Нездійснений перехід

 
П’ять років це чимало. Люди вже забули, що було раніше, починають вважати, що так, як тепер, було завжди. І буде завжди, принаймні, не гірше. Проте невблаганні закони політичних систем не дадуть обійти звичайні кваліфікаційні бар’єри. Ці бар’єри наче спортивним заліком уже третє десятиліття стоять перед українцями, котрі кожного разу примудряються відмовитися їх долати, знову заганяючи себе в глухий кут, погіршуючи собі будучину. Україна так і не здійснила перехід до демократичної системи урядування, де від наступних виборів не руйнується країна. Хоча нині формальні інститути імітують подібність, демократичний плюралізм мас-медіа наче відновився після попереднього згортання, але переходу так і не відбулося.

Заліковою вимогою переходу є подвійна нормальна передача влади — тік-так. Проте кожного разу ця передача провалювалася на другому переході. Тік — Кучма, котрий одержав клейноди в нормальному режимі, сам не зміг піти без Майдану — так. Ющенко так. Тік — ганебний Янукович втік; одержавши владу нормально, він навіть не думав про передачу — так. Черговий Євромайдан розпочав новий ритм. І от тепер ми знову стоїмо перед наступною передачею влади, перед потенційним демократичним переходом, що завершиться авжеж не цього року, а тільки при нормальній другій передачі. Тік — кому тепер передасть повноваження Порошенко? І чи передасть їх узагалі?… Нормальний же так стає все примарнішим.

Знову ми на ритмі тік стоїмо при відносно демократичних виборах з більш-менш вільним висуванням, відкритою аґітацією і чесним підрахунком. Більш-менш. І знову наступний Президент навряд чи витримає спокусу продовжити себе і своє правління на ритмі так. Вона в першому кріслі стане наче наочною ілюстрацією для того, чого ми щасливо оминули попереднього разу, обираючи без вибору. Або він. Він теж для демократичного переходу стане програшним варіантом; якщо навіть теперішній Президент передавить вибори адмінресурсом, то шанс на наступний нормальний так теж буде втрачено. Якщо ж пощастить, тільки відкладено.

Що ж, якщо не навчилися з двох разів, знову доведеться повторити науку. Дурням повторюють тричі. І чималий витрачений час не зараховується. Все знову.
 

Бертран Рассел про лібералізм

 

Сутність ліберального світогляду полягає не в тому, яких поглядів дотримуються, а в тому, як їх дотримуються: не догматично, а з відкритою можливістю (tentatively), з усвідомленням того, що нові факти можуть у будь-який момент привести до відмови від них.
 
…Науковий світогляд, відповідно, є інтелектуальним доповненням того, що складає світогляд лібералізму в практичній сфері.

 

Зрадництво перекладача

 
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
 

«…як я вже говорив, назву нам нав’язали не нашу. Оцю — Православна церква України. Хто пов’язаний зі ЗМІ, треба викорінити назву Православна церква України. Це є не наша назва. Ми є Українська православна церква. Як інші: Болгарська православна церква, Російська, Сербська і тому подібні. А Православна церква в Україні — це означає, що вона не є панівною церквою, а однією з церков в Україні. А ми не «в Україні», а ми є «Українська». Ми — панівна церква України» (…) «Отець Михаїл (Омелян), ви там пишете в інтернет. Нехай там хтось називає, але щоб у наших джерелах не було ПЦУ. УПЦ, а не ПЦУ». (Патріарх Філарет на закритій зустрічі церковнослужителів, «112 канал», 24 січня 2019 р.)

 
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.

Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
 
 
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
 

Пошук крайніх

 
Багато років тому робив звичайну недільну закупівлю на дарницькому ринку. Гарний літній день, між рядами ходять покупці, перебирають товар. Група молодих людей привернула загальну увагу. Нічого особливого, спортивної постави австрійці, як засвідчували наліпки на одязі, просто купували щось, гучно розмовляючи між собою по-своєму. Тепло, туристи, дешеві ціни, чудовий настрій… Та коли німецьку почула старенька за прилавком поруч, вона завмерла, а коли ті пройшли, розплакалася. Спершу не зрозумів, чого. Аж потім дійшло, що це була реакція на німецьку мову. Оприявнений страх, перенесений крізь десятиліття. Реакція зрозуміла, з огляду на те, що гітлерівці тут накоїли під час Другої світової війни.

Самі ж німці шукають для себе нові способи опису минулого, щоб жах винищення, руйнування й грабунку, що його принесла сусідам Німеччина колись, був наче розмазаний між усіма. Звісно, своїх предків німці хотіли б бачити інакше, ніж таврованими злочинцями. Таке вже спільне минуле, наче зовсім близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів.

Божки з машинок

 
Якийсь північноамериканський культуролог нарахував на континенті кілька потенційних націй, що вони останні століття усталюються на основі великих транскордонних реґіонів. Серед основних осередків Каліфорнія, Техас, Нова Англія. Кожну таку протонацію поєднують тісні економічні відносини, виробничі комплекси, але головне, такого роду об’єднання так чи так набувають власних культурних особливостей, що відрізняють їх од інших.

На людські мірки

 
Українські мережі регочуть над новиною, що в РФ почали продавати курячі яйця девятками. В упаковках неважливо якої фірми тепер поміщають по дев’ять яєць, що пояснюється наближенням до покупців. Новину коментують чиновники високих ранґів, розганяючи веселу хвилю.

А от дарма сміються. Наші торговельні мережі давно повторюють попередній російський успіх зменшення ваги та об’єму продукції. Зменшені упаковки молочних продуктів, недосипане борошно, маленькі лотки тих же яєць давно пропонують наші супермаркети. Якщо практика вдала, то її повторюють хоча б для перевірки українського споживання. Головне, щоб залишався вибір.

Та навіть не проблема, що люди воліють купувати менше, бо приваблює менша ціна. Справа в тому, що метрична система насправді не надто придатна для споживання харчових продуктів. Літри, кілограми, ба навіть ті ж десятки, — погані й зовсім випадкові мірки, на відміну від тих, що ставили людину в середину вимірювання (фунт, гарнець, сажень та под.). Як у того персонажа Оруелла: півлітра мало, а літр забагато, — прол хотів свою пінту. І досі в англійців є особлива мірка для молока. А деякі одиничні продукти, такі як яйця, нормально міряти дюжинами, півдюжинами. Купувати тузінь яєць, а не десяток, було б цілком нормально.

І ця невідповідність справжньої людської потреби, що відбивалася в природних об’ємах чи обсягах, та штучної метричної системи неодмінно колись мала бути виправлена. Зовсім неважливо, й жодним чином не дивно, що почалося це вирівнювання не з гарного життя. Зубожіння населення змушує шукати кращі ринкові підходи й задовольняти потреби точніше. Причому цілком очевидно, що тут існують об’єктивні обмеження. А основне те, що зменшувати можна тільки до такого розміру, ваги чи об’єму, щоб ціна упаковки (брутто) не була визначальною при продажах самого продукту (нетто). Все одно, покупці купуватимуть стільки, скільки треба. Але в кожному разі доведеться платити за пластик, жерсть, папір чи картон. Оця різниця між сукупною ціною двох упаковок і однієї великої з меншими витратами на упаковку може визначати успіх продаж продукту. Ті виробники, хто вгадають правильний людський обсяг, матимуть ринкову перевагу.

Я б із задоволенням купував молоко приблизно 1,2 літра, а кефір мав би бути десь 0,6. І тваріг для мене найкраще фасувати десь у 0,3 чи 0,6 кг. Літр чи кілограм дуже незручні. Якщо метрична система не допомагає, то хай допоможе збалансувати мірки жадібність та ощадливість під час кризи.
 

Репресовані кобзарі

 
Кілька давніх коментарів, щоб не загубилися.
 

Не допомагають

 
Мертвих і тупих поєднує те, що їм особисто байдуже, а оточуючим погано. Серед безкінечних варіацій жартів на тему нетямущості є такий відомий анекдот, що його треба розповідати з відповідною інтонацією:
 

Заходить чолов’яга в аптеку зі скаргою:
— Ви мені продали браковані свічки. З’їв уже кілька пачок, а вони не допомагають!
— Що?! Ви їх ковтали? — питає здивований продавець.
— Ні! — з переможним заперечуючим сарказмом відповідає наш герой. — У сраку засовував!

 
Інколи наче потрапляю в цей анекдот, відчуваючи всі неймовірні емоції продавця, котрому довелося нарватися на дурня. Коли хамуваті тупаки вдаються до сарказму, роблячи всі можливі помилки спілкування, це непробивна потуга, перед якою все втрачає силу. Переконування, троління, насмішка — все йде мимо й безглуздо. І от найбільша дивина, за чуже марно очікуване зніяковіння самому стає дуже ніяково.
 

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

Слуга народу

 
До вічно відстаючих українців світова думка доходить з величезним запізненням. Скажімо, вираз слуга народу, створений колись під кінець епохи слуг та панів, насправді докотився до нас тільки тепер. Не бракує бажаючих послужити.

«Король — перший слуга народу», — повторював за Руссо Фрідріх Великий. Напередодні Великої французької революції преподобний Роберт Нерс (Nares), розглядаючи нову популярну думку про те, що король теж перебуває на службі держави, чи не перший і заперечив її. У книзі з яскравою назвою «Принципи урядування, виведені розумом, підтримані англійським досвідом та з урахуванням французьких помилок» (1792) Нерс твердив: «Це фальшива, облудна й дуже згубна тенденція звати короля слугою держави. (…) помилка виникає через сплутування ідеї служіння та виконання службових обов’язків». Він доводив, що король здійснює обов’язки перед державою пануючи, а не служачи. Та вже в той час у літературному журналі (The Monthly review, 1794) проґресивні критики ніяк не погоджувалися з автором, вперше вживши вираз слуга народу: «(…) Король, на нашу думку, є слугою народу (servant of the nation) не тільки тому, що перебуває на народній службі (national service), але тому, що народ є його господарем (master)». Хоч як дивно, французькі революціонери пішли ще далі, доводячи ідею служіння народу до кінця; Робесп’єр у запалі заявив: «Я не слуга народу, не його суддя, не його трибун, не його адвокат — я сам народ!»

Коли падав старий режим, ця плідна ідея, що верховна влада теж перебуває в безумовних відносинах служіння-підпорядкування була приємною для всіх. Недарма і Наполеон, і мексиканський повстанець Хосе Марія Морелос (пом. 1811) прямо називали себе «слугами народу» (El Siervo de la Nación). Це хотілося чути публіці. Не втримався назвати себе «слугою народу» і Авраам Лінкольн (1852), втім, обумовивши умову служби обов’язком, накладеним Конституцією США. У посібнику для домашніх служок Семюеля та Сари Адамсів «Досконалий слуга» (1825) ідея висловлена як сама собою зрозуміла: «Дворяни та державні міністри є підлеглі короля, а король сам є слугою народу, й мудро підпорядковується національним законам. Божественний порядок виявляється в тому, що суспільство таким чином складається з підлеглих та панівних класів».

В українську мову вираз слуга народу прийшов значно пізніше, коли у всьому світі штамп давно втратив пряме значення, добряче потріпався й набув помітних жартівливих відтінків. Не випадково, він відмічається вперше в перекладі Марка Твена: «Але слуга народу не зазнає спокою» («Збôрка начеркôвъ» Марка Твейна, 1900). Згодом серйозність надовго повернулася в сталінські часи; радянські народні депутати, вірні «слуги народу» за посадою не жартували про свою роль. Іронія відновилася тільки в часи розпаду СРСР й не залишає вираз до нашого часу.