Київ, температура повітря (°С)

 

 

 

---

 

Стрічка випадкових новин @maksymus
 

Подяка волонтерам за додатковий день

 
Для далеких від фронту спостерігачів може здатися дивним, що й тут, після доволі частих змін, переміщень, перетасовок, переозброєнь тощо, настає рутина. Це та ж, точнісінько така сама рутина, що й в звичайному житті. От щойно все було наче нестримна лавина, що несеться невідомо куди й накриває з головою, і треба робити неймовірні зусилля, щоб тільки не занесло, а тепер день схожий на день. І все повторюється знову. З маленькою поправкою на обстановку, що тут кожний день може стати останнім, якщо вчасно не встигнемо змінитися…

І вчора ми залишилися живі й продовжуємо тримати позицію тільки завдяки одній невеличкій коробочці, надісланій напередодні волонтерами. Хай це буде політичною рекламою, але просто сухий факт, — переданий завдяки Фонду Порошенка невеличкий сканер дронів нас врятував.

Штатні підрозділи протиповітряної оборони мало де встигають. На нашій ділянці небо взагалі не прикрите, і ворожі безпілотники просто висять над головою годинами. Виглядають цілі, наводять тощо. Їх не тільки не збивають, ба навіть про те, що вони там є, часто не повідомляють, бо не знають. Саме через це неподобство була безглуздо втрачена моя попередня позиція, засвічена й обстрілювана майже з першого дня. Розумію тепер, чому за переказаними колись розповідями дідуся для артилерії така небезпечна й ненависна була німецька «Рама», літак розвідки часів Другої світової. Але її хоча б було видно і чути.

Підрозділи на землі намагаються комунікувати між собою, передаючи свої випадкові спостереження за небом. Але неповоротка повільна армійська структура довго пережовує інформацію і передає її по своїй довгій травній системі, перш ніж зреаґувати. Постійно повідомлення приходять запізно.

Учора ж подарована коробочка-сканер частот стала нашим особистим радаром, попередивши про те, що над нами зараз літає Суперкам. За Суперкамом вбивчу естафету перехопила Зала. І так кілька годин. Звісно, вони висіли так високо, що не видно. Але з приладу ми знали частоту та силу сиґналу, приблизно відповідну дальності. При цьому штатні канали інформування цілий день мовчали. Почни ми працювати, і цю позицію довелося б залишати, бо від нас би вже не відстали.

Тому залишається тільки безмежна вдячність за подарунок. Вдячність організаторам, фінансуванню, таланту розробників, котрі помістили в цей, зроблений кустарно на 3D-принтері прилад всю потрібну складну електроніку, хитре програмне забезпечення. Ми вистояли ще один день завдяки вам.
 

Вавилонська лотерея

 
Натрапив на жартівливу пропозицію розігрувати в лотерею бронювання від мобілізації. Призовий фонд — бронювання або демобілізація. Неймовірно, яку глибоку проблему зачіпає ця, на перший погляд, поверхова забавка! Хіба що Борхесу снилося.

На війні багато випадковостей. Випадковість мобілізації, випадковість розподілів, випадковість потрапляння на ту чи ту ділянку, випадковість невизначеної демобілізації. Можна перетворити їх на систему, що дарує надію, починаючи з самого початку.

Хай стверджують, що нематеріальні лотереї аморальні. А чи морально суспільству перекладати тягар ризиків на певним чином обрану меншину? Чи морально проголошувати конституційну рівність, водночас позбавляючи за законом цілу групу горожанських прав? Повертаючись до війни, чи морально робити смертельно ризикові винятки, виходячи з вимоги суспільного добра? Скажімо, чому призовний вік не настає з віком набуття виборчого права? Чому від «загальної» мобілізації у загальному випадку звільняє «слабка» стать? Чому від мобілізації одних звільняють певні професії, а інших не рятує навіть звільнення за статтю? Чому звільняє кількість дітей? Хвороба? Чому звільняє вік? Суспільна відповідь на війну за своєю природою аморальна, змушуючи всіх переступати межі, тож лотерея бронювання нічого тут не змінить.

