Діаріуш або тиск слова

September 30, 2020

Проти виборів

 
«Демократія тяжко хвора. Книга „Проти виборів“ ставить нові діагнози та пропонує древні ліки». — Так починається представлення видання в англійському перекладі нашумілої недавно книги бельґійського історика Давіда ван Рейбрука, одного з провідних європейських інтелектуалів.
 

David Van Reybrouck. Against Elections: The Case for Democracy. Transl. by Liz Waters. London, The Bodley Head, 2016.

 
Демократія загального виборчого права глибоко хвора. Все менше людей приходить на виборчі дільниці, все важче спрогнозувати уподобання тих, хто приходить. Політики-популісти грають на страхах, істеблішмент утратив довіру населення, партії гублять своїх членів, політичні суперечки звелися до особистих випадів, підміняючи обговорення важливих суспільних справ… Це все результат виборів. Чи вдасться врятувати демократію, що, здається, падає під різноспрямованим тиском популізму та технократів (епістократів, у тому числі)?

«Щось дивне відбувається з демократією: здається, всі до неї прагнуть, але більше ніхто в неї не вірить». «Нині від двох третіх до трьох четвертих населення не довіряють найголовнішим інститутам своєї політичної екосистеми». «…синдром демократичної втоми: ми всі перетворилися на електоральних фундаменталістів. Ми зневажаємо тих, кого обираємо, але схиляємося перед виборами. Електоральний фундаменталізм — це незламна віра в те, що демократія немислима без виборів, що вибори є необхідною, наче богом даною умовою існування демократії». На думку такого песимістичного діагноста, без невідкладних рішучих заходів з виправлення передкризової ситуації сучасна світова система не продержиться довго. «Чого ж ми ждемо?»

Автор пропонує пригадати, що «демократія» і «вибори» це не синоніми; на протязі кількох тисяч років демократія зовсім не передбачала ніяких виборів. Ба більше, саме впровадження посередництва виборів у новочасні демократичні системи колись призначалося як спеціальний інструмент обмеження демократії! На заміну електорально-представницькій демократії, що має зовсім недавню історію, Рейбрук пропонує демократію участі, демократію на давньогрецький зразок, або принаймні на венеціанський чи флорентійський, коли для підвищення ефективності й леґітимності, для лікування розглянутих під час встановлення діагнозів бід демократії вибори замінюють чи доповнюють жеребкуванням. Історик звертається до джерел, не оминає Арістотеля, котрий демократією називав заміщення посад за жеребкуванням, а олігархією за вибором, цікаво нагадує, що навіть у сучасній мові є залишок — балотування (від іт. ballotta «кулька для жеребкування»), слушно зауважує, що свого часу «демократією стали називати той же режим, котрий за півстоліття до того називали виборчою аристократією, але згодом про це повністю забули». Ще для Монтеск’є «призначення за жеребкуванням властиве демократії, а вибори — аристократії», для нього очевидно, що вибори носять елітарний характер. Розглядаючи американський та французький приклади встановлення республік з новітньою виборчою демократією, автор наполягає, що батьки-засновники не випадково у виборі між хаосом і свавіллям обрали аристократичний варіант, що передбачав представництво не через жеребкування, а через вибори «найкращих». Бернар Манен: «Коли батьки-засновники проголосили рівність усіх горожан, вони без сорома казка утвердили по обидва боки Атлантики безумовне панування способу обрання, що здавна вважався аристократичним». Рейбрук констатує, що Велика французька революція так само «не вигнала аристократію, щоб замінити її демократією, а вигнала спадкову аристократію, щоб замінити її аристократією виборною, якщо користуватися термінологією Руссо».

На основі кількох цікавих сучасних політичних експериментів з прямою демократією та жеребкуванням (реформа виборчої системи в Британській Колумбії, конституційні процеси в Ісландії та Ірландії) він креслить свого роду план (blueprint) впровадження покращеної демократії, що ґрунтується на множинному жеребкуванні. Рейбрук описує свою систему як ефективну і леґітимну демократію. Можливо, ще є шанс врятуватися від світового краху… Чого ж ми ждемо?
 

September 17, 2020

Більше того — це не крім того

 
Є такі дивні сполучення, що незбагненним чином без жодних на те підстав набувають ореолу «українськішості», стають модними як сміливий вияв патріотичної боротьби з ворогами за допомогою мови. А запитати редактора, котрий викреслює усталене більше того, вперто замінюючи на чудацьке понад те, можна одержати хіба що посилання на уявну «справжню» мову й те, що всім відомо. Та от мені не відомо, і треба ще раз розібрати.

