Минулий рік видався дуже особливим для мене. Не так часто з людьми відбуваються настільки радикальні світоглядні зміни, і ще рідше їх вдається «спіймати», щоб спробувати осмислити. Бо кожній людині здається, що вона була однаковою, завжди такою як зараз, хіба що більше знає чи мудрішає з віком. Навряд чи можу докласти останні речі до себе.
Напевно, як мені видно тепер, почалося це водночас з правописною катастрофою, коли стало остаточно зрозуміло, як влучно висловився Василь Задорожний, що «неосвіченість купки недалеких людей зроблять освітньою нормою всього українського народу». Важливість загального державного стандартизованого правопису для людини тексту, людини певної культури важко переоцінити. Кожний знак, кожний найдрібніший засіб у розвинутій, у складній мовній системі з писемною традицією має своє величезне значення, все зв’язане незліченними, найтоншими зв’язками між собою, і безумне, недолуге, незаконне, недодумане втручання нашвидкуруч політиканів у цю сферу принесло мені якесь гостре відчуття прикрості за втрачені можливості, якесь гірке розчарування в здатності українського суспільства хоч колись вибратися з тієї діри, куди воно зі своєї дурної волі провалюється все глибше, деіндустріалізуючись, деінтелектуалізуючись, вимикаючи за зачиненими шляхами світло розуму. Наслідком розпочатого мовною реформою хаосу особисто для мене стало помітне скорочення українських інформаційних каналів, що один за одним переходили на огидне кривляння відповідно до так і не введених в офіційний простір орфографічних норм, а як наслідок, втрачали мене як глядача. З другого боку, я помітив, що в мене всередині також впала якась власна планка, яку я раніше не міг чи не бажав переступати. Тепер з якимось неприємним злим спокоєм просто відкидаю тупі, антиінтелектуальні, неукорінені в історії української мови зміни ще початку 90-х, скажімо, в частині спростачення географічних назв чи фонетичного перекручення запозичень італійського походження. Мені просто стало байдуже. Всередині себе я наче випав з цієї культури і не залишилося більше ніяких почуттів обов’язку чи відповідальності перед чужими, а інколи й огидними, незнайомцями.
Наступним ударом, що був пропущений без перерви й передиху, стала виборча кампанія, коли неосвіченість, дезінформованість, моральна нерозсудливість переважної більшості українських виборців зробила Президентом цієї країни абсолютно негідного цієї ролі віслюка. Наслідки такого самогубчого суспільного акту ми всі ще вимушено розгрібатимемо довго; поки, пролітаючи тільки повз якийсь п’ятдесятий поверх хмарочоса, можна мнити, що все чудово. Та ні, не чудово! Мати подаровані долею блискучі шанси четвертого року, вирвані кров’ю шанси чотирнадцятого, і втратити — треба так уміти. Втрата мільйонами людей десятиріч омріяного нормального життя… Це вміння програвати всюди, бездумно ставити на негайний хапок замість раціонального розрахунку, видно у всьому, хоч чого торкалася б місцева політика; навіть, здавалося б, у безпрограшній ситуації одержання автокефалії українською церквою при прийнятті томосу налажали: одержали і не для української церкви, і не повну автокефалію. Подвійний обман греків, що вскрився щойно навесні, негайно зупинив перехід до новоствореної ієрархії приходів з інших підпорядкувань, а негідна поведінка попів нового підрозділу іноземної церкви в Україні по відношенню до свого далекоглядного патріарха, єдиної справді симпатичної мені фіґури, що ще залишилася в ризах, назавжди знищила моральні основи її існування. Невігластво, моральна нерозсудливість, підміна розумного суспільного розрахунку тимчасовим приватним, вузькогруповим інтересом і тут зіграла з українцями злий жарт.
На цьому загальному тлі провалу суспільного інтересу всюди, де тільки можна, байдужості співгорожан до свого майбутнього, і я раптом утнув те, чого ще рік тому не міг навіть уявити, коли вперше поїхав на море за кордон. Хай яка це відносно невеличка сума, мені ще зовсім нещодавно на ум не могло спасти витратити її на себе, на свої розваги, причому використати так нераціонально, на якийсь безглуздий відпочинок. Та знову, озираючись назад у спробі відновити хоч якийсь внутрішній жаль чи якесь розчарування з приводу цього, що його напевно відчував би ще рік тому, не можу знайти нічого іншого, тільки байдужість.
