Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

 

На роковини правопису

 
Треба щось написати на роковини правописного безладу, запущеного незаконною постановою Гройсмана. Звісно, якісь висновки робити ще зарано, бо добре пам’ятаю реформу початку 90-х, що і через десять років не була завершена при значно послідовніших зусиллях з її упровадження. Тому лише кілька загальних спостережень.

Суд ще не завершився, а з цим карантином невідомо навіть, коли відбудеться наступне засідання. Та і без цього уряди Зеленського постанову просто проіґнорували. Можливо, розумно оминають закладений попередниками підступ (зачепи тільки мовне питання!), можливо, просто байдужі. Якщо ж подивитися на сайти Кабміну, Верховної Ради, взагалі на урядові текстові ресурси, для яких, власне кажучи, і ухвалювалася постанова про стандартну мову, то в них навіть елементи реформи важко знайти. Сайт НАНУ, чиї представники брали участь, також переважно залишився в нормальній орфографії, хоча тут відхилення трапляються помітно частіше, особливо в передрукованих матеріалах. Єдині представники влади, що старанно виконують незаконну постанову, — МОН; напевно, кілька швидкозмінених керівників міністерства не встигли замінити старий технічний персонал.

По приватних інформаційних ресурсах ламання мови проходить якось непослідовно, хвилями. Якісь елементи редакції підхоплюють, якісь не помічають. Суб’єктивно спостерігаю, що на катастрофічний правопис найповніше переходять переважно групи з російськомовними авторами, редакторами і ведучими; пояснити це можна тим, що вони не впевнені в своїй українській, і намагаються точніше слідувати за тим, що хтось десь називає «правильним». Абсолютно те ж явище псування мови спостерігав по пресі 20-х, коли спущені згори норми першими підхоплювали «українізовані», а не українці.

Зі свого глядацького боку ще задовго до останньої правописної катастрофи виробив мовну гігієну — просто вимикаю канали і відкладаю книги, де бачу неподобство, до якого насправді ніщо не зобов’язує. А взагалі нічого дивного, бо в нашому інформаційному просторі завжди непросто було знайти акуратно вичитані тексти.
 

Зрізані стовбури

 
Чарівна київська весна закінчується. Полетів пух, пішла алергія. Комунальщики достригають траву…

Недарма газонокосильщика у відомому фільмі жахів зробили розумово відсталим. Те, що його колеґи роблять на наших газонах, інакше, ніж розумовою відсталістю, не пояснити. Після їхньої роботи вирослі за весну зелені килими перетворюються на якісь неприємні плями. Місцями траву вирвано до оголеної землі, місцями залишаються півзасохлі кущики.

Цього разу газонокосильщик знищив один з моїх найкращих саджанців. На рівні стрижки у маленького ґінкґо було вирвано кільце кори зі стовбура. Оперезування означає, що деревце невдовзі загине. От і вирішую собі, чи пересадити одразу, чи ризикнути діждатися нових пагінців од коріння.

Пройшовся по розкішному Русанівському каналу, де вчора попрацювала ціла компанія таких халтурних косильщиків. Звернув увагу, що дуже мало дерев на березі та схилах не мають отих характерних слідів од косилки на рівні зрізання трави. Багато молодих рослин серйозно пошкоджені й перебуватимуть наступний сезон на межі виживання, на старих добре видно сліди заживших ран. Байдужі кретини щороку так знищують насадження.

Не зважаючи на прикрі перешкоди, мешканці продовжують саджати улюблені рослини, вирощуючи навколо будинків сади. Бо чудова погода, київський м’який клімат, родючий ґрунт і трішки ентузіазму не можуть програти якійсь людській халатності.

Граматичний рід назви ковід

 
Перебуваючи на сторожі чистоти мови, Французька академія випустила роз’яснення, що назву covid слід вважати іменником жіночого роду і вживати разом з ним артикль la. «Безсмертні» постановили, що правильно la covid 19, а не le covid 19, адже йдеться про хворобу. Логіка бездоганна, covid це абревіатура англійського виразу corona virus disease, а оскільки ключове слово виразу жіночого роду, то й абревіатура має відповідно жіночий граматичний рід.
 

«Отже, слід називати la covid 19, оскільки ключове слово є еквівалентом французької назви жіночого роду maladie. Чому ж тоді часто вживають у чоловічому роді le covid 19? Тому що до поширення цієї абревіатури ми в основному говорили про коронавірус (du corona virus), словосполучення, що завдяки викладеним вище принципам зобов’язане своїм граматичним родом назві чоловічого роду вірус (virus). Згодом за метонімією хвороба отримала рід збудника, що її викликає. Тим не менш, слід віддавати перевагу використанню цієї назви в жіночому роді, і, можливо, ще не пізно повернути абревіатурі належний їй граматичний рід.»
 
