Діаріуш або тиск слова

July 19, 2018

Неспокійна тиша перед кампанією

Filed under: Політологія — maksymus @ 15:45

 
В Україні так давно не було великих виборів, не проводилося потужних виборчих кампаній, що, здається, виборці почали втрачати навіть ті незначні політичні навички, набуті під час масових протестів. Принаймні, останні опитування думок населення, проведені в розрахунок на Президентські вибори наступного року, показують, що історичні суспільні події, національні й демократичні зрушення Євромайдану ніяк не відклалися в пам’яті.

За чотири роки суспільство наче повернулося до вимоги популізму, стало більш прихильне до авторитарної ідеї «сильної руки», менш ліберальне, але водночас постає й більш розбитим, розшарованим на незалежні й непроникні категорії, що в них досі відбувається пошук лідерів. Якщо раніше константою залишалися два великі блоки, чия політична позиція, програма й пропозиції взаємно вироблялися в конструюванні протилежного один до одного, то тепер таких блоків декілька, а з утратою окупованих територій значно поменшав, розділився, а тому й утратив потенціал відштовхування найпотужніший раніше проросійський табір. Це має наслідком неминучий зсув на звільнену площину пропозицій усього електорального поля.

Якщо розглядати Євромайдан з погляду повернення до леґітимності, втраченої при узурпації Януковичем влади, найбільшим програшем протесту стало те, що не були убезпечені найважливіші демократичні інститути передачі влади — інститут виборів та незалежність суду. Відтягування виборчої реформи (та формування ЦВК) до самісінького початку кампанії означає, що правлячі еліти не від того, щоб використати нереформовані старі моделі для продовження визначненя переможців із своїх. Запит суспільства й тиск міжнародних партнерів виявився заслабкий для проведення за чотири роки необхідних реформ, і саме тому ми всі приречені знову проходити через масові протести, коли накопичені протиріччя вчергове буде неможливо розв’язати в рамках уже давно спотвореної системи.

А поки варто насолоджуватися спокійним літом, останнім перед великими неприємними зрушеннями, про які поки невиразним рухом стрілок барометра попереджають опитування.
 

Advertisements

July 9, 2018

Непростий людський вибір

Filed under: Різне — maksymus @ 22:51

 
Цими днями важливою міжнародною подією залишається рятувальна операція в Таїланді. Новини розповідають у численних подробицях, як у пастку в довжелезній місцевій печері два тижні тому потрапила група дітей разом з тренером та з якими неймовірними проблемами стикнулися рятувальники.

Увага світу зрозуміла, справжнє життя розгорнулося в невигаданий сюжет для фільмів-катастроф з безпорадністю й героїзмом, зі співчуттям та діяльними пропозиціями технічних рішень. Але найбільшу силу й жах, зовсім як у тих художніх сюжетах, створює не обставина пастки, не довготривале поневіряння без їжі та з браком повітря, навіть не вражаюча самовідданість загиблого рятувальника, але абсолютна потреба вибору. Отой найстрашніший момент, коли витягнути всіх разом ніяк неможливо, й постраждалим доводиться раз у раз обирати між собою тих, хто залишатимуться до наступної нагоди. А можливо, залишаться в печері назавжди.

Чому в рівних умовах катастрофи одна врятована вчасно людина житиме, а друга поступатиметься місцем, на яке загалом має ті самі людські права? Момент справжнього жахливого випадку.
 

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

June 15, 2018

Не думати про дороги

 
Потрапляю в якісь опитування суспільної думки дуже нечасто. Але якщо вже потрапляю, то стаю наче руйнівником опитування. Адже питання в них звичайно складають для з’ясування якихось певних проблем, з огляду на усереднену аудиторію, тому завжди випускають незначущі для себе відповіді. Для мене ж це означає відсутність потрібних варіантів.

От і цього разу опитування про стан автодоріг. Що я про це думаю? Чи задоволений? Як оцінюю роботу «Київавтодору»?

А я взагалі про автодороги не думаю. Автомобілем не їжджу, з громадського транспорту користуюся переважно метрополітеном, тому питання якості київських автодоріг перебуває для мене на далекій-далекій периферії уваги. Звісно, абстрактно розумію важливість якісного сполучення для розвитку економіки міста, але це опосередковане розуміння без особистої залученості ніяк не тягне на вироблення власної думки про роботу відповідних служб.

