Вибачаюсь або Пацани не вибачаються

 
Щойно знову натрапив на давній припис не вживати при вибаченні вибачаюсь. Тобто не можна вибачатися, виправдовуватися чи виправлятися словами Я вибачаюсь. Цей припис настільки давній, наскільки тільки може бути. Для прикладу, Сергій Єфремов у своїй історії письменства (Т. 2, 1919) характеризує вибачаюсь як «класично-безграмотне». Уже тоді класично! Мало не всі, хто потім писав з культури мови, особливо з культури ділової мови, відзначали неграмотність, подаючи «залізобетонний» арґумент про колишній займенник ся та те, що не можна «вибачати себе». Які тільки риторичні ходи для припису не придумувалися порадниками для поборювання вжитку!

На диво, до хору заборонних порадників не приєднався Караванський, зауваживши, що в цьому випадку викидання питомо українського слова, широко вживаного класиками, є проявом гіперпуризму. Він також припускає, що тут маємо справу з хибно перенесеною з російської мови забороною, а також слушно наводить як контрприклад до логіки -ся дієслова молитися, цілуватися, вітатися, хреститися. Якщо є дієслово вибачатися, то воно у всіх своїх відмінках мало б вживатися вільно.

Цікаво, що в сучасному літературному вжитку вибачаюсь почувається так само пречудово, як і сотню років тому, незважаючи на всі порадники та гіперкорекції. Значить, тут щось більше, ніж помилка.
 

Про колективну відповідальність

 
Загалом я несхвально ставлюся до етнічних прізвиськ. У сучасному світі національних держав, побудованому на взаємному визнанні честі й достоїнства окремих націй та розумінні потреби співіснування, це елементарна гігієна мислення. Наліпка зашорює, звужує горизонти, слугує свого роду мислестопом, коли йдеться про чужі групи ідентичності.

Тим не менш, постійне виникання таких образливих прізвиськ, що їх у літературній мові витіснено в категорію обсценних, засвідчує важливу потребу в них у живому, невимушеному мовленні. От про цю потребу далі.

З перших днів активної фази війни для дошкульного обзивання росіян українці вживають багато різноманітних образ. Спершу тільки для назви їхніх суто військових інтервентів; потім автоматично переносять на весь народ-аґресор. Нині залишилося тільки два основні варіанти — орки та підори. Перша — книжна, малозрозуміла простим людям. Друга ж, зберігши всі традиційні образливі значення несхвалення одностатевих стосунків, уже не асоціюється ні з ким іншим, як з росіянами. Підори — і без зайвих пояснень зрозуміло, про який народ мова.

Колись у майбутньому, через десятки років після нашої перемоги у не знавших війни та післявоєнної руїни, хто про цей безумний час читатиме при малоймовірному бажанні в нудних історичних книжках, напевно виникатимуть питання припустимості і цієї етнічної наліпки. Тоті підори казати не можна, — авторитетно доводитимуть вони. Це ж образа за етнічною ознакою, ба така, що виникла в нетолерантному брутальному середовищі. З належним чином прийнятих посилок виводимуться правильні, справді правильні й коректні висновки. Ті, хто їх промовлятиме з повчальним тоном моральної вищості, будуть стовідсотково праві. Правоту потужно підтверджуватиме загальне знання…

Але для того, щоб ці далекі спостерігачі взагалі могли колись існувати, нам треба відбити підорів тут і тепер. Суне навала цілого ворожого народу з його величезними ресурсами держави, акумульованими десятиліттями й кинутими на наше знищення. Рік тому можна було все списувати на особливості диктаторського управління, на те, що то воюють професіонали за гроші та нагороди. Але ж ні, після проведеної мобілізації стали замазан всі, війна була підхоплена як своя всіма підорами як народом. Безумна ідея піти війною на сусідів не знаходить опору в їхньому суспільстві. Що робить привабливою думку про колективну провину та відповідальність.

Колективна відповідальність це дивна концепція. Та ця стрімко поширена простонародна назва ворога засвідчує, що така концепція «природна», інтуїтивно зрозуміла. Хотілося б, щоб сфантазовані далекі в часі спостерігачі брали цю інтуїцію до уваги, перш ніж нас теперішніх засуджувати.
 

Про коми не на своїх місцях

 

Джорджо Аґамбен
Коми і полум’я
 
 
Коли Карлу Краусу хтось із знайомих розповів про японське бомбардування Шанхаю, той відповів: «Знаю, що коли твій будинок горить, ніщо більше не має значення. Але, поки це ще можливо, я розставлятиму коми. Тому що якби ті, хто мав це робити, подбали, щоб усі коми були розставлені в потрібних місцях, Шанхай не згорів би».
 
