Діаріуш або тиск слова

December 15, 2018

Київ, температура повітря (°С)

Filed under: Інформація — maksymus @ 08:08

 

 

Стрічка випадкових новин @maksymus
 

January 22, 2023

Триста тридцять три!

Filed under: Апокрифи, Життя, Розваги, Різне — maksymus @ 21:44

 
Досі не можу позбутися дивного почуття нереальності того, до відбувається навколо. Навіщо? Навіщо зруйновано життя мільйонів людей? Чому? Чому число 333 для мене це не просто три однакові цифри, а різка команда для залпу батареї? Скільки? Як довго це все ще триватиме?

Серед моїх інколи ширяться неймовірні переконання про найближчу будучину, що виростають з чуток і плекаються вірою в дива. То раптом у вересні всі вирішили, що от-от буде ротація. Обставина, що казарма для нас ще не починала будуватися, нікого не збивала з істинної віри. Потім хвилями пішла авторитетна чутка, що нам уже дають надсучасні гармати з надточним боєкомплектом, — мрія, котра остаточно не згасає ніколи. Місяць тому всі були переконані, що в лютому всіх разом демобілізують, адже виповниться календарний рік. Тим не менш, з графіка відпусток, розписаного до травня, викреслюватися не спішать. Підкріплюється вона мнінням, що дивізіон скоро розформують. Усі ці мрії про скоре повернення світу навколо до норми сходить до того ж своєрідного відчуття химерності всього навколишнього. Наче все несправжнє. І наче час зупинився, ніяк не стосується ліку днів.

Як можуть водночас, в одній часовій площині існувати такі різні світи, де відраховується третя сотня днів війни та, скажімо, третя сотня «днів дівоцтва» Ділана Малвені? Не вкладається в голові, додаючи нереалістичності.

У примарності зимових сутінків стає наче емоційно зрозумілим почуття Декарта, що біля баварської пічки теж на війні у «дивовижному відкритті» трьох сновидінь розпочав справжній відлік раціональності Нового часу… Котрий нами зараз зупиняється остаточно. Відлік триста тридцять три — це відлік зовсім іншого, ще неясно якого часу.
 

January 20, 2023

До вживання префіксів від та од

 
Дуже симпатична стаття про чергування префіксів/прийменників од та від:
 

Людмила Дика, Марія Шведова. Історія і нормативний статус прийменника / префікса од‑ в українській мові нового часу. Slavia Orientalis, 2022, vol. LXXI, No 4, 797-818. https://journals.pan.pl/dlibra/publication/143220/edition/125858/content

 
Докладно розглянуто історичні обставини появи чергування, територіальні відмінності, історію освоєння варіантів літературною мовою та сучасний стан. Охоплення, детальне опрацювання матеріалу, безсторонність — такі рідкісні достоїнства мовознавчої роботи в наших широтах — роблять її обов’язковою для вивчення, навіть якщо не цікавить тема.

Хоча мене особисто цікавить давно. Ще в Етимології багато років тому зробив короткий запис про це надзвичайне чергування. Приємно, що в статті, як і я колись, автори не обійшли увагою і випадок «етимологічної помилки», що перетворила одверто на відверто.

А як один приклад сучасної практики чергування префіксів/прийменників можу запропонувати переклад Дж. Бреннана «Проти демократії» (Київ, 2020). В першій же критиці мови — куди ж без неї — цю особливість було відмічено із зверхнім засудженням. Тепер же замість посилати подалі в мережу можна буде рекомендувати ознайомитися з питанням предметно.

P. s. Забавно постійно відмічати залишки цієї історичної особливості в топоніміці областей, де воює мій підрозділ.
 

January 9, 2023

Чи всі повинні ставати ножем? Valar dohaeris?

