Епітафія Сейкіла

 
Скучив за такими новинами. Сучасні музиканти переспівали найдавніший відомий запис музичного твору, відомого як епітафія Сейкіла. Запис куплета та протонот першого сторіччя нашої ери віднайшли на мармуровій колоні біля руїн Ефеса (нині Туреччина) ще понад сотню років тому, повідомляє «Грецький репортер». Тепер же його розшифрували, відтворили ноти та виконали по них сумну красиву мелодію.
 

Веселись, поки живий,
Не журись ніколи.
Швидко промине життя,
Хід часу невблаганний.

 

Про колективну відповідальність

 
Загалом я несхвально ставлюся до етнічних прізвиськ. У сучасному світі національних держав, побудованому на взаємному визнанні честі й достоїнства окремих націй та розумінні потреби співіснування, це елементарна гігієна мислення. Наліпка зашорює, звужує горизонти, слугує свого роду мислестопом, коли йдеться про чужі групи ідентичності.

Тим не менш, постійне виникання таких образливих прізвиськ, що їх у літературній мові витіснено в категорію обсценних, засвідчує важливу потребу в них у живому, невимушеному мовленні. От про цю потребу далі.

З перших днів активної фази війни для дошкульного обзивання росіян українці вживають багато різноманітних образ. Спершу тільки для назви їхніх суто військових інтервентів; потім автоматично переносять на весь народ-аґресор. Нині залишилося тільки два основні варіанти — орки та підори. Перша — книжна, малозрозуміла простим людям. Друга ж, зберігши всі традиційні образливі значення несхвалення одностатевих стосунків, уже не асоціюється ні з ким іншим, як з росіянами. Підори — і без зайвих пояснень зрозуміло, про який народ мова.

Колись у майбутньому, через десятки років після нашої перемоги у не знавших війни та післявоєнної руїни, хто про цей безумний час читатиме при малоймовірному бажанні в нудних історичних книжках, напевно виникатимуть питання припустимості і цієї етнічної наліпки. Тоті підори казати не можна, — авторитетно доводитимуть вони. Це ж образа за етнічною ознакою, ба така, що виникла в нетолерантному брутальному середовищі. З належним чином прийнятих посилок виводимуться правильні, справді правильні й коректні висновки. Ті, хто їх промовлятиме з повчальним тоном моральної вищості, будуть стовідсотково праві. Правоту потужно підтверджуватиме загальне знання…

Але для того, щоб ці далекі спостерігачі взагалі могли колись існувати, нам треба відбити підорів тут і тепер. Суне навала цілого ворожого народу з його величезними ресурсами держави, акумульованими десятиліттями й кинутими на наше знищення. Рік тому можна було все списувати на особливості диктаторського управління, на те, що то воюють професіонали за гроші та нагороди. Але ж ні, після проведеної мобілізації стали замазан всі, війна була підхоплена як своя всіма підорами як народом. Безумна ідея піти війною на сусідів не знаходить опору в їхньому суспільстві. Що робить привабливою думку про колективну провину та відповідальність.

Колективна відповідальність це дивна концепція. Та ця стрімко поширена простонародна назва ворога засвідчує, що така концепція «природна», інтуїтивно зрозуміла. Хотілося б, щоб сфантазовані далекі в часі спостерігачі брали цю інтуїцію до уваги, перш ніж нас теперішніх засуджувати.
 

Незмарноване літо

 
Відрядження затягнулося. Два тижні перетворилися на два місяці по бліндажах, і закінчення тільки починає мріти. Зате дуже приємно бачити результати. Наступ у нашому секторі відбили, ворожу техніку відігнали, непомітно перейшли до вже звичної ловлі бліх. Експериментуємо з підрозділами розвідників, злагоджуємося, щоб збільшити ефективність.

Поміняв за цей час три артсистеми, від стародавніх радянських до найсучасніших, з двома перевіреними своїми та двома десятками суміжних розрахунків відпрацювали добре на кількох позиціях. Всі здорові.

Виїжджаючи на початку серпня, був переконаний, що вся ця поїздка є суцільною авантюрою. Прийняти у суміжників невідому для нас систему, щоб навчитися в процесі… Але вже в перший день результати були вражаючі. Настільки, що через блискуче відпрацьований тиждень нове бойове завдання підрозділу — ще авантюрніше — виділити кількох інструкторів, щоб навчити цілком зібраний нашвидкуруч дивізіон, де про артилерію взагалі ніхто нічого не знав до цього розпорядження.

Почався конвейєр. Група за групою після стислого інструктажу висувалися під досвіченим наглядом у першу лінію, щоб зразу працювати так, наче пройшли повний курс на полігоні. І от що неймовірно, завдяки нашим зусиллям все вийшло! Не без проблем, але вийшло. Спершу працювали замість, потім передавали потроху важелі. Вчили водночас і управління, і рядових виконавців без відриву від цілодобової роботи. За якійсь тиждень з нічого виходила готова батарея на позиції, не гірша за інші. І без перерви наступна…

Все буде Україна!
 

За вас усе вирішать міністерства

 
До котрої зі статей суспільство ставиться краще? Відповідь на це питання, на думку Брайана Каплана, інструментально визначає осердя поглядів фемінізму. Хай там як, тривалий воєнний стан в Україні оприявнює раз у раз, що наше суспільство загалом воліє не помічати дискримінації чоловіків, що з початком війни втратили як група суто через статеву належність основні права і свободи. Втратили за законом, не за звичаєм. Ба більше, за традиційним звичаєм додатковий пошук ще більшого обмеження чоловіків вважається популярним і підтримуваним.

Хоча про що це я, для кого веду мову? Сама згадка прав і свобод людини ще з часів пандемії робить мене екстремістом. Адже зручний консенсус у суспільстві полягає в тому, що для суспільного добра припустимо позбавляти цілі групи їхніх прав, перекладаючи на них додатковий тягар суспільних негараздів. Мор, війна, голод усе спишуть, якщо вони стосуються не всіх. Релігійні, вікові, професійні, тепер і статеві групи легко можуть стати тими, кого суспільству зараз не шкода.

Останній приклад статевої дискримінації мене особливо вражає тим, що не викликає жодного резонансу. Хоч би омбудсмен щось заперечив, але ж ні. В інтерв’ю «Українському радіо» (посилання) чиновник РНБО спокійно, розраховуючи на схвалення, розповідає про обмеження освіти для чоловіків. Йдеться поки про другу освіту, але вражає сам тон розпорядника людськими долями: «Міністерство освіти зараз буде розглядати це питання, проводитимуть аналіз, адже так сталося, що переважно чоловіки з певним життєвим досвідом — 40–50 років вирішили отримувати другу-третю освіту. (…) Якщо ви можете служити в армії, придатні, то зачекає навчання чи ні буде вирішувати відповідне міністерство». Міністерство вирішить за вас.

Чому раптом прокинувся інтерес чоловіків до здобування знань, цілком зрозуміло. Шанс уникнути мобілізації і відправки на фронт. Один із способів, поруч з іншими. Для непідготовлених, неготових морально, слабких чоловіків це ще хороший спосіб, адже підвищення рівня освіченості суспільству завжди на користь. Навіть під час війни, що колись завершиться.

Шкода, що цей спосіб не має зворотної сили. Тобто вже мобілізовані не можуть звільнитися, поступивши у виш. Нещодавно до мене підійшов хлопець з розрахунку, і ніяково, наче соромлячись бажання, запитував, чи демобілізують його, якщо він принесе посвідчення про вступ. Другий, більш одвертий, котрий давно перегорів, почувши мою відповідь, кинув спересердя, що як зможе звільнитися, зразу залишить цю країну назавжди, бо не хоче знову потрапляти в ситуацію такої залежності. Не став йому розповідати, що призов чоловіків існує в більшості країн, куди він може поїхати…

Це не якісь безнадійні, кого хотілося б здихатися. Ні, це еліта. Хлопці вправно воюють уже другий рік на межі людських можливостей. І не мають жодного уявлення, коли їх відпустять. Вони знають тільки, що ними затикають якісь дірки неякісного урядування, корумпованості чиновників, некомпетентного вибору невігласів з бюлетенем та конфліктом інтересів. І залишається тільки міцніше стиснути зуби.

Бо чоловіки не плачуть.
 

П’ять сотень

 
Магія круглих дат. Числа математично точно відмірюють дні, місяці, роки. Один за одним, наче вони всі тривають однаково рівно.

Як це відрізняється від суб’єктивного часу! В житті один день може тягнутися нескінченно, а інший — пролітає непомітно. П’ятсот днів війни струнко виглядають на календарі як ті солдати на шикуванні, але зовсім інакшим відчувався мій власний плин часу.

Так, перший тиждень на полігоні до прильоту в казарму ракети згадується наче повноцінний місяць, настільки наповнений був різними новинками. А от кілька літніх місяців у посадках Дніпропетровщини стиснуті в пам’яті як пара тижнів. Осіння Херсонщина ж пригадується знову як суттєво розтягнута в часі. Пам’ятаю кожну посадку на нашій ділянці, котру проходив пішки, щоб знайти незаміновані проїзди для техніки. Незабутні враження, коли кожний крок міг стати останнім. Зимова Харківщина, наповнена подіями, тим не менш, знову стиснулася до якихось фрагментів. Місяць же в Києві тягнувся нескінченно, не залишивши нічого цікавого, крім чіткого розуміння невикорінюваного бардаку в тилу та близького знайомства з особливостями служби кадрових тиловиків.

Останні кілька місяців, наповнені переїздами, виїздами, переформуваннями, бойовими чергуваннями, якісь дивні. Давно помітив за собою ознаки посттравматичного синдрому, хоча жодних травм не мав, що проявлялися і в попередніх записах; дивлюся на все навколо наче крізь далеке вікно. Щось поруч відбувається, в чому я беру активну участь як офіцер, але участь суто механічна, як участь робота в автоматичному режимі. Хочеться якихось змін, можливо, зміни своєї теперішньої ролі, яка все відчутніше сприймається саме як роль, причому непритаманна.

Але поки на сцені, треба грати. Дурне шоу не закінчилося за півтисячі днів, і кінця все ще не видно.
 

Експеримент з завісою незнання

 
Словосполучення «експериментальна філософія» може видатися оксимороном, але якщо знайдено спосіб перевірити гіпотетичні інтелектуальні побудови, чому б цього не зробити? Добре. Перевіряти, скажімо, етичність проблеми вагонетки буде проблематично з етичного погляду. А якщо поставити експеримент на чомусь менш убивчому?

Психологи Хейлі Вулетіч, Курт Ґрей та Кейт Пейн поставили соціальний експеримент на конфлікті між багатими та бідними, що відсилає до гіпотези «завіси незнання» Джона Роулза.

«Завіса незнання» (veil of ignorance) — це такий мислений експеримент, що його запропонував Джон Роулз для підкріплення своєї теорії справедливості. Він вважав, що в умовах, коли окрема особа не знає свого місця в суспільстві, свою частку в розподілі суспільних дібр, але знає загальні принципи суспільства, то її раціональною поведінкою буде обирати для всіх такий розподіл, щоб навіть опинившись на нижчих щаблях, вона одержала б найбільшу можливу частку. З цього мисленого експерименту випливають принципи справедливої рівності в доступі до суспільних переваг, посад тощо. (Див. також: україномовні проблеми перекладу виразу.)

Реакція обурення

 
Давно треба було сказати кілька слів про тих, хто нас не любить.

Наша публіка традиційно хворобливо сприймає несхвальні — ба навіть просто елементарно незахоплені — висловлюваня про нас з боку закордонних коментаторів. Автори, в кращому разі, негайно тавруються українофобами, підгодованими Кремлем. Якщо вдається, до них на сторінки соцмереж приходять хамським натовпом, щоб вилити незадоволення, підтверджуючи найгірше по факту. З ними часто воюють віртуально, впадаючи у всілякі крайнощі. Скажи щось Меркель чи Папа Римський, Трамп чи Орбан, як на них виплескується весь наш безсилий гнів, викликаний страхом.

Запитати ж самих себе про те, за що ж нас таких хороших треба любити, нащо підтримувати, уже бракує розумових здатностей. Нікого вдома немає, всі пішли воювати.

Говорять усі

 
Уже давно ідеологічні та світоглядні замітки «Української правди» мені можна читати як антикомпас. Практично кожного разу це щось протилежне моїм переконанням та відчуттям.

Цього разу увагу привернула недільна передовиця Павла Казарина («Тонка зелена лінія», УП, 21 травня 2023 року). Автор і на службі не втратив свого красивого впізнаваного стилю поверхового забалакування важливих питань. Тема замітки — право публіки мати й висловлювати свою думку, що не подобається Павлові. — Ні, ви не маєте такого права під час війни! — стверджує журналіст. Заслужити право висловлюватися легковажно можна тільки «у нас» (мається на увазі, у війську).

Ідея не ориґінальна. Типово ліва думка, що висловлюватися на теми, що стосуються певної групи, має тільки представник групи (ідентичності, певної професії тощо). Інші мають поштиво слухати та схвалювати, хоч якісь дурниці промовлятимуться. В запущених випадках це подається як обов’язкова вимога емпатії. А в особливо запущених слово перевіряється на суспільну шкоду.

На щастя, людина наділена розумом, що долає такі несуттєві перешкоди як особисте переживання та участь. Про смаки сперечаються! Розум дає нам усім право висловлюватися на будь-які теми, не зважаючи на схвалення чи несхвалення. На образи чи скасування. Бо взагалі не думати з самої людської природи ми не можемо. Етика — це ніколи не «вміння вчасно закрити рота», етика — це доведення думки до кінця.

Кінцевий же результат обмежуючого підходу Казарина зрозумілий — цензура та самоцензура. О, як мило, коли заради вищого добра можна було б повертати тумблер цензури на свою користь. Та хіба це та країна в якій захочеться жити?

Говоріть усе. Говоріть, що завгодно. Хтось хай інвестує у перемогу, а хтось хай міркує на скільки частин розпадеться РФ. Ви маєте на це право не тому, що берете безпосередню участь у чомусь, не тому, що належите до якоїсь групи, а тому, що це ваше базове право людини. Поле вільної думки і стане колись нашою найбільшою перемогою.
 

Не щадіть себе

 
Напружений місяць видався. Хоча нічого особливого, якщо порівнювати з попереднім роком. Додалася тільки відкрита війна з УПА, Українською Паперовою Армією. Так іронічно офіцери називають вимоги та розпорядження заповнювати безкінечні папірці, книги, журнали.

За цей час мій дивізіон розформували (дивним рішенням розформовували просто на першій лінії, не знімаючи бойового розпорядження до останнього), особовий склад поперекидали в різні підрозділи бригади, залежно від навичок та поведінки. «Найгірших», аватарів, зальотчиків, хворобливих постаралися віддати взагалі в інші бригади. На щастя, не я мав вибирати. Бо хоча процедура звучить абсолютно раціонально, — від якостей особового складу підрозділу залежить життя всіх у ньому, — вона зрештою призвела в нашому випадку до безжального викидання хлопців з артилерійського підрозділу в піхоту. Я раніше дещо пишався тим, що серед моїх підлеглих ні в кого не було жодної подряпини, а тут усього за тиждень прийшли повідомлення про втрати. Комусь нагорі було все одно, що підготовка бійців в артилерії інша, ніж у піхотинця, навіть якщо вони не входили у вогневі розрахунки, і їх відправили просто в окопи з іншою тактикою та завданнями. Перекидання «гірших» наших туди, де вони стали ще гіршими через ненавченість чи особливості характеру, виглядає чиєюсь ганебною недбалістю.

Цікаво було побачити на прощання як штабні, котрих не бачив місяцями, козиряють новими званнями та перераховують нагороди. Якимось чином там зметикували, що реформування відкриває нагоду перестрибнути через формальні обмеження вислуги та посад. Уміють жити…

Тим не менш, мені вдалося взяти з собою в новий дивізіон своїх найкращих. Нова область, нові рубежі, нові завдання, нове озброєння. Але тут також напередодні наступу іде процес переформування, тож війна з паперовою армією не припиняється.

* * *

Побажання «берегти себе» мені завжди видавалося неправильним. Списував це відчуття неправильності на свою посадову відповідальність. Моя ж турбота не себе вберегти, але, виконавши завдання, вберегти підлеглих. Берегти себе можна просто залишаючись удома. Війна це щось прямо протилежне інстинкту самозбереження, вимагає вміти не щадити себе. Відчутну фальшивість побажання найкраще передав радянський поет Булат Окуджава, знайшовши геніальні рядки в пісні-прощанні: «Ні, не ховайтесь ви, будьте високими, Не шкодуйте ні куль, ні гранат. І себе не щадіть ви, і все ж таки Постарайтесь вернутись назад». Оце побажання старатися повернутися, нещадно до себе подолавши самозбереження, перебуває в іншій площині. У зрозумілій тут без перекладу площині.
 

Цінуйте свободу

 
Повертаюся на фронт. Написав, і не можу збагнути, чому так важко було вжити слово фронт. Весь попередній довоєнний мовний досвід кричить про те, що це має бути щось призабуте з архаїчного лексикону, щось на кшталт обладунків, мечів, кінноти. Фронти ж це якісь далекі світові війни, це коли на тисячі кілометрів зіткнулися реґулярні армії з танками, артилерією та окопами… Тут я зупиняюся, бо нині ж усе саме так і є. Цілий рік ми живемо наче в безкінечно повторюваному сні якогось історичного реконструктора. Тож повертаюся на справжнісінький фронт нашої відкладеної війни за незалежність.

Співслужбовці цієї тилової частини запитали на прощання, самі не розуміючи що: «Радий, що їдеш?» Мене аж пересмикнуло. Так, звісно, мені доволі радісно, що кудись рухаюся, що після несподіваної перерви нарешті знову виконуватиму те, що вмію найкраще, що ніхто краще за мене не зможе зробити. Це приємне відчуття задоволеного почуття обов’язку. Але ж я там уже був, і не маю райдужних ілюзій, куди повертаюся.

Їду тому, що повинен їхати, тому що найбільшою цінністю вважаю свободу. Ціную свободу настільки, що, вдягнувши форму, віддав в її ім’я свою власну.