Стрічка випадкових новин @maksymus
Щоб додати до викладання курсу політичної філософії інтерактивності, Джейсон Бреннан провів забавний експеримент.
Минулої середи він запропонував таку гру на тему трагедії спільних ресурсів (tragedy of the commons). В потаємному місці навчального корпусу, де стороння людина не могла б знайти, він сховав 50 доларів. І сказав своїм студентам, що якщо до кінця семестру ця (саме ця, помічена) купюра залишиться на місці, то кожний з них одержить додатковий бал до своїх підсумкових оцінок… Менше ніж за тиждень купюри на місці не було!
Перед тим Бреннан провів опитування в класі, щоб дізнатися, яку загальну цінність має додавання одного бала до оцінок, і виявилося, що вона могла б складати 4600 доларів у розрахунку для всього класу. Але вся ця спільна цінність не була створена, тому що хтось один вирішив, що краще одержати негайно ці 50 доларів в один рот, ніж упустити таку нагоду, але зробити більше добро всій групі.
Отака вона трагічна трагедія.
У цю ніч Кремль офіційно визнав окупацію ще частини України. За визнанням маріонеткових республік послідувало тепер уже неприховане введення військ «на прохання двох народів». З часу окупації Криму минуло багато років, і от, схоже, керівництво РФ правильно вирахувало зручну нагоду вдруге відбутися світовим протокольним глибоким занепокоєнням у відповідь на «незначне вторгнення». Повторення вже випробуваної тактики. І навіть дату підгадали теж особливу, диктатори полюбляють усіляку нумерологію.
В тумані слів та заяв останніх місяців дуже вирізнялася оця кинута американським президентом-демократом фраза про те, що за незначним вторгненням (minor incursion) не послідує серйозних санкцій. Її намагалися лагідно пояснювати як завгодно, але привідкрита тоді суть домовленостей тепер стає цілком зрозумілою. Вона означає, що з погляду реакції світового співтовариства, якщо ситуація заморозиться на вже зробленому, на давно досягнутому на Донбасі статус-кво, то й цього разу аґресор відбудеться легко. Саме для цього створювався ґрандіозний інформаційний замах: замах на карбованець, удар на копійку.
Питання тільки в тому, чи вдасться всім втриматися на цьому хиткому балансі довго. Офіційна дія з визнання окупованого разом зруйнувала попередні формати, що тримали ці баланси. І претензія на подальші захоплення територій «в адміністративних кордонах областей» нікуди не ділася. Та й «пробачене» цього разу повернеться наступного новими захопленнями. Питання тільки, коли? Вже завтра прямо з коліс? Через вісім років?
Тож не ховайте далеко свої «тривожні» валізки. І зберігайте спокій. Офіційне визнання окупації областей — це просто документальна фіксація етапу величезного історичного програшу Кремля, що стався вісім років тому, а його вже не відіграти, хоч усю Україну заради помсти завалити. В долі РФ це нове їх територіальне надбання під дзеркальну дату вже нічого не змінить. Для нас же все тільки починається.
Коли йдеться про складні випадки помилки звернення до авторитету, самого знання про можливість її припуститися не досить для того, щоб ґарантовано уникнути. В попередньому записі можна було помітити, що я не навів жодного способу розв’язати питання в тому конкретному випадку, коли авторитетні думки кардинально різняться. Але ж рішення про вибір необхідно приймати зараз, не знаючи напевно, чи буде воно правильним. Чому тоді віддавати перевагу одному авторитету перед другим, з протилежною думкою? Порахувати реґалії? Подивитися, кого більше? Помилка звернення до авторитету, власне, говорить про те, що голосуванням та іншими обставинами, що не стосуються суті справи, істинність наукових питань не розв’язуються. Навіть всі разом авторитетні особи можуть помилятися (з абсолютно різноманітних причин).
У багатьох підручниках з логіки як приклад логічної помилки розбирається помилка звернення до авторитету. Це умовна помилка. Адже зрозуміло, всі не можуть розбиратися у всьому на професійному рівні. Тож тим, хто має певний авторитет в якомусь питанні, що привернуло увагу обивателя, слід довіряти більше, ніж тим, хто авторитету не має. І за певних обставин це зовсім не помилка.
Канадський протест проти вже дискредитованих самим життям ковідних заборон «Колона свободи 2022» (Freedom Convoy 2022) розвивається по класичних канонах протесту без політичних прапорів. Українці вгадують цю мелодію з перших нот. Влада грає м’язами репресивних інститутів, залучаючи поліцію (реквізує пальне у далекобійників), суди (заборона гудіти), підключає вплив офіційної преси (протест подається як ультраправий заколот расистів та сексистів). Була навіть спроба зібрати «антимайдан», на котрий вийшла групка переляканців у масках. Опозиція або відмовчується, або намагається взяти собі роль посередника. Протестуючі ж підвищують градус, перекриваючи національні маґістралі та мости. У відповідь влада намагається накласти арешт на рахунки, на зібрані пожертви. Та свободу не спинити!
Канадський прем’єр, без сорома казка, заявляє: «Окремі особи намагаються заблокувати нашу економіку, нашу демократію, життя наших простих горожан». Це було б смішно, якби прозвучало в якійсь пародії. Але справді страшно чути таке від політика, котрий останні два роки і впроваджував блокування економіки, демократії та життя простих людей.