Варто тільки почати розігрувати мобілізаційну лотерею. А що буде далі, зрозуміло. Згідно з Борхесовою «Вавилонською лотереєю» гратимуть усі. І крім призового фонду буде створено штрафний. Призи у вигляді демобілізації доповнюватимуться примусовою мобілізацією. Білети переведення по ротації на полігони балансуватимуться квитками в окопи. Згодом навіть гроші не потрібно буде вносити. Класик прозрів усе.

Власне, ми і так живемо в цій нескінченній життєвій лотереї. І сьогодні прилетіло одним і не прилетіло другим…
 

Про зіпсований інтернет

 
На самому початку українського розділу я побачив у Вікіпедії безкінечний потенціал поєднання вільних людських знань та добровільних зусиль. Тоді вся попередня історія вільного Інтернету, що тільки поширювався з лабораторій, інститутів та бібліотек на загал, не дозволяла передбачити, що щось може піти не так. Але все пішло як пішло. Масовість знизила рівень. А кричуща ненейтральність статей на цікаві для мене теми нині відлякує, робить користування ресурсом неможливим.

Коли ж я особисто мав потребу щось у Вікіпедії переглядати? Пригадав! Коли помер Олег Васильович Білий, я хотів подивитися сучасну рецепцію журналу «Політична думка», де колись заробив свої перші гроші технічним редактором, і здивовано не знайшов відповідної сторінки. Один з перших незалежних наукових журналів, що поєднав у певний критично важливий час практично всю наукову гуманітарну еліту початку-середини 90-х, і фундаментально вплинув на саме становлення української політичної теорії, нині взагалі невідомий. А сторінка точно була колись, я пам’ятаю. Також не знайшов ще одну сторінку, яка точно була, про Український філософський фонд. Дивно. Якісь биті посилання залишилися деінде, а самих сторінок немає. Може, вандали постаралися видалити при потуранні неграмотних редакторів, не знаю. Та це неважливо. Українці не люблять свою історію ні давню, ні сучасну, не знають її, а тому не вважають за потрібне зберігати.

Згадати про Вікіпедію мав нагоду, натрапивши на інтерв’ю одного з її засновників, філософа Ларрі Сенґера. В цьому інтерв’ю суголосно з моїми спогадами про початок мережі зауважено, що її, тієї вільної, з відкритими можливостями, вже немає. Розмова велася про скандальні заяви колишнього виконавчого директора Фонду Вікімедіа Кетрін Мар, котра, як зізналася, «явно відкидала принципи «вільного та відкритого» Інтернету, співпрацювала з урядовцями, щоб цензурувати інакомислення, і взагалі відкинула концепцію об’єктивної істини на користь лівого релятивізму».

Ларрі Сенґер, відповідає на запитання журналіста, що був шокований, але не здивований:
 

Упередженість Вікіпедії, той факт, що певні точки зору систематично замовчувалися, не є чимось новим. Я сам про це писав. Але не знав, наскільки радикально висловлюється Кетрін Мар. Коли колишній генеральний директор Вікіпедії сказала, що «вільна та відкрита» Вікіпедія була якоюсь помилкою, що це призвело до поганих наслідків — відпала щелепа. Я не можу казати, що я дуже здивований, що вона так думає, але я здивований, що вона це сказала. (…)
 
І це просто фантастично, у поганому сенсі, що вона насправді виступає проти системи через те, що система «вільна та відкрита». Коли вона каже, що співпрацювала з урядом, щоб закрити те, що вони вважають «дезінформацією», це саме по собі означає, що система більше не є вільною і відкритою. (…)
 
Я скажу так: одверто обурливо, що нібито «безкоштовний і відкритий» ресурс, створений громадськістю, створений для того, щоб забезпечити нейтральне представлення поглядів на кожну тему, не просто був захоплений лівими, а й був кооптований урядом і працює з ним — 20 років тому я не міг собі уявити, що це станеться. (…)
 
Нам не потрібно було мати особливого бачення вільного та відкритого Інтернету. Це і був, власне, Інтернет. Така була його природа. Ми думали, що так буде завжди. Те, що нас захоплювало в Інтернеті, це те, що будь-хто міг публікувати будь-що, якщо це було законно. І поняття обмеження свободи слова ніде не було. У 1990-х і 2000-х роках демократи та республіканці змагалися між собою, щоб продемонструвати, наскільки вони підтримують свободу слова. Але, як філософ, я знав, що це не відбувається автоматично, що все може легко змінитися. Ми можемо втратити ці свободи.

