Ми захоплюємося білоруськими подіями. Хай які будуть результати виступів, самі протести вже багато значать для реґіону і всього світу. Нам, українським спостерігачам зручно пригадувати свої недавні протести з сусідніми, і тому через цю оптику випускаємо багато важливих дрібниць, що роблять протести взагалі непорівнюваними. Близькість народів і подібність історичних доль не робить розуміння повнішим, а національні бар’єри здоланнішими. Їхній шлях цілком відмінний. Стереотипність ситуації — передача диктатором влади в імітаційній демократії самому собі, що обставлена навмисними порушеннями, спеціально делеґітимізуючими режим, не новинка і не подібність, це загальне яскраве тло тільки заважає дивитися.
Багато років тому мені випала нагода побувати в Мінську кілька днів, познайомитися з країною. Повернувся з твердим переконанням, що завдяки людському ресурсу, певному соціальному капіталу Білорусь значно обжене Україну в інтеґрації в той омріяний цивілізаційний простір, що ми називаємо Європою. Для цього українцям стрімголов треба бігти і чіплятися за кожну нагоду з останніх сил, долаючи національні обмеження, білорусам же трохи поворухнутися, вони мають багато з того природно й невимушено.
Діаріуш або тиск слова 
На жаль, совковий спадок, який ретельно плекався в Білорусі, навряд чи буде легко подолати. Людський ресурс, про який ви кажете, тривалий час мовчки терпів утиски, а це залишає слід в ментальності. Патерналізм і совковість не зникнуть одразу, їхній відбиток проявлятиметься в найрізноманітніших сферах. Якось пару років тому, натрапивши на оголошення про конференцію, зазирнула на сайт Мінського університету, і було враження, що побачила відблиск пізніх 80-х. Можливо, на це вплинуло наближення травневих свят, що особливо посилило відчуття контрасту між нашим і їхнім суспільством, але навіть якщо відкинути “победобесие”, все одно багато дрібниць свідчило, що совковий наратив там сприймається як щось природне.
Comment by criticalthinkerua — August 13, 2020 @ 20:54
Це з нашого погляду «мовчки терпів» диктатуру. З білоруського ставлення зовсім інше — вони не зважали. Не терпіли, а якось так, за браком кращого опису, «не зважали» на в принципі неважливе. Як і на радянське, до речі. Спершу, зі свого погляду я теж сприймав таке ставлення, таку узагальнюючу уявну рису характеру за надмірну радянськість. Та ближче до правди те, що це українці ще дуже совкові, приймаючи минуле як свою складову, з якою або борються, або захищають, поміщаючи радянськість усередину цієї боротьби («комуніст-антикомуніст — неважливо, який ви комуніст»), а в білоруському випадку ця совковість не відіграє в національному характері помітної ролі. Їм просто до цього байдуже. Вони з нею не борються, не захищають, а наче не мають стосунку, вони «асовкові», якщо можна так висловитися. Нам не зрозуміти, але це саме те, що колись дасть їм значну фору з іншим керівництвом.
Comment by maksymus — August 14, 2020 @ 06:18
Так якраз оця звична, незауважувана совковість і слугуватиме найбільшим гальмом, яке спрацьовуватиме навіть там, де на свідомому рівні не йдеться про ідеологію. Скажімо, працівники державного сектору можуть свідомо не плекати ідеологію патерналізму, але вона проявлятиметься на рівні стереотипних рефлексів, штовхаючи людей до поведінки й рішень, які відрізнятимуться від поведінки й рішень, властивих для тих, хто звик до практик вільного суспільства.
