Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

 

«Слідувати за наукою»

 
Люблю згадувати висловлювання Мирослава Поповича про те, що «немає наук, які говорили б про те, що повинно існувати». І нагода згадувати його трапляється все частіше. Здавалося б, таке розуміння має бути загальним місцем, коли хтось посилається на «науку» для прийняття політичних рішень. Політичне рішення має свою логіку, наукове досягнення — свою. Але події останнього року, коли політикани всього світу заялозили гасло «слідувати за наукою», вбиваючи ним всіляку опозицію, засвідчують, що більшість населення в принципі не розуміє, що таке наука, і чому це політичне гасло абсолютно антинаукове.

З цього приводу процитую відкриту переписку розумних економістів.
 
Дональд Будро у себе в блозі «Кафе Хайєк» зауважив:
 

«Сучасна наука справді є видатним і дивовижним досягненням людства. Проте вона втрачає будь-яке право претендувати на об’єктивність та на саму шляхетну назву „наука“, коли якісь з її висновків розглядаються як беззаперечне виправдання використання державної влади для перетворення суспільства. Слово „наука“, коли воно так використовується, стає синонімом слова „бог“. А політики, бюрократи та „експерти“, котрі нині прагнуть володарювати відповідно до такої „науки“, нічим не відрізняються інтелектуально чи етично від колишніх вождів, монархів чи радянських апаратчиків, котрі володарювали над іншими в ім’я виконання божої волі або досягнення того, що накреслено законами „Історії“.»

 
На цей коментар відповідає розлогіше його анонімний читач:
 

«(…) Мене дедалі більше дивує те, як фраза „слідуй за наукою“ входить у загальний лексикон. Як мінімум, використання цієї фрази видає фундаментальне незнання про те, як насправді працює істинна наука. Наука нікого не може вести (вона занадто безсистемна і хаотична для цього). Більше того, наука — це процес виявлення того, що існує (позитив), і ніколи не може казати, що треба робити (норматив). Якби ж то таке невігластво було єдиним, про що слід турбуватися, гадаю, проблему можна було б вирішити. Мене хвилює, що наука™ стає релігійною за своєю суттю. Люди мають вроджену схильність до релігійного. Вони прагнуть поклонятися чомусь, що може сповнити їх і їхній світ метафізичним смислом. (…)
 
Цей культ наче помазує вчених на вчених-жерців XXI сторіччя, котрі звище одержують божественну істину й доносять її до мас. Ставити під сумнів священиків — значить ставити під сумнів божественне й таким чином викривати себе як єретика (тобто того, хто заперечує науку). Боюся, що небагато хто з учених може встояти перед привабливістю слави та лестощів, що їм пропонують послідовники культу. Вони можуть до останнього не усвідомлювати, що це угода з дияволом. В обмін на те, щоб стати вченими-жерцями масового культу науки, ці колишні вчені виявляють, що вони настільки ж стають заручниками натовпу, як і його лідери. Справжня наука керується доказами і майже завжди веде в несподіваних і непередбачуваних напрямах (тому що Всесвіт набагато складніший, ніж можна собі уявити). Культ науки — це не що інше, як сцієнтизм, поєднаний з упередженням підтвердження. Таким чином, висновки новим ученим-жерцям фактично диктує натовп. В обмін на статус і популярність (і навіть якісь гроші) вчені-жерці постачають загалу науковоподібне обґрунтування своїх заздалегідь визначених висновків. Таким чином, „слідувати за наукою“ насправді означає слідувати за натовпом, використовуючи якийсь науковий жаргон наче зручну машкару. На все це гидко дивитися.»

 
Цей аспект перетворення науки на свою протилежність, коли науковість чогось визначається не власне наукою, а новітніми науковими жерцями при підштовхуванні натовпу (політики, медіа, державного апарату насильства), а решта наукової дискусії відкидається як єретичне, додає слушності давньому заклику Пола Фейєрабенда про те, що наука має бути відокремлена від держави. Принаймні через те, що політика корумпує все, до чого торкається.
 

Свободу — спинити

 
Стоять світло-сонячні жовтневі дні у нашому Вічному Місті. Такий чудовий щорічний подарунок природи киянам перед холодною і темною зимою. Не хочеться втрачати жодного промінчика.

Ганді в ботанічному

 
Натрапив у Ботанічному саду на свіжевстановлений пам’ятник Махатмі Ганді. Доволі акуратний, хіба що надто високо поставили як для такого людяного монумента. Індійське посольство дарує такі пам’ятники по всьому світу, і на клаптику Ботанічного саду знайшлося непогане місце; територію саду вже давно облюбували посли культури різних країн (неподалік уже були встановлені китайські та корейські пам’ятки).
 

