Поміняв паспорт

 
Cтав щасливим власником новенького паспорта у формі ID-картки. Тобто тримачем, бо власником цього пластикового документа залишається Україна, про що на картці зазначено особливо.

Менший розмір і пластик замість паперу є негайною очевидною зручністю. Проте одразу проявилися й недоліки. Це, все-таки, Україна і її власність, тож без додаткового папера з печаткою на папері не обішлося — поки установи не обладнані зчитувачами при потребі треба докладати прописку, сором’язливо названу реєстрацією. Така потреба виникала негайно в тих кількох фінустановах, в яких на всяк випадок уже перереєстрував документ. А обов’язковий окремий аркуш A4 навряд чи можна назвати покращенням.

Ще один недолік у тому, що нова картка конфліктує з банківськими. Через це доведеться виймати безконтактні з обкладинки, чого раніше міг не робити. Навряд чи можна назвати плюсом і те, що термін дії картки обмежений десятьма роками, після чого доведеться платити за перевипуск.
 

Гайдеґґер по дорозі до української мови

«Утім набути досвіду мови —
це щось інше, аніж набути знань про мову.»
Мартін Гайдеґґер

 
Яскрава поява постаті німецького філософа не пройшла непоміченою на наших теренах. Уже в 1931 році львівський літературно-науковий журнал католицької орієнтації «Дзвони» розповідає читачам: «В друкованих творах найвизначнішого сучасного німецького фільософа Мартіна Гайдеґґера… Сучасна фільософія (згаданий вище Гайдеґґер) з надзвичайною силою підносить питання про передумови та сенс дійсного існування людини…» Дм. Чижевський, автор цієї замітки, слухав лекції Гайдеґґера, в його архіві збереглися конспекти за 1921-24 роки. До Німеччини прикута пильна увага і радянської критики: «Властителями дум становятся такие философские черносотенцы, как Гайдеггер, Шпанн, Шпенглер, Крик, Пржибара и др.» («Литературный критик», 1934, Т. 6); «Литературный успех Гайдеггера свидетельствует о том, что философия его уловила настроение буржуазной немецкой молодежи.» («Вестник Коммунистической академии», 1933); «…со стороны «феноменологов» — Мартин Гейдеггер и Теодор Литт…» («Под знаменем марксизма», 1931, № 7-8); «Так французский журналист определил основной мотив модной в настоящее время немецкой философии Мартина Гейдеггера, ученика Гуссерля и католической церкви». («Фронт науки и техники», 1932); «Гейдеггер — идеолог буржуазии в период загнивания капитализма, идеолог фашистской мысли (…)» («Иностранная книга», 1934).

Хавбек

 
Цікаве слівце з футбольного й хокейного лексикону — хавбек «півзахисник». Очевидно, воно прийшло з англійської мови (half-back) не через тексти, а вживу; -в- та відсутність -л- прямо вказує на розмовне походження.

На Великій Україні перші вживання помітно залежні від російської мови. «Подойдите к группе подмосковной молодежи и прислушайтесь, о чем она разговаривает. В первый момент вам покажется, что это — англичане. До вашего слуха долетят слова: голькипер, форвард, бек, хавбек, хавтайм, рефери, аут, корнер, оф-сайт… Это все — футбольные термины.» («Московская газета», липень 1911).

У той же час ці нові назви починають лунати і в українських містах: хавбек, хавтайм (газета «Полтавский голос» про перший матч у Полтаві, жовтень 1911). Корпус російської мови підказує ще газетні приклади для хавбек: «Мариупольская жизнь» (Маріуполь, вересень 1913), «Утро» (Харків, серпень 1914). На жаль, українські корпуси подають наші перші згадки значно пізніше: хавбек (Ю. Смолич «Наші тайни», 1934). Після Другої світової ця назва тривалий час була штучно зістарювана, радянська боротьба з засиллям іншомовних назв вивела на перший план кальку півзахисник.

Цікаво, як і в якому вигляді назва хавбек, хав (та відповідні англійські футбольні назви) потрапила до західноукраїнського вжитку в той же час? Адже перші матчі з футболу, з «копаного м’яча» у підавстрійському Львові відбувалися на кілька років раніше, і назви мали теж якось адаптуватися до місцевого вжитку, проходячи по дорозі не через російську, а через польську чи німецьку.

Футбол у Львові починався наприкінці XIX ст. як забавка створюваних тоді по всій Центрально-Східній Європі за німецьким зразком гімнастичних товариств. (До тих гімнастичних товариств давно привернута увага дослідників націоналізму.) Перший матч у Львові відбувся 14-15 липня 1894 року і тривав шість хвилин. Невідома ще гра з невідомими правилами не одразу здобула визнання. 1906 року її спопуляризував для української громади Іван Боберський, професор німецької мови в єдиній українській гімназії Львова, за сумісництвом учитель гімнастики. Поїздивши свого часу по Європі, він навіть знав, що назву треба правильно вимовляти футболь, а не фотбаль. Він же і вигадав досить поширений потім на західноукраїнських теренах відповідник — копаний м’яч.

Про те, які назви побутували в ті перші роки, можна дізнатися з докладних зіставлень статей І. Процик. Українська футбольна лексика першої половини XX ст… (2016) [1] та Ю. Рисіч. Футбольна термінологія в різних слов’янських мовах… (2011) [2]. Як можна бачити, в західноукраїнському вжитку тоді не зважали на англійську, а обігрували переважно польські й кальковані варіації хавбека: заложник, півзахисник, напівзахисник, оборонець, півоборонець, помічник (пор. польськ. pomocnik), резервіст. (Цікаво: воротар — брамкар, гравець — грач.) Але інколи в західноукраїнських газетних замітках трапляється і назва гальф (мн. гальфи — «Хліборобська правда», травень 1930), свідчення суто книжної передачі (half) з німецькою вимовою.
 