Filed under: Мережа, Політологія — maksymus @ 11:11

 
Натрапив в «Українській правді» на полемічну замітку, в котрій «літератор і солдат», як звучить представлення в шапці сторінки, гостро ставить питання примусової усуспільненої цінності окремої людини під час війни. Сердитий текст дуже пасує підкреслено ідеологічно лівому порталу і за висновками, і за стилістикою. Розглядаючи «особливих», «привілейованих» людей під гіперкритичною еґалітаристською оптикою їхніх суспільних функцій і обов’язків — вибір слів-маркерів не випадковий — читача нечесним риторичним прийомом підводять до думки, що перед військкоматом «люди культури», письменники, художники, поети, музиканти, журналісти, спортсмени та ін. публічні особи нічим не кращі, ніж робітники з селянами. Яке ж у них є інше, важливіше завдання? — стаючи в позу морального судді, цікавиться солдат. Хай ті сноби познайомляться з народом, хай у війську понабираються собі натхнення, хай розбавлять собою народну масу, хоч якась користь з них буде. Ця дика думка подається як обґрунтування потреби «присутності» у війську спортсменів, айтішників, науковців. Саме так вибрано ключове слово. Бути присутнім.

Але не всякий досвід потрібен. Як і не всяка присутність корисна.

Тут треба нарешті для розуміння проблеми розділити закиди «привілейованим», що ще досі не на передовій, на інструментальні та деонтологічні, щоб не плутатися в показах. Інструментальні арґументи наполягають на практичній користі в лавах сил оборони від еліти — я назву нарешті обговорювану групу на своє імя, чого автор старанно уникав робити. Арґументи ж од моральності сходять до базового уявлення про соціальну справедливість та рівність. Не варто їх сплутувати.

Закиди від моральності небезпечні. Такі мають тенденцію скочуватися в лукаве моралізаторство. Ти що, вважаєш себе кращим за інших, за непривілейованих? На так поставлене питання не варто навіть відповідати. Бо той, хто запитує, вже самим питанням поставив себе кращим над тобою. Інструментальні ж закиди можна перевірити. Так сталося, що я роблю цю перевірку щодня, тому тут можу поділитися безпосереднім досвідом, не вдаючись до абстрактного розмірковування.

Я не солдат, на відміну від автора замітки. Я офіцер. Старший офіцер на батареї. Якщо солдат кінцево воює сам, виконуючи накази, мислячи свою основну роль на війні присутністю, то я воюю ним, я воюю солдатами, складаючи ці накази, виходячи з визначених мною смислів і задач цієї їхньої присутності. Ким же мені практичніше воювати? Кого вибрав би собі номером у розрахунки? Кого охочіше навчав би чи тренував для своїх взводів? Відповідь однозначна — кого завгодно, тільки не елітарія, тим більше не людину культури. Сумно виходити в березовий гай з поетом, коли треба швидко вирити окоп під укриття. Зайві зусилля навчати музиканта на замкового. Складно буде поставити журналіста на командира гармати… Це не означає, що вони не зможуть. Завжди будуть винятки. Я знаю істориків, що ставали зв’язківцями, філософів, ставших навідниками. Особисто підготував для дивізіону два десятка пар командир-навідник з раніше цілковито цивільних хлопців. Але навчати елітаріїв це справжнє марнотратство. У таких випадках метафора забивання цвяхів мікроскопом проситься сама собою. Ким же треба бути, щоб посилати в окопи потенційного Генріха Белля чи Хемінґуея за досвідом!

І тут навіть не в особистому бажанні справа. У моєму підрозділі дві третини добровольців. От тільки біда, багато хто значно переоцінив власні сили. І фізичні, і духовні. Після кількох місяців проживання на голій землі, після незвичного перебування на відкритому повітрі за будь-якої погоди у нас проявилися хроніки. Легені, нирки, простати, хребти, шкіряні хвороби… Один художник лежить безвилазно в госпіталі, другий гуманітарій демобілізувався за станом здоров’я, не витримавши напруги. Кілька людей культури перегоріли, сачкуючи й напиваючись при кожній нагоді. (Це не просто проблема одного! Скажімо, якщо в підрозділі когось відправити на лікування, то список на відпустки скорочується на одне зайняте місце. Баласт навіть на відстані шкодить.) А скільки з них виявилися бездарними для виконання елементарних розпоряджень, що їх непривілейовані навіть не вважають за труд. Розпропаґандовані такими замітками об’єктивно непридатні вважають потім своїм обов’язком поповнити лави безнадійних. Присутні, але зайві.