Як завжди, в кожному жарті є доля істини, яку варто нагадати. Людина живе в мові, і якщо її думки та вчинки погані, то це, насамперед, через те, що її стосунки зі своєю мовою були зіпсовані та спотворені. Ми всі давно живемо в збіднілій і спустошеній мові, всі народи, як сказав колись [Гершом] Шолем про Ізраїль, сьогодні блукають сліпі й глухі над безоднею своєї мови, і можливо, що ця зраджена мова якимось чином мститься, і помста тим безжальніша, чим більше люди її псують і нехтують нею. Ми всі з більшою чи меншою ясністю усвідомлюємо, що наша мова зведена до куцого набору усталених фраз, що словниковий запас ніколи не був таким вузьким і заяложеним, що жарґон засобів масової інформації скрізь нав’язує свою жалюгідну норму, що навіть Данте в університетських аудиторіях викладають поганою англійською: як можна сподіватися в таких умовах, що хтось буде спроможний сформулювати правильну думку і відповідно діяти чесно та розсудливо? Тож не дивно, що ті, хто користується такою мовою, втратили будь-яке усвідомлення зв’язку між мовою та істиною, а тому вважають, що вони задля своєї сумнівної вигоди можуть вживати слів, що більше не відповідають жодній реальності, аж до того, що перестають усвідомлювати, що вони брешуть. Істина, про котру тут ідеться, — це не тільки відповідність між висловлюванням і фактами, а й перш за все пам’ять про апострофу, з якою мова звертається до дитини, котра пробує вимовляти свої перші слова. Ті, хто зовсім втратив пам’ять про цей стриманий, вимогливий, люблячий заклик, буквально здатні, як ми бачили останніми роками, на будь-яке лиходійство.
 
Тому давайте продовжувати дбати про коми, навіть якщо горить будинок, давайте говорити один з одним, старанно облишивши риторику, прислухаючись не тільки до того, що ми говоримо, але й до того, що говорить мова, до того легкого подиху, що його колись називали натхненням і котрий залишається найціннішим скарбом, інколи дарованим нам мовою, — будь то літературний стандарт чи діалект.
 
19 червня 2023 року
 
Джорджо Аґамбен. В один голос

 
 
Див. також: Філософія пандемії та Епідемія як політика.
 

Слова за інтересами

 
Надзвичайно цікава стаття психологів з Бенілюксу (2019) про поширеність англійських слів. Які слова як поширені, тобто як відомі різним групам носіїв мови. Серед інших важливих відмінностей вони навели табличку «Слова, краще відомі чоловікам, ніж жінкам, і навпаки» (табличка окремо).
 

Так, чоловіки краще знають слова: howitzer (гаубиця), thermistor (терморезистор), azimuth (азимут), femtosecond (фемтосекунда), milliamp (міліампер), aileron (елерон), servo (сервопривід), degauss (розмагнічувати), boson (бозон), checksum (контрольна сума), piezoelectricity (п’єзоелектрика), katana (катана), shemale (шімейл), neodymium (неодим), yakuza (якудза), teraflop (терафлоп), strafe (атака), parsec (парсек), bushido (бушидо).
 
Жінки знають краще значення слів: peplum (пеплум, баска), tulle (тюль), chignon (шиньйон), bandeau (бандо), freesia (фрезія), chenille (шеніл), kohl («фарба для вій»), verbena (вербена), doula (доула), ruche (рюш), espadrille (еспадрилья), damask (дамаст), jacquard (жакард), whipstitch («зшивати через край»), boucle (букле), taffeta (тафта), sateen (сатин), chambray (шамбре), pessary (песарій).
 
[Brysbaert, M., Mandera, P., McCormick, S.F. et al. Word prevalence norms for 62,000 English lemmas. Behav Res 51, 467–479 (2019).]

 
Автори зазначають: «Ці відхилення, як правило, слідують за ґендерними відмінностями в інтересах (ігри, зброя та технічні питання для чоловіків; їжа, одяг і квіти для жінок)».
 

Термінологія і політика

 
На фейсбук-сторінці Інституту мовознавства — ще та богадільня для витрати бюджетних коштів — написали щось на тему неофемінативів. Не надто цікаво, не надто ґрунтовно, але просто як висловлення позиції держустанови, що в сучасному різноманітному світі обходить хіба що тих обивателів, хто полюбляє використовувати арґумент до авторитету як лінивий замінник власного розмірковування.

