Традиційна передача назв з літерою h

 
Серед найпомітніших сучасних правописних проблем чільне місце посідає передача літери h в запозиченнях. У проекті намагалися незграбно втрутитися у відповідні параграфи про літери ґ і г, тихенько додаючи та вилучаючи варіанти, приклади та згадки про різні мови, але розв’язати її виявилося ніяк неможливо в рамках такого різноспрямованого «виправлення» чинного правопису. Потрібно радикально змінювати сам підхід, на що в реформаторів немає ані волі, щоб позбутися причарування внормувань останнього сторіччя, ані навіть можливості спертися на якісь ґрунтовні дослідження.

З цією правописною проблемою, де змішано транскрипцію та транслітерацію, ми стикаємося ледь не щодня. Скажімо, прескриптивне нав’язування правописом під час реформи 1990-93 рр. варіантів Гельсінкі чи гінді і через майже тридцять років шкільної практики має наслідком хаотичне вживання або як було накинуто, або так, як усталено, як видається правильним. (От щойно побачив Хельсінкі на першій сторінці інтернет-видання «Українська правда». Якщо ж переглядати спеціалізовані видання й корпуси, то можна відмітити півтораразову перевагу хінді.) Найгірше, що суто практичне питання передачі іншомовного [h] неможливо відокремити від політиканства. Важко пригадати обговорення, щоб авторитетно не зауважували, що літера х в таких назвах то є російський вплив, а тому нам треба його позбуватися й обирати передачу тільки через літеру г як питомий варіант. З другого боку, сама присутність в українському просторі російської як другої, а часто й першої мови, зрозуміло, не може не впливати. Треба пам’ятати, що і політичні міркування, і мовна реальність також чудово змінюють сприйняття індивідів; цей вплив виливатиметься в те, що одне і те саме мовці чують по-різному, тому цілком щиро наполягатимуть на тому, що «слух» усе пояснює. Проте це звичайна помилка абстрактного узагальнення.

Цій орфографічній проблемі передачі назв з h вже виповнилося вісімсот років. Принаймні, саме тоді, в другій половині XII — на початку XIII ст. (за датуванням Ю. Шевельова) в українській мові сталася спірантизація праслов’янського звука [g], що відокремила українську від польської мови, з одного боку, і майбутньої російської, з другого. Це перетворення проривного [g] на задньоязиковий [γ] і пізніше на фарингальний [h] відбулося в різні періоди в широкій смузі слов’янських діалектів од верхньолужицьких до піденноросійських, «від баварського кордону і аж до Оки» (Шевельов). Для нас мав неабияке значення той же перехід [g] в [γ] у білоруській мові, навіть, якщо він відбувся і не водночас з українським; в критичний період, коли виникала й усталювалася східнослов’янська орфографічна традиція (XIV-XVI ст.), що на наступні століття, до аж середини XX-го зв’язала літеру латинської графіки h з кириличною г, а саму кириличну г з фрикативною вимовою, ми були поєднані однією книжною українсько-білоруською мовою, перебували в одному державному утворенні, й разом зазнавали однакового впливу польської. Коли південнослов’янський філолог Костянтин Костенецький (XV ст.) розбирав фонетику, то вже відмітив цю особливість руської вимови г за допомогою букви х’.

До кінця XVI ст. нові фонетичні зміни, що, ймовірно, поширювалися з нашого південно-західного ареалу, повели мову далі, від [γ] до фарингального [h], і відокремили українську від білоруської, але вже створена спільна книжна традиція відповідності h-г пережила цю зміну. Ми разом через польську запозичували німецьку та латинську лексику з h (габіт, гайстер, гак, гамувати, гетьман та багато іншого), разом змушені були замістити відсутню літеру g диграфом кг (і в українських, і в білоруських текстах кг, g вживається з XIV ст.; пізніше М. Смотрицький вводить літеру ґ). Разом пробували передачу і в зворотний бік, з кирилиці на латинку: Behohoscz, Hodowicza, haliciensis (укр. XIV ст.), Hrehore, Drahaczyn (білор. XV ст.). До І. Ужевича (глагол-hlahol) і далі. Ба більше, і українські, і білоруські джерела чудово засвідчують відхилення, коли назви проходили не через книжність і написання, а через сприйняття справжнього звучання h, через вимову (Ханишь, Ханосъ, хисторий, XV ст.).