 

Буденний метафізичний досвід

 
Нашу позицію інколи обстрілюють. На війні таке трапляється. Про один випадок, гадаю, варто розповісти.

Займали нове місце в спішці, нічого не встигли приготувати. Ще стояли морози, тому кілька днів, поки на ходу заривалися, довелося ночі по черзі проводити просто на позиції в машині, гріючись у посадці заведеним мотором. Мали цілковито покладатися на погоду, яка обіцяла тиждень хмар, що закривали нас від ворожих очей.

Натягавшись з розрахунком зрублених неподалік дерев для бліндажа, я сідав в автомобіль погрітися та зробити потрібні доповіді, записи тощо. І в останній день, коли все було майже готово, я робив все те ж, що й перед тим. Сидів, грівся, занотовував зняті з бусолі виміри для прив’язки. На постійну фонову канонаду на другий рік уже не звертаєш уваги, тут все було як завжди.

Раптом я почув внутрішній голос. Голос чітко промовляв до мене, наче не зв’язаний зі мною: «Вийди з машини!» Не дописавши на середині рядка, я, не роздумуючи, вийшов з машини на мороз, відійшов на кілька метрів, пересів під дерево поруч, щоб продовжити писати в блокноті. В цей момент пролунав характерний свист і негайно вибух. Перша ж касета Града розірвалася в десяти метрах, прошивши наскрізь моє авто, зокрема, розірвавши сидіння, де я щойно був. Підхопився, звично крикнув команду «В укриття!», пересидів обстріл, і продовжив буденну роботу далі.

Портуґалія як спогад про наше майбутнє

 
Цікаво з бліндажа на фронті на краю цивілізованого світу підглядати в привідчинену щілину у світ сучасної портуґальської політики: Васко Кейрос. Портуґалія для кого? Спокійна далека країна біля океану на іншому кінці контененту. А її проблеми — це й наші проблеми, тільки тимчасово відкладені війною за незалежність.

Портуґалія стала демократією півстоліття тому. Нині родова особливість демократій загального виборчого права, відмічена ще американськими батьками-засновниками, — вони закінчуються, коли населення усвідомлює, що можна наголосувати собі гроші, — довела до того, що портуґальці з тоскою згадують… монархію.

Кейрос уявляє, як побачили б теперішнє останні портуґальські монархи:
 

Зневірені, вони також побачили б суспільство, де ні геній, ні доблесть не цінуються, як колись, і де станом на 2020 рік принаймні половина десятимільйонного населення так чи так залежить од держави — 35% пенсіонерів, 10% державних службовців, а ще 5% одержують або допомогу з безробіття, або інтеґраційну допомогу. Вони побачили б країну з меншою кількістю молоді, ніж колись; вони побачили б насправді другу після Італії найстарішу країну в Європі, де 23% населення старше 65 років. І вони також побачили б, що, як і в багатьох інших демократичних і менш демократичних країнах, в Портуґалії відбуваються вибори і що ці вибори знову протиставляють старіюче населення країни її молоді. (…)
 
Так звані «люди похилого віку» є надійними виборцями, тоді як молоді такими не є, і тому цей збочений стимул ґарантує, що літні люди голосують, фактично, щоб накласти ренту на молодих через державу. Це відображається на намірах голосувати: люди старші 54 років непропорційно голосують за Соціалістичну партію, тоді як ті, кому менше 25 років, непропорційно за неї не голосують. (…) молоді люди голосують більше ногами, ніж бюлетенями. Це значна частина тих, хто утримується від голосування, і велика частина тих, хто залишає країну, відправляючись в інші країни-члени ЄС і за його межі. Кожний третій портуґалець у віці від 15 до 39 років покинув країну. Звичайно, найбільш освічені та успішні першими виїжджають у пошуках можливостей деінде. Ця похмура історія, в її широкому викладі, не є унікальною для Портуґалії чи навіть південної Європи, але стає все більш знайомою в старіючих суспільствах од Німеччини до Японії, якщо навіть не в США. (…) Таким чином, оскільки країна бореться зі старінням населення, відтоком мізків і молоді, вона також страждає від неможливості голосування за проведення структурних реформ. (…)
 
Функціональність демократії могла бути дивним артефактом величезного демографічного зростання XIX-го та XX-го століть, де збільшення відсотка молоді поєднувалося зі швидкими технологічними стрибками в багатьох різних сферах між 1870 і 1970 роками. Звичайно, в новій системі ми могли б зберегти пастки демократії, натомість першим кроком до відновлення є визнання того, що принаймні в Європі політична економія, де горожани досягають представництва своїх інтересів через голосування, давно мертва. Хай живе король!