Про те, що пуристи активно атакують вираз більше того, підставляючи на його місце що завгодно, від мало того до понад те, я дізнався зовсім випадково років десять тому, коли котрийсь з мережевих активістів почав малозрозуміло кривлятися з цього приводу в коментарях. Тоді я прокоментував абсолютну безпідставність «виправлення», і забув. Виявилося, дарма. Невбиті зомбі рано чи пізно доженуть.

Спорадично вживане у значенні «крім того» сполучення понад те почало набувати особливої популярності в колі мовних реформаторів тільки з середини 2000-х, дійшовши якимись кривими доріжками до середовища редакторів. Якщо в класиків це ще переважно в контексті більше понад те, вище понад те, ліпше понад те, то нині понад те виглядає просто автоматичною підстановкою до стандартного більше того. (Тільки в значенні «крім того» трапляється в одному-єдиному словнику 1924-33, ба ще й в останню чергу: «кроме того — до того (ще), окрім того, опріч(е) того, понад те»; для стандартного рос. виразу более того редактори подавали ще незграбніші конструкції: «Более того — ще-ж і надто, ще й більш од того». Останні пережили до «Рос.-укр. словника сталих виразів» 1959 року: «ще ж і надто; ще й надто; ще й більш [від] того; навіть більш(е)», хоча більш того вже усталилося в стандартній мові.) Заміна з тих, що помітно калічать тексти, псуючи їх до невпізнаності.

Досі мені не вдається знайти першоджерело втручання, куди ведуть брудні сліди. Хто перший прокинувся, і вирішив знічев’я, що відтепер стандартне більше того погане і непатріотичне. На відміну від поради О. Курило, котра міняла мало того на «ще й надто», «більше», «ба», С. Караванський радить навпаки, «более того укр. мало того», але це ще не пояснює активізацію понад те.

Можливо, це свого роду спотворений телефон, що почав свої передзвони зі статті «Мова не винна» Віталія Дончика в журналі «Слово і час» (2001, №2, С. 72). Серед іншого мотлоху довільних порад про «повновагі» чи «похватніші» назви тут, зокрема, типове камлання про цю заміну для більше того: «Чи почуємо, наприклад, від наших теле- і радіомовців (…) такі сполучення, як от: над силу, над усе, понад те (чуємо лише: більше того), (…)». Підхоплена порада тоді ж, уже без зазначення автора, живцем потрапила в «Уроки державної мови» газети «Хрещатик», а ще її передруковували в деяких підручниках. Невже, для того, щоб пересічний редактор негайно почав у своїй роботі викреслювати стандартний вираз, нині достатньо лише вказати на щось пальцем, фас, ату? Дивний час.
 

September 15, 2020

З одного боку, з другого боку

 
Несподіванки трапляються. Побачив свіжі редакторські правки, де по всьому тексту було підкреслено конструкції з одного боку, з другого боку яко неправильні, що їх треба замінити на з одного боку, з іншого боку. Пояснення було подвійне — в рос. другой це укр. інший, а також в англійській у відповідних конструкціях вживається other, що теж має перекладатися як інший, а не другий. Несподіванка змусила мене перевірити, чи не став я сам жертвою довільного втручання в мову, віддаючи перевагу конструкції з одного, з другого як коректнішій.

«Довідник з культури мови» (2005) приділяє увагу цьому питанню, вдаючись до перевірки практики логікою. Не дуже переконливо, як будь-яке абстрактне розмірковування, але добре помічено, що інший передбачає протиставлення цей, такий (Цей холодильник мене задовольняє — інший мені не підходить). Зате, коли йдеться про конкретні парні предмети чи людей, коли мова про два боки, то єдиний можливий варіант — другий, не інший. Висновок довідника твердий: «Пам’ятаймо, що нормативна лише парна конструкція з одного боку — з другого боку, причому останнє слово можна і не повторювати».

Коли ж виникла ця парна конструкція і порада? Заглиблюючись у часі далі, відмічу непогане видання «Культура мови на щодень» (2000), де з приводу вибору бік-сторона зазначено «У мовній практиці усталилася синтаксична конструкція з одного боку, з другого боку». Коротко зауважено неправильність у порівняно гіршому довіднику М. Волощак (2003; С. 56: «неправильно з іншого боку, правильно з другого боку»). Далі не можна оминути згадкою «Фразеологічний словник» (1993), де бік може бути «зворотний (інший, другий)». Можна подумати, що припис виник після цього, але ж ні.