І нещасному волонтеру довелося зависати на кожній моїй відповіді, бо таких варіантів в опитувальному листі взагалі не було передбачено. І мені незручно, що випадаю з середнього набору, і збирачам доводилося підганяти відповіді під стандартні, що напевно псуватиме результат. Нарешті, всі були задоволені, коли на останнє запитання про те, чи заважали мені ремонтні роботи, я відповів твердим «Ні!», але знов-таки, тільки тому, що взагалі не звертаю на автодороги увагу, а не через потрібну для значимої відповіді залученість.
 

June 8, 2018

Примирення з чужими в кіно

Filed under: Розваги — maksymus @ 06:42

 
Тема примирення з чужою колонізацією мене не відпускає. От і черговий фільм з уже стереотипним сюжетом — «Нова ера Z» (The Girl with All the Gifts, 2016). Цього разу британці сфантазували постапокаліптичний світ, де людство винищує вірус, що поширюється через мутовані спори грибів. Вірус стандартно для сучасних трилерів перетворює людей на голодних зомбі, а оскільки поширюється через спори, додається кручене пояснення, що заражені люди на наступному етапі стають поживним ґрунтом для пророщених грибів, що таким чином поширюються далі. Що поробиш, британські сюжети завжди особливо складні.

Проте головний мотив примирення з чужими повертає на звичну колію. До виготовлення вакцини залишається один крок — потрібні тканини заражених другого покоління, тобто дітей, що народилися від уже заражених. У другому поколінні вірус діє по-особливому, вступаючи в симбіоз з носієм спор, так само перетворюючи їх на голодних дикунів, що себе не контролюють, поки щось не зжеруть, але залишаючи їм рештки свідомості, що і створює основну моральну проблему фільму: чи можна створювати вакцину для людства, якщо при цьому будуть знищені розумні (хай і наполовину розумні) істоти. Ні! Ні в якому разі! — жирними мазками малюють відповідь автори фільму, перетворюючи дивом виживших дослідників на бездушних монстрів, які своє виживання ставлять вище чужих. Краще всі загинемо, хай це вже буде не наш, а їхній світ. «Це вже не ваш світ», — прямим текстом заявляє дівчинка-мутант помираючому солдату.

Кінцева картинка, коли остання людина-вчитель через скло лабораторії намагається викладати щось юрбі мутованих дітей, вражає вже очікуваним примиренням з долею смертника.
 

May 31, 2018

Соціальні спостереження через десять років

Filed under: Київ, Різне — maksymus @ 09:02

 
Минуло багато років з часу короткої замітки про навколишній дарницький простір. Зміни не зупиняються ніколи. Жодна політична подія не оминала площу, що поміняла назву, жоден економічний виверт. Зміни накопичувалися безперервно, майже непомітні в буденному потоці. Та коли через півтора року відсутності повернувся, то раптом побачив, що наче пропустив, наче перескочив через цілий етап, а тому безліч відмінностей оприявнилися якнайнаочніше.

На вулиці зникло багато банків і аптек. Закрилися чи були закамуфльовані гральні заклади. Реконструйований великий торговельний центр відтягнув покупців, тому стали непотрібні деякі дублюючі магазини. Зате з’явилися магазини розливного пива, швидкі кредити, безліч обмінників та ломбарди. П’ять ломбардів і скарбниць тепер видно тільки з вікон! Чи не забагато? Зникли стаціонарні перукарні, зате відкрилося кілька вагончиків з чопорними назвами з англійських романів.

На зміни інфраструктури навколишньої ділянки справило великий тиск заселення нового кварталу різнобарвних висоток поруч на колишній «Резинці». Величезна маса нових дарниччан має тепер діставатися до метро, а єдиний короткий шлях до потрібних зупинок на Проспекті Миру проходить через мій двір. Постійний потік людей обертається величезним навантаженням на все середовище навколо. Пасажири, чекаючи на зупинках потрібний транспорт, мають інколи знайти якісь напої, інколи перекусити, а найважливіше — інколи знайти туалет. Звісно, таким туалетом для необтяжених культурою нових мешканців міста негайно стає навколишня тайга.

Залишається величезною проблемою повна відсутність вільного суспільного простору для відпочинку, характерна для Києва загалом. Навколо немає жодної лавочки, жодного місця, де людина могла б розслабитися хоч півгодинки. Тому знесення за програмою Кличка самочинних яток принесло не тільки деяке полегшення, а й нові проблеми. В пошуках хоч якогось місця відпочинку випадкові перехожі, відвідувачі та працівники місцевих магазинів стихійно знаходять собі звільнене від яток місце, що тепер удень використовується як майданчик для паркування, й, наче папужки на жердинці, незграбно розташовуються на ще радянській стаціонарній металевій огорожі-трубі. Кожного дня зростають купи паперового та пластикового сміття, що композиційно доповнює відходи торговельного центру, що його художньо розносить вітер. Комунальники не здатні нічого протиставити валу. Місце так і кричить про потребу якогось добре обладнаного літнього кафе.