Ці зміни за собою я став помічати одразу, в швидкому процесі падіння суспільства навколо, коли в горах новітньої політологічної літератури став гарячково шукати нових відповідей на старі питання, що здавалися мені розв’язаними ще за часів далекого студентства, і вважалися нерухомими, наче та життя міцна основа, що рухнула разом з впалим мовним стандартом. І, здається, я знайшов ці нові відповіді, ба ні, краще сказати, нові напрями відповідей. Навесні навіть запоєм переклав одну важливу книгу на цю тему, що мала б бути цікавою українським читачам саме на хвилі виборів, але в дуже повільному видавництві затримали її випуск на невідомий час.
Я збайдужів до демократії як типу політичної структури, межові ліхтарики того ж Роулза чи Габермаса чомусь перестали світити. Вже мертве не помре. Швидка перевірка на так званому політичному квадраті-компасі зробила внутрішні світоглядні зміни більш наочними. Десятиліттями моя позначка стояла нерухомо на одному місці діаграми серед поміркованих класичних лібералів, а тепер суттєво хитнулася вправо, ледь не до лібертаріанства (гм, сердобольного лібертаріанства?), в бік ще більшої економічної і політичної свободи. Скажімо, тепер не знаходжу жодного виправдання існуванню державних наукових чи освітніх організацій. (Той же провал мовної реформи змусив мене щиро бажати, щоб ані копійки з моєї кишені не йшло більше на фінансування навіть мізерних зарплат тим халтурникам, хто це паскудство накоїв, і тим, хто їх навчав.) Почало викликати зле обурення постійне збільшення під різними облудними приводами присутності держави там, де її не має бути взагалі, що раніше сприймалося нормально як незмінний фон посткомуністичної країни в переході. Сама ідея переходу звідкись кудись замінилася уявленням нестримного падіння всього навколо. Втративши разом з чуттям єдності мовного простору чуття єдиної родини, я втратив будь-які симпатії до її уявного членства, будь-які прихильності позаекономічного характеру, ніж формальний розрахунок за надані послуги. Чек, будь ласка.
Зміни ще тривають, і куди вони призведуть, ще не збагну. Не знаю, чи вистачить сміливості пройти їх без скочування в цинізм, з тим, здавалося б, незгасимим запалом віри в розум, в раціональність, що супроводжував мене завжди. Проте вони неминучі.
Зміна курсу (рік 2019)
Діаріуш або тиск слова 
Так я й знала, що ваш правописний ригоризм зрештою не доведе до добра. Сумно, що ви самі собі закриваєте можливість отримувати задоволення від все ширшого потоку україномовного контенту, і це саме тоді, коли видавництва фонтанують перекладними новинками. Навіть якщо декотрі експериментують із правописом, то зрештою, зміст важливіший, і правописні варіації не впадають в око, якщо навмисне себе не накручувати. От я останнім часом значно спокійніше сприймаю проєкт, дедалі частіше натрапляючи на нього в мережі, хоч сама не вживатиму цей варіант, принаймні поки що. Але не виключаю, що, якщо він пошириться в текстах, то зрештою витіснить звичне проект, і якщо це станеться, не матиму нічого проти. Загалом, я терпимо ставлюсь до варіативності, адже в межах колективного вжитку все одно зрештою відбудеться відбір, який забракує непопулярні варіанти, навіть якщо вони підтримуються в правописі. До того ж у цифровому світі роль правопису все слабшає, ми це вже обговорювали. За таких умов значно ліпше було б навчитись спокійніше ставитись до розбіжностей, бо якщо відключатись від всього, що викликає у вас правописну незгоду, то зрештою ви цим найбільше зашкодите самому собі.
