Діаріуш або тиск слова

January 16, 2021

Питання передачі влади все псує

Filed under: Вибори, Лібералізм, Політологія — maksymus @ 12:22

 
21 лютого, коли Євромайдан 2014 року уже переміг, але питання влади ще не було остаточно вирішене, в будівлю Верховної Ради вперше з початку протестів раптом почали організовано заходити озброєні автоматами люди в одностроях. Знервовані депутати в прямому ефірі перелякано намагалися вияснити, хто вони такі, що тут роблять. І буквально благали припинити захоплення. За кілька хвилин звідкісь надійшла команда, і автоматчики пішли невідомо куди так само швидко, як і з’явилися. Цей дивний епізод, в котрому хтось під час поділу влади продемонстрував свій силовий ресурс тим, кому було треба, так і залишився непроясненим серед інших таємниць того року. Чомусь згадав цей випадок, коли побачив фотографію з холу будівлі Конґресу США, де під погруддям Лінкольна вповалку відпочивають нацґвардійці у викладці. Присутність озброєних людей помітно змінює акценти будь-якої події. Особливо тоді, коли демократія найуразливіша — при зміні правлячих осіб та партій.

Так, до січневих подій у США прикуті очі всього світу. І не дарма. Нам теж не завадить уважно дивитися на те, що відбувається в ці дні в найстарішій демократії світу, коли історія привідкрила публіці прихований непривабливий каркас режиму, і при найменшій цікавості можна побачити, що відбуватиметься на практиці, яким чином доводиться викручуватися, коли демократія сама по собі не працює.


Чотири роки тому президентом США став одвертий популіст, ізоляціоніст, консерватор, котрий незадовго до того перейшов з Демократичної до Республіканської партії. Можна дивуватися, що такі переходи взагалі можливі, але тільки не в американському випадку. Відмінності між двома основними партіями там досить незначні, обидві чудово перебувають собі на полі правого авторитаризму, що його так чи так поділяють більшість їхніх горожан; а втім, саме на одному полі конкуренція набуває найгостріших форм, ділячи вболівальників на команди за досить випадковими ознаками. Коли одна команда обирає, скажімо, позицію стосовно контролю над продажем зброї, щодо впливу РФ з Китаєм, ставлення до мінімальної заробітної плати чи одностатевих шлюбів, друга обирає протилежну. Міняє позицію партія — міняє позицію і хуліґан-виборець, нічого особливого, тільки політика. Ці незв’язані між собою ключові питання і є предметом командних дискусій.

Перемога Трампа стала несподіванкою для істеблішменту, для виборчих аристократів. За всіма ознаками він не повинен був перемогти, маючи відставання в мільйони голосів по всій країні. Але виборча система, розроблена ще батьками-засновниками республіки, поставила на шляху виборчої аристократії (що її відтоді стали називати демократією) певний бар’єр у вигляді виборщиків, представників од кожного штату, і вибори відбуваються, по суті, не в США, а в кожному штаті. Цього разу опосередковуючий демократію бар’єр зіграв свою роль саме так. Ба гірше, популіст зразу почав виконувати свої передвиборчі обіцянки, і така нечувана політика подобалася простому електорату все більше і більше, привертаючи на бік президента-популіста. Але це все менше і менше подобалося політичному істеблішменту, як демократичному, партійна істерика якого, що стосувалася кожного кроку президента, не припинялася всі роки, так і республіканському з тихою ненавистю до перебіжчика в їхній табір, викликаною фактичним перебиранням партії з її вболівальниками в руки сторонньої особи.

Незважаючи на щоденний потік критики, Трамп упевнено посилював свої позиції, адже його політика, трохи правіша, ніж попередника, трохи ліберальніша, природно давала результати: зменшувалася кількість правил, знижувалися податки, зменшувалася військова присутність за кордоном (дивовижно, Трамп за багато десятиліть виявився тим рідкісним президентом, котрий не розпочав нової війни!). Відповідно, республіканські представники збільшували кількість місць у Сенаті та Палаті представників, у законодавчих органах штатів і т. д. Все йшло до того, що Трампа прості невибагливі американці переоберуть на другий термін, закріплюючи своїм авторитарним і популістичним стилем правління нове розуміння американської демократії.

Переламним став 2020 рік. Страх перед коронавірусом та локдауни, що знищували економіку, виявилися прекрасною нагодою для істеблішменту пустити в хід проти Трампа інші опосередковуючі демократію фактори. А їх набір невичерпний. При кволих протестах республіканців демократам вдалося узаконити в багатьох штатах новий спосіб голосування — неперсональний, по пошті. Це спосіб явно недемократичний і доволі сумнівний, при котрому важко додержати не тільки подання голосу в певний день, а й таємність та особистість волевиявлення; випробуване до того в невеличких масштабах, таке голосування помітно надавало величезну перевагу одній партії — демократичній. Критики зауважували, що спосіб голосування по пошті помітно обмежує також волевиявлення меншин та зневажених груп, адже вимагає певного рівня грамотності й інтелекту при заповненні. Можливо, цей спосіб надалі й не використовуватиметься. Але принципи, на кшталт проголошуваного значення життів знедолених і зубожілих меншин, ніколи не грали особливої ролі, коли йшлося про політичну боротьбу. Не всі голоси мають значення!

Називати новий спосіб чесним можна тільки в тому розумінні, що він цілком законний, як і давно практикований спосіб перекроювання кордонів виборчих округів, що навіть одержав назву «джеррімандеринґ». Не дивно, в результаті, коли, хитаючись буквально на межі, кілька ключових штатів проголосили переможцем Байдена, близько сорока відсотків виборців, дві третини республіканців, досі вважають, що вибори у них украли. Стихійні протести з вимогою чесних виборів, що вилилися в шокуюче світ захоплення Капітолію й не менш шокуючу наступну реакцію еліт, наприклад, з видалення прихильників Трампа з соцмереж (от уже ця їхня культура скасування), помітно надихаються цим нереалізованим почуттям знехтуваної справедливості для простих людей. А втім, таким можна тільки поспівчувати. Поспівчувати, а заодно уважно перевірити на практиці теорію демократичної леґітимності, що вимагає не тільки перемоги, а й визнання перемоги. Хоча, треба зауважити, і при демократії згода тих, ким правлять, ніколи не мала особливого значення, коли в розпорядженні влади є потрібний силовий ресурс.

Американським елітам, що вправно перемогли демократію цього разу, тепер залишається досить просте завдання — за допомогою навздогінного імпічменту усунути Трампа зовсім з політичного життя країни. Завдання навіть більш важливе для похмурих системних республіканців, що програють у будь-якому випадку, ніж для торжествуюче переможних демократів. Політично недобитий президент-вигнанець, котрий помітно збільшив кількісно свою персональну підтримку серед населення, становитиме для всіх політичну загрозу до тих пір, поки матиме можливість балотуватися, поки звертатиметься до почуттів простої людини напряму, говорячи про те, що ті хочуть почути. Бо наступного разу поштове голосування може і не спрацювати, або на площу вийде більше народу, і тоді для належного спрямування мас елітам доведеться вигадувати щось новеньке. Знову називаючи це перемогою демократії.
 
 


Національна ґвардія відпочиває в будівлі Конґресу США (13 лютого, 2021)

 
 

Leave a Comment »

No comments yet.

RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Website Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: