Залиште Шевченкові шапку!

 
Мене неприємно зачепила «мистецька» акція з перемалюванням портрета Шевченка під упізнаваних персонажів сучасної масової поп-культури на станції метрополітену. Навіть не тому, що це надто вже нагадує розмальовки ілюстрацій у підручниках занудьгованих двієчників. Довбень, котрий влаштував це паскудство, чудово про себе все розповів журналістам у провалених відповідях на елементарні запитання про обставини життя поета. Одразу вияснилося, що постать самого Кобзаря йому глибоко байдужа, тобто не йдеться про жодну «популяризацію», а так, з нудьги «приколотися» на тему. Скільки ще треба поколінь школярів, кожне з котрих палить свій «Кобзар», щоб це нарешті стало заяложеним загальним місцем. Ну, спалив, як тисячі й тисячі до тебе, і що далі?

Звісно, байдужим невігласам надто складно просто поцікавитися, дізнатися, що мужицьке вбрання для Тараса Шевченка було образом. Він, як професійний художник, творив свій життєвий образ цілком свідомо, ретельно добираючи в текстах, в творчості, в поведінці, в одязі для фотографій та автопортретів тих деталей, що сам хотів і вважав за потрібне. Коли в очікуванні звільнення запустив бороду (солдат з бородою!), коли одягав на модний костюм кожух, щоб сфотографуватися, навіть коли в цілком цивільному вбранні ставив шапку на стіл, аби позначити момент. І такий образ був зовсім не випадковий. Це сьогодні вишиванкою чи хіпстерською борідкою нікого не здивувати, а в ті феодальні кастові часи за саме носіння «мужицького» вбрання тих, хто не належав до селянства чи купецтва, могли арештувати яко неблагонадійних.

Та марно обсміяна невігласами шапка «селюка», «свинопаса», чи що там іще накидають знічев’я, це і був виклик, революційної напруги виклик, добре зрозумілий сучасниками. Збагнути це можна тільки з мінімумом цікавості до постаті, котру беруться замалювувати «квантовими» перетвореннями.

Пастка фальсифікацій

 
Якби мав більшу аудиторію і якісь вбудовані інструменти для голосування, то перед цими виборами зацікавився б тільки одним питанням приблизно такого змісту: «Чи хотіли б ви перемоги свого кандидата за допомогою фальсифікацій і підкупу, якщо в іншому випадку точно проходив би інший претендент?»

Сам відповів би, що в жодному разі, бо до цього спонукає мене тверде переконання, що важливі не прізвища, не обличчя, а принципи демократичної виборчої системи. Адже особа, котра переможе після фальсифікацій, і переможці без них — дуже відрізнятимуться своїми можливостями. Бо ці можливості надають не персональні якості, а леґітимність посади. Леґітимність можна пробувати замінити насильством, підкупом, державною пропаґандою, всіма тими зворушливими засобами авторитарних режимів. Проте такі речі, що руйнують країни, проїдаючи вже зараз їхнє майбутнє, себе не виправдовують у тривалій перспективі.

Напевно, я поспішив би з такою відповіддю, вона була б не зовсім щира. Хай які тверді погляди, вони завжди вступатимуть у протиріччя з особистим ставленням. Адже неприємні обличчя мають значення. Я це з усією гостротою відчув, передивляючись кадри деяких з’їздів. Скажімо, обличчя представників теперішнього уряду мене зовсім не задовольняють. І це незадоволення настільки сильне, що переноситься і на ставлення до президентських кандидатур. Якби можна було розділити… Але неможливо з різних причин, і от мені самому доведеться вирішити, що робити.

Отут, на межі особистого відчуття і принципів ховається найбільша пастка. Голос виборців щось означатиме тільки в прозорій системі, інакше виборці втрачають все через погодження з порушеннями. У підроблених виборах голос не має значення, хай як подобається чи не подобається результат саме цьому виборцеві. І принциповою цифрою на цих виборах, як і на всіх попередніх українських, залишається не відсоток переможців, а відсоток тих горожан, котрі готові миритися з виборчими порушеннями з боку навіть приємних представників.
 