Прикро, що правописна нетерпимість зрештою обернулась відкиданням демократії. Дуже шкода, якщо перетворитесь на диванного мізантропа, ображеного на весь світ. Мовляв, правописна реформа пішла не так, як хотілось? Значить, не потрібно фінансувати наукові й освітні організації. (Цей ваш висновок – просто класика абстрактного мислення в гегелівському сенсі). А от коли вам світили межові ліхтарики Роулза і Габермаса, ваші міркування були значно раціональнішими. Так що ліпше не збивайтесь з курсу ліберальної демократії :) Розумію, що в хвилини відчаю вам не до раціонального мислення, але все ж таки, невже вашу віру в демократію і в нашу країну здатна підірвати якась невдала реформа? Я завжди по-доброму заздрила вашій стійкості й оптимізму, і тепер, коли українізація повільно, але твердо поширюється, особливо сумно спостерігати вашу зневіру.
І ще, можливо, прочитайте (чи перечитайте) “Просвітництво сьогодні” С.Пінкера – це чудовий засіб від песимістичного умонастрою. Або спогади дисидентів: коли нагадаєте собі обстановку тієї епохи, за якої у них все ж таки не опускались руки, то побачите, що ваше правописне бідкання – це просто дрібничка. Десять років тому, невдовзі після перемоги Януковича, я звернулась до Лісового з розпачливим питанням: що тепер робити? Він відповів мені в дусі “зберігайте спокій й лупайте сю скалу” (не дослівно, але суть така). Та найбільше мене підбадьорив (і трохи присоромив) сам тон тієї відповіді, відчувалось, що Лісовий пережив часи, коли загрози були значно серйознішими, і це мене змусило інакше глянути на хвилю лементу, яку тоді здійняла наша патріотична публіка.
Comment by criticalthinkerua — January 6, 2020 @ 04:19
Ми вже неодноразово обговорювали питання саме відбору при прескриптивному втручанні й конформізмі тих, над ким ставлять експерименти, цілком недемократичні експерименти, от як раз при такому погоджуванні з тим, що хтось десь має це право визначати норму вам. Коли десь владою накидають суспільству варіанти, навіть найдивніші, це ніколи не матиме наслідком «забракування» чи «визнання», адже сфери, в яких додержання накинутої норми обов’язкове, а недодержання якимось чином карається, не дадуть цього зробити. Тут проявляється найбільша непослідовність вашої позиції примирення з насильством, що ви приймаєте водночас за належне як прескриптивізм владного втручання, так і дескриптивізм відхилень «знизу», тобто продукування текстів проти авторитету першого накидання.
Звісно, «мова — справжній фашист» (Барт), а простій людині при фашизмі краще бути конформістом, ніж наражатися на репресії, з чим ви легко погоджуєтеся, радіючи натомість, в якості заспокійливого, розширенню території української мови. Але це радість дуже сумнівна, наче радість від загарбання чогось, що ще треба буде утримати. Відхилення стають штучними перешкодами накопиченню письмової культури, значні зусилля з подолання варіантів при кожній письмовій комунікації йдуть намарно. (Англійською, скажімо, можна спокійно видати тексти хоч сторічної давнини, українською навіть сучасні інколи неможливо читати без адаптації.) Саме з цього раціонального міркування, а не з мізантропства, тим більше не з ідеалізму, випливає твердження про непотрібність фінансування державних інститутів, що не виконують своїх функцій. Їх фінансування завжди було під сумнівом, коли зникла потреба, з одного боку, в промиванні мізків населенню, а з другого, в підготовці спеціалістів для державної планової економіки. Та поки вони були нешкідливі, з існуванням цих наукових богаділень, залишків совка, можна було миритися, але коли вони одверто шкодять суспільству за державний же рахунок, їхня підтримка виходить за всі розумні межі. Все-таки, Фейєрабенд правий — наука має бути відділена від держави. Інакше вона перетворюється на свою протилежність, додам я, перебираючи при підтримці влади функції антинауки, що не досліджує, не вивчає, а постановляє.
Comment by maksymus — January 6, 2020 @ 06:44
> недодержання якимось чином карається
Досить проблематично якимось чином покарати користувачів цифрових технологій. Ми вже живемо у світі, де більшість контенту генерується самими користувачами, а ви ще міркуєте так, ніби державні видавництва і далі мають монополію на друковане слово. Зрозумійте нарешті, що зараз кожен сам собі журналіст, автор і видавець. І я вже колись зазначала, що мене значно більше насторожують не правописні варіації різних редакцій і ЗМІ, а ресурси, де розміщуються тексти, перекладені електронним перекладачем. Але сама поява таких ресурсів свідчить про те, що інтернет-простір чхати хотів на якісь правописні регулятиви. Загальну норму в цифровому світі визначатиме мода, яка складатиметься як результат конкурентної боротьби різних варіантів. Так що звикайте до правописного плюралізму.
