Цілий тиждень у Києві зранку й майже до другої половини дня стоїть густий туман. Збіглося кілька причин, серед яких незвично тепла погода кінця жовтня, унікальний антициклон, що ніколи не спостерігався в цю пору року, та сезонне настання часу палити опале листя на городах.
Остання причина суто людська. Сотні тисяч українців, не зважаючи на заборони й певний моральний осуд, починають у цей період проводити у себе на городах ритуал спалення листя. Ця причина є ідеальним прикладом проблеми колективних дій.
Проблема викидів — це та сама проблема безбілетника, проблема добровільних внесків в касу взаємодопомоги чи громадська активність, аж до забруднення голосування включно. Коли особистий внесок у колективне добро може робитися, або ні, залежно від співвідношення вигод та витрат. Хоча всі чудово знають, що палити листя погано, що спалення спричиняє викиди в атмосферу, але особисті вигоди перевищують витрати на організацію вивезення чи перетворення листя на компост у себе на землі. На боці обмеження спалювання мораль, потенційний штраф, мізерний виграш в чистому повітрі у себе на ділянці, тобто ті речі, граничний дохід од яких стрімко зменшується зі збільшенням групи, що виробляє і споживає суспільних дібр. На боці продовження спалювання залишається вигода економічна та практична матеріальна та моральна безкарність через те, що у великій групі знайти й покарати спалювача зв’язано з певними труднощами. При цьому, якщо якась людина з альтруїстичних міркувань перестає спалювати особисто, то через її загалом мінімальну участь у забруденні нічого не виграє, але продовжуватиме зазнавати витрат, спричинених загальним спалюванням.
Ситуація, здається, патова. Її практично неможливо розв’язати на горизонтальному рівні індивідуальних дій. Бо, скажімо, чим більше альтруїстів братимуть на себе витрати, тим краще далі почуватимуть себе еґоїсти, зазнаючи менше морального та матеріального тиску. За їхній проїзд «зайцем» уже сплачено. І буде сплачено, незважаючи ні на що. Виходить, раціональна поведінка окремої особи це не додавати нічого до спільного виробництва суспільного добра, а продовжувати користуватися ним, спалювати в своє задоволення, продовжувати їздити «зайцем», витрачати соціальний капітал добровільних об’єднань, забруднювати своїм необізнаним голосом виборчі урни.
Проте спільний інтерес залишається в тому, щоб дихати разом чистим повітрям. «Як ви смієте!» — кричить у порожнечу колективної безвідповідальності за забруднення дівчинка з трибуни ООН до світових політиків, котрі останні в цьому ланцюжку споживачів колективного добра. Це теж технологія стимулювання. Проблему колективних дій можна розв’язувати в два способи, збільшуючи витрати окремого забруднювача: морального засудження, коли спалювач, «заєць» чи виборець-невіглас нестиме більші моральні витрати від своїх дій, та матеріального покарання, коли співвідношення матеріальних витрат та вигод стає не на користь забрудненню. Ідеологією та копійкою.
Утім, проблему колективних дій можна розв’язати тільки колективно.
Діаріуш або тиск слова 