Спробую навести аналогію зі свого викладацького досвіду. Колись ще студенткою в 90-х прочитала здивоване враження когось із західних експертів про нашу організацію навчального процесу, коли студенти навчаються групами за стандартною програмою, майже без права вибору дисциплін. Для ж мене той подив експерта був чимось дивним, бо навчальний процес, успадкований від радянської моделі, здавався чимось природним, мені важко було уявити, як це, коли студенти можуть обирати більшість дисциплін. Коли років десять тому почали масово вводити вибіркові дисципліни (масовість тут умовна, бо й зараз вибірковий компонент становить лише 25%), дехто з моїх колег (до речі, загалом проєвропейських) теж спантеличено запитували: а як же планувати навантаження, якщо невідомо, чи оберуть студенти дисципліну? І за цим неявно вчувалось не бажання модернізувати планування навантаження, а прагнення повернутись до звичної моделі, коли вибіркові дисципліни відсутні. Або ще приклад: кілька років тому студрада провела анкетування студентів і на нашу кафедру надійшло зауваження, що студенти скаржаться на нецікаве викладання. Здавалось би, рішення мало б бути очевидним – переглянути зміст курсу, подумати, як би зробити його цікавішим, можливо, досвідченішим викладачам поділитись із колегами прийомами, які пожвавлюють інтерес студентів. Але серед колег домінувала інша реакція – опитування всіляко намагались дискредитувати, або ж обурюючись, мовляв, хіба студенти щось тямлять, щоб оцінювати роботу викладачів, або шукаючи якийсь підступ – оскільки тодішній декан до кафедри ставився прохолодно, то виникла підозра, що він вирішив використати студентів щоб дискредитувати кафедру. Звісно, та обставина, що опитування проводилось студрадою на всіх факультетах, і фідбек отримало багато кафедр, якось залишалось поза увагою. Причому більшість моїх колег загалом проєвропейські, на рівні переконань вони радше антисовкові, але от на рівні повсякденних реакцій вони постсовкові.
У білорусів же на світоглядному рівні може бути справді асовковість, але на рівні повсякденних стереотипів поведінки добре знайома нам постсовковість, яка може проявлятися в тисячах дрібниць, як от небажання змінювати звичну (успадковану від совка) організацію праці.
Comment by criticalthinkerua — August 14, 2020 @ 15:26
Я теж не про ідеологію, а про світогляд. Відмічена асовковість це саме характеристика зі знаком нуль, що не просто не проявляється, а не має значення з погляду вільності суспільства. Власне, радянські відносини, в тому числі трудові, повсякденні, відрізнялися помітно, як відрізнялися етнічні політики від республіки до республіки. Та українська совковість, з якої ми видираємося, це зовсім не совковість, з якою мали справу балтійські країни чи середньоазійські. Те, що нам з нашим досвідом вмикає потребу боротися й долати як перешкоду, в інших національно-етнічних обставинах зовсім інше.
Comment by maksymus — August 14, 2020 @ 15:41
У нас і білорусів за радянських часів ситуація була досить подібна. А в пострадянський період пережитки державного патерналізму у них ще сильніші. Світогляд людей, які звикли отримувати від держави мізерну зарплату за те, що роблять вигляд, ніби працюють, таки має значення. Мій однокурсник кілька років тому відвідав Білорусь, і його здивувало, що там ще можна натрапити на хамських продавців. Той вияв совковості, який у нас вже майже подоланий, там ще подекуди зберігся. І це зрозуміло, наприклад, якщо врахувати, що в Білорусі в 2000-х була відновлена практика розподілу випускників вишів. Можна уявити, з якою мотивацією працювали молоді спеціалісти, заслані в якусь глибинку для імітації, ніби не існує проблем із забезпеченням робочою силою комерційно невигідних галузей.
Comment by criticalthinkerua — August 14, 2020 @ 16:52
Державний патерналізм у країнах вільного світу теж різний. Скажімо, США та Німеччина як протилежні приклади державного втручання в справи суспільства. Останніми роками по світу котиться новітня хвиля соціалізму, до влади в різних країнах приходять ліві з ідеями, що держава має збирати більше податків і більше перерозподіляти на користь незаможних та найменш захищених. Багато непорозумінь з цього приводу, коли посилаються (скажімо, основний кандидат на пост президента США) на приклад Скандинавії, як реалізацію соціалістичних ідеалів (насправді, ні). Патерналістських відносин у Білорусі в європейському контексті не більше, ніж у тій же Греції чи Іспанії. тим більше, нині це світовий тренд. Просто такі локальні особливості.