 
 

Капіталізм печерної людини

 
Блискучий фейлетон з картинками та цитатами від ель ґато мало (автор не вживає великих літер).

Коли людські досягнення стають настільки складними, що ніхто сам не здатний зрозуміти процеси цілком, вони видаються чудесами. А коли досягнення вже не відрізнити від чудес, починає здаватися, що вони стаються самі по собі, незалежно від людських дій, і що можна з ними робити все, що захочеться. А от і ні! На прикладі колапсу вантажоперевезень автор розгортає ланцюжок подій, політичних рішень та наслідків, що призвів до теперішнього стану.
 

«скрізь, куди не подивитися, знайдеться чергова печерна людина зі своєю сокирою, котра руйнує ринки та відлущує все нові складові капіталізму, що роблять його функіонуючим.
 
а тоді всі вони виглядають здивованими, коли він раптом перестає функціонувати.
 
але тут немає чого дивуватися.
 
все це зламали вони.
 
сучасний капіталізм — це мережа взаємозалежних процесів. він настільки складний, що ніхто його не розуміє. ніхто не здатний зрозуміти. а чудова новина — нікому не треба розуміти. поки його залишати в спокої, він чудово впорається сам. запити випливають з місцевих обставин і поширюються. інформація переміщується туди, де вона повинна бути, створюються зв’язки.
 
як відомо, ніхто, жодна людина в цілому світі не знає, як зробити простий олівець з нуля. і все ж їх створюється багато і настільки задешево, що вони являють справжнє чудо.
 
або принаймні являли…»
 
(ель ґато мало. капіталізм печерної людини)

 
 

Скоріше б переведення годинника

 
Хоча сам я «жайворонок» і значно більше люблю весняне переведення, уже десь півтора-два тижні з наростаючою силою відчуваю свого роду ломку через усе більший незбіг світлового дня та стрілок годинника. Можна вже переводити, скоріше б…

* * *

Головою Ради став хтось зі «слуг», здається навіть сам автор попереднього законопроекту в призабутому азарівському стилі, де зупинення переведення на користь гаманцям енергетичних монополістів за російським зразком подається як своєрідний патріотичний акт. Тож, якщо наша недоладна влада цього разу не забуде про свою чергову популістську ініціативу, як це часто з ними трапляється, від забутих обіцянок тисячних доларових зарплат учителям до мільйонів дерев та мрії про трильойнні інвестиції, готуюсь морально до незручностей зупинення в наступні півроку.

У ЄС тим часом відповідні проекти поклали під сукно. Хіба що в Чехії розумно постановили, що, незважаючи на рішення всіх інших членів ЄС, вони традиційно переводитимуть годинник щонайменше ще кілька років.

Переглядаю масив статей про літній час (DST), і бачу, що всі вони виразно поділяються на дві групи. Автори першої розглядають ефекти тільки за два тижні, до і після моменту переведення. Такі статті переважно горою за припинення сторічної практики, тут торжествуюче демонструють пікові зміни ключових для політики охорони здоров’я параметрів у якості неприпустимих витрат. Значно менше, бо значно складніше збирати й обробляти дані, публікують статей другої групи, де розглядається вплив переведення на протязі цілого півроку дії літного часу. (Для прикладу, свіжа стаття про Індіану, де в деяких графствах почали переводити тільки 2006 року, що за десятиліття стало природним експериментом на людях, демонструє зв’язане з переведенням зменшення смертності у деяких вікових прошарках населення.) Ці автори більше схильні підкреслювати довготривалі, річні, ба навіть сторічні вигоди переведення і зауважувати, що пікові ефекти у першої групи можуть бути наслідком не стільки самого переведення годинника, скільки особливо незручної для людини природної сезонності. (Зрозуміла ж неабияка складність виокремлення наслідків і кореляцій: весна-осінь, саме в ці тижні міняється багато чого, крім годинника. Харчування, погода, сезонна робота, режими канікул та навчання тощо. Легко можна заплутатися в ефектах впливу та відбору.)

Утім, приклади абсолютно всіх політичних рішень добре засвідчують, що поламати щось працююче бюрократам завжди значно легше, ніж потім визнати помилку і повернути зламане до норми. І неважливо, стосується це часу (як у Японії з її підрахованими астрономічними економічними втратами через зупинення накинутого американцями переведення годинника), пандемії коронавірусу (коли непрацюючі авторитарні рішення ніяк не скасовують, а наполягають на збільшенні заборон), боротьби зі злочинністю, втручання у вільний ринок, встановлення чи скасування податків, санкцій і т. д.
 

На шпальтах — як на війні

 
У нещодавно опублікованому звіті канадських збройних сил, як повідомляє видання «Оттава сітізен», йдеться про те, що військове керівництво Канади використало пандемію як унікальну можливість випробувати методи воєнної пропаґанди на цивільних.

