Відновлення тонкого прошарку

 
У культовому серіалі штандартенфюрер Штірліц вирішує спуститися в бомбосховще під час нальоту радянської авіації з іронічним зауваженням про нерозумність бути «угроханим у власній установі». Це одне з тих двозначних крилатих висловлювань з грою ідентичностей і лояльностей, що були негайно гіперболізовані вдячними глядачами, лягли в основу численних анекдотів про улюбленого кінорозвідника. Співчуваючи головному героєві, мало хто звертає увагу, що ті самі радянські бомби вбили одного з другорядних персонажів, зв’язкового Ервіна, чоловіка радистки Кет. І от що має дивувати: ні вона з маленькою дитиною, ні Штірліц не мають ніяких претензій до пілотів бомбардувальників, до командування радянської армії, до тих нападників, які, власне, вбили чоловіка, батька й друга. Така байдужість до безпосередніх убивць своїх рідних і близьких може бути зрозуміла тільки тоді, коли ми усвідомлюємо далекі причини і наслідки. Тварина кидається на палку, вважаючи її причиною побиття. Люди ж завжди здатні до розуміння віддалених причин. Чи не завжди?

Пабло Пікассо, «Ґерніка» (1937)

Два найвідоміші в історії бомбардування міст — Ґерніка й Дрезден — мають спільного таку подвійну реакцію і сторонніх спостерігачів, і тих, на кого летіли бомби. Для іспанських республіканців, франкістів, баскських сепаратистів, німців, союзників, гітлеристів і антифашистів одна і та сама подія матиме цілком відмінні інтерпретації.

Треба пам’ятати, що в збройному конфлікті причини і наслідки події будуть абсолютно різними для людей різних ідентичностей і лояльностей. Спробую сфантазувати реакцію яких-небудь сусідів Ервіна і Кет, пересічного мирного німецького подружжя. Загибель чоловіка від тієї ж бомби буде такою ж людською трагедією, як і для нашої радистки Кет, натомість німка і її дитина винуватитиме і ненавидітиме зовсім інших, адже сторону докладання ненависті під час війни обирає не вона, а її належність до уявної спільноти.

(Про зміну інтерпретацій, як основу майбутнього.) Немає сумніву, що бомби, які потраплятимуть у житлові квартали і вбиватимуть разом з бойовиками і випадкових мирних жителів на Донбасі, матимуть аналогічні наслідки в численних інтерпретаціях, як і при будь-яких інших конфліктах. І я зовсім не маю на увазі супровідну взаємну пропаґанду, яка робить умотивованішими свої дії і безглуздішими дії ворогів. Є величезна різніця між реакціями жертв «дружнього вогню» та тих, хто потрапив під «ворожий вогонь». Різниця між цими протилежними реакціями і визначатиме в тривалій перспективі подальшу долю Донбасу при будь-яких варіантах розвитку подій. На основі соціологічних опитувань про те, до якої спільноти вважають себе належними місцеві мешканці, нині можна будувати тільки приблизні схеми. Реакції заручників терору на силове звільнення все одно непередбачувані. Але завжди існує надія на важливу зміну, яка відбувається з часом, на усвідомлення причин з того боку, під тим світлом, який в історичній перспективі виявився переконливішим. Ця зміна спирається на переосмислення події суспільством, що його пережило.

Жителі сучасного Дрездена не вважають союзників ворогами, а себе ображеними нащадками нацистів, вони входять до одних союзів, сповідують однакові форми відкритого політичного устрою. Натомість замирення іспанських республіканців і франкістів у Ґерніці не стало примиренням з басками. Чомусь те, що відбулося в одному місті, пройшло не так у другому. Історична подія стала політичним символом і визначає сучасні протистояння в одному випадку, проте частиною давнього спільного минулого в іншому. Це сталося тільки тому, що між руїнами дев’яноста відсотків міста і сучасним Дрезденом лежить тривала денацифікація населення, свідоме приведення ідентичності німців до відторгнення свого імперського минулого. Це тривала комплексна програма, що заторкнула абсолютно всі сфери життя повоєнної Німеччини. Програма, яку зголосилися пройти самі німці, усвідомлюючи власну відповідальність, вважаючи свої трагічні помилки власною провиною.