Comment by criticalthinkerua — January 6, 2020 @ 13:11
Покарання цілком матеріальні, і покарання за невикористання української та недотримання правописних норм уже прописані законодавчо. А також візьміть до уваги ті звичайні покарання, про які я неодноразово зауважував: оцінки в школі, прийняття на роботу та складання іспитів і т. д. Ну, а про плюралізм завжди цікаво подискутувати з умовним начальником (екзаменатором, директором) та інструкцією з міністерства.
Коли ви кажете про плюралізм, то не враховуєте існування величезних пострадянських державних секторів, до яких належать і державні інститути освіти, науки, влади, де орфографічні норми це не щось, віддане на відкуп моді.
Comment by maksymus — January 6, 2020 @ 17:04
Я ж якраз працюю в державній освітній інституції, так що можу зацінити наївність ваших уявлень про дотримання інструкцій :) З правописом ніхто особливо не заморочується й не збирається заморочуватись, та навіть якби й було бажання, то перспективи все одно примарні, бо у вузівському видавництві через постійне недофінансування бракує редакторів, тож вже склалася стійка традиція, що правописні питання теж віддані на відкуп авторам.
Коли минулого року проходила курс підвищення кваліфікації, який проводила кафедра психології та педагогіки, то в матеріалах однієї викладачки натрапила на досить велику кількість помилок – від просто опечаток до невдалого перекладу. Після заняття я підійшла до неї і зауважила, що невичитані слайди, на декотрих з яких по дві-три помилки, дещо заважають сприймати матеріал. Вона не розгубилась, сказавши, що пошук помилок стимулює увагу. Звісно, було очевидно, що вона просто з’їхала з теми, але я звернула увагу, що декотрі інші слухачі сприйняли мою ремарку досить скептично, як спробу причепитись до дрібниці. Причому на слайдах були явні помилки, а не правописні варіації. В інших ситуаціях теж не раз помічала спокійне ставлення до правописних розбіжностей. Тож, мабуть, у вас просто гіперчутливість, і було б помилкою поширювати її на інших. Якщо дев’ять із десяти слухачів не надають ваги правописним розбіжностям, то жодних покарань в межах державних інституцій не буде, які б інструкції не спускались згори.
Comment by criticalthinkerua — January 7, 2020 @ 03:57
Махновщина і невиконання положень закону не скасовує закон. Навіщо далеко ходити? На найвищому офіційному рівні на сайті Кабміну іґнорують свою ж реформу, запущену їхньою ж постановою, а на сайті МОН додержуються майже всіх огидних змін. На сайті «Української правди», недержавне видання, що вирішило бігти поперед поїзда, прикольно пишуть екс- без дефіса, а от правила для топ-, особливо з числівниками, не дочитали. Сама небезпека для учасників письмової комунікації, коли над ними вже висить загроза адміністративного покарання, прописана в законі «Про мову», може зіграти в будь-який момент.
У вашому прикладі характерно те, що взагалі доводиться «з’їжджати з теми» чи виправдовуватися за помилки. Це річ абсолютно неможлива і незрозуміла, якби справді помилки не мали значення чи не надавали ваги. Адже помилки це завжди помилки відносно якоїсь визнаної всіма норми, а не просто самі по собі. І те, що всі у вашому прикладі за замовчанням розуміють, відносно чого помилки, тобто визнають правомочність встановлених згори норм, і створюють той тиск, насильство, підважуючи заяви про плюралізм.
Comment by maksymus — January 7, 2020 @ 08:31
> всі у вашому прикладі за замовчанням розуміють, відносно чого помилки
У прикладі ж ішлося якраз про те, що дехто, можливо, навіть не помітив помилок, або помітив значно менше, ніж я. Розумію, вам важко уявити, що хтось на таке може не звертати увагу, але ви ніколи не замислювались над тим, що може саме ваш спосіб сприйняття нетиповий? Я от, наприклад, не помічаю розбіжностей на сайті укрправди, і навіть якщо щось впадає в око, це мене не дуже зачіпає, бо мене цікавить в першу чергу зміст, а така установка допомагає не зациклюватись на правописних особливостей. Це значно полегшує сприйняття. І, думаю, більшість читачів теж дотримуються такої установки.