Та головне питання у мережевих вояк ідентичності викликали не висловлені там обтічні, загалом неприхильні до ширення фемінативів твердження, а те, чому на офіційній сторінці Інституту написано фемінативи, а не фемінітиви. Питання цікаве, адже утворення термінологічної назви не повинно бути зовсім вже випадковим. Тут не годиться наївне внутрішньогрупове посилання «ми всі так кажемо», он і книжки та дисертації з назвою «фемінітиви» друкуємо, і поширюємо світлі ідеї бінарного мовного розділення, і пропаґуємо модну ґендерну сеґреґацію в суспільстві під цією назвою, а тому треба тільки так, як ми кажемо. Власне, не годиться й протилежне посилання на те, що українські науковці називали «фемінативами» відповідні назви задовго до появи критичної теорії. Автори сторінки не змогли виразно пояснити, чому обрали таку назву, а на цьому варто було б зупинитися.

Найбільш обґрунтованим поясненням є те, що назви такого типу (-атив: номінатив, компаратив, комітатив, дериватив; -ітив: ґенітив, артитив, інфінітив) утворюються за певною схемою, в залежності від дієслова з супіном у класичній латинській: gignō — genitum — ґенітив; nōminō — nōminātum — номінатив. За цією схемою і має бути feminō — feminātum — фемінатив. (Можуть заперечити, що дієслово feminō в старих текстах, що дійшли до нас, означає хіба що «ожіночнення» в обсценному переносному значенні, вжите до чоловіка. Але ж таким воно і має бути за логікою утворення фемінативів од назв чоловічого роду; фемінативи за одним з перших своїх значень в українському мовознавстві це словоформи, що потенційно виражають чоловічу або жіночу стать, марковані в структурі мови граматичним жіночим родом. З другого боку маємо маскулізми, іменники «спільного» роду в формі граматичного чоловічого роду, — широка публіка часто плутається з назвою і цього терміна: маскулізми, а не «маскулінізми» чи «маскулінітиви», чи як іще їх намагаються навмання писати.)

Тим не менш, тут на наших очах виникло суто політичне розрізнення. Більш серйозні мовознавці, уважні до термінології і менше до поточної політики, частіше використовують назву фемінативи. Так утворені відповідні назви nomina feminativa в польській (feminatywy), російській (феминативы), болгарській (феминативи), словенській (feminativi) тощо науковій літературі. Ті ж, хто більш прихильний до політичного втручання в мову, нині віддають перевагу просторічному й тому популярнішому в мережі варіанту фемінітиви, не сприймаючи нічого, коли натрапляють на коректну назву.

Місця зіткнення науки з політикою часто створюють такі суперечності. І про них треба знати, щоб не заплутатися остаточно.

Див. також: Опитування про фемінативи; Дві причини не вживати фемінітиви; Розлогі додатки до запису; Не ґендеруйте мене.
 

Словникові зміни

 
Величезний словник «Мерріам-Уебстер» назвав іменник вакцина словом року. Не дивно, адже багато хто пішов туди спеціально подивитися, що там наміняли у визначенні, щоб не плутатися, що тепер має означати це слово у світлі нових політичних віянь.

А от українським словом року має стати омікрон. Виглядає дивно, але ця назва досі не була словниковою! Невідомо навіть, на якому -о- правильно було б ставити наголос. Може, тепер потрапить до описів. (Майже впевнений, при цьому неодмінно з’являться суворі приписи наголошувати так чи так, і, як це водиться серед україномовних, буде розкол на непримиренні табори.)
 

Країна неусталеної мови

 
Російські новинні канали зникли з моєї інформаційної бульбашки дуже давно. Ще до Оранжевої революції вони складали мізерну частину; найдовше протримався міжнародний російськомовний канал RTVi, що також на початку десятих пропав з мого кабельного пакета. Можна сказати, що ціле десятиліття практично не стикався з сучасною російською журналістською мовою. Та от нещодавно випадково передивився потрібний сюжет, переглянув ще більше дотичних, і потім довго не міг зрозуміти, що мене непокоїть. Ні, не подача матеріалу, і не вбудована в саму структуру новин пропаґанда. Виявилося, що мене здивувала сама мова. За пару десятків хвилин випуску російських новин я не був заскочений жодною кумедністю чи неправильністю, жодною вигадкою, цілком стандартна мова, стандартна вимова. Така могла бути і десять, і двадцять років тому. Наче не було ніякої перерви.