Comment by maksymus — August 14, 2020 @ 17:01
Порівнювати білоруський патерналізм із європейським це все одно, що порівнювати скандинавський соціалізм із радянським. На жаль, у Білорусі збереглося чимало саме радянських практик, коли державний вплив не врівноважується ринковими механізмами в економіці чи громадянським суспільством у політиці.
Comment by criticalthinkerua — August 14, 2020 @ 22:27
Державний вплив чудово врівноважувався і в економіці СРСР (дефіцит, корупційні зв’язки, номенклатура тощо). Порівнюють радянський соціалізм з так званим скандинавським соціалізмом сучасні ліві політики, причому провідних країн, вважаючи, що перший був поганий, а другий хороший, на який треба рівнятися, не згадуючи, що в скандинавських країнах взагалі-то більше капіталізму вільного ринку, ніж навіть в США.
Патерналізм же може проявитися в будь-якій країні, історія останніх років це доводить найкраще. Це не та особливість, що прирікає народи на закриті суспільства. Такі речі, як патерналізм чи лівизна з її контролем ринку з боку держави не стосуються того соціального капіталу, про який я веду мову. Велика Британія, країна з модельно найбільшим соціальним капіталом, після Другої світової не переобрала Черчілля, скажімо, віддавши голоси лівим лейбористам. Угорщина, одна з найперших за рівнем соціального капіталу серед пострадянських країн, має Орбана з його особивим шляхом.
Comment by maksymus — August 15, 2020 @ 05:36
Якщо не бачите впливу патерналізму на свідомість громадян і наслідків цього для економічної поведінки, то ви, мабуть, живете в якійсь паралельній реальності. А в справжній реальності соціальний капітал працюватиме так: припустимо, Лукашенка скидають і до влади приходить команда реформаторів. Провівши аудит великих підприємств (декотрі з яких зараз страйкують на підтримку опозиції), нова команда заявить, що вони нерентабельні й оголосить працівникам: більше державних вливань не буде, шукайте іншу роботу. А інша команда популістів виступить на захист робочих місць, розкритикувавши різкі реформи в державному секторі. Враховуючи, що саме в цьому секторі зайнято багато працівників, легко здогадатись, що той же соціальний капітал, який зараз підживлює протести, сприятиме усуненню реформаторів і поверненню суспільства до совка.
Можливо, пригадуєте, кілька років тому в Білорусі викликав хвилю обговорень так званий “закон про дармоїдів”, який передбачав, що хронічно непрацюючі мають сплатити соціальний податок, адже вони, як і всі громадяни, отримують ряд безкоштовних послуг, а податки не платять. На опозиційних сайтах “Наша ніва”, “хартыя 97”, tut.by новини й статті про цей закон жваво обговорювались, і мені впало в око, що в коментарях щедро поливали брудом новий закон, мовляв, не створюють робочих місць, а вимагають платити податки, влада хоче обдерти народ і т.п. При цьому майже ніхто з коментаторів не ставив питання: а звідки беруться гроші на безкоштовні послуги? Чи справедливо, якщо дехто користується послугами, але не платить за них? Закликів же до того, щоб зробити більше послуг платними, чи на страховій основі, щоб неплатники мали можливість не платити внески але при цьому не користуватись послугами за кошт інших, теж майже не було. Це при тому, що на тих сайтах тусується досить освічена й свідома публіка. Ще тоді мені подумалось: якби раптом в Лукашенка стався смертельний інфаркт, то йому на зміну навряд чи прийшов би хтось принципово відмінний, бо навіть опозиційний прошарок не готовий грати за ринковими правилами.
