Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

 

Національна роз’єднаність

 
У новинах пройшла інформація: «Всеукраїнський радіодиктант національної єдності без помилок написали всього двоє людей (…) минулого року було аж 311 робіт без жодної помилки». (Для порівняння, 2015-го було всього дванадцять робіт без помилок.)

Це все, що треба знати про національну єдність. Справжня освітня катастрофа. Адже добровільно пишуть диктант і не менш добровільно відсилають написане комусь на перевірку не всі, а ті, хто більш-менш впевнені в своїй грамотності. Тобто це абсолютно адекватні письменні українці з верхнього квартиля за знаннями мови. (Як і в будь-якій іншій інтелектуальній діяльності, і в цій, напевно, найнижчій квартиль знає менше, ніж нічого, найвищий — знає майже все.) І якщо серед цих найбільше знаючих учасників радіодиктанту національної єдності знаходиться тільки одна з половиною робота без помилок, це справжній жах. Статистична похибка мала б дати більше ідеальних робіт. Це означає, що правила, спущені згори, якими їх в ідеалі бачать укладачі диктанту, ніяк не відповідають мовній нормі, якою вона є насправді.

Власне, для нормалізаторів правопису збірка типових помилок таких національних (!) диктантів мала б бути настільною книгою, дорожньою картою конче потрібних змін. Не може бути, щоб всі настільки помилялися порівняно з недосяжним національним ідеалом єдності, що його символізує правильна стандартизована мова.
 

Капіталізм та кооперація

 
Можна багато говорити про високу духовність економічно невільних країн, будувати величні повітряні замки абстрактних ідей. Але емпіричні дані ставлять усе на своє місце.
 

Класифікація країн за економічною свободою, добродійністю, ВВП на душу населення та щастям. (Арео, «Кооперативна природа капіталізму», 2019):

 
«Цифри ніколи не брешуть. Капіталізм — це система кооперації, за якої люди мають можливість робити речі самостійно для інших. Він не тільки вивільняє потужні сили індивідуальних стимулів, але створює місце для співчуття та милосердя через добровільну допомогу. Вільні суспільства досягають економічного процвітання, що, в свою чергу, каталізує щастя в їхньому населенні (до певної міри). Соціальні системи, засновані на примусі, породжують протилежний результат.»
 

Земля це товар

 
У Верховній Раді давно призабуте вже блокування трибуни. Вирішують одну з найважливіших проблем — продаж землі. В зіткненні інтересів провідних гравців вимальовується традиційно вже погане рішення, при якому певним групам будуть створені неприпустимі для вільного ринку преференції, а у програші залишаться саме ті, про кого популісти згадують найчастіше, — зубожілі безземельні селяни.

Проте це неважливо; тому селяни (і всі ми) і зубожілі, що обирають тих, кого обирають. Вітати треба сам факт продажу землі. Хай її негайно всю скуплять іноземці (чого, звісно, не станеться), хай гратимуться з правилами під себе великі холдинґи, сам крок до створення ринку землі в Україні це абсолютно вірне й давно очікуване рішення. Рішення, що запізнілося на півтори сотні років. Без вирішення земельного питання про жодний розвиток країни не може йтися.
 

Жарти комунальних служб

 
Чудового січневого вечора 1993 року вінніпежанин Кельвін Хоулі повернувся додому з лікарні, де саме народився його син, і побачив, що комунальники, прибираючи сніг, пошкодили бровку біля його будинку. Містер Хоулі спокійно подзвонив до відповідної служби, але тоді не міг навіть передбачити, що епопея з дзвінками розтягнеться на довгі десятиліття.

Комунальники не відгукнулися… Впертий домовласник роками просив місто поремонтувати розбитий бордюр. Роками, десятиліттями скарги залишалися без відповіді. Інколи він з сумом спостерігав, як місто планово ремонтує бордюри на протилежному боці вулиці, залишаючи його сторону невідремонтованою. Його сусіди по нещастю на тій же стороні вже самі давно самостійно поремонтували, як могли неоковирно, свої бордюри підручними засобами. Але ж це не шлях справжнього горожанина.

Нарешті мрія здійснилася! Хоулі надіслав запит у новостворену електронну вінніпезьку систему. О диво, від міської влади надійшов офіційний лист з відповіддю, що ремонт заплановано на 26 червня 2037 року. Призначено дату ще через двадцять років! «Це доволі забавно, якщо подумати. Це буде великий день, коли вони справді відремонтують», — сміючись крізь сльози, прокоментував рішення Хоулі.

Пояснення затримки прозаїчне. Беземоційна програма визначила пріоритетність і поставила дату відповідно до календарних свят і визначених стандартів ремонту. Місцевий депутат розповів, що аналогічну скаргу на сусідній вулиці Уївер-Бей розглядали сім років.

