Діаріуш або тиск слова

November 16, 2018

Гайдеґґер по дорозі до української мови

Filed under: Власні назви, Мова, Фонетика — maksymus @ 08:56
«Утім набути досвіду мови —
це щось інше, аніж набути знань про мову.»
Мартін Гайдеґґер

 
Яскрава поява постаті німецького філософа не пройшла непоміченою на наших теренах. Уже в 1931 році львівський літературно-науковий журнал католицької орієнтації «Дзвони» розповідає читачам: «В друкованих творах найвизначнішого сучасного німецького фільософа Мартіна Гайдеґґера… Сучасна фільософія (згаданий вище Гайдеґґер) з надзвичайною силою підносить питання про передумови та сенс дійсного існування людини…» Дм. Чижевський, автор цієї замітки, слухав лекції Гайдеґґера, в його архіві збереглися конспекти за 1921-24 роки. До Німеччини прикута пильна увага і радянської критики: «Властителями дум становятся такие философские черносотенцы, как Гайдеггер, Шпанн, Шпенглер, Крик, Пржибара и др.» («Литературный критик», 1934, Т. 6); «Литературный успех Гайдеггера свидетельствует о том, что философия его уловила настроение буржуазной немецкой молодежи.» («Вестник Коммунистической академии», 1933); «…со стороны «феноменологов» — Мартин Гейдеггер и Теодор Литт…» («Под знаменем марксизма», 1931, № 7-8); «Так французский журналист определил основной мотив модной в настоящее время немецкой философии Мартина Гейдеггера, ученика Гуссерля и католической церкви». («Фронт науки и техники», 1932); «Гейдеггер — идеолог буржуазии в период загнивания капитализма, идеолог фашистской мысли (…)» («Иностранная книга», 1934).

В російській мові ці перші варіанти Гайдеггер, Гейдеггер сходять зі сторінок після 60-х, хоча трапляються спорадично і в 70-і. Зі зміною моди на передачу h в 1950-х шириться варіант Хейдеггер: «В Зап. Германии гитлеровец Хейдеггер соединяет гуссерлианство с мистикой Кьеркегора» (БСЭ, Т. 13, 1952. С. 235). В перекладній монографії Т. Шварца прізвище винесено на обкладинку («От Шопенгауэра к Хейдеггеру», 1964). Час офіційного переходу від Хейдеггера до Хайдеггера в радянській російській мові можна зафіксувати досить точно. На сторінках великої спеціалізованої енциклопедії Хейдеггер («Философская энциклопедия», Т. 4, 1967, С. 66), а наступний том містить статтю Хайдеггер (Т. 5, 1970, С. 426). Після цього дискусії були завершені. В російській мові немає правопису, мовна норма традиційно визначається поєднанням зведення «Правил» і академічного словника, тому там авторитет провідних видань відіграє неабияку нормативну роль, зупиняючи активістів повторювати по-своєму перезапозичення на місцях. Це не означає, що всі разом починають писати однаково, незначні хитання тривають якийсь час, але неодмінно сходять нанівець, адже авторитет провідних текстів там значно вищий за той, що ми через абсолютну недовіру й незгуртованість бачимо в українському випадку.
 


Мартін Гайдеґґер (після 1933 року)

 
Український ужиток відбивав російську практику з деяким відставанням. У 1940-і це ще був Гайдеггер («сучасних фашистських філософів Гайдеггера і Ясперса», «Вітчизна», 1947), а за кордоном Гайдеґґер («Гайдеґґер твердить за Протаґором», «Літературно-науковий вісник», 1948). У 1950-60-і це був переважно Хейдеггер. (В енциклопедіях подекуди навіть наголос поставлено на -де-! Кумедний випадок стався зі мною на одному з занять в аспірантурі другої половини 90-х. То був цікавий для мовної практики час, коли викладачі приходили й запитували аудиторію, якою мовою краще. Млявий гул студентів, не бажаючих сваритися з тими, хто потім роздаватиме оцінки, сприймався як погодження з російським викладанням. Зрозуміло, джерела лекторів були змішані, переважно російські, але доводилося зважати й на українську подачу матеріалу в їхніх методичках. На одній з таких лекцій в мішаному мовному режимі викладач постійно робила наголос Хайдéггер. На обережне зауваження одержав геніальну відповідь: «Це добре, що ви чули інакше. А я так говорю!» Тут не заперечити.)

