Списки заборонених слів

Перенесено із ЖЖ-спільноти sociolingvistik.
 
Є свідчення, що списки заборонених слів у радянських редакціях були, але жодного з них не збереглося. Ба більше, очевидці можуть пригадати тільки окремі слова з них. Тепер, через кілька десятків років, неможливо з певністю реконструювати шляхи поширення списків і як функціонувала система «очищення». За браком певної інформації, уява домальовує струнку схему централізованого створення списків в якійсь офіційній радянській установі (часто називається Інститут мовознавства, але можуть бути варіанти), а потім розсилався редакторам. Одне з поважних свідчень належить Шевельову:

«Новий персонал Інституту мовознавства зметено в 1937-1938 роках (…) Не було тепер нікого — в буквальному розумінні, — хто міг би переглянути правопис Хвилі. А мова мусила бути «очищена» від «націоналістичних перекручень» Хвилі й Кагановича. За таких обставин ініціативу перебрали на себе редактори мови партійних видань. Про цю практику, скільки відомо, не згадує жодне офіційне джерело, але авторові доводилося бачити списки заборонених слів, що виходили від редакторів мови газети «Комуніст». Списки розсилано до всіх періодичних видань, а, можливо, і на інші адреси. Вони складалися з двох стовпчиків. Над першим стояло: «Слова, яких не вживати». У другий колонці давалися замінники: «Слова, яких уживати». Нема що й казати: слова з другого стовпчика були набагато ближчі до російської мови, ніж слова з першого. Ці списки ніколи не були друковані, але вони мали силу закону. (…) З появою Хрущова й припиненням масового терору становище почало стабілізуватися.» (Ю. Шевельов. Українська мова в першій половині XX-го ст.)

Тут йдеться про рекомендаційні списки, що з’явилися в другій половині 1930-х років у редакціях для розв’язання нагальних проблем мовної норми за умов правописного хаосу (після того, як був репересований А. Хвиля (Олінтер), якому належить перенормування «скрипниківського» правопису) та відсутності скільки-небудь повних офіційних словників. Саме існування таких списків засвідчив Шевельов. Оскільки перший радянський словник, що міг конкурувати хоча б зі словником Грінченка (не беру до уваги репресовані і забуті академічні спроби кінця 1920-х — початку 30-х), був виданий тільки 1948-го року, не дивно, що редактори мали якось викручуватися, орієнтуючись на редакцію провідної української партійної газети.

Але що було далі, що було після війни, коли масові репресії припинилися? Чи існували списки заборонених слів і тоді, коли було нормалізовано правопис, з’явилися словники і порадники з культури мови? Ким, навіщо і в якому статусі вони могли поширюватися? На ці питання поки немає відповіді. Про те, що списки існували і в 1960-і, маємо дуже непевні свідчення наших сучасників.

Пономарів голослівно стверджує, що

«З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки заборонених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под.), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригінальних та перекладних творів.» (О. Пономарів. Культура слова, 1999)

Згадують про списки Євген Сверстюк та інші письменники та перекладачі:

«…ті академіки складають списки рідко вживаних українських слів, розсилають їх у видавництва, а там вже викреслюють ті крамольні слова з перекладів М. Рильського, М. Лукаша, А. Перепаді, Є. Поповича та інших культурних перекладачів.» (Є. Сверстюк. Блудні сини України, 1993)

«Раніше були цензори мовні. Я коли працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося, щоб наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики» (А. Перепадя. Інтерв’ю. Літературна газета, №19(25) 17.03.2010)

«За словами Є. O. Поповича та інших перекладачів, списки були надруковані на кількох аркушах паперу і містили кілька десятків слів (близько сотні). Жоден з опитаних літераторів не бере на себе відповідальність відновити ці списки по пам’яті, однак кожен називає кілька слів, що входили до їх складу.» (Ю. Антонів. До проблеми реабілітації лексики)

Повернімося до повоєнних часів та хрущовської відлиги. 1948-го року Інститутом мовознавства було видано «зелений» російсько-український словник М. Калиновича (80000 слів), найповніший і найавторитетніший словник української мови в Радянській Україні в наступне десятиліття. Цей словник став об’єктом критики шістдесятників, саме його до появи академічного тритомного російсько-українського словника 1968-го року шепотом називали «російсько-російським».

У нас полюбляють персоналізувати проблему, немов зі зникненням людини все розв’яжеться саме по собі. Оскільки очолював Інститут мовознавства 1961-81 рр. І. Білодід, йому діставалося найбільше (Згадаю тільки «Народні дисонанси» Л. Танюка: Говорила баба діду: «Я поїду к Білодіду, Ізучу двомовну мову І вернусь обратно знову». А дід бабі: «Не пизди, К Білодіду нет їзди, — Туди не ходять поїзди…»). А от що офіційно відповідалося на закиди:

