Озеленення біля будинку

 
Маю давним-давно відкладувану мрію трохи озеленити й цивілізувати зовсім занедбане подвір’я своєї хрущовки. Проте з чого почати? Навіть близько не уявляю. Припускаю абстрактно, що потрібно десь замовити ґрунт чи чорнозем, вибрати саджанці дерев, кущі, трави та квіти, а потім якось поєднати всі ці об’єкти композиційно на прилеглій території за допомогою лопати та граблів. Якось так.

Пішов до житлової контори по консультацію. Там спершу злякалися, що хочу змусити їх щось робити, а коли зрозуміли, що ніяка допомога від них не вимагається, одразу дали зелене світло, сказали, що робіть усе самі, головне, не сильно розривайте теплові комунікації.

Підбити сусідів буде марною справою. Значить, доведеться все робити самотужки, роблячи всі помилки новачків. Інтернет допомагає, звісно, різноманітними комерційними пропозиціями саджанців, ґрунтів, добрив, але знайти одну фірму, що взялася б зробити все з початку й до кінця, так і не вдалося.
 

Advertisements

Поліцейський інтерфікс

 
Після перейменування міліції на поліцію набув актуальності давно закладений пуржик. Інтерфікс -ей- (житейський, європейський) і раніше привертав увагу пуристів, котрі вбачають у прикметниках з формантом -ейськ-ий наслідок російського втручання. Скажімо, Пономарів безапеляційно стверджував, що «варто віддати перевагу формам біблійний (рідше біблійський), міліційний, поліційний» (Культура слова, К., 1999, С. 160). І хоча змініти міліцейський на міліційний виявилося нереально через поширеність прикметника, з менш уживаними й застарілими біблейський і судейський провернути зміну більш-менш вдалося; відповідні прикметники нині переважають. І це навіть попри наявність у літературній та розмовній мові підтримки розширювача основи -ей- з боку похідних біблеїзм, біблеїстика, судейство, судейський.

З офіційною появою нової назви поліція пуристи пробують повторити подібне переназивання прикметників. Прикладом нестримного бажання позамовного втручання може слугувати чергова безумна порада Городенської (Культура слова, №83, 2015), присвячена заміні «неукраїнської назви» поліцейський на поліційний та поліціянт (підступно просуває ще -ія- замість -іа- — поліціант). Це ще дуже м’яка порада, бо могла б і поліцай чи полісмен запропонувати і так само легко, і так само безглуздо.

Проте перешкодою стає не тільки офіційне законодавство, яке визначає статус і обов’язки українських поліцейських (Закон про національну поліцію, 2015), а й потреба засвоєння запозичених слів. Інтерфікс -ей-, перебраний колись з німецької мови (нім. Polizei), понад століття добре виконував свою функцію (поліцеймейстер, поліцейщина, поліцей-президент), напевно продовжуватиме виконувати її і надалі.
 

МОЗ рекомендує

 
На сайті Міністерства охорони здоров’я рекомендують найкращі серіали для вдосконалення медичної англійської. У списку запропонували назви на всі смаки: «Доктор Хаус», «Анатомія Ґрей», «Клініка» (Scrubs) тощо.

Дуже непогана порада. Треба б розвинути ідею. Хай спецслужби вивчають «Батьківщину» (Homeland), освітяни «Бостонську школу» (Boston Public), чиновники президентської адміністрації дивляться серіал «Віце-президент» (Veep), а МВС і так вже давно надихається «Поліцейською академією».

Час — уперед!

 
Нарешті цей день переведення стрілок годинника на годину вперед. Діждався з нетерпінням, прокидаючись останні тижні задовго до п’ятої ранку. І от сьогодні перетерпів останній ранок часової невідповідності. Справді геніальні люди вигадали сезонне переведення.
 

Березневий дощ-мочар. І тільки годинник горить над тобою, над твоєю, над нашою головою…

 

Нащо шляхта без феодалізму

 
У міфології Оксани Забужко тема старої еліти посідає особливе місце. Відсутність шляхетності провідної верстви в теперішньому осмислюється нею й переживається нами, вдячними читачами, як постійна втрата, досі незагоєний розрив. Йдеться навіть не про спадковість поколінь, що так чи так передають національний досвід через тексти, а постійно відчутний зяючий розрив у самій соціальній тканині суспільства, через що «маємо те, що маємо» при владі.