Натомість українські новини з цього погляду виглядають огидно. І хоча я за останній рік послідовно повимикав уже з кнопок найогидніших мовних експериментаторів, на кшталт «Еспресо» чи «Прямого» (де російськомовні ведучі перший рік прямо в ефірі ділилися «знахідками» кумедного і незвичного, чим вони поповнювали свої знання української), не буває такого дня, щоб на будь-яких каналах диктори не встругнули щось неприємне. Гадаю, вимкни я зараз україномовні канали, через десять років просто нічого не зрозумію.

Так, учора раптом виявив, що назва ожеледь уже не в моді. На «1+1» із якихось запилених словників витягли розмовне слівце «слизота» у значенні «слизькість» і всувають його в усі свої репортажі про міську погоду. (Почув це слівце вперше за все своє життя, аж здригнувся від неприємної несподіванки.) Звісно, десь у словниках воно було. Та якщо вірити цифрам на останніх сторінках пошуку Ґуґла, близько третини всього вжитку (45 зі 119) припадає на минулий тиждень і так чи так сходить до останніх новин ТСН. Тобто джерело розмазування «слизоти» по ефіру напевно відоме.

Досі в україномовному журналістському просторі не можуть позбутися цієї саморуйнівної хвороби росту, проголошуючи безглузде гасло реформаторів усіх часів, що «час розставить на місця». Та не розставить ніколи. Намагаюсь уявити, що змушує до мовних приколів редакції. Сидить такий собі спеціально найнятий копірайтер і випадковим чином замінює все, що йому здається прісним, на найдивніше, найнеочікуваніше? Щоби що? Якась незадоволена потреба має до цього спонукати.
 

Мова висвітлення виборів у США

 
Вражає орфографічний та стилістичний різнобій при висвітленні виборів у Сполучених Штатах Америки (США). Стереотипні відхилення в назвах штатів, учасників виборчого процесу тощо. В цьому пробному записі подаю назви такими, якими вони мали б бути з погляду ідеалізованої гарної мови, в часи правописних катастроф недосяжної мрії.
 
 
Бюлетень гарної мови № 1. Вибори в США

Основні ЗМІ: газета «Нью-Йорк Таймс», газета «Вашінґтон Пост», журнал «Ньюсуїк», агентство новин Ассошіейтед Пресс, телеканал Сі-ен-ен, телеканал Фокс Ньюс, телекомпанія Ен-бі-сі Ньюс.

Органи влади та посади: президент США, віце-президент, екс-президент, держсекретар, Білий дім, Капітолій, Верховний суд.

Учасники виборчого процесу: кандидати, кандидати-демократи, кандидати-республіканці, незалежні кандидати, виборці, виборщики (не виборники!).
Сутність непрямих виборів полягає в тому, що виборці спочатку обирають колеґію виборщиків, а вже ті безпосередньо голосують за кандидата на посаду.

Особливі назви виборчого процесу: «супервівторок», праймеріз, екзіт-пол, ключові штати.
У «супервівторок» в багатьох штатах проводять праймеріз, щоб визначити кандидатів у президенти США.

Назви штатів та міст: Арізона, Вашінґтон, Вірґінія (!), Вісконсін, Гавайї, Кентуккі, Коннектікут, Массачусетс, Мен (!), Меріленд, Міссісіпі, Міссурі, Мічіґан, Нью-Гемпшір, Нью-Мексіко, Пенсільванія, Теннессі, Флоріда; Сіетл, Х’юстон, Річмонд, Майамі, Канзас-Сіті.

Дійові особи: Джо (Джозеф) Байден, Дональд Трамп, Камала Харріс, Майк (Майкл) Пенс, Меланія Трамп, Джілл Байден, Хантер Байден.

Колір шкіри. В США людей поділяють демографічно за кольором шкіри та походженням на кілька основних груп: білі, чорношкірі або афроамериканці, корінні американці, латиноамериканці, азіати.
 

Підготовка опитування про неофемінативи

 
Хочу перевірити результати опитувань під керівництвом проф. А. Архангельської на власних ресурсах. Зі своїм невеличким досвідом проведення веб-опитувань маю певні зауваження до кількості респондентів, на яких вони зупинялися. В умовах, коли питання дражливе, поділяє мовців ідеологічно (особливо, коли запрошення поширюються через відповідні групи соцмереж з їх традиційно акцентуйованими учасниками), півтисячі відповідей тільки починають виявляти загальну картину, але цифри, як свідчить досвід, демонструють збіжність десь на підході до тисячі, та й кожного разу по-різному.

