? Особливо в необхідних лапках. Наприклад, як реформаторам тепер написати екс-«мер» про призначених російськими окупантами «народних мерів»? Помічаю, що начотчики не заморочуються і в цьому випадку, просто викидають дефіс, викочуючи читачам, котрих явно не поважають, свої шалені конструкції, на кшталт екс«мер», екс«беркутівець» тощо. Додає кумедності сліпе застосування правила про боротьбу з дефісом до якихось екс-віце-прем’єр-міністрів та інших.
 

Великі числа мрій

 
Посадити мільярд дерев! Як красиво і гучно звучить це чергове владне вкидання в інформпростір. Порожнє, чергове цілком порожнє вкидання в одному ряду з аналогічними прожектами, на кшталт нещодавно вкинутого наміру створити надсучасний університет на золотих гектарах виставкової землі.

Таку вже маніру роботи з суспільною думкою демонструє теперішня влада, що вийшла з шоу-бізнесу, де остаточний результат це зовсім не мільярд дерев, а отой інформаційний шум у перший день новини. Критичні коментатори не полінувалися порахувати, що для висаджування такої кількості дерев потрібні неймовірні людські та матеріальні ресурси, що їх уряд не мав і не матиме. Але новина вже відіграла, завтра про неї ніхто не згадає.

І це ще в тому разі, якщо рахувати одноразову акцію. А втім, посадити дерево — це не посадити дерево і забути. Це ще кілька років обслуговувати його, поливати, поки приживеться, оберігати від комах, примх погоди та людей. За останні кілька років я висадив вісім саджанців дерев, з них три вже загинули, самі не прижилися чи були зламані бовдурами-комунальниками. І в наступний рік під великим питанням виживання ще двох; буде дивом, якщо переживуть. Виходить співвідношення три до восьми. Кущів навіть не рахую, вони гинуть і знищуються у ще гірших пропорціях.

Тож посадити мільярд дерев з турботою про результат — означає висадити два-три мільярди саджанців, забезпечуючи їх виживання перші кілька років. Хто це робитиме, на які кошти, навіщо? Великі гасла, великі мрії, велика порожнеча. Сміття на вході, сміття на виході.
 

Укрпоштова доставка

 
Відкрив і перевірив на практиці нову для себе електронну букіністичну книгарню Biblio.com. 12-14 квітня замовив через неї шість книжок з різних приватних крамниць США, обирав подешевше. Намагався ще трохи економити, тож дві з них знайшов у Великій Британії, звідки пересилка коштує менше.

Зрештою книгарня відпрацювала пречудово, але купівля водночас виявилася перевіркою ефективності «Укрпошти», яку вона пройшла зі скрипом. Хоча початок був дуже навіть обнадійливий. Уже 5 травня на телефоні прочитав повідомлення, що можу зайти за одним міжнародним відправленням у своє відділення. Як усе технічно, зрадів я. Першою тільки з телефонним повідомленням прийшла книга, замовлена чи не останньою, тут продавець SequiturBooks з Меріленду вийшов переможцем у моєму особистому заліку. Але одразу зайти на пошту не зміг, і прийшовши після свят, зіткнувся з призабутим уже хаосом державних служб. Вони не квапилися. Черга. Відправлення шукали півгодини, періодично натякаючи, що загубили, могли відправити назад, або що я повинен буду доплатити за зберігання (свята не зараховуються, тож надбавки в них цього разу не вийшло), і я вже був радий, коли нарешті віддали довгожданий пакет.

