21 лютого, коли Євромайдан 2014 року уже переміг, але питання влади ще не було остаточно вирішене, в будівлю Верховної Ради вперше з початку протестів раптом почали організовано заходити озброєні автоматами люди в одностроях. Знервовані депутати в прямому ефірі перелякано намагалися вияснити, хто вони такі, що тут роблять. І буквально благали припинити захоплення. За кілька хвилин звідкісь надійшла команда, і автоматчики пішли невідомо куди так само швидко, як і з’явилися. Цей дивний епізод, в котрому хтось під час поділу влади продемонстрував свій силовий ресурс тим, кому було треба, так і залишився непроясненим серед інших таємниць того року. Чомусь згадав цей випадок, коли побачив фотографію з холу будівлі Конґресу США, де під погруддям Лінкольна вповалку відпочивають нацґвардійці у викладці. Присутність озброєних людей помітно змінює акценти будь-якої події. Особливо тоді, коли демократія найуразливіша — при зміні правлячих осіб та партій.
Так, до січневих подій у США прикуті очі всього світу. І не дарма. Нам теж не завадить уважно дивитися на те, що відбувається в ці дні в найстарішій демократії світу, коли історія привідкрила публіці прихований непривабливий каркас режиму, і при найменшій цікавості можна побачити, що відбуватиметься на практиці, яким чином доводиться викручуватися, коли демократія сама по собі не працює.
Девід Харт, відомий австралійський ліберальний дослідник політичної економії XIX ст., вивчаючи роботи Герберта Спенсера про санітарний нагляд (1851), зробив влучне спостереження з приводу того, що відбувається в світовій політиці останній рік як реакція урядів на пандемію. Явище державної ідеології захисту від хвороби, що виливається в обмеження прав і свобод, він назвав гігієнічним соціалізмом (hygiene socialism). Втручання потуги держави для новітнього санітарного захисту він порівнює з історично практикованим соціалістичними режимами використанням каральної медицини проти дисидентів. Харт поміщає нову групу «гігієнічних соціалістів» в ряд інших потужних лівих «команд», що грають в «соціалістичній лізі», як от: військові соціалісти (хто керує військово-промисловим комплексом), соціалісти розвідки та нагляду, кейнсіанські соціалісти, культурні марксисти, зелені соціалісти. (Д. Харт «Що робити? Постання гігієнічного соціалізму і перспективи свободи». Див. також статтю Г. Спенсера «Санітарний нагляд».)
Дональд Дж. Бурдо, належно оцінивши внесок Харта у знаходження потрібного терміна, додає занепокоєнь:
Американський інститут економічних досліджень (AIER, Ґрейт-Баррінґтон, Массачусетс; див. про Ґрейт-Баррінґтонську декларацію) зібрав список досліджень впливу локдауну на стримування коронавірусу. Висновки невтішні:
Одне з класичних есе на тему «невидимої руки» ринку. З часом стає тільки кращим, переливається новими барвами.
У Місті зимовий туман і мряка. На небі зірок узагалі не видно. Тому цікаве сьогоднішнє небесне явище — зближення найбільших планет, Юпітера і Сатурна, Велике з’єднання (лат. Coniunctio magna), назване журналістами «Вифлеємською зіркою», — доводиться спостерігати через програму на планшеті. Найближче ці планети зійдуться через пару годин у південно-західній частині неба, коли в наших широтах вони вже підуть за горизонт.
Гарна репліка Брайана Каплана про те, що виборці можуть голосувати на підтримку певних речей через упередження соціальної бажаності. Тобто накладають на суспільство через податки витрати на те, що самі для себе не купували б.
Звичайний підхід з боку «теорії суспільного добра» говорить, що коли населення голосує за щедре фінансування X, це означає, що X є суспільним добром, навіть якщо ніхто для себе це X не купує. Каплан же пропонує підхід з боку упередження соціальної бажаності:
«Чому ніхто не купує X добровільно? Тому що людям не подобається X; принаймні недостатньо, щоб за нього платити. Чому всі хвалять X? Тому що хвалити X виглядає доброю справою. Чому люди одностайно голосують за щедрі витрати на X? Тому що голосування це особливого роду висловлювання». (…) «То яке ж поясення є правильним? Моє найкраще припущення — і те, і те. У світі повно проблем суспільного добра. Але у світі також повно фарисейського позування. Урок психології для економіки, хоч як це дивно, полягає в тому, що ми повинні перестати довіряти виборцям і замість цього зосередитися на тому, як споживачі витрачають свої власні долари».