Останній запис теж про «націю мертвих титанів». Про втрачену еліту та її бодай символічне повернення:
 

«У нас була своя еліта. Запам’ятаймо це, раз і назавжди. І це завдяки їй — її надбаннями й зусиллями — ми, після програшу незалежности в 1921 р. (підписання „Ризького миру“), — за минуле століття не згинули, не розчинилися в гною чужої імперії, а живі — і, нівроку, боремось. Якби її не було, бути б нам там, де нині лужичани.
 
Тому таке важливе її символічне повернення. Важливо, щоб всі ті „батьки й матері модерної України“ повернулись — і на вулиці наших міст (а навіть у Києві досі нема ні вулиці Старицької-Черняхівської, ні Науменка, ні Чикаленка, ні, ні, ні…), і на сторінки підручників, і — головне — в нашу свідомість.»

Проблема відсутності шляхти як необхідного елемента суспільної структури постає тому, що — і це народи повсюди в світі вже дві з половиною сотні років відкривають наче вперше — мати формальні державні інститути, виборчі, партійні системи та представництво ще недостатньо для демократії. Потрібен ще якийсь елемент. Треба мати щось для того, щоб мати опірність владі, прагнення свободи й бажання її захисту. У феодальний час цей опір владному свавіллю забезпечувала саме шляхта. І її знищення у війнах та революціях «знесилює всіх, не виключаючи й її ворогів. Зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не зможе відродитися» (Токвіль). На світанку новочасної демократії аристократу Токвілю можна було шкодувати за незагоєною раною, йому це можна пробачити. Нам — ні. Бо поруч з громадівцями Науменками та Чикаленками наша стара еліта складалася переважно з Мартосів та Лукашевичів. І зовсім не варто повертати її кріпосництво, пиху, ненажерливість, навіть символічно, бо цього вдосталь в еліти теперішньої…

Зате новітнє українське суспільство й без осоружних феодальних залишків наочно продемонструвало відпірність і звичку до свободи. Попри всі негаразди й хитання, ми вже маємо, сказати б, розчиненим серед усіх нас, той необхідний елемент, що його наявність забезпечувала стара еліта. Це розчинення, що відбулося завдяки національному переходу, розбудові підстав національної держави, вже виключає саму потребу повернення елітарності під будь-яким соусом. Воно взагалі не залишає шляхті жодного місця.
 

Заклик чи доля?

 
Цікавий зсув помітив у статистиці «Ізборника». Багато років Шевченківські дні виводили на перше місце за відвідуваністю «Заповіт». Але цієї весни з подвійним відривом лідирує «Сон» («У всякого своя доля…»), на другому місці «І мертвим, і живим…». Можливо, наслідок якихось перестановок у шкільній програмі, але хотілося б думати, що це відбиток поки непомітних суспільних змін.

А може, просто така погода: «…бо холодно, Мороз розум будить.»
 

Дзеркало для суспільства

 
Мені симпатична головна героїня новин цього тижня, депутат, доброволець, Герой України Надія Савченко. Такий типаж різких самовпевнених недоуків, негайно реаґуючих елементарними рішеннями на поставлені задачі, сміливо зустрічаючих будь-які проблеми розрубуванням вузлів, дуже поширений серед професійних військових. Не один раз мені доводилося чути наївні міркування про легкість остаточного силового рішення проти тих незрозумілих поганців, хто там, нагорі, заважають жити простій людині в простому світі.

— От взяти б, й усіх постріляти! — Тобто, всі хороші люди мають зібратися, й винищити всіх поганих? — не міг утриматися я від іронії. — Авжеж! Вистачить мого взводу, — запалювалися ентузіазмом лейтенанти. — Одна моя рота все змінила б, — гарячкували капітани. Майори мовчали схвально, а підполковники вже занепокоєно дивилися на баламутів, усвідомлюючи, що все може бути не так легко. Полковники ж посміхалися на дурниці молоді, бо на тому рівні командного досвіду прості рішення вже не сприймаються як очевидно правильні.

Психологія простих рішень у війську є ознакою професійності нижчих виконавців. Система не працюватиме, коли ті почнуть розмірковувати. Проте там завжди існує дуже важливий запобіжник проти дурнів — їхня абсолютна несамостійність. Кожен крок готової на все людини зі зброєю обставлений контролюваннями, перешкодами та захистами. І чим більшою є покладена відповідальність, чим більша самостійність прийняття рішень, тим ширшим стає горизонт планування, глибшим розуміння факторів та небезпек.

Витримавши полон і перебування в заручниках, потрапивши завдяки беззаперечному героїзму на вершину української політики, Савченко залишилася з усіма цими професійними викривленнями гарного військового, чудового молодшого офіцера. Аж до повної несамостійності включно; неодмінно шукайте поруч з нею командирів, тих політиків, котрі ставлять відповідні завдання.

Питання не до неї, а до цілком цивільного українського електорату, серед якого щире бажання негайних розрубувань проблем породжує значну підтримку такої політики на національному рівні. Прості до простого по просте. Але в цивільних немає своїх полковників, котрі грубим окриком зможуть пояснити бовдурам, до чого такі прості рішення призводитимуть. А тому цю електоральну прихильність наших простаків переживатимемо потім всі як власні помилки на власній шкірі.
 

Без площі Чикаленка

 
На сайті Київської міської держадміністрації кілька місяців висить повторна петиція — перейменувати площу Льва Толстого на честь Євгена Чикаленка. Активність низька, результати під кінець засвідчують тотальну необізнаність киян з іменем одного з провідних діячів українського національного руху. Обговорення в мас-медіа так само мляве, бо незнайоме ім’я не спонукає до активності.

Такі акції цікаві як фотографічний знімок стану суспільства. Притомне чи ні? Ага, ще не опритомніли.
 

Мова — не живий організм

 
Ця відома метафора про мову як живий організм мене вибиває з ладу. Висловлюється завжди без іронії, наче остаточним усеохопним поясненням якихось найдивовижніших змін. Та й сама змінність, хоч скільки вона неочікувана й нереальна, може виправдовуватися цією беззмістовною фразою. Пригадуючи спотворені експериментами персонажі фільму жахів «Муха», коли головний герой безуспішно намагався повернути свій власний живий організм до нормального стану, не розумію, як цей троп може не викликати принаймні занепокоєння перед біологічно зрозумілим втручанням.

Інші популярні метафори, про мову як інструмент, про систему чи механізм, про продукт, про діяльність, про місце зберігання, ба навіть вічно геніальне про «дім буття», не викликають такого внутрішнього емоційного спротиву, як приземлене, сказати б, притваринене порівняння з живим організмом. Уподібнення мови до чогось, що народжується і помирає (звідси «живі» і «мертві» мови), має з чимось родову спорідненість (мовні «сім’ї»), й існує десь там саме по собі, настільки не збігається з моїми уявленнями, наскільки це можливо. Мова це і не організм, і не живий, і, однозначно, не живий організм. Метафора зовсім не відбиває ані формальний, ані функціональний, ані семантичний бік опису.

Тим більше дивно, що висловлюване твердження про організм йде фоном як само собою виправдане побутове пояснення змінності мови. Це навіть не махровий дарвіністицизм, де зміни пояснюються передачею спадковості наступним поколінням, а справжній американський комікс про негайну мутацію халків чи людей-павуків — ото хороші приклади живих організмів.

Як відбуваються зміни в мові, чому одні явища активізуються, а другі зникають, метафори ніяким чином не пояснюють, ба навіть зачинятимуть можливість дізнатися.
 

Спрощення без ускладень

 
Разом з попередньою цитатою про відповідність власності й мови побачив у Р. Арона ще одну, висловлену про марксизм, проте гідну повторення абсолютно для всіх теорій:
 

Будь-яка теорія, що прагне стати ідеологією політичного руху або офіційною доктриною держави, повинна піддаватися спрощенню, для простаків, і ускладненню, для снобів.
 
Арон, Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки. — К.: Юніверс, 2004. — С. 157.

Хоча мені здається, що в наш час теорії, котрі претендують на політичні доктрини, вже не повинні мати ніякого «ускладення». Еліти цілком задовольняє всеохопний цинізм, а для простаків вистачає багаторазових повторень. Тож самого спрощення цілком досить — «Це правда, ми всі так кажемо!»