«З якоюсь хтивою насолодою чіпляються такі критики за окремі помилки й невдалі розв’язання, що справді трапляються в словнику 1948 року, величають його іронічно «російсько-російським» (дехто, може, за відсутність у цьому словнику всяких «пупорізок», «душманів», «омпно» і т. ін.), цілком ігнорують той факт, що без цього «зеленого» словника не обходиться ні одно видавництво, ні одна редакція, ні один перекладач у нашій країні. То вже інша річ, як тим словником користуються окремі робітники культури. Невміле користування словником завжди може привести до нісенітниць і курйозів. Але ж хіба треба й можна ставити ті нісенітниці й курйози на карб уладачам та редакторам словника? А хулителі нашого словника 1948 року саме так і роблять. Вони доходять до того, що критикують цей словник навіть за те, що деякі не дуже мудрі редактори викреслюють інколи із авторських рукописів слова, яких не знаходять у цьому словнику, укладають на його підставі списки так званих «заборонених» слів і т. ін. » (М. Рильський. Словник і питання культури мови. В кн.: Про культуру мови (за ред. І. Білодіда), 1964)

Отакої. У гнівній відповіді анонімним критикам згадуються списки заборонених слів. Але варто подивитися на контекст, на появу в тексті. Автор, член редколегії всіх основних словників, що тоді друкувалися, захищаючи політику укладання словників, аніскільки не турбується про те, що про такі речі слід би мовчати, якби центр складання й поширення таємних списків справді знаходився в Інституті мовознавства, директор якого виступив відповідальним редактором збірки. Списки згадуються побіжно, їх укладачами називаються самі літературні редактори.

Можливо, допоможуть зрозуміти механізми складання списків ще два свідчення від того ж Максима Рильського:

«Буває, що критики стають в позу ревнителів чистоти мови, плутаючи чистоту з бідністю і солідарізуючись із деякими літературними редакторами, які керуються в своїй практичній роботі списками «дозволених» і «заборонених» слів, причісуючи живу літературну мову під гребінець трафарету.» (М. Рильський. Література і народна творчість, 1956)

«Наші надто ретельні законодавці мови, наші літредактори, які мають спеціальні списки «заборонених» слів (не думайте, що йдеться про якісь непристойні слова), і бояться, як чорт ладану, синоніміки (кожній речі, кожному явищу, на їх гадку, може відповідати тільки одне слово), бояться відтінків,…» (М. Рильський. Як парость виноградної лози, 1973)

І знову списки згадуються у зв’язку з редакторами. І знову можа прочитати натяк на централізовану розсилку. Яким чином можна поєднати всі ці свідчення, нібито суперечливі, з боку радянських офіційних осіб та з боку літераторів?

Рильський, підтверджуючи існування списків в редакціях, несподівано обертає проблему іншим боком, перетворюючи її на власну ініціативу редакторів. І такий погляд на списки, на мою думку, досить логічний і справді може бути поясненням. Сьогодні ми стикаємося з чимось подібним, коли ті самі редактори мають певний набір мовних порад, подибаних з авторитетних для них видань (на кшталт на протязі-протягом, вірний-правильний). Неважко перенести подібне ставлення до порадників і на ті часи, було б надто дивно, якби воно тоді не існувало, тільки з іншим знаком. Перестраховуючись, аби чого не поставили на карб, або просто з міркувань чистоти мови, «не дуже мудрі» редактори уникали вживати нерекомендовану лексику, дотримуючись власних списків. Їх і бачили наші перекладачі та літератори. Навіть за відсутності заборон та репресій, яких зазнавали мовознавці у 30-і, коли списки «Комуніста» були для редакцій рятівною ниткою в ситуації непевності, атмосфера остраху пізнього СРСР створювала ефект снігової лавини. У порадниках з культури мови, у мовозначих працях, у публіцистиці редактори знаходили якісь вказівки, чого слід дотримуватися. Так і виникали в редакціях списки заборонених слів, слідування яким невдовзі зістарювало синоніми та переводило в категорію маловживаних. Механізм унормування цілком зрозумілий, потім ця практика повторювалася знову, коли укладачам новіших словників доводилося фіксувати наслідки «очищення», і знову з новими списками.

Цікаво, як віднаходять заборонені слова сучасні мовознавці. Їхні джерела і способи знаходження можуть слугувати підтвердженням відсутності єдиного центру, який у 60-і розсилав би такі рекомендаційні списки, як у 1930-і редакція «Комуніста». Бо сучасний мовознавець немов повторює ті ж дії, що їх міг робити звичайний літредактор сорок років тому. (Див. спробу скласти список заборонених слів Ю. Антоніва на підставі редаґованих рукописів.) У збірці документів за редакцією Лариси Масенко «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» є цікавий додаток. Це таблиця під гучною назвою «Реєстр репресованих слів», де з різноманітних джерел 1930-х — 1970-х років повибирано лексику, яку офіційні джерела подавали як застарілу, діалектну чи непотрібну.

Мені здається, реконструйований список значно виграв би, якби був розділений на дві частини, щоб зміни 30-х були виділені окремо, бо в спільному словнику значну кількість складає експериментальна термінологія часів українізації, часто це правописні відмінності (наприклад: духовик «сифон», еліпса «еліпс», залежник «функція» та под.), а губляться справді цікаві приклади нормативного вилучення української лексики. І якщо взяти окремо для повоєнного періоду джерела мовних порад, представлених у цій збірці, можна обійтися і без припущення про існування централізованої розсилки списків.  

Редактори радянських часів у своїй професії нічим не відрізнялися від сучасних. І намагалися так само додержуватися авторитетних порад з мовної норми, які брали зі спеціалізованих академічних журналів та публікацій, центральних газет та партійних видань. За умов наявності офіційних нормалізаторських словників та відповідної літератури у другій половині XX ст., існування додаткових таємних списків заборонених слів видається цілком зайвим.