Лампове світло

 
Виділений магазинами ґарантійний термін першої заміни лампочок розжарювання переважно вже вийшов, можна підбивати підсумки. Перехід на світлодіодні (LED) лампочки виправдав себе повністю. Приблизна економія в платіжках за електроенергію складає кожного місяця 20-25 % попередніх витрат. За цей час кілька лампочок перегоріло, всі були без проблем безкоштовно замінені на аналогічні, кілька лампочок на загальних сходах вкрали нещасні сусіди. Попри додаткові витрати, вже півроку як вийшов у плюс, і виграш усе збільшується.

Окрім суто грошової економії, треба відмітити загальне поліпшення рівня освітлення в квартирі, оскільки тепер можна не зважати на обмеження світильників, добираючи всюди саме такі параметри, які потрібні. У світлодіодних лампочок колір і світловий потік непоєднані, це дозволяє гратися з вибором для конкретних потреб. Великою зручністю також виявилося збереження купи часу на заміну, адже за цей же період довелося б купувати й лазити замінювати десь утричі більше перегорілих вольфрамових.

Світлодіодні добре переносять часте вмикання-вимикання, але гірше тривалу роботу й неякісний струм. Помітив, що практично всі перегорілі лампочки висіли в загальному під’їзді, тобто вони світили по півдоби кожного дня весь час у запліснявілих патронах з поганою комунальною проводкою. (Звісно, в під’їзд я купував найдешевші, що теж, напевно, мало значення.) Згоріла ж передчасно світлодіодна лампочка в квартирі стала сиґналом замінити застаріле підключення.
 

Вакарчук вигулькнув

 
Святослав Вакарчук, котрому вистачило здорового глузду не висуватися в Президенти, начудив у своєму програмному (?) зверненні (УП, 6 лютого 2019). Перший крок у політиці з провалу.

До кого звернення про «небезпечнй токсин» «невиконання обіцянок»? Уявіть собі всю комічність — до політиків! Тобто політики мають раптом прозріти і нащось обмежувати себе під час кампаній у невиконуваних обіцянках. Це наче помилка авторитарного мислення. Кумедно звучить заклик «Поставити край!» Якщо виборці загалом ставляться до невиконання обіцянок спокійно й не очікують од вибраних осіб виконання, то політикам немає жодного сенсу знижувати градус обіцянок. Звернення Вакарчука мало б бути до виборців. Не з того боку підходить.

«Нам потрібна нова політична культура. Нам потрібна чиста політика». — Гм, «нам» — політичній групі Вакарчука? Чи просто абстрактним нам?

«Ті, хто були при владі… до влади мають прийти молоді професіонали, люди майбутнього, для яких справедливість та державні інтереси – понад усе». — Змішано різні категорії. Де молодий професіонал може здобути професіоналізм, як не при владі? Та й загалом молодий політик це часто тільки зручна ширма для старих інтересів. А справедливість і державний інтерес лежать узагалі в протилежних місцях.

«…новий Виборчий кодекс». — О, дуже цікаво! Новий виборчий кодекс це ключовий спосіб зміни режиму імітаційної демократії. Напевно, далі має бути про те, як завдяки змінам виборчої системи можна збільшити леґітимність представництва й убезпечити відокремлення виборців від ухвалення рішень. Виборчий кодекс має створюватися в розрахунку на те, що всі виборці мають однакові права з погляду держави, незалежно від усього іншого. Авжеж, щось я розмріявся…

«Мажоритарка скасовується як така». — Р-раз, і мимо. Теза прямо засвідчує протилежний напрям. Саме мажоритарка, при всіх недоліках, забезпечує прямий зв’язок населення з обраною владою.