Поява й поширення офіційних денних і підпільних нічних наливайок також вплинула на зміни навантаження на місцевість. Уночі (насправді, є якісь певні ночі, одна-дві на тижень) навколишні сидіння на зупинках та трубах почали перетворюватися на симпозіум пиятик з усього району з усіма відповідними наслідками для території. Зникнення банківських установ мало наслідком зникнення раніше постійно чергової машини охорони. Тепер тільки ранкові промені та вихід на вулиці собачників (ще зовсім диких, жоден не носить пакет) проганяють нещасних.

Зміни тривають, нові проблеми породжують нові рішення. Навколо смітників ставлять металеві щити, намагаються обладнати стоянки. Простір має бути засвоєний.

Просто картинка…

May 29, 2018

Ґінкґо в Києві

Filed under: Київ, Розваги, Різне — maksymus @ 11:53

 

«Найкращий час посадити дерево був двадцять років тому.
А втім, нині також чудовий час.»
Китайське прислів’я

Ґінкґо дволопатеве (Ginkgo biloba L., Ґінкґо білоба) це симпатичне реліктове дерево палеозойської ери, що дивом збереглося до наших днів як єдиний представник своєї родини і свого класу, одна з найархаїчніших рослин на Землі. Ґінкґо має унікальний спосіб двостатевого розмноження, досліджений зовсім нещодавно. Мільйони років тому рослина була поширена в Північній півкулі, викопні рештки засвідчують існування кількох видів; нині ж, зі зникненням динозаврів, котрі переносили насіння, жевріє в природі в деяких місцевостях у Китаї, Кореї та Японії, і знаходиться на межі зникнення.

Європейські дослідники виявили ґінкґо наприкінці XVII ст. Німецький натураліст Енґельберт Кемпфер, перебуваючи в складі голландського посольства в Японії, побачив дерево в буддійському монастирі в Наґасакі, дав йому назву ґінкґо (що мало означати «сріблястий абрикос») і привіз саджанці в Утрехт, де посадив перші за останні кілька мільйонів років ґінкґо в Європі. Додаток білоба, тобто дволопатеве, додав до наукової назви Карл Лінней, розглядаючи особливі подвійні листики рослини. На своєрідне дволопатеве дерево звернув увагу Ґете, присвятивши йому романтичний вірш.

З кінця XVIII ст. ґінкґо стає неодмінним елементом оформлення міських парків Європи й Північної Америки. Популярність засвідчує той факт, що з описаних семисот тисяч дерев Нью-Йорка ґінкґо посідає поважне місце в першій десятці (20 тис. ґінкґо). Дерево виявилося ідеальним для міських посадок помірного клімату — стійке до шкідників, грибків та хвороб, морозу, невибагливе до ґрунтів та забруднення повітря, довговічне. Його плоди й листя широко використовують у медицині та кухні. В містах через особливий запах плодів висаджують переважно чоловічі особини.

В Україні перший відомий екземпляр посадили 1818 року в Ялті (нині під окупацією). Та хоча ґінкґо можна тепер знайти практично в кожному поважному парку від Ужгорода, де цього року розбили ґінкґову алею, до Харкова, спеціальну увагу українських озеленювачів міст воно не привертало до останнього часу. Можливо, цьому сприяв суто психологічний момент особливості дерева, небажання комунальників возитися з екзотами в звичайних посадках. Проте все частішають спроби поставити ґінкґо на належне місце, розглядаючи його як перспективне для озеленення промислових українських міст. Наприклад, ґінкґо було рекомендоване в програмі розвитку зеленої зони Києва 2005 року. 2009 року в колах міської адміністрації навіть вели розмову про заміну ними каштанів та тополь.

Але й досі ґінкґо залишається на периферії озеленювання. Ідеальне для міської посадки дерево чомусь досі не має належного поширення в Києві. Досі київські дерева ґінкґо дволопатеві можна перерахувати на пальцях. Що я і зроблю нижче.