Тим часом приклад Канади вже наслідують по всьому світу, в США, в Новій Зеландії, у Франції, навіть в Ізраїлі. Колись і до нас дійде черга. Бо свободу, забравши, не віддають просто так. Без свого протесту українці вже її позбавлені.
Більше про поточні події у моїй стрічці в ґетрах @maksymus.
В одній книжці про статистичну географію бачив цікаву карту поширення інформації на початку XIX ст., ще до появи засобів зв’язку. По одних напрямках швидше (кращі дороги, швидші коні), по інших довше (гори, пустелі). Криві лінії позначали дні поширення.
Цілий день світові новини гудуть про ґрандіозний скандал у США (за їхнім часом з суботи!), що, напевно, вже коштує Хілларі Клінтон можливості висуватися на наступних виборах, водночас суттєво збільшує шанси на повернення в Білий дім Трампа та на прихід до влади його партії восени. Це новини про внутрішньополітичні проблеми нашого основного союзника під час надзвичайно загрозливої ситуації на кордонах, коли потрібна будь-яка подачка, навіть просто поплескати по плечу. Вторгнення москви зараз реальне, дуже реальне. Але запис не про те.
Дарма я шукав у пошуках українською різноманітні комбінації прізвища прокурора — Durham — Дарем, Дархем, Дурхем, Дурем. Потім полегшив задачу і почав шукати просто прізвище Клінтон… Вже друга половина дня, майже четверта година, але українські новини на цю тему наче передають таблицю настройки, як колись завжди по понеділках.
Це дивне мовчання про політичний скандал з партійним електронним шпиґуванням, скандал на рівні Уотерґейта, багато говорить про наше інформаційне поле. Мабуть, поки журналістам не скажуть як розповідати, мовчатимуть.
Цього тижня приховані до того політичні розборки в Нацкомісії зі стандартів державної мови виплеснулися на публіку гучними заявами. Група комісарів на чолі з заступником голови виступила з критикою авторитарного керування голови комісії (*), зібрала засідання і припинила її повноваження. У відповідь неназвані члени комісії, що зберегли за собою, треба зауважити, півофіційний інформаційний канал, опублікували контрзаяву про «самовільне захоплення» комісії (**).
Поки не йтиметься про скасування катастрофічної реформи правопису, про виправлення зламаних стандартів мови, мені ці чиновницькі розборки не дуже цікаві. Бо все це схоже на боротьбу за доступ до іспитів та гаманців екзаменованих. Мабуть, такий розвиток подій можна було передбачити, коли стандарти мови чомусь поєднали з формальними іспитами для посадовців. (На мою думку, всі подібні формальні перевірки потрібно скасувати! Достатнє для займання посади знання мови не визначити ніякими іспитами; це справа, з одного боку, виборців, а з другого, тих обраних осіб, хто чиновників призначає.) Що ж, вскрилася потенційно корупційна годівничка на абсолютно зайвій державній забороні. І основна претензія «заколотників», схоже, прозора — «з нами не діляться». Серед визначних досягнень Нацкомісії за останній рік значиться видача 100000 (прописом сто тисяч) державних сертифікатів про «рівень володіння» українською. Більше, більше, більше «зелених» паспортів, щоб без довідки взагалі дихати ніхто не смів. Бюрократичне пекло.
Яка сторона конфлікту серед комісарів мені більш симпатична? Не знаю. Мабуть, глибоко байдуже. Мій особистий критерій взагалі не стосується суті викладених взаємних звинувачень, перевіріти їх слушність не маю можливості та бажання. Мій єдиний критерій — мова заяв. А от мова обидвох заяв насправді нестандартна: суміш ламаного канцеляриту з вкрапленнями ідеологічних вибриків. Я б не довірив ані визначення стандартів, ані екзаменування жодній з груп.
Хай зжеруть одне одного. Розвитку української мови це піде тільки на користь.
Надзвичайно цікава стаття психологів з Бенілюксу (2019) про поширеність англійських слів. Які слова як поширені, тобто як відомі різним групам носіїв мови. Серед інших важливих відмінностей вони навели табличку «Слова, краще відомі чоловікам, ніж жінкам, і навпаки» (табличка окремо).
Автори зазначають: «Ці відхилення, як правило, слідують за ґендерними відмінностями в інтересах (ігри, зброя та технічні питання для чоловіків; їжа, одяг і квіти для жінок)».
Як швидко змінюється непідкріплена доказами політична позиція, зауважує Джейсон Бреннан.
«Контакти з Тленом та призвичаєність до нього розкладають цей світ». Наче з геніального оповідання Борхеса у цьому нашому світі самі собою оприявнюються контури іншої реальності, де все підпорядковано одній, поки невловимій, але все більш осяжній меті. «…вже в пам’яті людській вигадане минуле розташувалося на місці іншого минулого, про яке ми нічого не знаємо напевне — навіть того, що воно брехливе.»
Та в нашому світі це не контури Борхесового Тлену, це дуже впізнавані контури світу зрівнялівки Харрісона Бержерона. І балерини Воннеґута — це буквально балерини, художнє чуття не підвело фантаста.
Балетний гурток Прінстонського університету випустив маніфест, в якому проголошено наступне:
Тут навіть коментарі зайві. Нова релігія, уокеїзм як є. Вже скоро і на наших екранах.