Comment by criticalthinkerua — January 7, 2020 @ 13:19
Знову ви випускаєте важливий момент — ті, хто свідомо міняють щось у своїй практиці, ризикуючи наразитися на тих, хто помічає зміни, дотримуються протилежної установки, ніж ваша. Позиція «яка різниця?», та сама позиція, що була озвучена тиждень тому Президентом, завжди працює тільки в одну сторону, коли тим, хто це говорить, різниця чудово відома і помітна.
Comment by maksymus — January 7, 2020 @ 16:37
Щодо «проєкту». А чи правильно роблять прихильники змін, переносячи це суто правописне етимологічне підрівнювання графіки ще й на вимову? Коли свого часу з української абетки викинули літеру Ґ, що потягло за собою зміни в написанні ряду слів, їх вимова (чи, принаймні, частини з них) лишилась незмінною — навіть з «русифікованими правописами» орфоепічна норма вимагала ґекати там, де літера Ґ більш не писалась, що тривало аж до її відновлення на початку 90-х. Добре, правопис вимагає писати «проект» як «проєкт», але це норма написання, а не вимови. Орфоепічну норму торік ніхто не реформував, здається. (Чи знають взагалі призначені державою мовознавці, що таке орфоепія?..)
Щодо демократії. Можете вважати мене прихильником теорії змови, але чи не намагаються нам впарити під її виглядом двопартійну систему з двох поганих варіантів, позиціонованих як «прозахідний» та «просхідний»? Адже перемога того, хто переміг, була б неможливою без «зачистки» електорального поля від головних конкурентів, до чого доклав руку той, хто був при владі. Протестний електорат (який би неминуче виник) рівненьким струмочком було спрямовано до найабсурднішого, здавалось би, кандидата. Але чи справді найабсурднішого?.. Українська демократія давно вже йде до монополізації влади невеликою кількістю «партій» або «кланів» — зараз, схоже, основних-самодостатніх залишилось усього дві, які, підрівнявши законодавчо правила гри під себе, далі можуть грати в «як не ти, то я» й піарити одна одну страшилками про «посадки». Чи демократія це? Ну, дивлячись що ми називаємо демократією…
Щодо варіативності. Вона була б можливою при рівних умовах гри. Ну от не пре мені та дерев’яна мова, зараз пропонована як «правильна» й «нормативна». Добре, кількість книг збільшується, але чи є в мене вибір між книгами, написаними комфортною для мене традиційною мовою та дерев’яним «новим правописом»? Чи зможе, зрештою, сучасний письменник або перекладач надрукувати таку книгу, орієнтуючись на читача назразок мене? А якщо закон забороняє видавництвам комерційно використовувати інший український правопис, окрім нормативного?..
Comment by P.Y.Python — February 7, 2020 @ 11:40
Зміну орфографії вважають наказом змінити вимову, орфоепію, коли не довчили шкільне правило «як чуєцця, так пищецця» (ой, -ться :-)). Мене неабияк цікавить, як саме дадуть раду зі стандартною вимовою [проект] в наступних орфоепічних словниках. Для російської мови, яку реформатори в цьому випадку взяли за зразок, проблем немає, вимова і написання розведені, але в нас створили на рівному місці.
Про офіційні проблеми введення правопису ми ще на практиці дізнаємося, коли мова документів буде ще більше відрізнятися від розмовної та мови недержавних видань. Якщо досі не зважали, то при накиданні того, що мові не властиве, і надалі на рекомендації владних структур зважати не будуть.
Comment by maksymus — February 7, 2020 @ 11:56
Наче ми мали гідних Президентів.
Comment by drewndia — January 7, 2020 @ 13:04
Ех, знов наговорюєте на ПЦУ.
Comment by TheDarkMax2 — February 11, 2020 @ 08:38
Та вони самі на себе наговорили, коли відмовилися від єдино можливої для української ієрархії назви «Українська».
Comment by maksymus — February 11, 2020 @ 09:20