Дорогі люди культури, любі привілейовані, науковці, айтішники, гуманітарії! Якщо ви не маєте професійної військової підготовки, якщо хоч скільки сумніваєтеся у своїх силах, насправді будете корисніші на своєму місці. Бути на своєму місці є і практичнішим, і моральнішим вибором.

Мудрість Сковороди далі…

January 7, 2023

Різдвяна ретроспектива

Filed under: Життя, Мова, Політологія, Різне — maksymus @ 16:28

 
Дещо уповільнений темп бойових дій в останні тижні дозволив мені відлежатися й відіспатися за рік. Останній великий обстріл нашого розташування стався аж 30 грудня, після чого рідко чуємо канонаду. Зараз більше турбує тотальне насування паперової армії — дзвіночок, що в далеких штабах теж з’явилося забагато вільного часу.

Це час пригадати минулий рік, провали та перемоги. Особливі теми, що ними хотілося б поділитися, переосмислити на папері.

Не раз у медіа спливає відоме категоричне твердження «В окопах не буває атеїстів!», що в загальному випадку абстрактного розмірковування є закидом проти окопів, а не проти атеїстів. Так чи бувають в окопах атеїсти? — Бувають, — коротка однозначна відповідь. Тут всі світогляди трапляються рівно в тих же пропорціях, що й у суспільстві загалом. На розподіл впливає хіба що територіальне походження, соціальний статус, освіта, вік. Більше того, в окопах буйно розквітають всілякі забобони, що є свідченням насправді слабкої релігійної віри. Є слова, яких не можна вимовляти напряму, є певні непрощенні дії. Забобони інколи настільки застилають розум слабких людей, що ускладнюється виконання завдань, що убезпечили б їх од реальних загроз.

Коли навесні розташовувалися якийсь час у школі під Яворовом, дивувався тому, що просто в навчальному корпусі є своя капличка, перероблена з Ленінської кімнати. Про секуляризм забуто. Натомість у школі в селі на Степовій Україні аналогічна кімната була обвішана навчальними матеріалами, таблицями англійської граматики, зокрема. І кому ж, зрештою, бог допомагатиме більше? Напевно тому, хто сам собі допомагає.

Страшенну небезпеку становить традиційна культура пиття. Спиртне кілька разів ставило підрозділ під небезпеку. Тим не менш, аватари невикорінювані. Намагаємося позбуватися їх при першій же можливості.

Як і минулого разу, для мене у війську стала випробуванням постійна відсутність усамітнення при вимушеній самотності. Перші місяці пощастило, що в підрозділ потрапили кілька офіцерів загального високого культурного рівня, з котрими можна було обмінятися жартами, бути на одній хвилі. На жаль, дотепер вони при переформатуваннях або переведені в інші підрозділи, або демобілізувалися. Сумно постійно дивитися на беззмістовні розмови, що не піднімаються вище пояса. З минулого досвіду служби навчився вже і з цієї ситуації одержувати задоволення, не упускаючи можливість пожартувати і посміятися, ба навіть познущатися, незрозуміло для адресата. Але це задоволення хіба що гербертуеллсівського короля в його країні сліпих.

Мені важко дивитися загальні новини, де тотально відсутня аналітика та сумнів. Пояснюю це тим, що наче еміґрант вивіз у лютому з собою певний зліпок інформпростору з його політичними розкладами. За цей же час там усе змінилося, змінилися канали інформування, переставилися акценти, були переоцінені політичні фіґури та говорячі голови тощо. Розкіш раціонального мислення, схоже, стала недоступною, коли суспільство перебуває під постійною загрозою існуванню. Наче передбачаючи, переклав колись оповідання Бестера з дотичною провідною думкою, що на війні за цінності не варто б ці цінності втрачати.

Хотів би посваритися за принца Чарльза, котрий мав би за високою культурою класичної української мови стати королем Карлом III. Але загальне падіння освіченості в упор не помічає у колишньому принці королівське достоїнство, продовжуючи іменувати його по-мирському.

Дієприкметник наступаючий все активніше виганяють з мови, замінюючи його неоковирним прийшлим прийдешнім, що загалом має інше значення. У цій заміні наче на розрізаній руці термінатора проявляються шарніри, на котрих тримаються позамовні втручання.

Дратують дитячі вправи з орфографією, коли небезпеку ворога применшують розміром літер, або з лексикологією, коли назва росіян виглядає як орки чи підори. Ні-ні, ця війна йде не тільки з поганими росіянами.

У ніч на Різдво погода у нас різко змінилася. За один день з плюсової до мінус п’ятнадцяти — кошмар соба. Земля за пару днів промерзне, стане придатною для пересування техніки. Значить, знову повернеться робота…
 
Віршик до настрою далі…

January 1, 2023

З Новим 2023 роком! З роком грози і надій!

Filed under: Розваги — maksymus @ 00:01

 

НОВИЙ РІК
 
      Рік минув, минуло скоро
      Те, що в нім пережили.
      І хто з радістю, хто з горем
      У новий знов рік ввійшли.
 
І ніхто з людей не знає,
Що новий рік принесе,
Що в житті кого чекає
Й куди доля поведе…
 
Іларіон Тарасюк
1950

 

December 29, 2022

Мітки на місцевості

 
Війна з пам’ятниками завжди проходить по особливому відомству виправдовувань. Існує свого роду презумпція першовстановлення. Стоїть — ну, нехай стоїть. Воно ж нікому не заважає, а може бути ще і матеріальною, і художньою цінністю. Знесення натомість виглядає варварством. На другий план відступає питання причин, мети встановлення, функцій, що її монументальна пропаґанда виконує в публічному просторі. Вся дискусія закільцьовується навколо характеру насильства.

От і нова хвиля зносу пам’яток часів окупації наштовхується на це порочне коло, переводячи дискусії в площину фактичної дії. Помітили — спробували знести — вийшло-не вийшло, пішли далі.

Новина про одеський пам’ятник Катерині II не здивувала. Влітку минулого року спеціально пішов сфотографуватися поруч, бо знав, що імператриця там не простоїть довго. А паровозом пішов пам’ятник Суворову, про який раніше не згадували. Генералісімус раніше проходив нижче інформаційних радарів; просто помітили невчасно, як пам’ятники Пушкіну.

От і про Ахматову не траплялося у ЗМІ нічого. Мій давній різкий запис про незаконно встановлений під поточну політичну ситуацію бюст мав відносно велику аудиторію, що свідчить про гостроту проблеми м’якого культурного вливу. Але хоча ініціатори встановлення пам’ятки в центральному парку Києва не надто приховували атакуючу мету, хоча вони вже не мають в Україні інформаційних каналів та, схоже, з початком війни виїхали за кордон у відомому напрямку, ця точка на місцевості поки проходить під радарами активістів комеморативних практик.

Старий бюстик Пушкіна неподалік знесли (дарма, як на мене; давність освячує), а от вулиця Мазепи як була обрізана на догоду московським церковникам, котрі не бажали писати адресу захопленої Лаври анафематствуваним іменем, так і залишається скороченою наполовину. Нагадуючи всім про коротку пам’ять активістів. Досить ворогу вкинути щось, витримати перший тиск, як сил суспільства більше не вистачає. А може, місце якесь нездорове…

Так чи довго ще простоїть цей «навічний» пам’ятний знак російської присутності? Давно вже час починати помічати яскраво підсвічені мітки. По таких мітках потім прилітає, коли найменше сподіваєшся. А сьогоднішні вибухи в Місті добре чути і у нас.
 
Картинка до запису далі…

December 25, 2022

Рік незгасимої надії

Filed under: Життя, Подорожі, Різне, Спогади — maksymus @ 08:45

 
Діаріуш я на війні не вів. Та й узагалі не заходив у соцмережі. На те можна знайти безліч причин: заборона командування, відсутність зв’язку, брак часу… За великим рахунком, просто не мав бажання для когось щось писати. Для писання треба мати певну відстань думки, але ж так важко докладати надмірних зусиль, щоб організувати залученому таку розкіш у польових умовах.

Одягнувши в лютому стару форму, стоптані берці, з рюкзаком за плечима вийшов за двері й переступив наче якусь невидиму межу, що щільним туманом відокремила мене від усього старого світу, куди вже не повернуся.

Транспорт перестав ходити. Діставався до свого військкомату останнім поїздом метро; з порожніми вулицями, обложене ворогом Місто наче прощалося зі мною. Люди переховувалися на підземних станціях, рухалися колонами біженців. Забрав з собою цей вражаючий контраст сонячного, майже весняного дня і смертельної небезпеки для пораненої країни.

У військкоматі особливо не перебирав. Довелося просидіти півдня, щоб відправили з першою ж командою. (Напередодні сходив подивитися на тероборону, але з хаосу в центрі набору зрозумів, що треба повертатися в рідні ЗСУ. Як же мені не хотілося вдягати форму!) На мій військкомат уночі був здійснений напад, неподалік підірвали міст, а поки ждав своєї черги, спіймали когось, хто підсвічував будівлю з сусідньої висотки. Настрій відповідний — зараз вирішується все.

Проте моя війна тільки починалася. Як офіцер-артилерист я потрапив у дивізіон, що щойно формувався, і був несподівано заскочений тим, що взагалі виявився єдиним офіцером з артилерійською освітою. (Не щось унікальне, те ж часто спостерігав у суміжників.) Це означало, що бойова підготовка всіх розрахунків на мені. З головою поринув у роботу, навчаючи групу за групою.

Зібрані й укомплектовані, повинні були вже виїжджати, коли в казарму прилетіла ракета… Майже всі встигли вискочити. Кілька днів на березневому морозі, в чому були, переміщення в нові казарми. Знову переформування дивізіону. Тут почалося те, що завжди трапляється в перший місяць з призовниками, — повальна хвороба. Цього разу ковід, на який уже ніхто не зважав, лікуючись додатковою цибулиною на сніданок. Тільки мали привід для грубих жартів, коли хтось втрачав нюх. Більшого практичного підтвердження світового авторитарного безумства попередніх років годі шукати.

Наступні переїзди, розрахунки, бусоль, гармати, навчання, бойова робота. Літо провів у лісопосадках Дніпропетровщини. Нарешті Херсонська область, степ, кургани. (Це була вже осінь, коли вперше поїв не жижу з казанка, а щось приготовлене стаціонарно. Місцева адміністрація підгодовувала тероборонівців, і наш підрозділ теж до них підсів. На тиждень…) Після звільнення Херсона нове призначення — Слобожанщина, чарівні Сковородинські місця. З однієї магнітної аномалії батарея потрапила в другу. Ніколи не думав, що місцевість тут настільки гориста.

Закінчується рік. Рік, що починався з невіри та розчарування, завершується незгасимою надією. Ба підтвердженою впевненістю в тому, що українці завжди про себе знають, — нас не зламати.
 
 
Картинка до запису далі…

February 23, 2022

Трагічна трагедія спільних ресурсів

 
Щоб додати до викладання курсу політичної філософії інтерактивності, Джейсон Бреннан провів забавний експеримент.