Огляд відомих ґінкґо Києва…

May 21, 2018

Поразка відкладається до наступної серії

Filed under: Політологія, Розваги, Різне — maksymus @ 18:54

 
Од серіалу «Пані держсекретар» (Madam Secretary, 2014-) інколи лізуть мурашки по тілу. Сюжет цього мила спрощений, більшість епізодів мають класичну стереотипну повторювану структуру: американський держсекретар вправно розв’язує складні зовнішньополітичні проблеми, опонуючи радикальним пропозиціям силового блоку й враховуючи амбіції президента, одне з основних бажань котрого посісти належне місце в історії. Автори серіалу не приховують своїх ліберальних поглядів, що їх постійно оприявнюють у відповідних художніх способах розв’язування питань. У перших сезонах пробували ще зробити ставку на інтелектуальну аудиторію, додавали інколи потрібні відсилки (наприклад, так і недорозказаний анекдот: «Заходить у бар Фома Аквінський…»), але згодом за сюжетом практично було забуто, що головні персонажі університетські професори й провідні аналітики. Так виявилося простіше.

Обрана тема вимагала постійної поточної актуалізації розв’язуваних зовнішньополітичних питань. Пані держсекретар мала проблеми з ядерною програмою Ірану, китайськими космічними амбіціями, грецькими боргами, канадським нафтопроводом та правами людини в Африці. Всі розв’язані ідеально мирним договором. Епізоди ж 2015-го року постійно поверталися до відображення російського вторгнення в Україну. І отут націкавіше — спрощене сприйняття проблем і бажане авторським колективом їх компромісне мирне вирішення вступило в протиріччя зі справжнім ходом подій. З самого початку держсекретар як цілісний персонаж зайняла позицію швидкого примирення сторін. По сюжету це означало виламування рук українському Президентові, щоб той погодився на всі вимоги Кремля (федералізація, визнання нових кордонів). Бо все одно програє. Пропозиції поставок зброї й інструкторів з боку військового лобі відміталися держсекретарем як такі, що не мають дражнити аґресора. Проте справжні події того року розвивалися стрімко, і сценаристи мали наздоганяти мінливу реальність, не відкидаючи провідної лінії — Україна має здатися, щоб усе залишалося тихо-мирно. Зрештою в сюжеті побували й українські нацисти, фотографія з якими стала приводом для порушення росіянами угод, і неконтрольовані повстанці, що потім матимуть стосунок до поширення ядерної зброї. А українські політики, щоб втягнути США у війну, інспірують хакерську атаку проти американського літака, а потім полонієм (!) ліквідують причетних. За це укранїському Президенту зверхньо погрожуватимуть долею Нор’єґи, проте продовжують вважати «своїм сучим сином». Зрештою, під усе зростаючу мілітаризацію Кремля, яка старанно відображається в серіалі, Україні надходять і зброя, і військові радники, США навіть забезпечує закриття повітряного простору своїми силами.

Цікаво спостерігати за таким стереотипізованим поглядом, що спрощено відображає основні події і проблеми останнього часу з погляду і для основної американської аудиторії. На щастя, реальна політика значно складніша, і не зводиться до простої схеми для сюжету однієї серії. Інакше пані держсекретар легко здала б проблемних українських союзників ще в першому сезоні.
 

May 11, 2018

До найглибшого дна

Filed under: Московія, Політологія, Розваги — maksymus @ 16:28

 
Серед усе більше вражаючих проявів московського «побєдобєсія» цього року було багато цікавинок. Це і танкові паради дітей, і котики в пілотках на листівках, і запалене від «вічного вогню» символічне серце, і вулична їжа в огидних колорадських кольорах. Але от один перформанс мене вразив найбільше. Це був явно претендент на пробивання найглибшого дна.

Макет монумента в тролейбусі…

May 8, 2018

Класика жанру

Filed under: Життя, Київ, Розваги, Різне — maksymus @ 14:38

 
За тиждень підпорки під саджанці ламали тільки двічі. Це не схоже було на навмисний вандалізм щодо рослин, але просто якісь перехожі намагалися посидіти на тонких рейках. Кожного разу молоді деревця були легко пошкоджені. Коли вчора полив дощ, а зранку пробилася перша травичка, мені навіть здалося, що посадка все витримає, зможе вижити ще рік, другий…

Але ентропія мала взяти своє. Впорядкованість приваблює. Тож комунальним службам теж захотілося покращувати саме в цьому місці, вперше за кілька десятиліть помінявши забиті труби. Прямо на новопосаджену клумбу пригнали екскаватор, розрили поруч комунікації, купою виритого піску засипали мої посадки. Ледь встиг врятувати кілька саджанців з-під коліс.

Що ж, по завершенню доведеться все починати з початку, збираючи докупи залишки ентузіазму.
 
Розрита клумба…

Older Posts »