Київ, температура повітря (°С)

 

 

---

Стрічка випадкових новин @maksymus
 

Говорять усі

 
Уже давно ідеологічні та світоглядні замітки «Української правди» мені можна читати як антикомпас. Практично кожного разу це щось протилежне моїм переконанням та відчуттям.

Цього разу увагу привернула недільна передовиця Павла Казарина («Тонка зелена лінія», УП, 21 травня 2023 року). Автор і на службі не втратив свого красивого впізнаваного стилю поверхового забалакування важливих питань. Тема замітки — право публіки мати й висловлювати свою думку, що не подобається Павлові. — Ні, ви не маєте такого права під час війни! — стверджує журналіст. Заслужити право висловлюватися легковажно можна тільки «у нас» (мається на увазі, у війську).

Ідея не ориґінальна. Типово ліва думка, що висловлюватися на теми, що стосуються певної групи, має тільки представник групи (ідентичності, певної професії тощо). Інші мають поштиво слухати та схвалювати, хоч якісь дурниці промовлятимуться. В запущених випадках це подається як обов’язкова вимога емпатії. А в особливо запущених слово перевіряється на суспільну шкоду.

На щастя, людина наділена розумом, що долає такі несуттєві перешкоди як особисте переживання та участь. Про смаки сперечаються! Розум дає нам усім право висловлюватися на будь-які теми, не зважаючи на схвалення чи несхвалення. На образи чи скасування. Бо взагалі не думати з самої людської природи ми не можемо. Етика — це ніколи не «вміння вчасно закрити рота», етика — це доведення думки до кінця.

Кінцевий же результат обмежуючого підходу Казарина зрозумілий — цензура та самоцензура. О, як мило, коли заради вищого добра можна було б повертати тумблер цензури на свою користь. Та хіба це та країна в якій захочеться жити?

Говоріть усе. Говоріть, що завгодно. Хтось хай інвестує у перемогу, а хтось хай міркує на скільки частин розпадеться РФ. Ви маєте на це право не тому, що берете безпосередню участь у чомусь, не тому, що належите до якоїсь групи, а тому, що це ваше базове право людини. Поле вільної думки і стане колись нашою найбільшою перемогою.
 

Не щадіть себе

 
Напружений місяць видався. Хоча нічого особливого, якщо порівнювати з попереднім роком. Додалася тільки відкрита війна з УПА, Українською Паперовою Армією. Так іронічно офіцери називають вимоги та розпорядження заповнювати безкінечні папірці, книги, журнали.

За цей час мій дивізіон розформували (дивним рішенням розформовували просто на першій лінії, не знімаючи бойового розпорядження до останнього), особовий склад поперекидали в різні підрозділи бригади, залежно від навичок та поведінки. «Найгірших», аватарів, зальотчиків, хворобливих постаралися віддати взагалі в інші бригади. На щастя, не я мав вибирати. Бо хоча процедура звучить абсолютно раціонально, — від якостей особового складу підрозділу залежить життя всіх у ньому, — вона зрештою призвела в нашому випадку до безжального викидання хлопців з артилерійського підрозділу в піхоту. Я раніше дещо пишався тим, що серед моїх підлеглих ні в кого не було жодної подряпини, а тут усього за тиждень прийшли повідомлення про втрати. Комусь нагорі було все одно, що підготовка бійців в артилерії інша, ніж у піхотинця, навіть якщо вони не входили у вогневі розрахунки, і їх відправили просто в окопи з іншою тактикою та завданнями. Перекидання «гірших» наших туди, де вони стали ще гіршими через ненавченість чи особливості характеру, виглядає чиєюсь ганебною недбалістю.

Цікаво було побачити на прощання як штабні, котрих не бачив місяцями, козиряють новими званнями та перераховують нагороди. Якимось чином там зметикували, що реформування відкриває нагоду перестрибнути через формальні обмеження вислуги та посад. Уміють жити…

Тим не менш, мені вдалося взяти з собою в новий дивізіон своїх найкращих. Нова область, нові рубежі, нові завдання, нове озброєння. Але тут також напередодні наступу іде процес переформування, тож війна з паперовою армією не припиняється.

* * *

Побажання «берегти себе» мені завжди видавалося неправильним. Списував це відчуття неправильності на свою посадову відповідальність. Моя ж турбота не себе вберегти, але, виконавши завдання, вберегти підлеглих. Берегти себе можна просто залишаючись удома. Війна це щось прямо протилежне інстинкту самозбереження, вимагає вміти не щадити себе. Відчутну фальшивість побажання найкраще передав радянський поет Булат Окуджава, знайшовши геніальні рядки в пісні-прощанні: «Ні, не ховайтесь ви, будьте високими, Не шкодуйте ні куль, ні гранат. І себе не щадіть ви, і все ж таки Постарайтесь вернутись назад». Оце побажання старатися повернутися, нещадно до себе подолавши самозбереження, перебуває в іншій площині. У зрозумілій тут без перекладу площині.
 