З кінця 1960-х до проголошення незалежності в українській практиці очікувано переважає Хайдеггер, хоча в радянських українських текстах тих часів продовжує спорадично траплятися і Хейдеггер («Радянське літературознавство», 1978), і Гайдеггер («Всесвіт», 1978), ба навіть і Гейдеггер («Політичний словник», 1971, С. 135). На відміну від російської, в українській мові є «Правопис» і немає словника, що разом наділяє кожного мовця власним інструментом і бажанням узагалі не зважати на ужиток інших; у нашому ж правописі загальним чином сформульоване правило стимулює в цьому випадку незмінно віддавати перевагу г ще з повоєнних років: «g і h звичайно передаються буквою г» (УП, 1945, С. 101). Унаслідок тодішньої боротьби навколо літери ґ, яку одні члени комісії Булаховського бажали повернути, а другі заперечували, правило взагалі дуже неуважне до х. Значно пізніше через таку правописну практику велика «Українська радянська енциклопедія» не могла запропонувати остаточне рішення; у статті Хайдеггер у дужках подано другий варіант — Гайдеггер (Т. 12, 1985, С. 82).

Добре пам’ятаю дискусії початку 90-х. Щойно вийшла нова редакція правопису, і ми всі мусили ставати фахівцями з написання іншомовних слів. Отакий прямий наслідок будь-якої мовної реформи — жодне попереднє джерело не надаватиме надійної довідки. Тому взагалі всі назви одразу стали дискусійними й відкритими до повторного застосування загальних норм. Серед найперших і німецьке прізвище Heidegger. Коротке, але ділове обговорення в редакції журналу «Політична думка», з огляду на параграфи правопису, попередній ужиток та потенційну аудиторію, привело до однозначного рішення — Мартін Гайдеґґер (додатково про літеру ґ я потурбувався особисто). Напевно, подібні дискусії з подібним наслідком повторювалися неодноразово в різних редакціях. Така назва нині переважає в українському вжитку. Хоча партизанська боротьба з правописом і нормою інколи доходить до абсурду: іноземець Мартін стає «Мартином», втрачається інколи подвоєння, як у кумедних мовних варіаціях журналу «Філософська думка», та под. — наслідок загальної недовіри до інших.
 

4 Comments »

  1. А я дедалі більше схиляюсь до варіативності, як до демократичнішого рішення. Мені здається, над вами ще тяжіє просвітительський стереотип про авторитети, які мають нести світло знання в неосвічені маси, а маси повинні беззастережно довіряти авторитетам. В сучасному ж світі, коли вже через пару десятиріч люди з вищою освітою складатимуть серед населення більшість, мовні норми формуватимуться за принципом моди – найпоширенішим буде той варіант, який використовуватиметься більшістю мовців, які, хоч зважатимуть на словники і правопис, але не соромитимуться користуватися власним розумом. Не бачу нічого страшного, коли в декотрих випадках буде не один, а два-три конкуруючі варіанти. Тим більш, технічні засоби скоро дозволять кожному вибирати свій, адже не за горами ті часи, коли можна буде так настроїти комп, щоб при зчитуванні будь-якого тексту відображався улюблений варіант власника, тобто, щоб людині, якій до вподоби Хайдеггер варіанти Гайдеггер чи Хайдеґґер завжди відображались на екрані як Хайдеггер. Навіть коли трапиться якийсь екзотичніший варіант, наприклад, Гейдеггер, то досить буде одного разу внести його в автозаміну, і далі він відображатиметься як Хайдеггер.