 
Автор, уважно роздивившись навколо очима підданого давно зниклої монархії, правильно ставить діагноз. Старіюче населення, меншість молоді, на яку наголосований соціалізм перекладає все більше тягаря. Імміґрація як відчайдушний спосіб поповнити лави платників податків, що спрацьовує не так, як гадалося. Замкнуте коло, коли частина суспільства бере за допомогою демократичних процедур у заручники меншість, перекладаючи на неї економічний і політичний тягар і знищуючи тим самим майбутнє країни, закладена в саму політичну економію сучасної демократії. Про це виродження було відомо античним філософам на практиці численних різноманітних міст-держав, ми ж перевідкриваємо все заново на національних державах. Васко Кейрос правильно вказує на загальне голосування, як на джерело проблем.

Натомість монархічна оптика робить з автором той дурний жарт, що про нього попереджав видатний Ортеґа-і-Ґассет. Повернення в минуле, в світ до Педро, не призведе ні до чого іншого, ніж до світу, в котрому Педро неодмінно з’явиться. Тож ліссабонська площа, на котрій автор зараз розчулено роздивляється меморіальну табличку на місці вбивства монархів, просто поповниться ще однією табличкою.

Проблема непрацюючої і падаючої у всьому світі демократії, що все менше здатна захистити себе від сучасних технологічних, демографічних, політичних, ба навіть уже військових викликів, не вирішується поверненням минулих, таких же перевірено непрацюючих систем. Треба йти далі, розумно розв’язуючи проблеми, що ставить загальне виборче право, визначаючи підстави надання кому завгодно права «наголосувати гроші» (і не тільки: виборець здатен наголосувати війну, карантин, борг для наступних поколінь та що завгодно, — наголосувати не для себе!). Між ідеальною монархією, тобто владою одного голоса, одного царя-філософа, та владою, розмазаною на безликих усіх, можна і треба знайти той золотий баланс, коли ухвалені рішення будуть найкращими з можливих. І тут не повинні застилати очі уявлення про божественне джерело влади, хоч монархів, хоч зрозумілого як божество народу. Геній, доблесть, мудрість, освіченість, успішність, моральність — найкращі якості повинні винагороджуватися суспільством, а не каратися.
 

Не служив — не горожанин

 
Серед добровольців початку війни важко було знайти когось, хто голосував за Зеленського. Здається, в перший рік я нікого з таких навіть не зустрічав у полі. Може, відігравало роль моє упередження підтвердження, не знаю. Пізніше, з поширенням примусової мобілізації вони з’являлися, їх ставало все більше, але все одно, прикидаючи на око, тих, хто підтримував би зелену владу, у формі знайти складно.

Припускаю, що якась соціологія війни, на котрій будується внутрішня політика, добре відома на Банковій. Це б пояснювало, чому навколо мобілізації та демобілізації накручено стільки дивних обставин. Наче в суспільстві взято в заручники одних на користь інших. Якби ця очевидна соціальна несправедливість хоч якось була пояснювана, одна справа, але пояснень, як і в перші роки зеленої монобільшості, від влади годі почути. Провалена ще тоді комунікація з горожанським суспільством обертається зростанням напруги в час, коли це просто смертельно небезпечно для країни.

Відмічу в сторону, дещо втішаючись епістократичним розумінням процесів, що під час війни демократія як усезагальна участь у політиці сама собою злетіла. Вибори, представництво та под. імітаційні розкоші мирного часу тепер не працюють так само, як не працює загальна мобілізація як справді загальна. Залишається гола політика утримання влади. Гола політика як та рукавичка Термінатора привідкриває шарніри, на котрі, як на повітря, ніколи не звертаємо уваги.

Право без обов’язків — це привілей. Привілеєм не бути мобілізованими нині справедливо користуються особливо цінні для суспільства групи населення, заброньовані за законом ключовими підприємствами, особливо важливі елітні групи, скажімо, освітяни, а також важливі для моралі суспільства групи, як ті хворі та літні, турбота про кого має бути беззастережна. Навіть вибороне колись право без обов’язку все одно є привілеєм. Так, привілеєм завжди було і залишається право голосу для жінок, на яких не накладено мобілізаційний обов’язок. Для традиційного суспільства з його визначеними ґендерними ролями цей привілей цілком можна було б пояснити різною цінністю статей та різним призначенням у суспільній ієрархії. Для суспільства послідовно еґалітарного таких пояснень не може бути.

Таким чином війна й різна відповідальність перед нею у різних груп населення привідкрила неприємні для послідовних демократів основи суспільного договору. Всі на словах рівні, й вимагають до себе рівної поваги держави й суспільства, рівного розподілу суспільних дібр та рівних результатів, але от рівний внесок зовсім не вимагається. Про нього навіть не згадують.

Зелена влада на цьому полі, схоже, поки почувається пречудово. Переконаний, що при всіх заявах про зростання невдоволення серед військових ми триматимемося стільки, скільки буде треба. Всі розуміють, що поставлено на кін, навіть якщо в тилу про це забули. Лякалки про повернення зброї назад з області дурних фантазій. Тим не менш, навічно ситуацію розділеного суспільства заморозити не можна. Колись напруга несправедливості прорветься найбільш неочікувано. Треба подумати наперед, як можна збалансувати популярність прав та непопулярність обов’язків, щоб просто вижити як суспільству.

І тут нічого кращого у світі, ніж меритократичний підхід при балансуванні прав і обов’язків не придумали. Ми теж цей принцип визнаємо як абсолютний, коли бронюємо еліту від фронту. Меритократія повинна працювати і в зворотний бік, наділяючи тих, хто виконує смертельно небезпечні обов’язки з захисту, додатковими правами. Примус і винагорода, кнут та пряник. Кнутом є посилення мобілізації, поширення на хворих, наприклад; але також кнутом є і цілком раціональна ідея грошового відкупу від війська, визначення певного цензу заможності (читай, елітарності) для платника податків. Думка ж не тільки збільшувати кнут, а й підсолоджувати пряник, очевидна, її все частіше озвучують говорячі голови. (Почув буквально хайнлайнівський заклик обмежувати виборчі права тих, хто не воював, у виступі Георгія Туки на одному з досі вільних од провладного «Марафону» каналів.) Так, це напевно працюватиме, як працювало завжди. Не тільки класична іронія про клаптик з двома рабами має стимулювати. Реальність війни й нерівної участі в ній горожан має відбиватися і в результатах розподілу прав. Права не даються, вони заробляються. Цього вимагає справжня справедливість.
 

Вибачаюсь або Пацани не вибачаються

 
Щойно знову натрапив на давній припис не вживати при вибаченні вибачаюсь. Тобто не можна вибачатися, виправдовуватися чи виправлятися словами Я вибачаюсь. Цей припис настільки давній, наскільки тільки може бути. Для прикладу, Сергій Єфремов у своїй історії письменства (Т. 2, 1919) характеризує вибачаюсь як «класично-безграмотне». Уже тоді класично! Мало не всі, хто потім писав з культури мови, особливо з культури ділової мови, відзначали неграмотність, подаючи «залізобетонний» арґумент про колишній займенник ся та те, що не можна «вибачати себе». Які тільки риторичні ходи для припису не придумувалися порадниками для поборювання вжитку!

На диво, до хору заборонних порадників не приєднався Караванський, зауваживши, що в цьому випадку викидання питомо українського слова, широко вживаного класиками, є проявом гіперпуризму. Він також припускає, що тут маємо справу з хибно перенесеною з російської мови забороною, а також слушно наводить як контрприклад до логіки -ся дієслова молитися, цілуватися, вітатися, хреститися. Якщо є дієслово вибачатися, то воно у всіх своїх відмінках мало б вживатися вільно.

Цікаво, що в сучасному літературному вжитку вибачаюсь почувається так само пречудово, як і сотню років тому, незважаючи на всі порадники та гіперкорекції. Значить, тут щось більше, ніж помилка.
 