Минулої середи він запропонував таку гру на тему трагедії спільних ресурсів (tragedy of the commons). В потаємному місці навчального корпусу, де стороння людина не могла б знайти, він сховав 50 доларів. І сказав своїм студентам, що якщо до кінця семестру ця (саме ця, помічена) купюра залишиться на місці, то кожний з них одержить додатковий бал до своїх підсумкових оцінок… Менше ніж за тиждень купюри на місці не було!

Перед тим Бреннан провів опитування в класі, щоб дізнатися, яку загальну цінність має додавання одного бала до оцінок, і виявилося, що вона могла б складати 4600 доларів у розрахунку для всього класу. Але вся ця спільна цінність не була створена, тому що хтось один вирішив, що краще одержати негайно ці 50 доларів в один рот, ніж упустити таку нагоду, але зробити більше добро всій групі.

Отака вона трагічна трагедія.
 

February 22, 2022

Дзеркальна дата

Filed under: Інформація, Московія, Політологія — maksymus @ 07:04

 
У цю ніч Кремль офіційно визнав окупацію ще частини України. За визнанням маріонеткових республік послідувало тепер уже неприховане введення військ «на прохання двох народів». З часу окупації Криму минуло багато років, і от, схоже, керівництво РФ правильно вирахувало зручну нагоду вдруге відбутися світовим протокольним глибоким занепокоєнням у відповідь на «незначне вторгнення». Повторення вже випробуваної тактики. І навіть дату підгадали теж особливу, диктатори полюбляють усіляку нумерологію.

В тумані слів та заяв останніх місяців дуже вирізнялася оця кинута американським президентом-демократом фраза про те, що за незначним вторгненням (minor incursion) не послідує серйозних санкцій. Її намагалися лагідно пояснювати як завгодно, але привідкрита тоді суть домовленостей тепер стає цілком зрозумілою. Вона означає, що з погляду реакції світового співтовариства, якщо ситуація заморозиться на вже зробленому, на давно досягнутому на Донбасі статус-кво, то й цього разу аґресор відбудеться легко. Саме для цього створювався ґрандіозний інформаційний замах: замах на карбованець, удар на копійку.

Питання тільки в тому, чи вдасться всім втриматися на цьому хиткому балансі довго. Офіційна дія з визнання окупованого разом зруйнувала попередні формати, що тримали ці баланси. І претензія на подальші захоплення територій «в адміністративних кордонах областей» нікуди не ділася. Та й «пробачене» цього разу повернеться наступного новими захопленнями. Питання тільки, коли? Вже завтра прямо з коліс? Через вісім років?

Тож не ховайте далеко свої «тривожні» валізки. І зберігайте спокій. Офіційне визнання окупації областей — це просто документальна фіксація етапу величезного історичного програшу Кремля, що стався вісім років тому, а його вже не відіграти, хоч усю Україну заради помсти завалити. В долі РФ це нове їх територіальне надбання під дзеркальну дату вже нічого не змінить. Для нас же все тільки починається.
 

February 18, 2022

Необхідний додаток до авторитету

Filed under: Різне — maksymus @ 18:59

 
Коли йдеться про складні випадки помилки звернення до авторитету, самого знання про можливість її припуститися не досить для того, щоб ґарантовано уникнути. В попередньому записі можна було помітити, що я не навів жодного способу розв’язати питання в тому конкретному випадку, коли авторитетні думки кардинально різняться. Але ж рішення про вибір необхідно приймати зараз, не знаючи напевно, чи буде воно правильним. Чому тоді віддавати перевагу одному авторитету перед другим, з протилежною думкою? Порахувати реґалії? Подивитися, кого більше? Помилка звернення до авторитету, власне, говорить про те, що голосуванням та іншими обставинами, що не стосуються суті справи, істинність наукових питань не розв’язуються. Навіть всі разом авторитетні особи можуть помилятися (з абсолютно різноманітних причин).

Один спосіб поставити під сумнів авторитет далі…

Older Posts »

Website Powered by WordPress.com.