«Мій особистий прогноз», — жартує Хоулі, — «коли вони бровку перекладуть, наступної весни її знову розтрощить техніка».

Справжній жах на Хеллоуїн

 
Жахіття з множенням варіантів назви нещодавно запозиченого свята лякалок триває. Прямий наслідок випендрювання невігласів з невиправданим поширенням г на місце очікуваного х. А ще й наголос усі ставлять як заманеться і відмінюють навмання. Оцих класиків вічного жанру «зламай собі язика назло» пуристи перелякали, що українською Хеллоуїн якось по-крученому має бути, от і виходить кумедне.
 

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.
 

Нова тисячогривнева купюра

 
Про вибір постаті Володимира Вернадського для нової купюри майже не сперечаються. Мабуть, це правильно. Таким чином банківські працівники наче беруть участь в опитуванні про видатних українців, водночас створюючи суспільну впізнаваність. Свого роду самопідживлюючий процес.

Колись у ЖЖ я проводив власне опитування, і ще тоді відмітив забавну залежність: майже всі перші, на думку учасників, постаті вже мали свої персональні купюри. Випадав з ряду саме Вернадський. При цьому завершальне обмежене опитування з обраних постатей дещо поміняло порядок, хоча воно, на мою думку, менш надійне, адже дуже залежало від настрою тодішніх тимчасових телевізійних дискусій.

Можна навіть спробувати спрогнозувати, чиї обличчя з’являтимуться на грошах при пришвидшенні інфляції: Петро Могила, Патон, Гоголь, Бандера, Стус, Котляревський, але навряд чи пропонований під ювілейний рік Куліш. Хтось з них неодмінно з’явиться на наступній купюрі в 2000 гривень.

Протиріччя популізму

 
Зеленський запевняє співбесідника у Золотому, що він не лох. Це запевнення Президента звучить дисонансом. Таке повторюване самовивищення виглядає дивно, адже основний посил кампанії та спорадичне спілкування обраного Президента та його команди з публікою (важко сказати, що це спілкування з пресою) полягає в тому, щоб подавати його яко звичайну, пересічну людину, свого в дошку хлопця, чувака серед чуваків, котрий до всіх звертається «на ти» не через хамство, а суто через наївність, через яку порушує протокол, їздить на велосипеді і т. д., і т. п. Одним словом, професійний образ простого безхитрісного мужика. Власне, «простий мужик» це і є буквальне означення для лоха: «Лохъ — мужикъ» — тлумачить давній словник жарґонне слівце.

От ті, хто вірять у спеціально створюваний образ простого мужика, і намагаються пояснити йому при особистих зустрічах небезпеки тієї чи тієї дії чи заяви про здачу українських інтересів, інакше ніж лохівством яку не назвати. Обертається саме так, як це бачимо на відео, де Зеленському намагаються донести щось, що в принципі не мав би знати мужик-лох. Але той раптом розвертається звичайним владним оскалом і злобно відповідає, що «не лох», чим створює нерозв’язне протиріччя між старанно створюваним образом та реальністю. Якщо не лох, то хто? А якщо, все-таки, лох, то що робити?
 
 
Анекдот на додаток. За новими правилами правопису назва лохотрон пишеться через дефіс.
 

Проблема колективних дій

 
Цілий тиждень у Києві зранку й майже до другої половини дня стоїть густий туман. Збіглося кілька причин, серед яких незвично тепла погода кінця жовтня, унікальний антициклон, що ніколи не спостерігався в цю пору року, та сезонне настання часу палити опале листя на городах.

Остання причина суто людська. Сотні тисяч українців, не зважаючи на заборони й певний моральний осуд, починають у цей період проводити у себе на городах ритуал спалення листя. Ця причина є ідеальним прикладом проблеми колективних дій.

Проблема викидів — це та сама проблема безбілетника, проблема добровільних внесків в касу взаємодопомоги чи громадська активність, аж до забруднення голосування включно. Коли особистий внесок у колективне добро може робитися, або ні, залежно від співвідношення вигод та витрат. Хоча всі чудово знають, що палити листя погано, що спалення спричиняє викиди в атмосферу, але особисті вигоди перевищують витрати на організацію вивезення чи перетворення листя на компост у себе на землі. На боці обмеження спалювання мораль, потенційний штраф, мізерний виграш в чистому повітрі у себе на ділянці, тобто ті речі, граничний дохід од яких стрімко зменшується зі збільшенням групи, що виробляє і споживає суспільних дібр. На боці продовження спалювання залишається вигода економічна та практична матеріальна та моральна безкарність через те, що у великій групі знайти й покарати спалювача зв’язано з певними труднощами. При цьому, якщо якась людина з альтруїстичних міркувань перестає спалювати особисто, то через її загалом мінімальну участь у забруденні нічого не виграє, але продовжуватиме зазнавати витрат, спричинених загальним спалюванням.