Те, що передача польської (німецької, латинської) літери h через кириличну г не залежала від вимови, а була тільки певною орфографічною традицією, найкраще засвідчує проникнення через українсько-білоруську книжність відповідних польських і немецьких назв в староросійську мову, де фонетичної зміни [g] не сталося. Навіть у новгородських грамотах при повному збереженні твердого звука фінське написання h передається як г (гулкия та Гугморо, берестяні грамоти XIV ст.), що дає підставу припускати вже тоді навчену південцями передачу книжних запозичень. Герберштейн, котрий в Москві спілкувався з освіченими прошарками, на початку XVI ст. зауважив цю особливість: «(…) росіяни вимовляють букву g як придихове h більш чітко, ніж це прийнято в інших слов’ян, майже на богемський кшталт; хоча вони пишуть Iugra, Wolga, але вимовляють Iuhra, Wolha». В азбуковниках (XVI ст.): гетманъ, гусары…
 

«Установившаяся таким образом корреляция между латинской буквой h и русской буквой г становится автоматической и оказывается независимой от характера произношения буквы г. Соответственно, иностранные имена, такие как Heine, Hitler, Hermann Hesse и т. п., в XIX—XX вв. передаются как Гейне, Гитлер, Герман Гессе и т.п. Эти формы читаются по нормам современной русской орфоэпии, безотносительно к исходной фонетической форме; в результате фрикативному согласному [h] иностранного имени соответствует смычный согласный [g] в русской передаче этого имени.»
( Б. Успенский. История русского литературного языка (ХІ-XVII вв.), Москва 2002.)

 
Але найцікавіше, що поширення української книжності, переважно релігійної книжності у XVIII ст. принесло не тільки в церковнослов’янську, а в російську мову також і власне українську вимову релігійних назв, і традицію вимови латинських слів, що згодом стала в російській мові літературною (бог, благо, господь). Такої вимови навчали в семінаріях, вона була обов’язкова в високому стилі. Ця українська вимова сходить нанівець тільки з появою масової комунікації XX ст. й уніфікацією фонетики, але навіть у найсучасніших підручниках з латинської мови можна знайти відповідну відсилку («В отечественной учебной практике h произносится как слабое придыхательное украинское «г» (…)». Латинский язык, 2017). Українцям було знати краще: «H не є властиво буквою, а знаком аспірації, (…)» (Митрофан Довгалевський, XVIII ст.). При цьому в українській книжності і в XVIII ст. існувала ще традиція викидання букви (як раніше в грецьких Омир та Иродот, Фізіолог, так і в латинських herodius-еродий, halcion-алкиянъ, Лексикон Є. Славинецького, XVII ст.).

Якщо повернутися до XVIII-XIX ст., то з ускладеннями, спричиненими засвоєнням українсько-білоруської книжності, росіяни давали собі раду:
 

«§ 99. Буква г произносится разными образы: 1) как у иностранных h. Сие произношение осталось от славенского языка, а особливо в косвенных падежах речения Богъ, как: Бога, Богу, Богомъ, Боги, Боговъ и проч. В речениях: Господь, гласъ, благо и в их производных и сложенных: государь, государство, господинъ, господствую, разглашаю, благодать, благословляю, благодарю и проч.; 2) в конце речений, как к, смотри выше (§ 97); 3) как х в именительном единственном Богъ и в иностранных, кончащихся на ургъ: Санктпетербургъ, Марбургъ, в средине речений, перед твердыми согласными, как: лехкой, мяхкой вместо: легкой, мягкой; 4) в родительных падежах, кончащихся на го, в простых российских словах и в разговорах произносят, как в: моего, сильнаго говорят моево, спльнаво; 5) в иностранных речениях, которые в российском языке весьма употребительны, выговаривать пристойно как h, где h, как g, где g у иностранных; однако в том нет дальней нужды.»
(Михайло Ломоносов. Российская грамматика, Спб., 1755, С. 48.)

 
Якщо Ломоносов іще вважав українську мову складовою частиною російської і легко поєднував під одним алфавітом різні вимови, то для Я. Грота в XIX ст. було зрозуміло, що в російській просто немає відповідних літер для потрібної передачі іншомовних назв.
 

«87. Буква г служит у нас для изображения двух различных звуков; так напр. в именах: Gambetta и Hugo, Göthe и Heine, Gent и Hamburg, мы пишем одинаково: Гамбетта и Гуго, Гёте и Гейне, Гент и Гамбург. Уже более полутораста лет наши грамотеи жалуются на недостаток у нас особой буквы для отличения звука малороссийского спиранта г от греко-русской гаммы; но из всех предположений для устранения этого неудобства ни одно не перешло в практику, а между тем ошибочные начертания, как было объяснено выше (см. стр. 9), привели и к ошибочному произношению многих слов. Ломоносов не ожидал такого результата, когда примирясь с недостатком буквы, говорил: «В иностранных речениях, которые в российском языке весьма употребительны, выговаривать пристойно как h, где h, как g, где g у иностранных». В именах, не приобретших себе права гражданства историческою давностью, позволительно употреблять х, которое к германскому h все-таки ближе чем наше г, напр. в фамильных именах: Ховен (Howen), Хусс (Huss) и т. п. Но, вообще, употребление буквы г для обоих иностранных звуков так утвердилось, что попытка ввести г^х (см. выше, стр. 8) для означения гортанного спиранта едва ли могла бы ожидать успеха.»
(Я. К. Грот. Русское правописание / 11-е изд. СПб, 1894. С. 79-80.)

 
Згадана Гротом пропозиція відсилає до українського походження: «Звук г^х исключительно господствует в малорусском наречии; вот почему, может быть, он перешел к нам и в церковнославянском, принявшем в Киеве тот вид, в каком русская церковь его унаследовала» (С. 9). Пропозиції і раніше були досить ориґінальні. Скажімо, ввести в російську абетку особливу букву «га» для твердого російського народного звука на противагу високому українському м’якому «глаголу» запропонував В. Тредіаковський. У відповідь на пропозицію М. Ломоносов в уїдливому вірші, де кожне слово містило г, продемонстрував, що це неможливо: «Бугристы берега, благоприятны влаги, (…) Гневливые враги и гладкословный друг, Толпыги, щеголи, когда вам есть досуг — От вас совета жду, я вам даю на волю: Скажите, где быть «га» и где стоять «глаголю»?».

В російській мові кількасотрічну традицію, перебрану з Києва, відкинули тільки в середині XX ст. Кілька порадників і офіційних таблиць транслітерації тоді почали рекомендувати в нових запозиченнях з h віддавати перевагу х. Нова практика створила шар англійських, німецьких та інших назв, що вже неможливо уявити з г (хокей, хол, хайль, Йоханн тощо). Зрештою, потреба передавати глухий приголосний h не може бути задоволена ані російським проривним г [g], ані білоруським і південноросійським фрикативним г [γ], ані навіть українським фарингальним г [h], бо всі вони є дзвінкими. Єдине, що спонукає передавати назви з h через г, а не через х, це традиція. Хоча це й немало.

У нас же таку правописну традицію не тільки не змінили, а навпаки, намагаються її затримати. Попри те, що вже давно українсько-польські, кирилично-латинські орфографічні відповідники не грають жодної ролі, залишені попередниками в правописі норми штучно продовжують їм життя. Навіть, якщо в самій польській різна вимова h-ch давно втрачена й нині засвідчує хіба що мовлення «кресов’яків». Не дають зробити крок уперед кілька піврозв’язаних орфографічних дискусій навколо іншомовних назв. Найголовніша з перешкод — руйнування високої інтеліґентської вимови запозичених назв з [g]. Таку вимову, потреба в якій, судячи з написань, з’явилася ще в XIV ст., наші книжники тримали довго, навіть за радянських часів ставлячи позначки про відповідні звучання в словники, але масовому суспільству треба щось простіше. Попри те, що ідея про робітничо-селянську мову панує в суспільстві, схильному до соціалізму й народництва, й донині, відтворення системи іншомовних назв зі звуком [g] за допомогою літери ґ виявляється живучою практикою й випливає там, де тільки можливо. За останнє сторіччя в боротьбі навколо літери ґ питання ширення на практиці іншомовних назв з х залишилося непоміченим і відійшло на другий план і в правописі 1928 року, і в правописі 1933-го, не було розв’язане ані 1946-го (тоді ще треба було зауважувати, що арфа, історія та іпохондрія не мають г-), ані 1993-го, а в теперішньому проекті заплутано до неможливості як дивною варіантністю для частини власних назв, так і спорадичним ширенням г на місці вже усталеного х для загальних.

Система взаємної відповідності літер, що її ввели в практику староукраїнські книжники в умовах, коли навіть український звук г ще не набув сучасного значення, напевно не може задовольнити сучасного мовця, чия орфографія ґрунтується на інших принципах. Хай яка була потужна традиція, вона відступає перед новою живою практикою. Тому нікуди не зникнуть ні Хельсінкі, ні хінді, і з хостелом та хоспісом будь-який прескриптивно створений правопис уже нічого не зробить. Нині змінюється сама вага звичайних трьох одночасних чинників передачі іншомовних запозичень: точність відтвореннія чужої фонетики, приймаючі можливості української орфографії, орфографічна традиція. Сучасна неймовірна наближеність до ориґінальної вимови будь-якого слова на світі за допомогою інтернету суттєво посилює дію фонетичного чинника, дозволяючи всім превіряти сприйняття власним «вухом», а поширені уявлення про відірвані від життя постійні мовні реформи значно знецінюють традиційну передачу й вагу орфографічного стандарту. Потреба ж у передачі тільки зростатиме.

Найбільш раціональним виходом з цієї патової дискусії в теперішніх умовах було б зробити правило відкритим, «залежно від того, як узвичаєне те чи те слово». Зрештою, інтеліґентська вимова ґ (як у назві Гайдеґґер) ніколи не стане масовою, навіть якщо її записати в правописі як безальтернативну, штучно зупинити ширення назв з х, на кшталт хоббіт, хавбек чи Хеллоуїн, не вдасться просто тому, що україномовні мають можливість чути справжню вимову й не довіряють правопису, а про ту ж арфу чи Іспанію вже не треба спеціально зауважувати, що там немає г.