Ще раз. Новину треба перетравити. Розслідування показало, що минулого року канадські військові скористалися пандемією ковід-19 як приводом задіяти воєнні методи пропаґанди, розроблені для ведення інформаційної війни проти іноземних ворогів…

Військові заявляють, що план, націлений на підтримку урядових повідомлень про хворобу та на припинення опору урядовим обмеженням, був розроблений військовим командуванням Канади без погодження з цивільним керівництвом країни.

Кілька місяців тому канадський начальник штабу оборони генерал Уейн Ейр та заступник міністра національної оборони Джоді Томас визнали у внутрішньому документі, що пропаґандистська ініціатива військових вийшла з-під контролю.

* * *

Це була новина про розслідування відкритої країни з підзвітністю урядування та добре працюючими гілками влади, що стало відоме публіці завдяки чудово збалансованим стримуванням та противагам. А що відбувається по всьому світу, де все швидше падає демократія? Вже другий рік світові інформаційні канали наче стали на військові рейки, проводячи нечувану інформаційну політику підтримки все більш авторитарних урядових ініціатив зі скорочення прав і свобод в обмін на примарний захист.

Інформація про те, що навколо пандемії державна пропаґанда — доведено як факт! — інколи ведеться воєнними методами, розробленими для дезінформування противника, має змусити серйозно задуматися про розумні підстави власних переконань щодо припустимості тієї чи тієї, неодмінно заборонної, урядової відповіді на хворобу.

До речі, виповнюється рік оприлюдненню Ґрейт-Баррінґтонської декларації про цілеспрямований захист проти масованого бомбардування по площах.
 

Ще один академічний випадок

 
Викладач фінансового аналізу та права вирішив судитися з університетом.

Люди різних характерів, представники різних професій переживають сучасну хвилю проґресистської травлі за класичні ліберальні погляди на різноманітність, інклюзивність та зрівнялівку по-різному. За нещодавнім звільненням Пітера Богоссяна послідував не менш повчальний випадок з іншого вишу. Про подію, що триває вже понад рік, знову інформує блоґ «Здоровий глузд разом з Барі Вайсс». (Тут треба пояснити, що сама Барі — професійний журналіст. Її увага до таких новин викликана тим, що вона кілька років тому теж була пережила своє власне звільнення з одного з центральних американських видань через погляди.)

Ґордон Кляйн, професор права в Каліфорнійському університеті, викладач з сорокарічним стажем відмовився дискримінувати студентів за кольором шкіри й очікувано одержав від псевдорелігійного проґресистського (woke) диктату все те, що належить у наш час відступникам та єретикам. Травлю, відсторонення, необхідність захищатися перед неправдивими звинуваченнями, втрату додаткової роботи через політичний переляк замовників тощо. Тепер, як викладач-правник, він вирішив порахувати збитки і довести свою справу до суду. Нижче перекладені фрагменти з відкритого листа розкривають дивовижну картину сучасних академічних нравів:
 

Насильство в граматичних тонах

 
Тема узгодження граматичного роду вчора породила черговий мережевий мем. Почалося з короткої інформаційної замітки в третьосортному мережевому ЗМІ, орієнтованому на побутові сенсації. Переписавши без жодної задньої думки новину з сухого поліцейського протоколу, в редакції не передбачили хворобливу реакцію нашого дезорієнтованого мовно суспільства:
 

«Скандал у поїзді: провідник займався оральним сексом зі сплячим пасажиром (…) Відповідна заява була зареєстрована в поліції, повідомив журналіст Олександр Рудоманов. Там сказано, що провідник займався сексом з пасажиром в „неприродний спосіб“. Заявник прокинувся і виявив, що працівник Укрзалізниці „робить йому мінет“. Пасажир різко відштовхнув провідника від себе, як виявилося провідниця була в стані легкого алкогольного спяніння. За даною заявою було порушено кримінальне провадження за статтею „хуліганство“.» (*, 21 вересня 2021 р.)

 
Ґендерно-нейтральна мова офіційного протоколу протрималася в замітці до «провідниці» передостаннього речення. От саме оце несподіване для читача впізнавання статей і перетворило замітку на мем. Зацвірінькали тупенькі коментатори: «чому фемінативи потрібні», «чому фемінативи — це важливо», «чому без фемінативів нам нічого не зрозуміло»…

Ні, все не так, дорогенькі! Як раз з вами все чудово зрозуміло. Це наочний приклад, чому фемінативи бувають вкрай небезпечні для моральної вдачі суспільства. Якщо в кримінальній замітці про сексуальне насильство над людиною вам важливо заздалегідь розставити на свої місця стать учасників, для вас у мене велика сумна новина — це типовий прояв сексизму. Якщо ж іще емоційно обираєте сторону на основі статі чи ґендеру, і не можете собі обрати до їх виявлення, то новина буде ще сумнішою для вас — це прояв типової поведінки нераціональних сексистів. Ключова ж інформація тут не стать учасників, а місце, обставини злочину.