Цінуйте свободу

 
Повертаюся на фронт. Написав, і не можу збагнути, чому так важко було вжити слово фронт. Весь попередній довоєнний мовний досвід кричить про те, що це має бути щось призабуте з архаїчного лексикону, щось на кшталт обладунків, мечів, кінноти. Фронти ж це якісь далекі світові війни, це коли на тисячі кілометрів зіткнулися реґулярні армії з танками, артилерією та окопами… Тут я зупиняюся, бо нині ж усе саме так і є. Цілий рік ми живемо наче в безкінечно повторюваному сні якогось історичного реконструктора. Тож повертаюся на справжнісінький фронт нашої відкладеної війни за незалежність.

Співслужбовці цієї тилової частини запитали на прощання, самі не розуміючи що: «Радий, що їдеш?» Мене аж пересмикнуло. Так, звісно, мені доволі радісно, що кудись рухаюся, що після несподіваної перерви нарешті знову виконуватиму те, що вмію найкраще, що ніхто краще за мене не зможе зробити. Це приємне відчуття задоволеного почуття обов’язку. Але ж я там уже був, і не маю райдужних ілюзій, куди повертаюся.

Їду тому, що повинен їхати, тому що найбільшою цінністю вважаю свободу. Ціную свободу настільки, що, вдягнувши форму, віддав в її ім’я свою власну.
 

Самопідживлююча цензура

 
Купівля Ілоном Маском відомої соцмережі продовжує гірко радувати. У «Файлах Твіттера» нова знахідка. Звісно, можна було сподіватися, що обставини авторитарного відкату на хвилі ковідного залякування колись стануть відомі. Але сучасний час це час електронного листування, а отже витоки стаються не через десятки років, коли окремі зацікавлені історики відкривають запилені архіви, а просто зараз, по гарячих слідах злочину, скоєного чиновниками проти основних прав і свобод людини.

Чергові викриття з електронного листування керівників Твіттера та дослідників стенфордського проекту «Віраліті» полягають у проханні до цензорів Твіттера від лютого 2021 року розширити політику видалення дезінформації (тобто того, що цензори вважають дезінформацією) на цілковито правдиві повідомлення (знову ж таки, правдиві з погляду цензорів). Точна цитата зі звернення, що має підлягати цензурі разом з дезінформацією: «Правдивий контент, що може сприяти хитанню щодо вакцин. (…) Такий контент не є власне дезінформацією або викривленням, але може виступати шкідливою інформацією (що перебільшує або уводить в бік). Також слід взяти до уваги, що нерідко правдиві пости можуть підживлювати вагання, як приклад, повідомлення про те, що в окремих країнах були заборонені окремі вакцини».

Це просто неймовірна новина зі світу зловживань влади! Правдивість інформації не мала значення, якщо правда могла зашкодити поточній політиці. Колись я згадував статтю Іоаннідіса, в котрій той намагався вияснити, чому при співмірних реґаліях та індексах цитування до бюрократів доходила інформація тільки однієї групи. Тоді було відмічено, що єдине, чим протилежні експерти відрізнялися, це представленням у соцмережах.

Тепер же виходить, що то була не випадковість, а штучно створена бігова доріжка цензури. Чиновники в стилі британського міністра Метта Хенкока визначали, що вважати істиною, а що суспільно шкідливою інформацією. Потім через партнерство з цензурними проектами, на кшталт «Віраліті», або прямо способами військової пропаґанди, як у Канаді, відбувалося деформування інформаційного простору, після чого і до публіки, але й до чиновника так само, переставала надходити необхідна для ухвалення зважених рішень інформація, а те, що доходило, штовхало до вибору все більш і більш помилкової політики, що не знаходила опору в дозволеному інформпросторі. Цензура самопідживлювалася й поверталася посиленням на наступній ітерації.

* * *

Пам’ятаю по собі, приблизно навесні 2021 року мені стало зовсім важко дихати, і не тому, що як усі обмануті довго носив безглузді маски: тоді стало остаточно ясно, що інформаційне поле мас-медіа та соцмереж катастрофічно викривлене державним втручанням, і щось з цим треба робити. Тобто довелося витрачати на пошук інформації та її перевірку значно більше часу. Впорався з цим так, як впорався; результати можна бачити в попередніх записах.
 