(Le covid 19 ou La covid 19. Французька академія, 7 травня 2020)

 
В українській мові, де існує та ж проблема роду іменників, як заведено, порадники прокинуться, коли вже буде пізно, і тоді намагатимуться зламати давно усталений ужиток через коліно. Або взагалі не звертатимуть уваги, як у випадку лихоманки Еболи. А питання ж нагальне. Різнобій незасвоєної назви зрозумілий. Якщо не зважати на неакуратний вжиток латинки в українському тексті, що інколи по-англійськи пишеться ще великими літерами (COVID-19), можна бачити, як одні вживають назву ковід-19 як невідмінювану (або в очікуваному жіночому роді): «ліків в світі проти ковід немає», «щодо поширеності КОВІД-19», «симптоми КОВІД», «всі симптоми ковід». (Як мовна гра трапляється відмінювання підкреслено по жіночому типу: «Подивіться, добрі люди, ковіди не маю!».) Але також відмінюється як чоловічого роду, причому зі звичним хитанням відмінків а-у: «при лікуванні ковіда», «зареєстровано 46 випадків ковіда-19», «виходимо на питання «Ковіда»»; «заяву щодо Ковіду», «постраждали від ковіду», «спалах ковіду» і т. д. Часто залишають абревіатуру як особливу власну назву і пишуть великими літерами.

Міркування французьких академіків цілком годяться і для української. Отже, якщо взяти до уваги цей розумний підхід, то коронавірус чоловічого роду, але хвороба ковід, ковід-19 — назва жіночого роду.
 

Гіпотетичний напис на руїнах цивілізації

 
Майкл Х’юмер пригадав давню мислену забавку Річарда Фейнмана: якби наша цивілізація зникла в результаті якогось катаклізму, але ви мали б можливість передати майбутньому поколінню людства тільки одне речення, то яким би воно могло бути?

Сам Фейнман, знаменитий фізик, запропонував речення, в якому стисло викладено атомну теорію: «Всі речі складаються з атомів, маленьких частинок, що рухаються в безкінечному русі, притягуючись, коли вони знаходятся на невеликій відстані, але відштовхуючись при зіткненні».

Така відповідь, що зводиться до передачі знання про фізику, філософа Х’юмера не задовольняє, і він ставить питання ширше: «…що є тим найважливішим, чого навчилася наша цивілізація? Або, що є найважливішою ідеєю, котру ми могли б донести до членів випадкового людського суспільства?»

Можливі варіанти, зібрані в імпровізованому опитуванні, переважно зводилися до того, що хвилює окрему людину просто зараз, вони не універсальні. Хтось запропонував передати теорему Байєса, як базове твердження епістемології, хтось пропонував політичні речення, на кшталт «немає авторитетів» чи «люди мають право жити так, як бажають, при умові, що вони не порушують права інших». Інші пропонували речення про розум та знання: «знання походять з розуму та спостереження», «доброчесність — це раціональність».

Не зупиняючись на цьому варіанті як найкращому, Х’юмер, теж у рамаках умови задачі передачі найважливішого знання, запропонував записати: «Ваші апріорні припущення занадто завищені». Проте пояснення цього речення зайняло ще сторінку. Перед тим він відкинув як погані твердження, що можуть здатися беззмістовними, на кшталт речення-питання «Чому?» А от мене ці «беззмістовні» відповіді привабили більше напрямом думки. Бо сам міркую в цьому напрямі.

Непросто сформулювати свою відповідь. Я уявив, що читаю таке речення зниклої цивілізації, щось на кшталт напису «Кроатон» на дереві, і всі ці запропоновані речення про теорії та знання виглядають надто дрібними. Формулювання атомної теорії? Основи епістемології? Вони ж, звісно, нічого не варті без цілого величезного поля думки, в якому виникли, а за умовами задачі це тільки одне речення. Фактично, це задача, оберенена тій, що її сфантазував Роберт Шеклі в оповіданні «Вірне запитання»; щоб правильно поставити запитання, треба знати більшу частину відповіді. Щоб речення було цінним, майбутнє покоління після уявного катаклізму має бути здебільшого таким же, як наше. І якщо ні, то наведені відповіді, в яких в одному реченні сконцентровано якісь особливі локальні знання, будуть абсолютно непотрібні. А що можна передати через такий високий бар’єр?

Все, що могла б передати зникла цивілізація в будучину, це загальне уявлення про те, якими ми були, що рухало нами, що ми хотіли б увічнити. Причому зрозуміле в рамках інших наукових, етичних, світоглядних систем, а втім в яких залишаються вічні речі. І тут у мене вимальовується тільки одна відповідь. Це речення має бути своєрідним зверненням-посланням, що говорило б тільки про нас самих: «Будьте достойними людьми».
 