Кілька років тому наша мережа так само виявляла свою нерозвинутість, посміюючись з новини про насильство в поїзді, коли провідник виявився чоловіком: «Пасажир поїзда „Ужгород-Лисичанськ“, з яким провідник вступив в інтимні стосунки поки він спав, заявив, що не зміг його наздогнати після інциденту…» (2018 рік). Підозрілі збіги навіть дозволяють припустити, що вчорашню новину просто передрукували повторно, помінявши деякі деталі, але це погіршує неадекватність реакції.

Власне, у нашому суспільстві подія досі стає новиною хіба що тоді, коли там щось смажене, нестандартне. — Зґвалтували жінку? — читач зіває байдуже. — Сама винна… — Чоловік чоловіка? — Ану, ану… — А-а, жінка чоловіка? — Пощастило хлопу. — Де ж ваші фемінативи, щоб ми не напружувалися, судячи про все зразу крізь призму стереотипів своєї групи ідентичності?.. Навіть не сумніваюся, що новину про чергову постраждалу від насильства людину редакції завжди перевіряють на таку дику «смаженість». Дорослішати треба.
 

Концептуальний пеніс завдає удару у відповідь

 
Вільна думка карається. Завжди.

Зовсім не здивувала новина про чергове звільнення викладача американського вишу через політичні погляди. Такі новини з теперішніх фронтів війни проґресистів (woke) з розумом, котру в світових університетах в останнє десятиліття розпалили «вояки соціальної справедливості», йдуть одна за одною. Тут звільнили біолога, там психолога, отам «скасували» письменника, а онде підмінили в базі опублікованих математичну статтю про гіпотезу варіантності статей… Тиждень тому написав заяву про звільнення філософ Пітер Богоссян (Peter Boghossian), колишній вже викладач критичного мислення та етики в Портлендському державному університеті.

Відмітити цей пересічний нині випадок спонукає те, що мені доводилося згадувати в цьому блозі про виклик філософа корумпованій новітньою майже релігійною ідеологією проґресизму системі рецензування статей. Кілька років тому Богоссян разом зі своїми молодшими колеґами (культурологом Хелен Плакроуз та математиком Джеймсом Ліндсі, котрі згодом написали вдвох докладний розбір історії становлення так званих «критичних теорій») опублікували в провідних рецензованих наукових журналах низку навмисно безумних псевдонаукових статей з ідеально політкоректним змістом. Одна з них, видана під смішною, вигаданою спеціально незграбною назвою «Концептуальний пеніс як соціальний конструкт», була відзначена як найкраща в якихось внутрішніх рейтинґах проґресистів. Серед сміливої трійці, що кинула виклик проґресистському диктату, Пітер Богоссян мав найвищу академічну посаду. І саме йому зрештою і дістався основний удар ворогів розуму й раціональності. Релігійні фанатики вільнодумства ніколи не пробачають.

Залишається процитувати фрагменти відкритого листа, котрим філософ повідомляє про причини звільнення (рекомендую, тим не менш, прочитати повний текст, опублікований у блозі «Здоровий глузд разом з Барі Вайсс», або знайти на Ютубі інтерв’ю з самим Пітером, щоб почути пряму мову):
 

Три питання на засипку

 
Видатний американський економіст Томас Соуелл сформулював три важливі питання, котрими, на його думку, можна спростувати будь-які лицемірні арґументи та пропозиції, особливо від лівих:
 

1. Порівняно з чим? (Або: Які існують альтернативи?)
2. Якою ціною? (Або: Які будуть витрати та вигоди?)
3. Які маєте поважні докази на підтримку?

 
Справді, відповіді на ці питання, якщо їх можна одержати, демонструють практично все, що треба знати про пропозиції. Наприклад, не проходить випробування цими трьома питаннями пропозиція мінімальної заробітної плати, що при розгляді обертається катастрофою для найменш забезпечених. Або послідовна відповідь на них допомагає належним чином історично оцінити використання ядерної зброї для завершення вйни з Японією. Цікаво, що не проходить випробування і арґументація щодо катастрофічності ґлобальних змін клімату, зокрема, думка про посилення активності ураганів як свідчення змін. Перевірка за цими питаннями негайно повертає найпрекраснодушніші прожекти на твердий ґрунт.

В одній з книг Соуелл продовжує розвивати думку. Політики не пропонують рішень, вони і не здатні їх запропонувати. «Не існує рішень, тільки баланси». Політики здатні додержати баланс витрат та вигод, що допоможе їм бути переобраними, не більше.