Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

 

Зайві зусилля

 
Подати особливості наголошування у вигляді «граматичного» репу до ЗНО це блискуча ідея. Хлопець справжній геній, одержує заслужену увагу мережі й подяки. Та мало хто задумується, чому нам завжди, і в цьому випадку також, доводиться закривати провали сучасного складно організованого суспільства індивідуальним ентузіазмом знизу.

Дивна ситуація, коли школяр перед іспитом зазубрює літературні наголоси поширених слів, ну зовсім вже ненормальна. Вона добре засвідчує панування в нас прескриптивізму, причому якогось безсилого прескриптивізму. Безсилого, коли хтось згори намагається встановити, що повинно бути правильним, але не має належної владної потуги для того, щоб змусити провідні «говорячі голови» країни виконувати своє кабінетне рішення. А тому відігрується на школярах.

За великим рахунком, величезні витрати на шкільне навчання літературної мови нівелюються першим же словом на вулиці, першим вмиканням телевізора чи відеоканалів у мережі. Фонетика це дуже консервативна система, але ті ж неправильні з погляду класичної української фонетики наголоси перевчити ой як важко, якщо вже правильні не спираються на сучасну «вулицю». Та навчити чи перевчити школяра — навчити одного школяра, котрий забуде все одразу після випуску, або, в разі довгої пам’яті, перемикатиметься між мовними режимами, залежно від обставин. Навчити ж диктора — навчити мільйони в легкій, невимушеній, непомітній формі. Група згаданих «говорячих голів» з добре натренованою в студіях ідеальною вимовою за кілька років (або десятиліть) здатні зробити все, що забажаєте. Дивовижно, скільки зусиль, часу, коштів, нервів витрачаються намарно, просто через упертий підхід не з того боку.

Зрештою, якщо не змогли і вже ніколи не зможемо навчити дикторів, то скільки б не навчали школярів, через якийсь час доведеться погодитися зі зміною наголошування в словниках на неправильні. Дескриптивізм суто з міркувань економії зусиль.

Запаморочливою є самозваба

 
От усі абсолютно справедливо кажуть, що порівнювати українські переклади з російськими це «фу-фу!», але самі з авторським текстом порівняти не можуть. Виходить наче замкнуте коло, коли потрібно підтвердити чи спростувати використання російського перекладу.

Придумав кількісний спосіб показати можливе посередництво іншої мови під час перекладу для тих, хто не бажають звертатися до ориґіналу, або не мають такої змоги. Для цього потрібно лише мати різні переклади на ту мову, посередництво якої підозрюється, включно з підозрюваним перекладом, обов’язково два чи більше, припускаючи їх незалежність (якщо залежні, то порівняння не вийде, і це буде одразу помітно). Суто формальна подібність перекладацьких рішень може засвідчити високу ймовірність використання якогось перекладу як посередника чи допоміжного джерела. Головний недолік цього дуже приблизного способу кількісної оцінки збігів у тому, що неможливо визначити, котрий з перекладів краще передає ориґінал, тільки той, до котрого ближче. Тож подальше варто сприймати як попередні міркування на тему кількісної, але в жодному разі не якісної оцінки.

Голосуй Зедумчиво?

 
Під час попередніх виборів міського голови сидів далеко на полігоні, відірваний від локального рекламного потопу та відповідних політичних дискусій. Це були перші і єдині вибори за все моє свідоме горожанське життя, на яких я не зміг проголосувати. Але здалеку не мав змоги також зануритися в контекст. І коли на зв’язку з Києва як само собою зрозумілі речі згадували якісь гучні імена чи всім відомі обставини тієї кампанії, мені це видавалося наче таємничим жартом чи грою слів. Невідомі прізвища, невідомі деталі використаних політтехнологій. Пропущена кампанія досі залишається «білою плямою».

Під час цієї президентської кампанії поява в претендентах і рейтинґах багатьох невідомих прізвищ нагадала мені те особливе зніяковіння від випадіння з контексту. Я просто банально не розумію «жартів» соцопитувань. Хіба це можливо, якщо я особисто не знаю нікого, хто підтвердив би такий прикол? А от, виявляється, можливо. Просто різні, чи не непроникненні суспільні групи, що зі взаємним здивуванням бачаться хіба що на національних виборах.

Та сподіваюся, все-таки, що вже зовсім скоро це залишиться тільки минулим жартом. Згоден навіть на нову «білу пляму».
 

Кольору солі з перцем

 
До попереднього запису треба дещо зауважити про колір poivre et sel.

Про те, що в українській може бути свій — позичений з європейських мов — колір солі з перцем, мені нагадала Tin-tina. Цікаво було прослідкувати нечасте, хоч і тривале, вживання цього виразу в нашій перекладній літературі:
 

• …бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. (Ярослав Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка, 1970; пер. С. Масляк);
• Він їздив на полювання в куртці кольору перцю з сіллю і був одним із найкращих рибалок у графстві… (Вільям Теккерей. Ярмарок Суєти, 1979; пер. О. Сенюк);
• Останнім часом Рогоза якось швидко посивів, навіть кущуваті брови зробилися, як кажуть, кольору солі з перцем. (Силаєв Борис. Червоний день. Прапор, 1981; пер. Ю. Стадниченко);
• Округлий, приземкуватий, волосся кольору солі з перцем наїжачене щіткою,… (Марчелло Вентурі. Ляж і замри. Всесвіт, 1998; пер. А. Перепадя);
• …і засаленим кінським хвостом кольору солі з перцем… (Стівен Кінг. Зона покриття, 2008; пер. О. Любенко);
• У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений)… (Герта Мюллер. Гойдалка дихання, 2011; пер. Н. Сняданко);
• …гладячи волосся кольору солі з перцем… (Стівен Кінг. Протистояння. Том 1, 2017; пер. С. Крикун, Г. Яновська);
• У нього було гарно підстрижене волосся кольору солі з перцем… (Джоджо Мойєс. Після тебе, 2017; пер. Т. Івченко);
• …навіть на смаглявому животі, куди спускалося мисом з грудей кучеряве волосся кольору солі з перцем. (Яна Дубинянська. Листи до полковника, 2018).

 
«Вислів „колір перцю із сіллю”, що виникає за аналогією „колір кави з молоком”, має гумористичний відтінок», — стверджує І. Наконечна, розбираючи особливості гумористичних новоутворень у мові Ч. Діккенса. Проте тут, звісно, йдеться про вже усталений вираз salt and pepper/pepper and salt, поширений і в інших мовах.
 

Пасажир при чужому перекладі

 
Втягнувся в неприємне обговорення однієї перекладацької невдачі, яке несподівано вивело на питання ширші, глибші й цікавіші. Про якість українського перекладу, про очікування читачів, про брак літературної критики й відсутність культури дискусій на тему «смаків», про мовне питання. Але спробую про все потроху.

У сучасному світі інформаційних бульбашок варто чимось зацікавитися, як інтернет починає всюди підсовувати під ніс дотичні матеріали. Так сталося і цього разу. На вихідних розважався в книгарні тим, що брав навмання книжку за книжкою, щоб одразу ж помітити мовне відхилення. За умовами імпровізованої гри купив першу ж, де на випадково розгорнутій сторінці не побачив неприємну помилку; знайшов уже вдома.

Тільки звернув увагу в цей бік, як послужлива мережа негайно рекомендувала з різних джерел незадоволений читацький відгук, що саме набирав коментарі, лайки та репости, про український переклад французького детективу «Пасажир» Жана-Крістофа Ґранже. Відсутність традиції обговорень, брак серйозної літературної критики того валу видань, що їх пропонує нині український ринок, має сумним наслідком те, що пересічні читачі, не виключаючи мене, наче сліпі кошенята не мають надійного опертя на обов’язкові схеми, котрі без витрачання зайвих зусиль давали б загальне уявлення, на що варто звертати увагу, а що неважливе. Відповідно, давали б об’єктивні критерії, чи варто купувати той чи той продукт.

Наздоганяючі помилки

 
Уявляю, як картають себе ті штабісти основних політсил, котрі колись прибрали графу «Не підтримую жодного з кандидатів». Розрахунок же був на безальтернативність колоди великих гравців, куди те бидло дінеться з підводного човна. Проте незадоволеність виборців знаходить несподівані шляхи. Може спонукати до байдужості. А може пропонувати співаків, коміків, полковників, ось такий дивний протест на будь-який смак. Якби повернути графу, то голосування «по приколу» чи з фігою в кишені не мало б шансів, тепер же пізно. Хай які нереально роздуті рейтинґи за місяць до виборів, вони засвідчують величезні негаразди в нестійкій системі українського демократичного плюралізму.

Колись виборче законодавство доведеться реформувати. Але незмінним залишиться бажання наших політиків втручатися ситуативно, недоречними латками закриваючи власні дірки. І це виключає також можливість виправлення помилок, але зовсім не виключає появу нових.
 

Залиште Шевченкові шапку!