Для контрасту, чомусь згадалось, як недавно в англомовній статті про інфляцію наукових ступенів було, як ілюстрація, посилання на блог, автор якого (здається, британець) після отримання PhD не зміг знайти роботу, попри те, що в аспірантурі навчався блискуче і мав публікації в престижних журналах. Коли звернувся до служби зайнятості, там йому запропонували роботу на рівні прибиральника чи підсобного працівника в торговій мережі. Цікаво, що в коментарях там думки були різними: дехто обурювався чиновниками служби зайнятості чи нарікав на непевність академічного ринку праці, але декотрі казали, що автор мав би обачніше планувати свою кар’єру, а хтось досить прозоро написав щось типу: якщо невизнані генії не можуть знайти іншої роботи, то найбільше користі вони принесуть, працюючи прибиральниками. Це розмаїття думок становить разючий контраст із суспільством, де навіть опозиціонери, що критикують совкового диктатора, разом з тим вважають, що їм держава має створити робоче місце.
Comment by criticalthinkerua — August 15, 2020 @ 16:14
Ваша казка про команди реформаторів та популістів узагалі з області фантастики. Незалежно від національних особливостей, якщо посада залежатиме від леґітимності, здобутої на виборах, то всі вони будуть реформаторо-популісти та популісто-реформатори водночас. І їм доведеться балансувати на межі економічних можливостей країни та власним політичним майбутнім так само, як будь-де. Що стосується локальних особливостей, то мрії про просвітленого лідера-Вашінґтона та обливання брудом усякого, хто не підійшов під вигаданий образ праведного законодавця, це така приємна українська риса. Впевнений, у Білорусі все буде відмінно від українського випадку, як було до цього. Починаючи з того, що у них дуже особливе лідерство протесту.
Дивно, що ви в тих опозиційних обговореннях не помітили світового лівого тренду. Це теперішній мейнстрим, коли проґресивні (назву так без задньої оцінки ваші освічені й свідомі кола) кола, що живуть на донорство світових фондів, нині більш ліві, ніж колись раніше, більш схильні до вибору патерналістських рішень через державу та чиновницький план, а не через стихію ринку та капіталізм. Подивіться на американську виборчу кампанію, на європейські дискусії. Для мене, оскільки я за останній рік хитнувся значною мірою в бік економічного лібералізму, це сумний тренд, але з ним так чи так треба рахуватися, щоб не випадати з реальності нового світу, де державне втручання і опіка є новою нормою.
Comment by maksymus — August 15, 2020 @ 18:12
Ясна річ, команди реформаторів і популістів слугують як певні ідеальні типи, але цей уявний приклад показує, що реальній команді, щоб не втратити підтримку, доведеться значною мірою зберігати, а не долати совкові практики. На відміну від західних суспільств, де чимала частка бізнесу є приватною і це слугує противагою до патерналістських тенденцій, в Білорусі державний сектор домінує, а його неефективність привчила значну частку суспільства до совкової ментальності ще сильніше, ніж відверта ідеологічна обробка.
Comment by criticalthinkerua — August 15, 2020 @ 21:11
У розподілі щось є. Держава заплатила за навчання на певних умовах. Хто не хоче розподілу — хай платить сам, або шукає, хто заплатить на інших умовах. Хіба ж набагато краще, коли багато випускників не працюють за фахом, а частина витрачає стипендію, щоб порішати сесію, та ще може в плюс виходити?
Comment by drewndia — August 16, 2020 @ 16:36
У розподілі щось є від совка, коли держава втручається в ринок, вказуючи випускникам, де їм слід працювати. Якщо держава заповнює випускниками вакансії, на які за ринкових умов немає попиту, то це призведе тільки до імітації вирішення проблеми. Можна зрозуміти тих випускників, для яких краща робота не за фахом у великому місті, ніж робота за фахом на мізерну зарплатню десь у глибинці. Обираючи самі, вони викладатимуться на повну, намагаючись зачепитись на найвигіднішому для себе робочому місці. А от якщо їх позбавити шансу кращого для них працевлаштування і заслати кудись, куди б вони не хотіли їхати добровільно, то це не додасть їм мотивації. В результаті марнуватимуться кошти з бюджету. Наприклад, якщо ніхто не хоче працювати вчителем у глухому селі, то найкращий вихід – закрити школу і організувати підвіз учнів у райцентр. Однак якщо існує можливість заслати в село випускника педвузу, то це створює ілюзію, ніби школа може функціонувати, але в результаті лише маскує проблему, а не вирішує її.