Для проформи запитав, чи немає для мене ще відправлень, не передбачаючи підступу. Працівники теж для проформи пошукали, порилися в комп’ютері, і відповіли, що більше нічого немає. Але вже за кілька хвилин, піднімаючись додому, зі здивуванням дістав з поштової скриньки папірець з поштовим повідомленням про ще одне відправлення, вже з іншим номером, про яке на телефон нічого не приходило. Негайно повернувся у відділення з цим папірцем. Черга, тягнучка. Там знову півгодини порилися, діставши звідкись нарешті посилку з Dunaway Books з Міссурі. Друге місце заліку. Але тепер я так просто не відставав. Змусив поштарів перевірити систему по всіх телефонах, по всіх варіантах прізвища (виявилося, що з латинським алфавітом у операторів проблеми, потрібно викликати перекладача, щоб записав правильно). І раптом виявилося, що у них уже пару тижнів лежить іще одна моя посилка, Grendel Books з Массачусетса, третє місце, запакована найкраще з усіх, у велику коробку з пінопластовим наповнювачем. І про неї, каже комп’ютер, навіть комусь відсилали СМС, але кому — невідомо. На цій коробці телефон не було написано, тож система «Укрпошти» звідкись підтягнула абсолютно чужий номер, на нього і відправили повідомлення, не турбуючись продублювати папірцем.

Минуло ще два тижні. Вже гадав, що з останніх трьох відправлень діждусь хіба що однієї книги, теж з США, що, як свідчила система відстеження за номером, давно перелетіла океан і чи не місяць пролежала в Цюріху, поки минулого понеділка не одержав повідомлення на телефон і про неї. Британці ж одразу економили, і номери відправленням узагалі не присвоювали, відправивши обидві книги звичайними бандеролями, покладаючись на випадок. Нарешті, сьогодні прийшов і на них папірець з відділення. 25 травня — сорок днів найдовший термін з найближчих за відстанню точок. Забирав усі три разом, але за зберігання якоїсь довелося таки доплатити пошті 20 гривень; так і не збагнув, у чому провина.

Зрештою зрозумів, що з нашою державною поштою треба докладати трохи більше зусиль для контролю відправлень, по можливості присвоювати і відстежувати міжнародні номери, періодично заходити у відділення, щоб перевіряти телефони, прізвища та варіанти. Про якісь поштові відправлення вони повідомляють на телефон, про якісь папірцем у скриньку, а про якісь узагалі можуть не повідомити. Тепер розумію, що рік тому не одержав ще дві книги тільки через цей брак контролю.
 

Травневі подорожі

 
Переяслав, Козелець та Біла Церква.
 

Філософські погляди та психологічні риси

 
Чудове інтердисциплінарне дослідження провели психолог Девід Яден та філософ Дерек Андерсон. Вони задалися питанням: «Чи визначають психологічні риси філосософські погляди?» «…як філософські погляди… співвідносяться з психологічними рисами у професійних філософів…».

Основні результати надзвичайно цікаві. Не було виявлено помітної кореляції між філософськими поглядами і основними демографічними характеристиками, такими як вік, стать, сімейний статус, дохід, етнічність, професійний статус. Також з конкретними філософськими поглядами не виявилася зв’язана жодна з п’яти модельних характеристик особистості (відкритість досвіду, добросовісність, екстраверсивність, погоджуваність та невротизм).

Натомість були виявлені наступні кореляції:
– теїзм зв’язаний з погоджуваністю;
– жорсткий детермінізм з низькою задоволеністю життям та депресивними станами;
– консеквенціалізм, реалізм, фізикалізм та кореспондентна теорія істини зв’язані з більшим інтересом до нумерології;
– віра в метафізичну можливість «філософських зомбі» зв’язана з добросовісністю;
– теїзм та ідеалізм, прийняття некласичної логіки зв’язані з переживанням власного трансцендентного досвіду;
– не-реалізм по відношенню до естетики та моралі з уживанням психоактивних речовин;
і т. д.
(«Психологія філософії: Зв’язок філософських поглядів з психологічними рисами у професійних філософів»; див. короткий опис з посиланнями на текст роботи).

Автори роблять висновок, що «між філософськими поглядами та різними психологічними рисами можуть існувати важливі взаємозв’язки. Отже, ці результати можуть викликати сумніви в адекватності суто раціоналістичної концепції переконань».

Додатково дослідники виявили, що праві політичні погляди зв’язані з кількома філософськими поглядами, такими як теїзм, лібералізм свободної волі, нефізикалізм та кореспондентна теорія істини.