Кращого пошукали

 
Концепція розумного Всесвіту, що пручається перед змінами, знайшла ще одне підтвердження на прикладі мого освітлення загальних сходів. Коли по поверненню з війська встановлював кілька нових світильників замість давно зітлілих радянських, то з цікавістю почав відлік, скільки вони простоять. Те, що не вдалося знищити і вкрасти одразу через доступність на рівні руки, простояло аж три роки. Непоганий результат, хоча могло б й довше. Але вчора в рамках якоїсь свої програми комунальники всі настінні плафони позамінювали на дешеві бляклі квадратики.

Економічна логіка заміни незрозуміла. Міняти якісні світлодіодні на гірші світлодіодні без жодного виграшу в кіловатах тільки через план чи навіть у рамках загальної акції є невиправданою розкішшю. Що ж, подивимося, чи обслуговуватимуть їх так, як я доглядав ці кілька років за своїми. Підозрюю, що коли ці квадратики планово згорять, доведеться знову мені підключатися, якщо знайду крихти бажання й не буде байдуже.
 

Незірваний бузок

 
Маленький позитивний наслідок карантину. Щойно розквітлий бузок у Дарниці не зривають в перший же день. Мабуть, окрім того, що менше виходять на вулицю, цього року «врожай» важче продати, ринки ж поки не працюють.
 

Сором історичної пам’яті

 
Зміною назви країни під грецьким тиском колишні македонці, тепер північномакедонці, вирішили обміняти національну гідність на вступ до європейських структур. Чудовий приклад обміну первородства на юшку. Ганебний як для самих переназваних, так і для ЄС загалом з греками зокрема.

Проте такі обміни з позиції сили, раз почавшись, не бувають завершені, тільки розбурхують апетити. Греки поки не придумали нових вимог і більш-менш задоволені здачею, але тепер претензії через політику пам’яті виставили болгари. Вони вважають, що перейменоване населення колишньої Македонії фальсифікує болгарську історію визвольної боротьби проти османів, а тому вони аж ніяк не можуть пропустити таких нещирих претендентів. Хай роззброюються перед партією.
 

«СОФІЯ. Болгарія, ймовірно, накладе вето на початок переговорів про приєднання Скоп’є до ЄС через відсутність проґресу в роботі двостороннього комітету, що складається з істориків, відповідальних за розв’язання питань спільної історії двох країн. „Якщо комісія зі спільної історії не відновить роботу до червня, а влада в Скоп’є продовжить фальсифікувати історію, Болгарія не погодиться розпочати попередні переговори про приєданння з Північною Македонією“, — заявив депутат Європарламенту… Андрей Ковачев.» (EURACTIV, 4 травня 2020)

 
Моралі тут немає. Учасників угоди обмін задовольняє, і цього досить. Але що ж так неприємно про це дізнаватися, наче про чийсь сором публічної ганьби?
 

Демократія для реалістів

 
Бувають книги, які звичайним людям краще не читати. Якщо після їх прочитання залишаєтеся при своїх, це означатиме тільки, що ви стали епістемічно гіршими. Коли такі книги торкаються загальновизнаних матерій, показують, що популярні й усезегальні погляди помилкові або не мають належних обґрунтувань, то їх краще просто відкласти, наче нічого не сталося. Навіть найраціональнішій людині важко змиритися з крахом святих і «всім відомих» уявлень. І цьому є пояснення.

Стихійне зняття карантину

 
Другий день у моєму районі поруч з Дарницькою площею мало що нагадує про карантин. Вийшло сонечко і люди наче про все забули. Так, маршрутний транспорт ще не ходить і на зупинках обережно кучкуються люди з пропусками, але потік приватних авто уже звичайний. Мало хто носить маски, і ще менше носять їх не на шиї, багато групок у парках, відновилися вечірні й нічні пиятики.

Інфраструктура району сприяє (див. соціальні спостереження). Тут весь час не припиняли роботу продуктові, наливайки, банки (біля яких черги з пенсіонерів), ломбарди та обмінники, весь час їздять розвозки на велосипедах. А це до трьох четвертих всього місцевого бізнесу.

До самовільного послаблення карантину штовхає, мабуть, що тим, хто через припинення транспортного сполучення втратив роботу, вже набридло самоізолюватися, та й погода кличе. Багато хто вигулює дітей, тварин і себе.

Але вірус про це не знає. От сьогодні зранку на пробіжці бачив швидку біля сусіднього будинку. Життя триває.
 

Нові посадки

 
Посадив біля під’їзду нові кущики-деревця. Цього разу вирішив спробувати мигдаль, два невеличкі саджанці, вкриті рожевими квітками, та деревце маґнолії. Якщо я не йду до ботанічного саду, хай ботанічний сад приходить до мене.

На диво, всупереч песимістичним очікуванням, за два роки після першої спроби прикрасити під’їзд загинула з природних причин тільки одна сакура; хоча зламаний одразу в перший тиждень ґінкґо також ще не подає ознак життя.