Коли закінчаться бойові дії на Донеччині, для місцевих мешканців ніщо не повинно залишитися так, як раніше. Населення стало жертвою російської аґресії і пропаґанди, жертвою українських військових і добровільних батальйонів, жертвою зруйнованої війною економіки реґіону, а головне, жертвою власної непевної національної ідентичності, жертвою власної політичної пасивності, що стало ключовим для всіх наступних трагічних подій. Населення після звільнення перебуватиме в тому стані, який виключає негайне впровадження обіцянок децентралізації. Без комплексної програми, аналогічної німецькій денацифікації, американській «Реконструкції Півдня», або східноєвропейській декомунізації, реґіон надовго залишатиметься в жалюгідній позі бажаючих сильної руки клієнтів з кодовою фразою «Нас не чують». Без відповідної часу Реконструкції реґіону перші ж вибори знову приведуть в місцеві ради і виконкоми тих же самих бандитів. І після цього втілювати програму дебандитизації Донбасу вже не буде кому, а теперішні зусилля підуть намарно.

Головною катастрофою на Донеччині є не прямі жертви серед населення. Найбільшою катастрофою всього за два місяці стала втеча з реґіону тонкого прошарку тих модерних, мобільних, забезпечених, освічених мешканців, які складають осердя українського горожанського суспільства і спроможні просувати свій політичний інтерес перед зловживанням держави. Першими від кримінального терору проросійських терористів утікли талановиті, працьовиті, від репресій і катувань утікли діячі з чіткою суспільно-політичною позицією, журналісти, від кримінальних поборів потерпають підприємці. Відновити цей прошарок тільки з місцевих ресурсів не вдасться і за десять років. Для простих пасивних жителів, які з підозрою ставляться до всього, що виходить за межі розуміння патерналізму радянського штибу, втрата таких сусідів зараз може і не видаватися великою. Але разом з цими біженцями в реґіоні зникне і ціла економіка й інфраструктура горожанського суспільства, що їх обслуговувала. Нікому більше буде організувати протест проти фальсифікації місцевих виборів, незаконної забудови, проти міліцейського чи чиновницького безпредєлу, проти порушень прав яких-небудь екзотичних тварин и т. д., і т. ін. При будь-яких варіантах розвитку подій, утрата цілого прошарку активних українських горожан, фактичне руйнування того, на що можна опертися місцевому суспільству, матиме наслідком тривале погіршення рівня життя для всіх інших, економічне й політичне. І воно вже почалося.

Реконструкція звільненого від терористів Донбасу і всієї України, якої це стосується також, має бути спрямована в першу чергу на збільшення цього зникаюче тонкого прошарку, створення для зародків недержавних груп інтересу привабливого середовища. Треба зазначити, що для Донбасу створення горожанського суспільства рівнозначне українізації пострадянського ландшафту. Хіба треба пояснювати, що горожанське суспільство в Україні можливе тільки на основі українського світу? Горожанин без своєї вітчизни, або з іноземною лояльністю, це нонсенс. Етнічні й релігійні групи ідентичності були постійними перешкодами при модернізації на Сході Європи, які руйнували спроби груп політичного інтересу реалізовувати його на інституційному рівні. Тож у цьому українському реґіоні, як і в будь-якому іншому, неможливим є існування автономного індивідума, приватного суб’єкта, основи горожанського суспільства без української ідентичності. Здається, з початком російської аґресії цю функцію українізації вірно зрозуміли по всій колись радянській Україні, де активісти скидають пам’ятники вождям, витрачають час і кошти на фарбування в національні кольори різноманітних будівель.   Так і на Донеччині зрештою прийдуть до усвідомлення потреби дерадянізації за українським шляхом. Проте, як завжди, існує безліч варіантів, а українці мають погану звичку перепробувати всі неприйнятні водночас, та ще й не один раз.