Діаріуш або тиск слова

December 15, 2018

Київ, температура повітря (°С)

Filed under: Інформація — maksymus @ 08:08

 

 

 

March 29, 2020

Зупинка перед…

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:27

 
Поетична метафора світової зупинки, паузи, перерви на час карантину приховує досить неприглядні речі. Держави закривають кордони, самоізолюються, вводять внутрішні політичні й економічні обмеження для своїх горожан. Всюди вимушено скасовуються права і свободи людини. Світ закривається, стає авторитарнішим, біднішим, статичнішим, стає менш вільним. Розділені на клаптики території шукають власних способів вийти з кризи самим, і ці знахідки, прийняті нашвидку політичні рішення залишатимуться назавжди. Наївно думати, що невдовзі все повернеться «в норму», що буде як колись. Не буде, ми житимемо в новій нормі, що творитиметься за парканами. Але ще остаточно не вирішено, перед чим же ця зупинка?

Вражає, як швидко злетіли звичні зовнішні атрибути демократії…

March 28, 2020

Зручність автономності

Filed under: Життя, Різне — maksymus @ 08:49

 
Хай як мені подобаються стандартні пропозиції київського хліба, антиринкова соціальна політика місцевої влади, що популістським утриманням ціни змушує виробників порушувати виробничий процес, періодично навмисно погіршуючи якість продукції і зменшуючи різноманітність, нарешті набридла. Коли кілька років тому за якийсь день згнив мій улюблений «Український», зрозумів, що треба вирішувати питання своїми силами. Що ж, купив хлібопічку.

Хлібопічка стала наче вікном у вільний світ. У споживанні хлібної продукції я більше не залежу од зовнішніх примх. Хороше борошно, якісні додаткові інґредієнти, а більше нічого й не треба. Досить заправити пічку ввечері, щоб зранку завжди мати свіжий хліб на мій смак. Житній, білий, паска, будь-який, що спаде на ум.

З проголошенням карантину я ще більше оцінив переваги, що їх надає кустарна автономність домашнього хлібного виробництва. Коли в рекомендаціях, застерігаючи виходити зайвий раз, згадують про хліб, я вже не одразу розумію, навіщо за ним виходити кудись, адже все так зручно. І витрати часу мінімальні. Кількох хвилин вистачає, щоб усе заправити і натиснути потрібні кнопки. Всіляко рекомендую.
 

March 24, 2020

Саморобна пов’язка

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 13:38

 
З приводу нинішньої карантинної уваги до медичних масок пригадав свою історію.

Сіру буденну внутрішню політику в Радянському Союзі періодично струшували яскраві істеричні кампанії у відповідь на чергові імперіалістичні підступи. Так, після якихось невдалих переговорів з ядерної зброї на початку 80-х партія вирішила, що буде незле всією країною трохи активніше поненавидіти Захід. Це торкалося всіх. Навіть у школу спускалися різні заморочливі програми позакласного виховання. В такі дні ми, школярі, замість уроків йшли малювати крейдою на бетонних плитках внутрішнього дворика антивоєнні картинки, марширували, слухали запрошених ветеранів. Розважалися на повну.

Цього разу всім дали завдання до наступної показухи зробити саморобні марлеві пов’язки. Продемонструвати готовність піонерів до тотальної війни. Мені зробили справжню пов’язищу: кілька шарів марлі, щедро прокладених ватою. Пов’язка надійно зав’язувалася штрипками ззаду й наперехрест зверху голови. Сама краса, що заслужила відмінної оцінки. Цей шедевр кустарного виробництва навіть шкода було викидати, і недарма, вона ще кілька разів з шафи прогулялася на наступні ідеологічні загострення… А потім пов’язка відпрацювала своє під час Чорнобиля.
 

March 20, 2020

Карантин і епістократія

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 06:53

 
Треба зауважити, що карантин це хороший приклад інструментального підходу до урядування. Обґрунтування необхідності обмеження прав і свобод горожан (і політичних, і економічних) цілком проходить по відомству пропозицій епістократичного характеру. Власне, в загальному випадку прийнятність епістократії доводиться саме так, як доводиться необхідність карантину. Працює принцип компетентності, голоси незнаючих не мають значення, освічені рішення, сформовані за рекомендацією експертів, накладаються на всіх. Ба більше, внаслідок запровадження карантину страждають найбільше деякі демографічні групи, причому достоту ті ж, на котрі посилається демографічне заперечення епістократії. Що ще раз підтверджує на практиці, що це тільки наслідок нерівності, а не причина.