 
Мене неприємно зачепила «мистецька» акція з перемалюванням портрета Шевченка під упізнаваних персонажів сучасної масової поп-культури на станції метрополітену. Навіть не тому, що це надто вже нагадує розмальовки ілюстрацій у підручниках занудьгованих двієчників. Довбень, котрий влаштував це паскудство, чудово про себе все розповів журналістам у провалених відповідях на елементарні запитання про обставини життя поета. Одразу вияснилося, що постать самого Кобзаря йому глибоко байдужа, тобто не йдеться про жодну «популяризацію», а так, з нудьги «приколотися» на тему. Скільки ще треба поколінь школярів, кожне з котрих палить свій «Кобзар», щоб це нарешті стало заяложеним загальним місцем. Ну, спалив, як тисячі й тисячі до тебе, і що далі?

Звісно, байдужим невігласам надто складно просто поцікавитися, дізнатися, що мужицьке вбрання для Тараса Шевченка було образом. Він, як професійний художник, творив свій життєвий образ цілком свідомо, ретельно добираючи в текстах, в творчості, в поведінці, в одязі для фотографій та автопортретів тих деталей, що сам хотів і вважав за потрібне. Коли в очікуванні звільнення запустив бороду (солдат з бородою!), коли одягав на модний костюм кожух, щоб сфотографуватися, навіть коли в цілком цивільному вбранні ставив шапку на стіл, аби позначити момент. І такий образ був зовсім не випадковий. Це сьогодні вишиванкою чи хіпстерською борідкою нікого не здивувати, а в ті феодальні кастові часи за саме носіння «мужицького» вбрання тих, хто не належав до селянства чи купецтва, могли арештувати яко неблагонадійних.

Та марно обсміяна невігласами шапка «селюка», «свинопаса», чи що там іще накидають знічев’я, це і був виклик, революційної напруги виклик, добре зрозумілий сучасниками. Збагнути це можна тільки з мінімумом цікавості до постаті, котру беруться замалювувати «квантовими» перетвореннями.

Пастка фальсифікацій

 
Якби мав більшу аудиторію і якісь вбудовані інструменти для голосування, то перед цими виборами зацікавився б тільки одним питанням приблизно такого змісту: «Чи хотіли б ви перемоги свого кандидата за допомогою фальсифікацій і підкупу, якщо в іншому випадку точно проходив би інший претендент?»

Сам відповів би, що в жодному разі, бо до цього спонукає мене тверде переконання, що важливі не прізвища, не обличчя, а принципи демократичної виборчої системи. Адже особа, котра переможе після фальсифікацій, і переможці без них — дуже відрізнятимуться своїми можливостями. Бо ці можливості надають не персональні якості, а леґітимність посади. Леґітимність можна пробувати замінити насильством, підкупом, державною пропаґандою, всіма тими зворушливими засобами авторитарних режимів. Проте такі речі, що руйнують країни, проїдаючи вже зараз їхнє майбутнє, себе не виправдовують у тривалій перспективі.

Напевно, я поспішив би з такою відповіддю, вона була б не зовсім щира. Хай які тверді погляди, вони завжди вступатимуть у протиріччя з особистим ставленням. Адже неприємні обличчя мають значення. Я це з усією гостротою відчув, передивляючись кадри деяких з’їздів. Скажімо, обличчя представників теперішнього уряду мене зовсім не задовольняють. І це незадоволення настільки сильне, що переноситься і на ставлення до президентських кандидатур. Якби можна було розділити… Але неможливо з різних причин, і от мені самому доведеться вирішити, що робити.

Отут, на межі особистого відчуття і принципів ховається найбільша пастка. Голос виборців щось означатиме тільки в прозорій системі, інакше виборці втрачають все через погодження з порушеннями. У підроблених виборах голос не має значення, хай як подобається чи не подобається результат саме цьому виборцеві. І принциповою цифрою на цих виборах, як і на всіх попередніх українських, залишається не відсоток переможців, а відсоток тих горожан, котрі готові миритися з виборчими порушеннями з боку навіть приємних представників.
 

Лампове світло

 
Виділений магазинами ґарантійний термін першої заміни лампочок розжарювання переважно вже вийшов, можна підбивати підсумки. Перехід на світлодіодні (LED) лампочки виправдав себе повністю. Приблизна економія в платіжках за електроенергію складає кожного місяця 20-25 % попередніх витрат. За цей час кілька лампочок перегоріло, всі були без проблем безкоштовно замінені на аналогічні, кілька лампочок на загальних сходах вкрали нещасні сусіди. Попри додаткові витрати, вже півроку як вийшов у плюс, і виграш усе збільшується.