За умов, коли вища освіта не передбачає відпрацювання, на державні місця проходить здібніша частина абітурієнтів. А от при відпрацюванні та частка здібної молоді, що походить із платоспроможніших сімей, сама платитиме за навчання, а держава платитиме за навчання слабших, які б не пройшли на бюджет, якби частина кращих за них не вибрала контракт, не бажаючи після випуску примусового відпрацювання. Як на мене, ліпше вже платити з кишені платників податків за навчання кращих, навіть якщо вони потім не працюватимуть за фахом, ніж за трієчників, які потім імітуватимуть роботу. І не здивуюсь, якщо серед цих трієчників буде більша частка тих, хто витрачатиме стипендію, щоб порішати сесію, ніж серед тих, хто міг би пройти на бюджет, але обере контракт, щоб уникнути розподілу після випуску.
Comment by criticalthinkerua — August 17, 2020 @ 02:19
Лівий погляд державного протекціонізму протилежний викладеному вами. Закрити школу (медпункт, пошту, крамницю, бібліотеку, клуб) в населеному пункті це ж соціальна проблема, не тільки проблема логістики й доцільності.
Це наче практичний розв’язок однієї з основних ідей теорії справедливості Роулза, котрий свідомо відштовхувався від утилітаризму, — принцип різниці (the difference principle) з вимогою, щоб найменш захищені члени суспільства при певному розподілі суспільних дібр мали переваги. Тож, якщо прийняти такий погляд, треба вирішувати, яким чином надавати переваги. Одним з таких способів і є опція державної освіти для незаможних. Але саме тому погляд, що раз держава оплачує, то і має вимагати відпрацювання, не позбавлений сенсу.
Comment by maksymus — August 17, 2020 @ 06:46
Ідея відшкодування за освіту має сенс, але ж при цьому слід використовувати ринкові важелі, наприклад, пільговий кредит на навчання, який передбачає різні механізми погашення. Наприклад, комусь було б зручніше тривалий час платити певний відсоток від зарплати, і в результаті держава за 20-30 років повернула б кошти, при цьому не перешкоджаючи людям робити кар’єру так, як вони бажають. Як один із механізмів можна було б використовувати і дострокове погашення кредиту при роботі на непрестижних вакансіях, однак це має бути добровільна опція. Примусове ж відпрацювання – це все одно, що використовувати консервну відкривачку замість скальпеля.
Підтримувати нерентабельний населений пункт – це теж підживлювати соціальну проблему. Можливо, у декотрих випадках державі було б вигідніше компенсувати переїзд мешканців у більш жваві села чи райцентри, ніж підтримувати інфраструктуру невеликого села. Та навіть якщо потрібно забезпечувати місцеву школу чи медпункт, то все одно робити це треба за ринковим принципом, стимулюючи персонал привабливою оплатою, а не державним шантажем.
Comment by criticalthinkerua — August 17, 2020 @ 14:25
Сучасні ліво-ліберали, що їх абсолютна більшість у західних закладах освіти, аж настільки, що консерватори та лібертаріанці стають мовчазною меншістю, заперечують от саме цей ринковий механізм. Навіть вираз «невидима рука ринку» викликає в них зверхню посмішку і прокльони на адресу Адама Сміта. Пригадайте недавній рух «Окупуй Уолл-стріт» і його інтелектуального лідера Д. Ґребера (Graeber) з програмною книгою «Борг». Це я до того, що ваша право-ліберальна пропозиція безнадійно марґінальна в сучасному зміненому світі новітньої хвилі соціалістичних ідей. Її не пояснити простакам, котрі ждуть простих рішень, від неї, як від апріорі засудженої «неоліберальної» (модне слівце, яким позначають усе погане), відмахнуться представники політичного мейнстриму. У новому полівілому світі сама відмова від відпрацювання на державу сприйматиметься як порушення нових етичних норм, де в центрі уваги державний перерозподіл.