Гадаю, якщо ви знаходите неможливим підтримувати епістократію, то мали б з тих же причин не підтримувати карантинні заходи. Звісно, поточна ситуація це один з численних прикладів того, як демократична структура влади вимушено вдається до епістократичних елементів і відступає від своїх підстав заради доцільності. А тому має балансувати між необхідністю вдаватися до потрібних заходів і думкою незадоволених бовдурів, котрі прийдуть на наступні вибори, щоб покарати урядовців за хворобу, що від них не залежить. Виходять половинчасті міри, але дуже характерні.
 

March 16, 2020

На захист спекулянтів масками

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 14:25

 
Інформаційними каналами розносяться переможні урядові повідомлення про перекриття контрабанди медичних препаратів, зокрема масок для обличчя. Ай, молодці, не продали стратегічний товар за кордон! Влада пишається скоєним як здобутком, ба навіть опозиція мляво критикує хіба що за те, що мало перекривали, треба було більше зупиняти вивіз, щоб нам самим залишилося. І взагалі, треба встановити низькі ціни на медичні препарати, щоб припинити спекуляції.

Дарма шукав в потоці повідомлень хоч поодинокі голоси на захист вільного ринку і з осудженням авторитарного втручання у встановлення цін. Що ж, доведеться висловитися самому, виходячи з того, що урядові обмеження вільного ціноутворення морально невиправдані, і що немає нічого осудного в тому, щоб заробляти на задоволенні попиту навіть на найпотрібнішому, найстратегічнішому товарі.

«Спекулятивне», ажіотажне підвищення цін це не що інше, як прояв ринкового механізму, що включається в ті моменти, коли якогось товару бракує. Саме таким чином, грубо кажучи, як при встановленні будь-яких інших цін, коли попит перевищує пропозицію, ціни зростають, стимулюючи, з одного боку, пошук шляхів збільшення пропозиції, скажімо, через виробництво, а з другого, обмеження споживання. Взяти ті ж маски. По копійчаній ціні вони лежали в аптеках, нікому не потрібні, нині ж їх скуповують і готові витрачатися на перевезення на великі відстані. Отут втручається чиновник і декретом обмежує вивіз і ціну. Гадаєте, це збільшить пропозицію? Аж ніяк! Штучне обмеження ринково встановленої ціни тільки створюватиме дефіцит. Ринок піде в тінь, а гравці на ньому вдаватимуться до контрабандних способів торгівлі, при цьому зруйнований втручанням ціновий реґулятор не запустить механізм задоволення попиту через виробництво чи торгівлю, бо ціна штучно занижена.
 

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги порівняно з будь-яким іншим способом розподілу. Він змушує людей скорочувати свої запити — особливо тих, хто потребує товару менше, і тому готовий платити за це менше. Також він заохочує людей, котрі мають надлишковий запас — людей, котрі роблять запаси, людей з незачеплених громад та виробників, котрі могли б виробити більше — перевезти цю пропозицію туди, де вона найбільше потрібна. Ринкові ціни працюють на задоволення потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.  
Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони, як правило, працюють краще, ніж альтернатива.
(Метт Зволінскі. Етика спекулятивних цін.)

 
Якщо державні агенти, урядовці, чиновники та под. розподілювачі суспільних дібр так зацікавлені в якомусь товарі, вони мали б грати за ринковими правилами, а не проти них. Мати в бюджеті рядок на закупівлі, на програми забезпечення державних закладів потрібними засобами, на виробництво на державних підприємствах. Втручання ж заднім числом заборонами та обмеженнями, хоч яку інтуїтивну привабливість патерналізм має для нашого постсоціалістичного суспільства, призводитиме до протилежного проголошеному захисту населення результату.
 

March 15, 2020

Карантин як позбавлення свободи

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:37

 
Цікаве питання розбирає уже знайомий нам філософ-лібертаріанець Майкл Х’юмер. Якщо ми сприймаємо карантин для потенційних хворих за норму, то чому б так само не ставитися до потенційних злочинців:
 

«Практика поміщати людей у карантин дуже схожа на ув’язнення. Тож чому ми вважаємо нормальним застосовувати карантин до людей, що можуть захворіти тільки з імовірністю 1%, але водночас вважаємо неприйнятним ув’язнити людину, котра з імовірністю 50% може виявитися карним злочинцем?
 
До речі, хочу зазначити, що це проблема не тільки для лібертаріанців *, а проблема для всіх, хто має звичайні, загальновизнані погляди. Майже всі погоджуються з тим, що можна поміщати в карантин особу, котра має 1% імовірності захворіти смертельною хворобою, але не можна ув’язнювати злочинця, котрий винний з 50% імовірністю.»
(Майкл Х’юмер. Лібертаріанська політика щодо пандемії)

 
Х’юмер міркує, що існують способи обґрунтувати відмінність карантину від ув’язнення, і наводить кілька основних тез: 1) ув’язнення є мірою покарання, тоді як карантин таким не є; 2) покарання злочинців, як правило, набагато важчі, ніж карантинні заходи; 3) інфікована (потенційно) людина становить небезпеку для оточуючих, навіть не здійснюючи нічого поганого зі свого боку, тоді як злочинець (гіпотетичний) не становитиме загрози, якщо не коїтиме нічого поганого; 4) інфікована людина становить особливу загрозу, тому що хвороба може передаватися іншим, а від тих, у свою чергу, до наступних, натомість звичайний злочин не поширюється експоненційно таким чином од людини до людини; 5) у випадку кримінального злочину існує більша загроза, що уряди зловживатимуть владою, занижуючи рівень необхідних доказів; 6) у випадку кримінального злочину можна сподіватися досягти високого рівня доказовості вини, якщо людина справді є винною, натомість для нового захворювання, поки не створено (бракує) надійних тестів, це може бути не так.

Цікаво відзначити, що згадана п’ятою відмінність у загальному випадку непереконлива, адже уряди можуть зловживати і карантином, припиняючи антиурядові акції, наприклад.
 
 
* Як вони розв’язують цю проблему, див.: Метт Зволінскі. Лібертаріанці та коронавірус.
 

March 7, 2020

Вода і перемога

Filed under: Політологія — maksymus @ 16:08

 
Невдало кинута новообраним прем’єром фраза про подачу води в окупований Крим і ще невдаліші пояснення збурили опозиційну тусовку традиційним уже для нової влади потраплянням по той бік дискурсу ідентичності. Тут наче немає чого обговорювати; Шмигаль буквально в кількох перших заявах цілком однозначно позиціонував себе як типовий пострадянський політик з характерними уявленнями. Проте, якщо абстраґуватися від цього, з часом усе менш помітного розлому ідентичнісних світів різних груп виборців, сама думка про те, що подача води в Крим це гуманістичний, гуманітарний, як нині звикли казати, обов’язок, заслуговує на більшу увагу.

З самого початку війни, як тільки постачання води на анексований півострів українськими каналами було припинене, я був переконаний, що це погана, ба навіть негідна дія. Відгомонить середньовічним варварством часів війни на тотальне винищення.

Читати запис про воду далі…

February 29, 2020

Визвольні змагання

Filed under: Значення, Мова, Фразеологізми — maksymus @ 07:12

 
Сполучення «визвольні змагання» вживається з кінця XIX ст. в науковій літературі. Спершу у значенні, що його сьогодні ми передали б як «визвольні устремління, прагнення».

На цей ужиток звернув увагу класик І. Нечуй-Левицький (1907 рік!): «Ще треба додать, що в нових газетах та журналах часто трапляються такі галицькі слова, як от — змагання. В Галичині це значиться те, що по-российський — усиліе, усилія, а на Украіні це значиться, — змажка, гризня, трохи не лайка. Це страшенно збивае с пантилику читалників. «Гром. Думка» цітуе, що небіжчик Ром. Сембратович писав «Про визвольні змагання на Вкраіні». В Галичині це значиться: «Про освободительныя усилія (или стремленія) на Украинѣ». В нас скажуть; що Сембратович написав книжку «Про освободительные споры» або «Про освободительную ругань на Украинѣ». От що виходе по-украінський! По-украінський треба сказать так: «Про визвóльницькі силкування на Украіні». (…) Все це чудно для нас, а незвичних до галицькоі мови читалників просто таки збивае с пантилику».

Це хороше свідчення, що змагати, як певне префіксальне утворення від праслов’янського кореня «діяти силою, тягти», ще сто років тому не всюди було відоме в однаковому значенні. Скажімо, Іван Огієнко зауважив, що в «укр. говорах Закарпаття слово змагатися (позмагатися) з давніх-давен уживається для визначення статевого акту» (ЕССУМ, Т. 2, С. 115).

Саме у значенні «трохи не лайки» вживав змагання сам Нечуй-Левицький, також Куліш, Панас Мирний, Кониський та інші великоукраїнські автори. Але вже Франко і за ним Драгоманов та молодші діячі, як Леся Українка, Кримський, Грушевський, знають практично сучасне значення «прагнень, зусиль», вживаючи сполучень наукові, національні, природні, праведні, українофільські тощо змагання.

Проте і нині давно стандартний вираз визвольні змагання має досить відчутний реґіональний відтінок, зауважений Нечуєм; звучить наче «несерйозно», наче визвольна боротьба це так собі, вийшли позмагатися, але не дуже й хотілося.
 

February 20, 2020

Моральні наближення

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:28

 
Брайан Каплан, відомий нам автор книги «Міф про раціонального виборця», запропонував цікавий підхід. Розглядати не моральні еквіваленти, а моральні наближення («моральні апроксимати»).
 

«(…) нам ніколи не знайти буквальних моральних еквівалентів у реальному світі. Чому? Тому що в світі безперервних змін одна сторона в будь-якому конфлікті неодмінно буде хоч трішки гіршою. Тим не менш, ретельне вивчення конфліктів у реальному світі інколи виявляє в них, якщо і не моральні еквіваленти, то моральні наближення. Хоча моральний статус обох сторін не є точно рівним, вони морально більш-менш однакові.»
 
«(…) ось три найперші моральні наближення, які я готовий захистити.
 
1. Комунізм і нацизм — це моральні наближення. Чому? Обидві течії були фанатичними спробами побудувати дистопічні суспільства, і обидві самовдоволено знищили десятки мільйонів невинних людей. На відміну від того, що твердить потужна пропаґанда, комуністи не мали хоч скільки помітно кращих мотивів. В обидвох групах уявляли, що певне тоталітарне суспільство стане значним поліпшенням, порівняно з попереднім становищем, і безрозсудно приймали за норму необхідність масових убивств, щоб створити таке.
 
2. Соціалізм і фашизм — це моральні наближення. Чому? Соціалізм — пом’якшена версія комунізму; фашизм — пом’якшена версія нацизму. Як пом’якшені версії, вони націлюються на значно менші задачі, і вбивають набагато менше людей. Проте бачення обох течій — суспільство як велика родина зі спільною метою — залишається дистопічним. І хоча їхні методи набагато менш жорстокі, ніж при комунізмі чи нацизмі, соціалізм і фашизм мимохідь виступають за всеохопний примус з надуманих причин.
 
(Мій головний сумнів тут полягає в тому, що, хоча я неодноразово публічно обговорював соціалістів, я не став би витрачати час на фашистів. Хіба це не свідчення того, що я вважаю фашизм помітно гіршим? Не зовсім. Основна причина, чому я не обговорюю фашистів, — у відкритого фашизму нині настільки низький статус, що його прихильники малоцікаві та залякані. Якби фашисти належали до мейнстріму так, як теперішні соціалісти, я б і їх обговорював).
 
3. Демократична та Республіканська партії США — це моральні наближення. Чому? Обидві догматичні, емоційні та демагогічні . Жодна з партій не усвідомлює максими, що з великою владою приходить велика відповідальність, — або не думає про ймовірність того, що вони можуть жорстоко поводитися з людьми, котрі з ними не згодні. Обидві партії проголошують, що хочуть різних радикальних змін, багато з яких здаються дуже поганими. Проте політика, яку демократи і республіканці насправді нав’язують, коли вони при владі, однаково посередня, хоча це не заважає їм риторично роздувати її важливість. Наприклад, щодо імміґрації демократично-республіканська дискусія в основному зводиться до того, чи має бути кордон закритим на 98% чи на 99%. Хоча я віддаю перевагу першому, це приблизно те саме.»
 
Брайан Каплан. Моральні наближення («Еконліб», лютий 2020).

 

February 18, 2020

Мозаїка тижня. Наголоси та назви

 
Буває ж таке. Сьогодні в рекламі фільму за мотивами Джека Лондона вперше в житті почув назву Юкон з наголосом на Ю, а не на О, як звик з дитинства. Поліз по українських словниках… Зовсім не здивований, що знайшов і перший, і другий наголос. Сувора реальність війни всіх проти всіх.

А як в англійській? Транскрипції різних систем наче підтверджують наголос на Ю ([ˈjuːkɒn], [yōō΄kon]). Але хоч як слухати Форво чи Ютуб, в особливостях вимови виразно чую тільки Юкóн.

І от чому вірити? Своєму «вуху» і давно засвоєній практиці (що однозначно впливає на «вухо») чи якійсь абстракції «правильної» вимови за схемою?

* * *

Ще одна іншомовна власна назва, що суто через правописні негаразди ніколи не усталиться в україномовному вжитку.
Тедрос наш, Аданом (голова ВООЗ) має чудове традиційне для Ефіопії подвійне ім’я зі значенням «слуга Ісуса» (Gebre + Yesus, склеєне в англ. Ghebreyesus).
Написати «Ґебреісус» неможливо через обов’язкове -еї-, більш адекватне «Ґебрейєсус» неодмінно спростачать до «Ґебреєсуса». Можливо, варто писати б з дефісом «Ґебре-Ісус», або навіть окремо, «Ґебре Ієсус» як звали більш відомого Афеуорка (УЛЕ, Т. 2).
Але бачу, вже почали переганяти з англійської через російську. Як завжди.

* * *

Бачив суперечку про те, як по-новому писати рос. прізвище Толстой. Якщо Лев Толстой у винятках, то Олексій Толстий — ні. (Укладачі правопису, напевно, не здогадувалися, що -ой цих російських прізвищ це важливий соціальний маркер, а не привід до незграбного втручання.)
 

Older Posts »

Powered by WordPress.com.