Новий документальний чотирисерійний серіал про американського президента Рональда Рейґана («Рейґани», The Reagans, 2020) я почав дивитися тільки для проформи. Думаю собі, не завадить, документалка дозволить закрити пробіли у візуальному сприйнятті того заокеанського періоду, що його знаю тільки через чорно-білий радянський телевізор і через призму протистояння часів «холодної війни». На якісь особливі відкриття не сподівався.
Російські новинні канали зникли з моєї інформаційної бульбашки дуже давно. Ще до Оранжевої революції вони складали мізерну частину; найдовше протримався міжнародний російськомовний канал RTVi, що також на початку десятих пропав з мого кабельного пакета. Можна сказати, що ціле десятиліття практично не стикався з сучасною російською журналістською мовою. Та от нещодавно випадково передивився потрібний сюжет, переглянув ще більше дотичних, і потім довго не міг зрозуміти, що мене непокоїть. Ні, не подача матеріалу, і не вбудована в саму структуру новин пропаґанда. Виявилося, що мене здивувала сама мова. За пару десятків хвилин випуску російських новин я не був заскочений жодною кумедністю чи неправильністю, жодною вигадкою, цілком стандартна мова, стандартна вимова. Така могла бути і десять, і двадцять років тому. Наче не було ніякої перерви.
Натомість українські новини з цього погляду виглядають огидно. І хоча я за останній рік послідовно повимикав уже з кнопок найогидніших мовних експериментаторів, на кшталт «Еспресо» чи «Прямого» (де російськомовні ведучі перший рік прямо в ефірі ділилися «знахідками» кумедного і незвичного, чим вони поповнювали свої знання української), не буває такого дня, щоб на будь-яких каналах диктори не встругнули щось неприємне. Гадаю, вимкни я зараз україномовні канали, через десять років просто нічого не зрозумію.
Так, учора раптом виявив, що назва ожеледь уже не в моді. На «1+1» із якихось запилених словників витягли розмовне слівце «слизота» у значенні «слизькість» і всувають його в усі свої репортажі про міську погоду. (Почув це слівце вперше за все своє життя, аж здригнувся від неприємної несподіванки.) Звісно, десь у словниках воно було. Та якщо вірити цифрам на останніх сторінках пошуку Ґуґла, близько третини всього вжитку (45 зі 119) припадає на минулий тиждень і так чи так сходить до останніх новин ТСН. Тобто джерело розмазування «слизоти» по ефіру напевно відоме.
Досі в україномовному журналістському просторі не можуть позбутися цієї саморуйнівної хвороби росту, проголошуючи безглузде гасло реформаторів усіх часів, що «час розставить на місця». Та не розставить ніколи. Намагаюсь уявити, що змушує до мовних приколів редакції. Сидить такий собі спеціально найнятий копірайтер і випадковим чином замінює все, що йому здається прісним, на найдивніше, найнеочікуваніше? Щоби що? Якась незадоволена потреба має до цього спонукати.
На цьому тижні почалася перша в світі масштабна вакцинація проти ковід. Закупівля у виробників і розподіл фармацевтичної продукції з самого початку були взяті під контроль державами, де створюють списки, процедури, протоколи масової вакцинації. У новинах з Великої Британії нам показують перших вакцинованих, чиновники запевняють, що нікому не робитимуть поступок, сама королівська родина сумирно займає свою чергу, препарати розподілятимуться тільки по визначених групах населення і тільки по черзі… На перший погляд усе виглядає дуже справедливо і практично, поки одне підступне питання не псує всю зворушливу картину. А чому це раптом британські пенсіонери одержують рятівну вакцину першими? Вже одержують.