Ситуація, здається, патова. Її практично неможливо розв’язати на горизонтальному рівні індивідуальних дій. Бо, скажімо, чим більше альтруїстів братимуть на себе витрати, тим краще далі почуватимуть себе еґоїсти, зазнаючи менше морального та матеріального тиску. За їхній проїзд «зайцем» уже сплачено. І буде сплачено, незважаючи ні на що. Виходить, раціональна поведінка окремої особи це не додавати нічого до спільного виробництва суспільного добра, а продовжувати користуватися ним, спалювати в своє задоволення, продовжувати їздити «зайцем», витрачати соціальний капітал добровільних об’єднань, забруднювати своїм необізнаним голосом виборчі урни.

Проте спільний інтерес залишається в тому, щоб дихати разом чистим повітрям. «Як ви смієте!» — кричить у порожнечу колективної безвідповідальності за забруднення дівчинка з трибуни ООН до світових політиків, котрі останні в цьому ланцюжку споживачів колективного добра. Це теж технологія стимулювання. Проблему колективних дій можна розв’язувати в два способи, збільшуючи витрати окремого забруднювача: морального засудження, коли спалювач, «заєць» чи виборець-невіглас нестиме більші моральні витрати від своїх дій, та матеріального покарання, коли співвідношення матеріальних витрат та вигод стає не на користь забрудненню. Ідеологією та копійкою.

Утім, проблему колективних дій можна розв’язати тільки колективно.
 

Надто довгі руки держави

 
Нашумілу пісеньку про згорілу хату я почув ще в п’ятничному прямому ефірі каналу «1+1». Так, при нагоді я спокійно дивлюся будь-які розважальні передачі, добре розумію жарти «Кварталу», як і взагалі цей невибагливий пострадянський вірменсько-єврейський гумор, що вирощувався в кавеенівській індустрії, а в кінці нульових професіоналізувався в кілька окремих телевізійних проектів, на кшталт «Камеді-клаб», що деякий час намагався закріпитися і на українському ринку, «Бійцівського клубу», «Кварталу-95», «Дизель-шоу» та под. Професіоналізм у гуморі означає тримання певної планки якості, відбору поставлених на промисловий потік жартів для кінцевого споживача. Ба сам процес відбору смішних та несмішних виконавців і авторів це теж справжнє шоу — кілька таких телепроектів з журі та початківцями, переможці яких потім вливалися в різні колективи, можна пригадати.

Та навіть мене, давно звиклого до великохамства й сервільності «Кварталу», що завжди жартував тільки так, як сподобалося б власнику ефіру цього проекту, вразила аморальність виступу: «Горіла хата, палала, В Лондоні жінка плакала…» — співали про підпал будинку колишньої голови Нацбанку В. Гонтаревої. Планку відбору опустили вже зовсім, подумав я, і вирішив забути. Вибір теми для кепкування, хоч це буде найгостріша, найнетолерантніша та найаморальніша подача, це справа відносин приватного проекту та його аудиторії. Більше про це нема чого казати. Власники всього ланцюжка виробництва телепродукту відповідають гаманцем, це вже їхня справа, чи вгадали вони, чи вгодили своїм глядачам.

Скандал понеділка, коли ролик був викладений в мережу і його нарешті подивилися ті, хто «Квартал» взагалі не дивиться, але обурюється аморальністю, теж цілком зрозумілий. Таке обурення «не своїм» гумором добре лягло на політичний український розподіл. Запрацював трайбалізм, хамство почали виправдовувати та засуджувати вже за політичними мотивами. Ця реакція вже не надто цікава, хоча коментувати скандальний виступ стали на вищому урядовому рівні, що для будь-якого шоу означає величезний плюс.

Тільки під час цього скандалу я зі здивуванням дізнався, що у нас є фінансований державою хор. Це відкриття вразило мене значно більше, ніж хамський випад чи політична реакція обуреного суспільства. Виявляється, держава досі прямо фінансує певні колективи, щоб ті нас розважали культуркою. Якась неймовірна річ, що ніяк не вкладається в мої уявлення стосунків держави та суспільства. Виходить, добре, що скандал з хором імені Г. Верьовки на підспівці у хамів потрапив у центр уваги.

Глядацьке обурення тих, хто не дивиться шоу, набуло сенсу. Бо всі ми оплачуємо існування хору, а значить, несемо і свою відповідальність за все, що вони за наші гроші співають ротом. Вихід обурення мав би бути не в засудженні гумору приватних груп, а у відокремленні будь-яких виконавців од держави. Держава має фінансувати необхідні їй культурні проекти через незалежні, відкриті конкурси, тільки в цьому випадку знімаються питання якості, моральності тощо виконання.

Краще менше держави!