Окрім суто грошової економії, треба відмітити загальне поліпшення рівня освітлення в квартирі, оскільки тепер можна не зважати на обмеження світильників, добираючи всюди саме такі параметри, які потрібні. У світлодіодних лампочок колір і світловий потік непоєднані, це дозволяє гратися з вибором для конкретних потреб. Великою зручністю також виявилося збереження купи часу на заміну, адже за цей же період довелося б купувати й лазити замінювати десь утричі більше перегорілих вольфрамових.

Світлодіодні добре переносять часте вмикання-вимикання, але гірше тривалу роботу й неякісний струм. Помітив, що практично всі перегорілі лампочки висіли в загальному під’їзді, тобто вони світили по півдоби кожного дня весь час у запліснявілих патронах з поганою комунальною проводкою. (Звісно, в під’їзд я купував найдешевші, що теж, напевно, мало значення.) Згоріла ж передчасно світлодіодна лампочка в квартирі стала сиґналом замінити застаріле підключення.
 

Вакарчук вигулькнув

 
Святослав Вакарчук, котрому вистачило здорового глузду не висуватися в Президенти, начудив у своєму програмному (?) зверненні (УП, 6 лютого 2019). Перший крок у політиці з провалу.

До кого звернення про «небезпечнй токсин» «невиконання обіцянок»? Уявіть собі всю комічність — до політиків! Тобто політики мають раптом прозріти і нащось обмежувати себе під час кампаній у невиконуваних обіцянках. Це наче помилка авторитарного мислення. Кумедно звучить заклик «Поставити край!» Якщо виборці загалом ставляться до невиконання обіцянок спокійно й не очікують од вибраних осіб виконання, то політикам немає жодного сенсу знижувати градус обіцянок. Звернення Вакарчука мало б бути до виборців. Не з того боку підходить.

«Нам потрібна нова політична культура. Нам потрібна чиста політика». — Гм, «нам» — політичній групі Вакарчука? Чи просто абстрактним нам?

«Ті, хто були при владі… до влади мають прийти молоді професіонали, люди майбутнього, для яких справедливість та державні інтереси – понад усе». — Змішано різні категорії. Де молодий професіонал може здобути професіоналізм, як не при владі? Та й загалом молодий політик це часто тільки зручна ширма для старих інтересів. А справедливість і державний інтерес лежать узагалі в протилежних місцях.

«…новий Виборчий кодекс». — О, дуже цікаво! Новий виборчий кодекс це ключовий спосіб зміни режиму імітаційної демократії. Напевно, далі має бути про те, як завдяки змінам виборчої системи можна збільшити леґітимність представництва й убезпечити відокремлення виборців від ухвалення рішень. Виборчий кодекс має створюватися в розрахунку на те, що всі виборці мають однакові права з погляду держави, незалежно від усього іншого. Авжеж, щось я розмріявся…

«Мажоритарка скасовується як така». — Р-раз, і мимо. Теза прямо засвідчує протилежний напрям. Саме мажоритарка, при всіх недоліках, забезпечує прямий зв’язок населення з обраною владою.

«…27 регіональних, межі яких переважно збігаються з межами областей». — Два, і знову мимо. Пропозиція веде до феодалізації, людина належатиме до держави не напряму, а через штучно створений феодальний реґіон. Зменшувати треба межі представництва, позбавляти області функцій губерній.

«Висувати кандидатів мають право тільки партії». — Знову не туди. Обмеження конституційного права особи обиратися і бути обраною.

«Підкуповувати виборців,… стане значно важче… бо мандати будуть розподілятися в округах, які в середньому в десять разів більші…» — Які прекраснодушні благоглупості. Збільшений округ означатиме відсікання не тільки непартійних кандидатів, а й усіх чесних невеликих партій, що не здатні концентрувати в десять разів більші кошти й живуть на внески. В наших умовах це повне відсікання всіх ідеологічних партій, прямий шлях до панування іменних олігархічних блоків.

«Кандидати більше не зможуть вигравати вибори як “незалежні”, а потім приєднуватись до фракції партії…» — Узалежнення представника від партій й унезалежнення від виборців. Чудова дурниця.

Добре, коли молоді політики зрештою розкривають рот і говорять. Те, що запропонував Вакарчук, це дивовижне безумство. Відокремлення виборця від представництва, нищення самостійності депутатів, відсікання партій, котрі не фінансуються великими капіталами. Це шлях, що йому стоячи аплодуватиме той старий токсичний політичний клас, проти якого був весь пафос звернення.