«Рос.-укр. словник сталих виразів» (1959) подає тільки один переклад: «С одной стороны… с другой стороны… — з одного боку… з другого боку…». Так само подано переклад і в найбільшому після Грінченка завершеному перекладному «зеленому» словнику Калиновича (1948; С. 680: «з одного, з другого боку»). Конструкція з одного, з другого трапляється в прикладах і в перекладному словнику 1924-33 рр. (гасло капітал, до потрібного сторона видання не дійшло), і у Грінченка в багатьох гаслах, але у вигляді конкретних цитат, на кшталт, «як будете хапати та з одного, а та з другого боку» чи «з одного боку на човні бунчук, з другого прапор». Фактично, Грінченко підтверджує, що один бік протиставлено другому, а не іншому, і саме це дало пізнішу сталу парну конструкцію.

Перевірка виразу з другого боку веде, зрештою, до творів початку XIX ст. Проте вжиток з іншого боку теж має поважну історію, хай і не настільки освячену словниками. Протиставлення цей-інший, що часто переходить і на один-інший, можна прослідкувати до Куліша, Франка, Лесі Українки та інших класиків (не омину подякою корпус ГРАК!). Наприклад, важко сказати зовсім другого (хоча трапляється), але от для прикладу речення Яновського (1959): «Роги були з одного боку, а куля потрафила зовсім з іншого».

Отже, конструкції мають свою історію, що не завершується, аж до отаких згаданих на початку редакторських втручань. Коректніша пара з одного, з другого боку підтримана весь час стандартизацією та культуромовними порадниками, жива альтернатива ж з одного, з іншого боку завдячує появі протиставленню цей-інший і, можливо, підтримується повторним «очищеним» (заперечується словникове другой як другий) перекладом з російської та/або англійської (другой, other «інший»).
 

September 14, 2020

Перестановки на книжковому ринку

 
Мабуть, основна інформаційна подія цього тижня — економіко-ідентичнісні страждання мережі Книгарні «Є».

Що тут можна сказати пристойного, коли продавці, що успішно створювали собі ринкову нішу з українського патріотизму, тепер нарікають на ринкові механізми і ждуть втручання держави, а не то передумають і змінять нішу на не таку патріотичну? Не треба нарікати, змінюйтесь так, як вигідніше, бо держава ніколи не допоможе. Хоча приваблені першою маркетинґовою стратегією нішеві покупці можуть і відвернутися, теж ризик.

У моєму будинку на Проспекті Миру відділення книгарні «Є» протрималося якихось півроку, через місяць карантину точку перепрофілювали на кулінарію з напівфабрикатами. Пельмені замість книги — це нормальний наслідок державного втручання в ринок, коли було дозволено тільки продукти; якогось місяця вистачило, щоб перепрофілюватися.

Я заходив туди пару разів, але жодного разу не знайшов потрібної книги. Звертався з питаннями до продавщиці. — Їдьте на Лисенка. — А чому не везете сюди таку й таку літературу? — Немає попиту. — А книги отакого видавництва у вас є? — Ні, такого добра немає навіть у центральних точках. — Гаразд, торгуйте далі, — пішов незадоволений.

Але і це ще не все. Додам ще одну, незмінно неприємну для мене обставину як для того нішевого споживача україномовної книжкової продукції. Російський книжковий ринок має не тільки підтримку держави, а й більш потужну й сталішу підтримку стандартної, літературної російської мови. Люди завжди купували паперову книгу не тільки для роботи, розваги чи навчання, а й як щось надійне, сказати б, як цеглину високої культури, яку просто приємно і звично тримати вдома не на комп’ютері, а на поличці, щоб звернутися при нагоді, що може ніколи й не настати. Так, для задоволення цієї, цілком ринкової, потреби купують класику, енциклопедії, словники, навіть просто красиві корінці, з розрахунком на роки та десятиліття. І при виборі між виданням з приколами (а такі практично всі тепер, після правописної катастрофи) і виданням стандартною мовою, якою покупці в масі володіють, треба мати дуже й дуже сильні прихильності, щоб обрати собі оцю змінність, неусталеність, ненадійність, несерйозність у картонно-паперовому форматі. Купити якогось дивацького «Генкса» чи «Гемінґвея», коли можна купити в тій же книгарні «Хенкса», можна хіба що з великої потреби, або ж по-приколу, але «по-приколу» це загалом інша ніша. Вага самої мови, її сталість і поважність, відповідність очікуванням освіченої публіки — потенційних покупців, надзвичайна обережність при втручаннях в її стандарт з боку тієї ж держави, теж живить чи знищує ринок. Допомагати і знищувати держава може не тільки грошима. Чи не додала саме минулорічна реформа непрямим чином вирішальних проблем тим нашими книгарням, що були орієнтовані на читаючих україномовних, на кшталт цієї мережі, що вона змушена тепер міняти політику на розширення просування російської книги?

Що ж, Книгарня «Є» випробувала одну стратегію, і повинна змінити її, коли та перестала працювати в нових умовах. Побажаю їм успіху на новому ринку.
 