Не доходить

 
На десятому році війни в Інституті національної пам’яті раптом пригадали, що Михайло Булгаков «зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності і т. д.» І що його антиукраїнські твори критикували ще українські більшовики 20-х. Ото відкриття! Хто б міг подумати? А ми ж йому, паскуді такому, пам’ятник з кривою назвою поставили біля іменного музею в будинку Листовничого. А он воно як. Викрили нарешті прихованого ворога народу.

Якщо без сарказму, то прильоти ракет по засмічених імперською комеморацією містах зрештою прочищають мозок обивателям. Повільно, але невідворотно. Байдужі до того мешканці починають смутно здогадуватися, що між чужою міткою на їхній вулиці та прильотом ракети існує зв’язок.

Може, колись і до Ахматової наші неквапливі експерти з пам’яті доберуться. Її ганебне погруддя-мітка в центральному парку Міста означає тільки, що обстрілів було замало. Ще не доходить.
 

Так повинні робити ми

 
Це не ми, не ми, — заспівали наші керівники. Не вони, не вони, — офіційно повідомили світу наші союзники. Як можна, — в мирних містах обивателі жахаються самої думки про терор в таких же мирних містах, приміряючи можливість терактів на себе.

Наче сталося щось погане. В столиці безумного ворога, котрий другий рік кидає без розбору ракети по наших мирних містах та селах, стираючи їх ущент, невідомі влаштували гучний теракт. У країни-терориста, що погрожує світу ядерною зброєю, стало трохи менше людського та матеріального ресурсу. Самі плюси.

Нехай в мені говорить професійна деформація. Я давно не відчуваю якоїсь радості чи зловтіхи від убивства, як давно втратив мисливський азарт, успішно знищуючи техніку та живу силу противника. Противника потужного, страшного. Противника, котрий може перемогти, якщо його не зупинити, котрий влаштує в захоплених містах геноцид, як уже влаштовував. І суто арифметично збільшення його втрат, хай на зникомо малу величину, але зменшує цю можливість.

Поки війну веде централізована держава з її інститутами, з правилами ведення війни та под., терор себе не надто виправдовує. Дрібниця на тлі щоденних втрат на лінії зіткнення. Натомість, на що ж можна сподіватися в разі нашої поразки, як не на абсолютно такі ж акції застрашення в збільшених масштабах? Захоплена ворогом Україна була б просто змушена вдаватися саме до таких негуманних способів ведення війни без розбору. І краще на ворожій території. Бо іншого виходу не залишається. В кульбітах української історії антигуманний терор проти окупантів давно прописаний як непристойна, але неуникненна сторінка. Сторінка, яка засвідчує, що піднімати на нас руку зась.

Туман війни

 
Вийшло так, що моя вогнева позиція знаходиться в кількох кілометрах прямо навпроти одного з найбільш згадуваних за цей тиждень сіл. Але що саме там відбувається, можу тільки здогадуватися по напрямку та характеру безперестанної канонади. Туман війни. Безпосередній учасник, але не знаю практично нічого. Суто на слух визначаю, що, де, звідки, куди і як прилітає. Це життєво важливо, бо інколи залітає і сюди. Схоже, одне з наших сусідніх сіл зрівняли з землею КАБами; навряд чи щось могло там залишитися. Схоже, що бої за те згадуване село ще тривають, плацдарм не втратили. Але в якому вигляді розклад сил зараз — туман.

Акція проксі-леґіонів має для нас один очевидний наслідок — багаторазове збільшення інтенсивності обстрілів. У перші дні задля контрдій ще пробували заходити ворожі групи, але ми їх швидко розмазали. Для цього і стоїмо, хоча боєкомплекту по нас не шкодують. (Це ж треба було так ненавидіти весь світ, щоб накліпати цей безумно величезний запас вбивчого металу, що ніяк не закінчується.)

Хід війни опинився наче в точці біфуркації. Може все завершитися зразу і тут, залишивши самі руїни смуги розмежування по кордону та необхідність розтягувати фронт на тилові раніше області. А може сніговим комом дати поштовх горожанській війні у ворога: диктатури дуже нестійкі, коли стикаються з такими викликами, — і тоді наша війна закінчена. Бліндажні мрії…

Московський туман розвіється, українське сонце зійде!