Російська культура вбиває

…а жен их и детей брать за караул…
Петро Перший під час однієї з минулих
українсько-російських воєн.

За кілька місяців російської аґресії я зачерствів. Якщо в лютому заради збереження людських життів мені здавалося цілком припустимим залишати без бою будь-які українські області напризволяще, бо все в сучасному світі можна розв’язати договорами зі взаємною економічною й політичною вигодою і згодою, то тепер відомості про хоч яку кількість убитих стали тільки статистикою. Загинуло десять, двадцять… українські військові на траві, шматки тіл заїжджих кавказців, звалені в купу мертві бойовики, наче все нормально, наче так було завжди…

Звірства, мародерства, грабунки, заручники, катування, весь супровідний жахливий набір війни подарувала східним областям України сусідня Російська Федерація, де терористичний напад підтримують понад вісімдесят відсотків вірнопідданого населення. Величезне спасибі за нагадування, що таке дев’ятнадцяте сторіччя! Українці знову на своїй шкурі дізналися, якими є росіяни насправді, і яким боком може обертатися російська культура. Це той темний бік імперіалізму, з яким чудово домовилася про підтримку класична дворянська література, і яка раз за разом, через покоління й покоління допомагає авторитарному Кремлеві відтворювати бандитську поведінку своїх підданих од імені й при підтримці цілого російського народу. Розпороті кишки заручника — це справжня російська культура. І наше покоління про це буде пам’ятати завжди.

Я зачерствів. Одним убитим на Донеччині менше, одним більше, це вже статистика. Але чергова новина, що проросійські терористи вивезли дві сотні дітей зі Слов’янська під приводом відправлення їх на відпочинок кудись на територію Російської Федерації, або в окупований Крим, знову мене сколихнула. Як саме колоради використовуватимуть цих дітей, як інформаційний привід, або так, як заповідав чинити з заручниками Петро Кривавий, неважливо. Вони вже використовують жінок і дітей у цій війні, бо це дозволяє їм робити не що інше, як велика російська культура. Воювати не спереду, а позаду.

Хай не переймаються москвичі загрозою мирного багатомісячного Майдану в своєму місті, підтриманого інтеліґенцією й середнім бізнесом, його не буде, бо це в принципі неможливо. Неможливо через величезну культурну різницю між українським і російським народами. Як відбуватиметься російський протест, коли визріє, можна бачити на Донбасі, де в антизахідному «російському світі» знайшли собі виправдання і ностальґуючі за імперією, і совки, і криміналітет. Українська культура вимагає спершу домовлятися, йти на компроміси, пропонувати мирні демократичні способи, вичікувати, пробувати вести діалог навіть ціною власних жертв; російська ж, беззмістовна і безжальна, при першій нагоді штовхатиме до зброї, заручників, убивств і насильства над всіма незгодними. Якщо росіянин побачить можливість використати жінок і дітей, то ні хвилини не задумається, чи можна брати їх «за караулом», жодних заперечень російська культура не поставить. Але цього разу, на відміну від мазепинських часів, Україна нарешті має певний шанс зупинити цих дикунів на своєму східному кордоні.
 

Радянські заморозки перед українським літом

 
Працюючи над мовною картиною світу своїх підданих, прокремлівські журналісти вкинули в ефір назву «Російська весна», якою позначають російський терористичний напад на Україну. Етнічна назва виконує свої функції: військова авантюра авторитарної російської влади проти нового демократичного українського уряду переломлюється через етнічні окуляри, не допускаючи самої можливості іншого політичного опису, ніж битва «добра» зі «злом». «Злом», звісно, виявляється все чужорідне, все, що заважає торжеству власної етнічності.

Раз з’явилася етнічна складова, то однакові події збройного конфлікту для українців і росіян виглядатимуть по-різному не тільки в оцінках якоїсь вигоди, що було б зрозуміло під час війни, а й в моральних оцінках цих подій. Сама поведінка колорадських відморозків, які тероризують донеччан, і допомога кремлівської влади, що забезпечує їм інформаційну та матеріальну підтримку, викликає з російського боку високі моральні оцінки. Тобто злочинці, як перетворили українську область на бандитський район, де править сила зброї, видаються носіям радянської мови героями, адже вони описані цією мовою в таких високих термінах, що іншими і бути не можуть. І навпаки, українські військові, змушені воювати з проросійськими бандитами в умовах великих міст, описуються як аморальні, як такі, що посягають на найсвятіші речі.

Вибори відбулися

 
Коли спекотного ранку підійшов до своєї дільниці, подумав, що доведеться відстояти годину, так багато людей набилося в задушливе приміщення. Звично хмурилося в кутку знайоме ще з середини 90-х зображення Ярослава Мудрого з козацькими вусами. На щастя, довжелезні черги були тільки до двох столів, а третій, над яким висіла табличка з потрібним номером будинку, наче дожидався мого волевиявлення. Під заздрісні погляди сусідів по вулиці підійшов просто до видачі, одержав свої чотири бюлетеня на національні й місцеві вибори й за десять хвилин виконав свій горожанський обов’язок.

 
Дільниця на вул. Ярославів вал, 29

Національний екзит-пол, результати станом на 18:00: Порошенко 55,9; Тимошенко 12,9; Ляшко 8,0; Гриценко 6,3; Тігіпко 4,7; Добкін 2,1.

Цей та інші езкит-поли радують очікуванням швидкого завершення нестерпно довгого періоду тимчасової влади і ставлять перед нами новий виклик — така величезна підтримка одного кандидата може стати для переможця спокусою заламати політичний простір під себе, користуючись військовим часом. А значить, головні битви українського суспільства з владою за свої права і свободи ще попереду. Тепер на часі гостро стоять перевибори цього складу Верховної Ради.
 

Передчуття виборів

 
Немає нічого важливішого для демократичного майбутнього країни, ніж вибори. Це річ настільки ж базова, наскільки й складна в забезпеченні. Адже йдеться не про що інше, як про надання переможцям виборчих кампаній важелів влади на певний період, це ціла система передачі і здійснення державної влади. А де влада, там і зложивання, і спроби спотворити результати. Тільки тим, хто зовсім байдужий до демократичного волевиявлення, може здаватися, що все просто, що неважливо ні проведення кампанії, ні підрахунок, що можна поставити картонні коробки на вулиці і вкидати хоч ксерокопії. Для справжніх виборів є три абсолютно необхідні умови: вільна аґітація, таємне голосування, чесний підрахунок. Хоч одна ланка випаде, і владу здійснюватимуть не ті, кого бажали б бачити своїми керівниками виборці. Як наслідок, виникатиме напруга між нелеґітимною владою і горожанами, для яких вибори це найзручніший спосіб підтвердити або змінити політику й економіку власної країни. Хтось влучно зауважив, що демократичні вибори це мирна горожанська війна без куль і снарядів. І тільки явка на вибори показує наочно, хто насправді бажає бути почутим, а хто «жене порожняк».

Гідність і доцільність

 
Якщо дивитися тільки на перші обличчя терористів на Донеччині, то не покидатиме відчуття їхньої фальшивості, несправжньості, невідповідності їхніх заяв тому, що відбувається. Начебто випадкові люди, що реконструктор Стрєлков-Гіркин, що бандит Пономарев, що колоритні бородаті донці з дитячими обличчями. Вони видаються не більш справжніми, ніж той найманий актор з Москви, який у квітні видавав себе за депутата на якомусь мітинґу в Горловці, а потім зник кудись після викриття. Не здивуюсь, що багато інших дійових осіб були набрані також як актори. Тим не менш, за цією фальшивістю стоять справжні збройні атаки, мінометні обстріли, кров, заручники і всі інші радощі захопленого бандитами реґіону.

Проте в нашу інформаційну добу задовольнити будь-яку цікавість відносно легко. З середини травня в блоґосфері почастішали розповіді росіян-очевидців, котрі їздили на Донбас воювати з українцями особисто, або возили терористам матеріальне забезпечення, від зброї до медикаментів. Ці розповіді цікаві з багатьох поглядів. Зокрема, дозволяють оцінити кількість бойовиків, їхню військову підготовку, сприяння російського уряду, справжні масштаби підтримки серед місцевого населення, участь місцевої міліції й фінансових еліт, деталі українських військових операцій, часто незрозумілі з офіційних зведень.