    Comment by criticalthinkerua — November 16, 2018 @ 21:52

    • Демократичне рішення це не обов’язково варіативність, адже йдеться, все ж таки, про рішення. Чиє це рішення? Справа в тім, що мовна норма тісно зв’язана з націоналізмом. Власне, сама думка, що може існувати якась єдина для певного суспільства літературна норма письма, з’являється разом з утворенням національних держав з потребою якоїсь уніфікації національного мовного простору. Демократичним рішенням груп, що формують національну державу, стирають діалекти й говірки, унормовують алфавіти, набувають юридичних формул, мовних штампів, зрештою, усталюють словник і правопис. Просто неухвалення рішення про все це — не демократичний, а анархічний спосіб кинути на самоплив. Рішення не треба уявляти як папірець з підписом і печаткою, це саме та загальна мода і правила пристойності разом, що, втім, досить суворі, щоб, скажімо, людина не виходила на вулицю голяка. (У цьому випадку пригадую експеримент у школі, де відмінили обов’язкову радянську форму. Наступного дня учні прийшли в джинсах і кросівках, просто створивши самі собі нову форму, за дотриманням чого слідкували самі собою.)

      Ваш образ майбутньої варіативності це наче моя квантова держава, де особи перебуватимуть у своїх віртуальних громадянствах, не перетинаючись з іншими у тих питаннях, де громадянства мають свої рішення. Коли це буде можливо технічно, національна держава просто зникне, а разом з нею і потреба спільного демократичного рішення.

      Comment by maksymus — November 17, 2018 @ 05:41

      • > Рішення не треба уявляти як папірець з підписом і печаткою

        Але ж ви його уявляєте саме так, наполягаючи на єдиному варіанті. До речі, щодо шкільної форми, я теж пригадую ті часи, коли обов’язкову форму скасували. І, за моїми спостереженнями, в 90-х єдиного дрес-коду не було – деякі учні продовжували й далі носити форму, декотрі переходили на джинси, а були й такі, що носили звичний позашкільний одяг (наприклад, штани і светр, чи плаття, яке доти вдягали на вихідних чи після школи). Звісно, ніхто не приходив до школи голяка, чи, наприклад, у нічній сорочці, але новий дрес-код передбачав кілька припустимих варіантів: наприклад, можна було вдягатись наближено до ділового стилю, або носити джинси й кросівки, і обидва ці варіанти приймались громадською думкою учнів.

        > національна держава просто зникне, а разом з нею і потреба спільного демократичного рішення.

        Я певна, що демократія переживе національну державу, просто набуде нових форм.

        Comment by criticalthinkerua — November 17, 2018 @ 13:44

        • Наполягати це сильно сказано. Я бажав би стикатися на практиці з одним варіантом, сприймаючи різнобій як об’єктивне свідчення відсутності єдиного гуманітарного простору, роз’єднаності суспільства, як брак чи відсутність соціального капіталу. Для всіх разом єдині варіанти, що усталювалися б спільною працею, зменшили б, можна так назвати, трансакційні витрати: пошук довідок та джерел, лаконічність довідникових текстів, проблеми зв’язані з невпізнаванням варіантів незнайомими з ними читачами тощо.

          >Я певна, що демократія переживе національну державу, просто набуде нових форм.

          А я в цьому зовсім не впевнений. Адже демократія, яку ми знаємо, це породження доби національних держав, що забезпечує їм леґітимність. Не впевнений навіть, що демократія можлива в локальному наднаціональному об’єднанні держав, на кшталт майбутнього Європейського Союзу, що він усталюється на наших очах. Тим більше проблем з уявлюванням місця демократії в уявній «світовій федеративній республіці». Цю тему я розбираю давно, і такі сумніви про можливість демократії в ґлобалізованому світі тільки посилюються. Не знаходиться самого місця демократії в такому світі.

          Comment by maksymus — November 17, 2018 @ 15:22


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: