Благо з трупним відтінком

 
Дивна історія трапилася з церковнослов’янським іменником благо «добро», що вже в давньокиївських текстах геть заступив очікуване на східнослов’янському ґрунті болого. Заступив надійно, принісши з півдня в давньоукраїнську мову численні похідні іменники й прикметники: благовіщення, благовірний, благодать, благословіння, благий, блаженний та багато-багато подібних штучних кальок з грецької. (Один лише раз наше повноголосне болого трапляється в списку XIV ст. «Руської Правди» та в сумнівному «Слові о полку».) Іменник був надзвичайно важливий, можна згадати перший же політичний київський текст, що поміщав Київську державу в світову історію нарівні з іншими народами, присвячений закону й благодаті.

Благо і бл̃го в словнику Памва Беринди. (Лексикон словенороський, 1627)

Напевно, саме завдяки цій найвищій церковній важливості чуже для нас слово благо «добро» через табуїстичний ужиток в народній мові ще в давнину перетворилося на свою пряму протилежність. Набуло дзеркальних значень «поганий, слабкий, в’ялий, бідний», з якими навіть потрапило до балтійських мов (лит. blõgas, лат. blāgs). Памво Беринда мав уже докладно розбиратися зі значеннями таких двох, наче однакових, але протилежних іменників: «Благо: ґды пишется без титлы, въ росской мовѣ значитъ: не гараздъ, мдле, недобре, уломне, зимно, лѣниво, гнюсне, неохотне, блѣдо, синє, що трупѣю фарбу маєт». Його красиве рішення — чуже бл̃го під титлом означає «добре», своє розкрите благо має власні «погані» значення, аж до трупної синюшності.

Погані значення зафіксовані і в російських народних говорах, і в білоруських. Та якщо російська літературна мова віддала повністю перевагу церковнослов’янському «доброму» значенню, то в білоруській благо повністю «погане». Білоруські складні іменники й прикметники геть позбавлені складника благо-. На цьому граничному дзеркальному міжмовному протиставленні добрих і поганих значень одного іменника будується білоруський жарт: «…згодзен рабіць усё, што ад мяне залежыць, дзеля блага вялікае Расеі» (І. Тишкевич).

Українська ж літературна мова прийняла як добрі, так і погані значення, широко обігруючи як церковнослов’янську лексику, так і народну протилежність, а на додачу як новітні російські, так і польські запозичення. Сучасною українською можна і блаженствувати, і благати, бути і благим, і благеньким. (Яко наг, яко благ, яко нема нічого; Благий та Божий; Увага не блага.) Благо в народній мові не вживається, пише Грінченко: «Коли хліб благий, то його не жнуть, а косять; Віз у його благенький» (Словник). Благий — це тільки добрий, наголошує Огієнко: «Отже, „благий“ в українській мові часто визначає якраз протилежне слову „добрий“, а тому його ніяк не можна позоставляти неперекладеним. Не можна так позоставляти, бо воно викличе зовсім іншу думку в читача, протилежну до правдивої. Треба конче перекласти на „добрий“, і тільки на „добрий“» (Етимологічно-семантичний словник, Т. 1, С. 146).

Оця постійна присутність в українському благу протилежних значень створює певну напругу і хитання в термінології, де відповідне поняття має бути абсолютно надійним. Так, Огієнко у біблійному перекладі залишив благо- як складник церковних грецьких кальок, але перекладав сам іменник через добро. А перекладач Канта («Критика чистого розуму», 2000), спершу вагаючись («піклувалися про своє благо», «благі наміри», «загрожує спільному благу», «із загальним благом» та под.), зрештою зупинився на однозначному перекладі своїм іменником добро важливого поняття («ідеал найвищого добра»).

Надійно засвоєні складні кальки: благочинний, благовісний, благодіяння, благонадійність. Поруч існують: добродійність і благодійність, милозвучність і благозвучність, шляхетність і благородство. Втратили колись церковне благо: вдячність (благодарность), добробут (благополучіе), достаток (благосостояніе). Застарілий відмінок дібр (матеріальні дібра) залишає без відповідника матеріальні блага.

Таким чином, титло Беринди над іменником благо досі незримо присутнє в український мові, з’являючись і зникаючи залежно від контексту. Але, зрештою, у важливих текстах все-таки спрацьовує засторога Огієнка про те, що «благо… не можна позоставляти неперекладеним». Тому добро виявляється сильнішим за постійно присутні й можливі для сплутування погані й слабкі значення блага.