Психологія цензури

 
Інколи під якимись матеріалами натрапляю на особливого типу коментарі, звернені не до автора, написані не для обговорення, а як попередження іншим читачам. Це такий своєрідний спосіб цензурування без доступу до головного запису. Коментатор, як йому здається, розумніший за інших, не такий наївний, і попередити інших вважає своїм обов’язком. Коментарі цього жанру завжди виглядають дивно. Викликають в мене наче іспанський сором за те, що прочитав публічний донос.

До цього ж типу навздогінної цензури належать автоматичні наліпки-попередження від соцмереж. Наприклад, що за певними ключовими словами запису наполегливо посилають на якусь бюрократичну службу, що визначає поточну політику в дражливому питанні. Вони промовляють про те, що хоча в записі немає до чого придратися, щоб видалити, власники ресурсу не довіряють випадковим читачам мережі покладатися на власне судження. За них це судження повинен зробити патентований «фактчекер». Самозвана влада так званої перевірки фактів кілька років цензурує багатьох провідних науковців у своїх галузях знання, варто їм тільки відхилитися від бажання чиновника.

Про звичайну цензуру, що геть викреслює людину з охоронюваного простору, згадувати навіть не треба.

Практикована повсюди, цензура стає наче постійним фоном будь-яких дискусій, спотворюючи їх самою присутнстю.

Що ж штовхає людей не тільки миритися з нею, а й бажати для себе? Зрозуміло, вони бажають її для інших, але таким чином впускають цензуру в свій інформаційний простір, роблячи його викривленим. Наприклад, що може примирити людину з цензурою, на його думку, чужої дезінформації?

Психологи пробують дати відповідь. Вони «виявили, що найсильнішим і найнадійнішим чинником, що провіщає очікування небезпеки дезінформації є ефект третьої особи (тобто уявлення про те, що інші особи більш вразливі до дезінформації, ніж ви самі) і, зокрема, віра в те, що «далекі» інші (на відміну від родини та друзів) вразливі до дезінформації. (…) Нарешті, виявили, що учасники, котрі повідомляють про те, що їх більше турбує дезінформація, більш охоче лайкають і діляться панікерськими розповідями про дезінформацію. Висновки показують, що на страх перед дезінформацією впливає наша схильність вважати інших людей довірливими» (Саша Алтай, Альберто Ачербі).

Можна сказати, утрируючи, що страх перед дезінформуванням інших, і як наслідок, більша прихильність до цензури, породжується приємною думкою про свою вищість над іншими.
 

Православне вуду

 
Коментувати рішення про виселення релігійної організації з історико-культурного заповідника водночас і просто, і складно. Було б чудово перетворити територію на схилах на історико-рекреаційну зону. Початок уже покладено, з комплексу навколо монумента радянським героям Другої світової, що ще потребує національної реконструкції, через зведений Ющенком комплекс пам’яті Голодомору, аж до схилів з залізною бабою. І Лавра посередині, як перлина київської старовини. Що може бути логічніше з боку будь-якої міської влади, ніж попросити монахів на вихід?

А складність у тому, що йдеться, все-таки, про віруючих, тобто про тонкі матерії, що стосуються свободи віросповідання. Зрозуміла зовнішньому спостерігачу логіка виселення промосковської церкви виглядає зовсім в іншому світлі для її прихильників. Немає нічого складнішого, ніж розв’язувати розпалені втручанням влади релігійні конфлікти. І релігійні переслідування — називати варто як є — не додадуть державі авторитету.

А втім, так зворушливо виглядають звернення притиснутих монахів про те, що вони ще не починали молитися старанно. Майже дослівна цитата московських лідерів про те, що вони ще не починали воювати по-справжньому, тут спирається на магічне мислення тих, до кого адресоване. Мовляв, ми, служителі культу, маємо прямий канал до бога, і в запасі у нас дієві способи випросити потрібне. А якщо не буде як хочеться, то використають його як православну ядерну зброю.

Натуральне вуду, шаманізм, поганство в чистому вигляді. І ці люди вважають себе представниками християнської традиції, сидять в Лаврі намісниками та посередниками? Це було б смішно, якби не було так сумно.
 

Путівник по демократії Джейсона Бреннана

 
Побачила світ давноочікувана книга американського аналітичного філософа Джейсона Бреннана, в котрій автор виступає перед читачем як подорожуючий гід, в ролі, можна сказати, провідника по країні обґрунтувань демократії. У цій роботі відомий українським читачам за перекладом світового бестселера «Проти демократії» Бреннан пропонує захоплюючий інтелектуальний тур по арґументах «за» та «проти» демократії з погляду п’яти великих достоїнств режиму: стабільності, шляхетності, мудрості, свободи та рівності. В кожному розділі путівник проведе читача заплутаними дорогами арґументів з інтелектуального минулого до найсучасніших.
 

Джейсон Бреннан. Путівник по демократії, 2022.
(Jason Brennan. Democracy: A Guided Tour, 2022.)