Згадка до Дня ракетних військ і артилерії

 
Оця невибаглива фотка по емоційній силі перевищує для мене всесвітньо відому з установленням прапора на Іводзімі. На ній взвод просто чистить самохідку після нічних стрільб.
 

Чистка зброї після стрільб (зима 2016).

 

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Записка про проект правопису

 
Учора відбулося спільне засідання Президії НАН та Колегії МОН, де розглядали питання «Про нову редакцію Українського правопису» (див чиїсь випадкові фото). На ньому розбирали нашвидку виправлений за результатами попереднього підсумкового засідання Правописної комісії текст проекту, в який були внесені як власне виправлення, так і нові «блохи» через усе те ж добре помічене пубілкою хибне прагнення виправляти мову, а не орфографію. У доданій передмові основною метою нової редакції визначено «пошук балансу між різночасовими мовними прикметами» (!), дивна варіантність названа «органічною частиною правописної норми».

Якісь суто політичні обставини підштовхують реформаторів спішити й наполягати на невідкладному проведенні всіх формальних процедур. Тому, можна гадати, з наступними незначними редакційними правками і без переглядання основних помилкових підходів ця редакція піде далі по урядовій драбині, обростаючи ще більш химерними різноспрямованими втручаннями, що прямо ведуть до зникнення вже наступного року (й на наступне десятиліття хитань) єдиної загальновизнаної норми.

У наївному сподіванні, що розумні зміни можливі, до цього засідання зібрав щось на зразок узагальнюючої доповідної записки.
 

Двадцять чотири Хеллоуїна

 
Гадаєте, видлубаний гарбуз та відьми це страшно? То просто ніколи не бачили, як у нас назвивають це свято дитячих лякалок. Натрапив у мережі на позаминулорічний запис Андруховича про Хеллоуїн у популярному нині стилі виправлення спотвореної мови й вимоги «фонетичного розриву» з Москвою ціною «незначних зусиль». Коли словник намагаються правити таким зовнішньомовним чином, роздаючи сердиті поради про неправильність чогось поширеного, там неодмінно ховатиметься щось цікаве, що воно породжується справжніми потребами мовців. От і варто роздивитися ближче.

Назва Halloween виявилася просто ідеальною для українських фонетично-правописних дискусій, навіть іще краща за мого улюбленого хоббіта. Тут зійшлися одразу три проблемні точки передачі іншомовних назв — передача [h], орфографічне подвоєння літери -l- та варіанти передачі звука [w]. Якщо додати питання пом’якшення -л-, що подекуди ще ставиться гостро (Чарльз-Чарлз), то залишається тільки щасливо вигукнути — «Бінґо!»

Як і треба було очікувати, на практиці проявилися всі три фонетичні проблеми, одразу надавши приклади для восьми можливих варіантів трьох сполучень. А ще поширеними серед україномовних виявилися також варіанти з відступом од обов’язкової правописної зміни -і- на -ї- після голосних, що дало ще чотири. Отже, вже дванадцять. Та й це ще не все, у слові особлива позиція [w] демонструє передачу англійського звука через буквосполучення ув, а на практиці це ще чотири варіанти. Шістнадцять українських друзів Хеллоуїна!

Доктор, монахи та стереотипи

 
Передача широким жестом Андріївської церкви, однієї з архітектурних перлин Києва, в постійне користування іноземній ієрархії, від якої зараз ситуативно залежить не що інше, як релігійний вимір української ідентичності, наочно демонструє, що віросповідання це не тільки про духовне, а й про матеріальне також. Головним чином про матеріальне.

Нещодавно згадував британський серіал «Доктор Хто» (The doctor, not A doctor) виробництва Бі-бі-сі. Це один з моїх улюблених неймовірних сюжетів, що перевертають світ своїм незвичним, нестандартним, водночас іронічним і сумним, але завжди повчальним поглядом. Коли років десять тому випадково побачив якусь серію, де жир з боків товстих людей уночі збирається в маленькі істотки й рухається в бік пункту збору новонароджених інопланетян, я зрозумів — фантастичне безумство абсолютно неперевершене. Ліберальні творці в цьому придатному для експериментів сюжеті мають широку можливість відтягуватися по повній, проходячи катком по людських забобонах, стереотипах, вірах. Чого варті, наприклад, фантастичні «монахи», інопланетна раса зі здатністю телепатично впливати на прихильність людей. Доктор, як завжди багатослівний і неозброєний, успішно зупиняє окупацію Землі цими монахами, котрі своє вторгнення підкріпили зміною історії, уявлень людей про історію, пропонуючи водночас духовну втіху від самої присутності захисників. А що ще роблять монахи, цілком земні монахи, як не саме це?

Щойно розпочався новий сезон. І от несподіванка для глядачів — Доктор пройшов традиційну для цього майже безсмертного персонажа реінкарнацію-відновлення, яка за сюжетом найдовшого в світі серіалу зручно закриває необхідну зміну акторів, і тепер це… жінка.

Листочки в книгу

 
Саджанці вирішили сьогодні скинути листики. Ґінкґо скидає листя по-особливому. Два тижні яскраво смарагдове листя поволі жовтіє, а потім, наче за командою, все падає протягом дня-двох.

 

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.