«…27 регіональних, межі яких переважно збігаються з межами областей». — Два, і знову мимо. Пропозиція веде до феодалізації, людина належатиме до держави не напряму, а через штучно створений феодальний реґіон. Зменшувати треба межі представництва, позбавляти області функцій губерній.

«Висувати кандидатів мають право тільки партії». — Знову не туди. Обмеження конституційного права особи обиратися і бути обраною.

«Підкуповувати виборців,… стане значно важче… бо мандати будуть розподілятися в округах, які в середньому в десять разів більші…» — Які прекраснодушні благоглупості. Збільшений округ означатиме відсікання не тільки непартійних кандидатів, а й усіх чесних невеликих партій, що не здатні концентрувати в десять разів більші кошти й живуть на внески. В наших умовах це повне відсікання всіх ідеологічних партій, прямий шлях до панування іменних олігархічних блоків.

«Кандидати більше не зможуть вигравати вибори як “незалежні”, а потім приєднуватись до фракції партії…» — Узалежнення представника від партій й унезалежнення від виборців. Чудова дурниця.

Добре, коли молоді політики зрештою розкривають рот і говорять. Те, що запропонував Вакарчук, це дивовижне безумство. Відокремлення виборця від представництва, нищення самостійності депутатів, відсікання партій, котрі не фінансуються великими капіталами. Це шлях, що йому стоячи аплодуватиме той старий токсичний політичний клас, проти якого був весь пафос звернення.
 

Ворон наш, вискочка

 
Жанр коротких британських гумористичних серіалів захопив мене дуже давно. Ще за часів залізної завіси продукція Бі-бі-сі чи «Темз телевіжн», що дивним чином проходила радянські цензурні обмеження, вражала незвичним поглядом, наче підтверджуючим численні анекдоти про особливий гумор.

З останніх телевізійних продуктів ніяк не можна пропустити чудовий сатиричний міні-серіал «Ворон-вискочка» (Upstart Crow, 2016-), знятий автором уже класичної «Чорної гадюки». Назву досить вдало перекладають через радянську гумористичну кіноцитату «Вільям наш, Шекспір», бо наш масовий глядач точно не зможе впізнати відому фразу про Уїльяма Шекспіра, «вискочку, ворона, прикрашеного краденим павиним пір’ям» (Р. Ґрін, 1592). «Ворон у павиних пір’ях» це настільки невпізнавана цитата, що навіть російські автори словників крилатих висловів, знаходячи її в Чехова та Гончарова, не припускають іншого джерела, ніж байкар Крилов (*).

Серіал камерний, побудований на театралізованих діалогах у кількох невибагливих декораціях. Просто неймовірно, як англійці люблять себе, свою історію, як шанують своїх геніїв! Навіть у гуморі, часто дошкульному, вони виявляють цю безмежну любов і повагу до Шекспіра. Серіальний Уїльям — комічний самозакоханий персонаж з величезним еґо, котрий твердо знає, що він справжній геній усіх часів, і хоч що він напише, ставатиме шедевром. І це підтверджене переконання, зрештою, поділяють як автори за кадром, так і приймають глядачі, що додає градуса комічності відповідним реплікам.

Оточення створює ідеальний сценічний світ: неграмотний слуга Боттом, чиє прізвисько (bottom) говорить само за себе, донька власника лондонського будинку Кейт стає наче поглядом сучасної емансипованої жінки на британський «золотий вік», колеґа-пустун Марлоу не пише за Шекспіра, як у численних конспірологіях, а навпаки, це Шекспір пише за нього, архіворог Роберт Ґрін, заздрісний драматург-чиновник, бездарна трупа Бербеджа, а також традиційна родина Уїльяма в сільському оточенні Стратфорда…

Тут акуратно зроблено все, специфічна мова, постійні прямі й приховані шекспірівські алюзії, комедія ситуацій, злободенна сатира, що висміює цілком сучасні теми. Належні компоненти вивірені наче на вагах, що буває дуже нечасто. Чекатиму наступного сезону.