Морс Пекхем. Дарвінізм та дарвіністицизм

 
Продовжу наше знайомство з американським культурологом Морсом Пекхемом (див. короткий загальний виклад його ідей). Цього разу пропоную переглянути класичний нарис про дарвінізм.

Морс ПЕКХЕМ
ДАРВІНІЗМ ТА ДАРВІНІСТИЦИЗМ

        Усім відомо, що публікація «Походження видів» справила величезний ефект, що ця книга глибоко вплинула на англійську та Західну літературу з моменту появи наприкінці листопада 1859 року. Проте, коли хтось намагається порахувати зачеплених авторів і склаcти список книг та перелік цитат, що демонстрували б дарвінівський вплив і дарвінівські припущення в романах, поемах та есе, наче туман стає перед очима, через який ледь помітними є проблиски чогось, що може бути, або ні, елементами справжнього дарвінізму.
        Безперечно, в цьому полягає перша проблема. Що таке дарвінізм? Або, принаймні, що таке дарвінізм, що знаходиться в «Походженні», єдиний дарвінізм, який мене тут цікавить. Ім’я Дарвіна притягнуло до себе тисячі всіляких ідейок, що їх точно не знайти в його книзі, а деякі з них сам Дарвін, якби про них дізнався, напевно відкинув би. { Наприклад, було сказано мільйон разів… }

 

Проти чого?

 
Коли починають лунати постріли, яким не видно кінця, кожен задаватиме собі питання «Заради чого?». І кожен матиме свою власну відповідь. А значно легше відповісти «Проти чого?» Просто дві новини:

Поэт…
«Против поэта Александра Бывшева, жителя пгт Кромы Орловской области, открыто уголовное дело об экстремизме за стихотворение в поддержку целостности Украины. Об этом сообщает Каспаров.Ру со ссылкой на самого Бывшева. По части 1 статьи 282 УК (возбуждение ненависти либо вражды) в ее новой редакции поэту грозит до четырех лет колонии.»

…и гражданин
«Жителя Челябинска заподозрили в призывах к экстремизму за репост новости от «Правого сектора». Как передает «Новый Регион», блогер, общественник и член партии «Демократический выбор» Константин Жаринов 13 мая сообщил в своем блоге о том, что в отношении него возбуждено уголовное дело. Блогеру вменили статью 208 Уголовного кодекса РФ «Публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности» за репост информации от ультрарадикальной украинской организации «Правый сектор».»

Мені важко збагнути, невже їм там, за виростаючою на очах залізною завісою не лунають тривожні дзвоники з минулого? Чорні воронки, табори, розстріли, мільйони невільних людей і вічно правильна лінія партії. От проти цього жахливого минулого українці і воюють з проросійськими терористами. Україні треба тільки відбитися від зовнішньої аґресії і терпляче ждати, поки росіяни під патріотичні марші самі знищуватимуть себе і своє майбутнє, як це вже бувало не раз. Тільки б відбитися…
 

Російський палець

 
Прес-служба ГУ МВС у Дніпропетровській області повідомила про дивний інцидент у Кривому Розі. В цю неділю якийсь криворізький росіянин захопив у заручники свою співмешканку, після чого склав список вимог з дев’яти пунктів до влади міста. У записці, переданій через сусіда, він стверджував, що на території захопленого будинку більше не дійсні закони України, і що всі рішення на цій території прийматиме автор записки.

Через кілька годин міській міліції вдалося розблокувати квартиру, терорист був затриманий, а нещасна жінка звільнена. Проте під час подій злочинець встиг відрізати їй фалангу мізинця, щоб продемонструвати серйозність сепаратистських намірів.

У новинах не зазначається, чи підтримувала сама захоплена росіянином заручниця викладений список вимог з відокремленням її будинку від України і чи проводився ними хатній «референдум». А це був би справді пікантний штрих до ситуації.

Здавалося б, до чого тут проросійські бойовики на Донбасі?
 

І ви кажіть

 
Що мене найбільше дратує у всіх цих так званих референдумах в окупованому Криму та на тероризованому проросійськими бойовиками Донбасі, так це дискредитація самої ідеї референдуму. Вже Кучма сумновідомого 99-го показав, що одержати «Так» владі легше легкого, якщо хитро сформулювати питання, а суспільство не контролює підрахунок. І після нього мав пройти час, щоб забулися обставини. А сучасні імітації, особливо в Криму, зроблять навіть згадку про референдум, як про форму опитування думки населення, чимось смішним, не вартим обговорення. Хочете винести питання на референдум? А-а-а, все з вами ясно… Прикро, бо при належній організації таких опитувань справжні референдуми могли б стати потужним демократичним механізмом як самоуправління, так і визначення дражливих суспільно-політичних питань. Публічне обговорення таких питань, що завершувалися б на дільницях з бюлетенями, залучало б горожан до управління своєю країною не тільки раз на п’ять років.

* * *

Як терористи проводять один з чотирьох сьогоднішніх Донецьких «референдумів», свідчать очевидці з Авдіївки, кадри порожніх дільниць з якої обійшли новини: «Озброєні люди приїхали на завод з вимогою вивезти робітників на голосування. Власник відмовив. Тоді ті привезли урни прямо під завод, але люди не хочуть виходити. Люди з автоматами вимагають вивести людей на референдум. В іншому випадку погрожують спалити підприємства […] За даними співрозмовника, в Авдіївці зараз на заводі знаходиться близько 100 осіб. Під підприємством — 6 осіб з автоматами». УП. Хоча на остаточні цифри справжній хід голосування ніяк не впливає, бандитам потрібна тільки картинка.

Власне, сьогодні в Донецькій області проводиться тільки один вартий загальної уваги «референдум», якщо вже так почали називати самочинні акції. На цьому «референдумі» було поставлено питання про входження Донбасу під британську корону, оскільки там колись мав свої підприємства британський підданий Джон Хьюз. Я вважаю його єдиним вартим уваги, бо тільки при відповіді на це питання ніхто сьогодні не ризикує життям та здоров’ям, якщо відповість не так, як сподобається озброєним опитувальникам. Та й історичне обґрунтування не гірше, ніж у інших. Як антимонархіст я голосував би «Проти», але подивитися на результати справжнього опитування з таким питанням дуже хотів би.
 

8 травня — День пам’яті

 

8 травня 1945 року Друга світова війна 1939-1945 рр. закінчилася в Європі.

Сьогодні міжнародний день пам’яті жертв загарбницьких режимів. Уперше українці відзначають його разом з усіма учасниками антигітлерівської коаліції, а не як частину мутного офіційного радянського культу «Великої вітчизняної війни радянського народу», створеного у брежнєвські часи. Нині, коли Російська Федерація розпочала нову війну проти України, заклик «Ніколи знову!» звучить сумно, як спогад про мирне минуле, коли він щось означав. З початком війни проти України, після окупації частини України російськими військовими, спільне відзначення колишніх спільних перемог не буде можливе вже ніколи знову.

Новітня війна як ніколи гостро поставила проблему переосмислення наслідків української перемоги над тоталітаризмом. Це вже третя серйозна спроба відзначити саме українську участь у Другій світовій війні, яка забрала чотирнадцять мільйонів українських життів, звести зі страхітливими сторінками минулого свої українські рахунки. За часів Кучми спроба перенести вагу святкування на дату визволення Києва мала наслідком, що нова листопадова дата замінила відзначення Жовтневої революції, але тільки підживила травневий радянський культ. За часів Ющенка кілька перших років були спроби демілітаризувати дні пам’яті, зробити їх людянішими; я дуже зрадів, коли замість військової техніки тоді пускали машини комунальних служб. Але при Януковичу радянський культ знову набув огидних тоталітарних рис.  

Цього року День пам’яті припав на час війни, коли в Кремлі повторюють гітлерівські промови та здійснюють анексії, коли в шумі російських терористичних атак передчувається нова катастрофа на Сході Європи. І заклик «Ніколи знову!» звучить не тільки давнім спогадом, а й сучасною вимогою до аґресора — зупинися!