September 12, 2020

Загадкова Настасія Камулиха

Filed under: Історія, Власні назви, Київ, Розваги — maksymus @ 20:38

 
У музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом у Пирогово в Києві звернув увагу на поховальні хрести середини XVIII ст., невідомо звідки притягнуті під дивовижну дерев’яну церкву св. Миколая, перенесену сюди з села Зелене Тернопільської області. (Як свідчить напис, церква, побудована 1817 року, типова для Західного Поділля.)

Зображення церкви та хрестів далі…

September 11, 2020

Автор Леся Українка

Filed under: Історія мови, Мова, Словотвір, Ґендер — maksymus @ 08:11

 
Хоча про нерівнозначність назв автор та авторка вже століття пишуть порадники з культури мови, зауважуючи потребу врахування стилістики й контексту, інколи стикаюся з «бронебійним» арґументом — є в словнику. Є, ще й без позначок — дивіться, от в СУМ-11 цитата Лесі Українки про Кобилянську, що ще треба? Ну, звісно, треба ще багато чого, щоб не потрапити в незручну ситуацію, коли вжита навіть без задньої думки назва авторка ображатиме професійного автора, жінку, про котру йде мова, або прозоро чи приховано звучатиме для неї та для оточуючих як зневага до її авторських здобутків. Адже зовсім по-різному прозвучить вживання автор і авторка в мові жінки про себе, жінки про жінку, чоловіка про жінку, при загальному описі групи жінок тощо. Кожного разу можна легко перетнути межу між нейтральністю і зверхністю. Ситуації невдалого вибору фемінативів нерідкі в наш час півграмотності чи гірше, навмисного ідеологічного втручання в культуру мови.

Та цей запис не про те. В обговореннях фемінних інновацій часто звучить мотив повернення до ідеалізованої дорадянської мови. І словникова цитата з листа Лесі Українки наче освячує нейтральність вжитку назви авторка. Хіба ж це так?

Про те, як Леся Українка давала раду з назвою автор, далі…

September 4, 2020

Онлайн-курс з критичного мислення

Filed under: Інформація, Мережа, Різне — maksymus @ 20:32

 
Якби в інтернеті був сайт-аґреґатор анонсів цікавих індивідуальних освітніх проектів, то цей мав би всі шанси потрапити на перші місця.
 

Розрахований на навчальний рік
онлайн-курс «Логіка, аргументація, критичне мислення»,
 
в якому розглядатимуться базові розділи з традиційного університетського курсу логіки;
структура, основні правила й помилки в аргументації;
а також різноманітні аспекти критичного мислення.
 
Не вимагає попередньої підготовки. Достатньо здорового глузду і бажання навчатися.
Сертифікат не передбачено.
Початок курсу: 07.09.2020

 
Не пропустіть!
 

September 3, 2020

Долі за обличчями з фотографії

Filed under: Історія, Власні назви, Мережа, Різне — maksymus @ 13:18

 
Оксана Забужко замилувалася ясними обличчями селянки з дітьми на фотографії 1915 року і запитала риторично, що з ними сталося, які біди випали на їхню долю…

Сучасні мережеві ресурси з базами даних учасників Другої світової, репресованих, оцифровані «Книги пам’яті» тощо люб’язно підказують, що може бути нериторична відповідь. Малопоширене прізвище Сивобород дозволяє в кілька кліків локалізувати село, знайти військкоматівські списки призову початку війни, побачити нагородні листи імовірних героїв, перевірити прізвища серед списків родин репресованих та загиблих під час Голодомору.

Виявляється, що родина Сивобородів з фото, напевно, не потрапила під репресії. Хлопці, найімовірніше саме ці хлопці, були призвані 41-го в радянську армію. Малий Данило вже у званні капітана як командир взводу автоматчиків при танковій бригаді, що винищував італійців під Харковом 43-го, був нагороджений орденом, контужений. З його інших двох нагород за перемогу над Німеччиною та Японією можна дізнатися, що він вижив у війні, і що брав участь у далекосхідній операції. Про призваного тоді ж Івана, старшого хлопця з фото, більше нічого не відомо. Напевно, загинув.

Цікавішою склалася доля ще одного хлопця, теж напевно сина цієї молодої жінки на фото, котрий народиться тільки 1918-го. Цей Андрій перед самою війною поступив в Ульянівське танкове училище, потрапив на війну курсантом ще 39-го, а завершив її ґвардії полковником. Продовжив службу, але після війни в Україну вже не повернувся. Онуки, про яких запитувала Забужко, давно стали росіянами.

А прізвище Сивобород досі трапляється в селі Луб’янка під Києвом.
 

Powered by WordPress.com.