Наполеон 1812 року

 
Блискуча наполеонівська епоха має одну дивовижну особливість, що не минає століттями. Не тільки сумлінні дослідники чи пересічні обивателі, а й кожний останній бовдур, віслюк, невіглас, серійний маніяк чи пройдисвіт-пропаґандист, котрий звертається до цієї теми, не піде незачеплений. Одні ошляхетнюються, інші сходять з розуму. Та просто хоч що дізнатися про той час, про тих людей, про ті нрави та звичаї, сама потужність епохи Великої французької революції та її придушення європейською монархічною реакцією, епоха виникнення національних держав, прав людини, поняття справедливості тощо тощо, наче поштовхом піднімає всіх, хто торкнувся її, до найкращого в них, але не всі проходять випробування. Досі звучні імена тодішніх героїв і зрадників лунають музикою, маршами і сонатами. А найперше — Наполеон! Сьогодні з багатьох відомих дійових осіб того часу саме Наполеон є нашим сучасником: його дії зрозумілі без пояснення, його думки це наші думки. Аристократичні ж противники, рабовласники й кріпосники, котрі тоді затримали хід сучасності на кілька десятиліть, для нас виглядають наче динозаври; вони хоч якою мовою нині залишаються незрозумілі без перекладу.

Довго з нехіттю відкладав, але все ж дійшли руки й очі до грубезної томини Є. Понасенкова з претензійною, надто претензійною назвою «Перша наукова історія 1812 року» (М., 2017), що вже була перевидана двічі. Заявлена претензійність не обманює: хоч про що автор пише в цій книзі про наполеонівську кампанію 1812 року, а пише він про неандертальців під Ростовом, про фабрики й заводи, завезені Сталіним з США, про статеві уподобання Уварова, про хлопчика-актора, котрий зіграв Хлопчиша-Кибальчиша, чи про синодальний переклад Біблії, повсякчас через рядок нагадує, що це перша наукова історія, а все, написане перед тим, цілковито негідне величі найгеніальнішого автора сучасності. Під кожною картинкою, переважно з букіністичних видань, стоїть підпис, що вона з особистої колекції автора, текст щедро ілюстований різноманітними селфі автора. Отак особливо кумедно вічний вплив доторку Наполеона не оминув і його.

Якби не пікантна приправа з густої москвофобії, читати цей потік самовихвалянь з численними нав’язливими повторами було б узагалі неможливо. А так перші кілька сотень сторінок ідуть навіть нічого. Власне, ані до наукової, ані до історії саме 1812-го року ще не дістався, зате розважився величезною збіркою чорнушних цитат про традиційні нрави та звичаї в сусідній країні як серед еліти, так і серед народу. Автор не шкодує ліричних відступів і паралелей, легко проводячи кожний свій брудний мазок через століття й режими, спостерігаючи в Росії завжди те саме; порівнюючи війни Суворова з нещодавніми чоловічками зі зрізаними шевронами, наприклад.

Серед масиву цитат втрапила в око цікава згадка про корупцію під час перейменування Хаджибея в Одесу: «Один Рибас ворует более 500000 рублей в год. По его проекту решено построить у Гаджибея порт, под названием Одессы, для гребной флотилии» (з листа Ф. Ростопчина до С. Воронцова, 22 лютого 1796).

* * *

А загалом Понасенков слушно стверджує кілька простих речей: загарбницьку війну почала Російська імперія (ширше, чергова антифранцузька коаліція); кампанія 1812 року з боку Наполеона носила оборонний характер, на кожному етапі котрої імператор французів зупинявся і слав переговірників про мир, не добиваючи ворога; як і всі інші битви перед тим і після, Бородино стало розгромною поразкою росіян; Олександр I був жорстоким заздрісником, корий заради помсти не шкодував підданих і знищив майбутнє своєї країни; Кутузов був некомпетентний придворний, котрий прославлянням завдячує Сталіну; Москву спалили люди Ростопчина, котрий з усім своїм казеним патріотизмом негайно виїхав жити в Європу; жодної народної війни проти французів не було, якщо тільки це не помітно кривавіша й триваліша горожанська війна кріпосних проти поміщиків у самій Росії; поразка кампанії, якщо про таку можна казати, з огляду на те, що Наполеон досяг бажаного вже наступного року, пояснюється кліматом та захворюваннями, що рівним чином косили і московське військо і т. д. Найцікавішою в такому наскрізному чорнушному погляді крізь століття московського рабства і відставання від Європи є те, що Понасенкову часто для доведення думки, що суперечить шкільному російському патріотичному канону, достатньо тільки розлого цитувати документи та матеріали, щоб сучасний читач усе впізнавав й усе розумів. І територіальні захоплення московитів, що не припинялися і під час окупації Москви, і прагнення незалежності підкорених імперією народів, і вічну корупцію, і дезінформацію військового часу, коли начальство вимагає двох рапортів, пристойного та справжнього і т. д. Недарма вбитий у Києві імперський міністр Петро Столипін зауважив: «В Росії за десять років міняється все, а за двісті років не міняється нічого».
 

Нікколо Паґаніні. Соната «Наполеон», 1807 (посилання)