Додержуючись загальної схеми запропонованих в опитуваннях 2013-2019 років питань, мені видається доцільним дещо їх змінити в бік нейтральності, а інколи розширити, даючи більше вибору. Також вважаю за потрібне при нагоді дізнатися ставлення публіки до найчастіше повторюваних висловлювань «за» і «проти» (схема сходить до робіт Блауберґс, 1980, Паркс, Робертон, 1998, Форманович, 2014; в разі успіху дозволить надійно ранжувати арґументи на «сильні» та «слабкі»). Єдине відкрите поле залишу для питання про професію, адже це питання виявилося корисним для одержання непрямої відповіді про те, як жінки самі називають себе, не задумуючись.

Взагалі, своєю надзадачею вважаю перевірити висновок монографії про «на загал негативну рецепцію», про вживання, про те, яким засобам нині віддається перевага і в яких контекстах. Гадаю, що можна ще щось змінити чи додати для повнішого і коректнішого охоплення теми; планую запустити за тиждень.
 
 

 
—————— Веб-дослідження ——————

———————— 2020/21 ————————

 
 
 

Неофемінативи в сучасній українській мові

 
Запис про дві причини не вживати неофемінативи (в просторіччі — фемінітиви) уже кілька років серед найчастіше відвідуваних у цьому блозі. Помітно менше читають проблемний додаток до запису з досі нерозв’язаними питаннями. Це не повинно дивувати, простіші тексти з полегшеними політичними висновками завжди цікавіші. Тут важливо те, що сама тема незмінно привертає увагу, хай і привертає в її більш популярній інтерпретації. При цьому серйозних досліджень явища фемінізації за ідеологічним шумом дуже бракує.

Помітною подією останнього року стала нова публікація Алли Архангельської, професора кафедри славістики Університету Палацького в Оломоуці (Чехія). На відміну від панівного в українському просторі прескриптивістського підходу і пропонування під виглядом мовознавчих праць не стільки результатів проведених досліджень, скільки особистих поглядів авторів, тут ми маємо справу з добротною класичною роботою від даних до інтерпретацій.
 

Архангельська А. Femina cognita. Українська жінка у слові й словнику. — К.: Вид. дім Дм. Бураго, 2019. — 444 с. (Серія «Студії з українського мовознавства»). — ISBN 978-988-489-480-4.

 
У цьому виданні зведено в цілісну охопну монографію результати кількох вузькоспрямованих авторських досліджень явища моції в українській мові. Підготовлені читачі звернуть увагу на цікаві історичні дані з кінця XIX ст., на нові підходи до вивчення питання «кування» неофемінативів між мовним пуризмом і модою, між стилістикою і словотворчістю. Цікавим для українських читачів буде і параграф про чеську мову, як часто некоректно повторюваний приклад для порівняння з українською. Важливою частиною монографії є розділи про нові опитування суспільної думки. Після добре відомого нам опитування переважно студентської молоді 2013 року було проведено ще кілька відкритих опитувань (2018, 2019) загалу та окремо фахівців-мовників, що дозволяють додати до дослідження картину сучасного стану (не)сприйняття неофемінативів українською мовною спільнотою. (Цікавим є те, що проведення опитувань за різними методиками дало схожі результати.)

Треба зауважити, що досить обтічна загальна рецензія на книгу, надрукована минулого місяця в журналі «Мовознавство» (2020, №3), практично не дає уявлення про справжні здобутки автора в проведеному дослідженні новітнього явища фемінізації українського жіночого лексикону. А от її підтверджені висновки щодо сучасного штучного ширення деякими групами мовців неофемінативів досить тверді:
 

«…суспільна думка схиляється поки що до на загал негативної їх рецепції: і пересічні мовці, й професійні філологи не бачать нагальної потреби у новітніх мовних позначеннях жінки, причиною їх появи вважають моду, переважно негативно ставляться до їх вживання в публічному мовленні й свідомо не вживають самі, вважають, що такі засоби мовної ідентифікації жінки жодним чином не впливають на її суспільний статус, у схвальному контексті віддають виразну перевагу маскулінізмам у генералізувальному значенні, у несхвальному — фемінативам.» (С. 376)

 
Книга надає новий надійний матеріал тим, хто традиційно вважає вживання неофемінативів неприйнятним у певних контекстах, а також мала б спонукати переглянути свої погляди тих, хто вбачає у штучній фемінізації розвиток української мови.