 
Джейсон Бреннан тут зізнається у своїй великій прихильності до демократії, і викладає арґументи та теоретичні моделі на її захист в найпоблажливішому світлі. Проте ми живемо в часи, що їх можна назвати золотим віком для досліджень та обґрунтувань демократії. На відміну від поколінь першопрохідців, що два тисячоліття аж до середини XIX ст. вживали назву демократія як пейоративну на позначення виродженої, нестійкої системи правління, на відміну від сподівань та авансів XX ст., коли назва стала символізувати все хороше, до чого варто прагнути, не роздумуючи, наші сучасники можуть бачити й демократичні обіцянки, і демократичні плоди, вивчати практичні результати політики.

Книгу можна радити як «приквел» до його епістократичної «Проти демократії». Читачі першої книги, котрі могли не вповні розуміти інтелектуальну історію поставлених там питань, в путівнику знайдуть для себе пояснення їхньої появи та взагалі надзвичайну важливість розгляду.
 

Новий піксельний завіт

 
Релігійні групи нині наполегливо працюють з військом. Авжеж, війна завжди хлібний час для фельдкуратів. Забувши про будь-які світські основи національної держави, і в нас розростається інститут капеланів. Кілька разів мій дивізіон примусово вишиковували для чогось, що назвав би соборуванням. Про новий випуск військових працівників культу в Київському університеті (!) на цьому тижні урочисто повідомляють ЗМІ.

А чого б і ні? З другого боку, по всьому світу сектор освіти захоплюють проґресисти, проповідники уокеїзму, політики ідентичності, що виступає світським замінником релігії. Ну, а більш стійкі до цих критичних теорій сектори підвищеного ризику, такі як військо, хай уже залишаються на окормлення традиційних організацій.

Приміряючи релігійну віру на себе, розумію, що був би поганим віруючим. Бо якби вірив хоч з зерно гірчичне, то напевно в принципі не зміг би стати військовим, це явно суперечило б доктрині. Але жодні невідповідності не змушують сучасних проповідників ніяковіти. Навпаки, чудова нагода попрацювати з особовим складом. Гроші не пахнуть.

Другий бік перейменування Московії

 
Підтримую петицію про перейменування Російської Федерації в українському офіційно-діловому вжитку на Московію. Хоча варто розуміти, що будь-яке позамовне втручання в мовні засоби неодмінно десь вигулькне в іншому місці, причому несподівано для тих, хто планує зміни.

Так і тут. Неможливо буде повернути Московії її історичну зовнішню назву, не поставивши на кін в якості плати за відновлення історичної справедливості офіційну назву Україна. Використання назви Московія замість Росії балансується тільки поверненням Україні споконвічної назви Русь, і нічим іншим. Тому що назва Росія, Рóсія, як вона задумувалася колись київськими книжниками (Ірина Жиленко добру роботу проробила), це був такий ідеологічний подарунок імперії од киян-русинів, що доклали руку до уявляння Росії як династичного, родом з Києва, об’єднання Русі та Московії.

Україна не може перейменувати Росію на Московію, не змінившись сама, не змінивши натомість своє уявлення про себе і свою власну історію.
 

Свято нещирості

 
Вдруге чи втретє зустрічаю 8 березня в формі, спостергаючи з особливої точки, і котрий раз дивуюся стійкості цього сексистського релікта сітки радянських свят. Спробам згори переосмислити закладені в дату смисли опирається звичайний консерватизм повторюваних з року в рік принизливих для всіх учасників ритуалів, порожніх слів, побутових практик. І поки не буде рішучої відмови або влучної заміни, інерція зберігатиме і дату, і нарослі на ній комеморативні практики.

Відзначання березневого свята в тиловому підрозділі добре прочищає оптику спостереження. Тут святкове шикування, урочиста промова гучномовного командира про те, які хороші жінки помічниці у війні та обороні, списана замполітом з методички брежнєвських часів, роздача суто жіночих нагород і грамот. Дивовижну нещирість самої ситуації підкреслює те, що абсолютно всі присутні на шикуванні жінки — військові професіонали, фахові військовослужбовці та працівники ЗСУ, контрактники з вислугою, котрі обрали службу з власного покликання. Тоді як переважна більшість місцевих чоловіків у святковому строю, від імені яких відбувається привітання, це ненавчені непрофесійні мобіки, котрих призвали у військо за законом, що накладає окремо на чоловічу стать кабальний обов’язок служити, незалежно від особистого бажання чи вміння. Нещира гра всіх учасників механічно повторює звичайні в суспільстві ритуали зверхності й підпорядкування, явно недоречні тут.

Напевно, коли пильніше придивитися до загальних практик відзначання, деконструкція проситиметься сама собою. Переформатування явно не вдається.