Comment by maksymus — August 17, 2020 @ 17:20
Не знаю, наскільки доречно згадувати американських ліволібералів при обговоренні білоруської практики розподілу випускників. В американському суспільстві заклики до більшого втручання держави звучать за умов налагоджених ринкових механізмів, які сприймаються як даність. Опинившись у білоруських умовах, навіть ліві американці певно не сприйняли б такий патерналізм.
***
А ще хочу вас трохи потроллити: чому не викладаєте в мережу свій переклад Бреннана у вільному доступі? Пригадуючи дискусію щодо Вулфа і онлайн-бібліотек, цікаво, яка тепер ваша позиція?
Comment by criticalthinkerua — August 18, 2020 @ 01:44
Скоро буде. Текст уже є в корпусі ГРАК. Взагалі, я перекладав для себе, для сайту, як і решту своїх перекладів, без усяких посередників. Тільки незалежне наполегливе втручання перетворило результат на паперову публікацію, затримавши все на рік. І от вийшло якось дивно, що я тепер зв’язаний певними зобов’язаннями, при тому, що все технічне, від перекладу, наукової та літературної редакції до верстки і ескізу обкладинки (задоволений своїм тесерактом, схематично перетвореним на виборчу урну) було на мені й за мій кошт.
Comment by maksymus — August 18, 2020 @ 06:28
> Сучасні ліво-ліберали, що їх абсолютна більшість у західних закладах освіти, аж настільки, що консерватори та лібертаріанці стають мовчазною меншістю, заперечують от саме цей ринковий механізм.
Зажралися вони просто. До того ж США має, наприклад, найдорожчу медицину в світі, у якій пацієнт — не пацієнт, а об’єкт угоди між страховою та медзакладом. Але ж причина не в ринку, а в тому, що фактичний споживач-платник відмежований від послугодавця посередником.
Схоже, що варіант, коли треба робити відбір кандидатів, а не виборців — ідея теж дуже цікава.
Comment by drewndia — August 17, 2020 @ 18:31
Ви, звісно, маєте рацію, що найкращий вихід — ринкові механізми.
Але в Україні держава просто викидає гроші в трубу, які можна було б використати з користю якщо просто зменшити кількість студентів відповідно до потреб економіки: підняти зарплати, стипендії, рівень матеріально-технічного забезпечення (і це безпосередньо в галузі освіти та науки).
У Білорусі, очевидно, відпрацьовують у поганих місцях, потім звільняються, а туди відправляють нових нещасних. Ну, але принаймні люди з вищою освітою забезпечені роботою. Хоча я собі погано уявляю що робити молодим людям у невеликому райцентрі після навчання в великому місці, особливо якщо вони родом не з тої місцевості. Але за цим принципом нам треба в Україні лишити десь із п’ять міст і всіх туди переселити.
Comment by drewndia — August 17, 2020 @ 18:39
А хіба ми боремось із совком, а не з побудованим за Кучми олігархатом? Тут уже навіть американці допомагають із Фірташем і Коломойським.
Comment by drewndia — August 14, 2020 @ 16:59
Одне другому не заважає. Боротися з цими проблемами можна нескінченно довго.
Comment by maksymus — August 14, 2020 @ 17:02
Бо совка по суті нема. Десь не вистачаж знань, але це просто треба постійно нагадувати всім про проблеми совкоподібних устроїв.
Comment by drewndia — August 15, 2020 @ 20:22
Щодо терпіння. Так склалося, що дивлюся кількох білоруських ютуберів. До згаданих подій відчувалось іронічне ставлення до режиму. Його не любили, але й не демонстрували палкої нелюбові, без якої в наших краях не уявити опозиційності. Я б сказав, тему влади “обходили”. Умисно (з остраху владної санкції) чи ні – важко сказати.
Comment by TheDarkMax2 — August 16, 2020 @ 23:52
Причому, я хочу зауважити спеціально, що не кажу тут про героїзм активістів теперішніх та тих, котрі роками зазнавали поневірянь од режиму за свої виступи. Таких у будь-якій державі чи суспільстві дуже мало, хоча це саме вони рухають події. Ні, я про загал, про загальний рівень.
Comment by maksymus — August 14, 2020 @ 10:26