Діаріуш або тиск слова

February 28, 2018

До біографії слова общерусский

 
До популярних, узагальнюючих працю всього життя тез про походження української мови «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», виголошених у Києві 1992 року, Юрій Шевельов написав додаткову статтю, названу ним «семантично-політичною» — Спроба біографії слова общерусский (язык) (1993). Цей додаток, що його потребу автор іронічно виправдав через староукраїнську барокову традицію поєднувати в інтермедіях драматичне дійство з весело-розважальним, насправді надзвичайно важливий. Історія слова й поняття «общерусский» є історією утвердження й руйнування імперського дискурсу, можна сказати, тієї визнаної парадигми, проти якої Шевельов здійснив цілу наукову революцію.

Нам корисно буде простежити за ходом думки й пошуками біографії слова. Починаючи дослідження від використання Шахматовим уже терміналізованого прикметника общерусский, повторюваного наче запобіжник для виходу за встановлені межі дискурсу, Шевельов йде і до витоків першої половини XIX ст., і до послідовного вживання початку XX-го. Не останньою мірою його цікавить політичне підґрунтя, консервативне чи ліберальне, і яким чином, як міняючись, слово з політичного лексикону переходило з табору в табір.

Читати запис про прикметник общерусский далі…

Advertisements

February 26, 2018

Власність і мова

Filed under: Культурологія, Мова, Політологія — maksymus @ 07:49

 
Прекрасна цитата одного з засновників соціології про певну відповідність власності й мови: «…мова просто встановлює цілковиту спільність, коли всі, вільно черпаючи із загального скарбу, спонтанно сприяють його збереженню» (О. Конт). Нижче пояснюючий витяг з відомого підручника Реймона Арона.

Наче готова відповідь літератору А. Куркову, котрий нещодавно виступив з типово колоніальними тезами про необхідність визнання «російськомовності» такою собі українською «культурною власністю» з наступною політичною метою використати цю інституційно привласнену українцями російську мову для боротьби проти московського самодержавства й «російського світу» (*). (Логіки в цьому повторюваному капітулянтському заклику, звісно, не треба шукати, це так огидно через російського письменника промовляє раціоналізований шкурний інтерес розширення свого простору — імперського й самодержавного просто по факту російської мови — за рахунок української культури. Хоч як викручується росіянин, одверто погрожуючи уявлюваною ним п’ятою колоною, з України тоді вийде зовсім не альтернативна вільна республіканська «друга Росія», а просто мовна спільність з ворогом сприятиме спонтанному збереженню в нас того самого самодержавства й ворожого світу, створеного чужими й для чужих.)
 

«Слід зіставити два розділи, що стосуються, з одного боку, власності, а з другого — мови. Зіставлення може видатися дивним, але воно відповідає глибокій думці Оґюста Конта (30). Власність і мова справді відповідають одна одній. Власність — це проекція на суспільство діяльності, тоді як мова — це проекція розуму. Законом, спільним для власності й мови, слугує закон накопичення. Цивілізація проґресує, тому що завоювання в матеріальній та інтелектуальній царинах не зникають разом з тими, хто їх здійснили. Людство існує, тому що є традиції, тобто спадковість поколінь. Власність — це накопичення цінностей, що передаються від покоління до покоління. Мова — це, сказати б, місце зберігання надбання розуму. Отримуючи мову, ми отримуємо культуру, створену нашими предками.
 
Не треба затримуватися у своєму аналізі через слово «власність», що викликає широкий політичний резонанс чи упередженість. На думку Оґюста Конта, зовсім неважливо, чи буде це приватна чи суспільна власність. Він бачить у власності основну форму, в якій виражає себе цивілізація, — в самому факті матеріальних витворів людей, що існують і після того, як їхніх творців уже немає, і в тому, що ми можемо передати нащадкам створене нами. Обидва розділи — про власність і про мову — присвячені двом основним інструментам людської цивілізації, умовами існування якої слугує спадкоємність поколінь і продовження живими думок мертвих. Звідси — відомі висловлювання: «Людство складається радше з мертвих, ніж із живих», «Мертві дедалі частіше керують живими».
 
Ці формули наводять на певні міркування. Одна з особливостей Оґюста Конта полягає в тому, що, відштовхуючись од ідеї індустріального суспільства, бувши переконаним у тому, що наукові спільноти значно відрізняються від колишніх спільнот, він прийшов не до применшення минулого й звеличення майбутнього, як більшість сучасних соціологів, а до чогось на зразок реабілітації минулого. Утопіст, який мріє про майбутнє, більш досконале, ніж усі відомі спільноти, він залишається людиною традиції з гострим почуттям єдності людей у всі часи (31).»
 
Арон, Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки. — К.: Юніверс, 2004. — С. 113.

 
Додатково власне цитата Конта…

February 24, 2018

Цікаві конкурси

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 15:05

 
Періодично чомусь прокидається цікавість до аматорських пісенних конкурсів. При тому, що не знаю навіть загальновідомих найпопулярніших виконавців, а мало того, з багатьма піснями, мелодіями, композиціями останнього півстоліття знайомлюся саме в таких переспівах.

Коли багато років тому пісенні телешоу тільки з’явилися, й на кастинґи в різних містах стояли черги, нові переможні команди негайно ставали зірковими, цікавість ще можна було пояснити новинкою формату. Проте так само легко пояснити, чому залишали абсолютно байдужими наступні різноманітні фактори й голоси.

Але чому раптом хочеться послухати останні відбори на Євробачення чи «Голос країни», пояснити собі ніяк не можу. В цих шоу дратує все. Невідомі й неприємні іншомовні журі, які легко рублять будь-які справжні прояви українських голосів, непрофесійні обговорення, вражаюча неінтеліґентність, пласкі жартики. Зате, якщо прокрутити супровідні обставини, на сцені з’являється новий голос, невироблений, невишколений, але чимось незрозумілим дуже привабливий. Гадаю, ефект для мене сам собою зникне на наступних етапах відбору, коли з виконавцями попрацюють «тренери», але поки вони звучать самостійними голосами «з народу», це щось неймовірне.
 

February 20, 2018

Ще зарано

Filed under: Політологія — maksymus @ 13:26

 
Крізь загалом урочисте, сумне й подекуди формальне відзначення четвертої річниці масових розстрілів на Майдані в українському медійному просторі всюди пробивається відчутна важлива нота — розгубленість. Наче ми досі не здатні перегорнути сторінку з критичною подією, і постійно переживаємо її як нав’язливий жах, що його неможливо збагнути, поки не прокинулися. Те, що сталося в лютому 2014 року, негайно виявилося не кульмінацією протесту, за яким мала б настати очікувана політична розв’язка, але перемістило нас у нову реальність утечі керівництва, іноземного вторгнення, гібридної війни, падіння економіки, в реальність національної світоглядної кризи. Та навіть в огні її, окраденую, все це досі не збудило. І мабуть, іще зарано. Ця відчутна розгубленість породжується очевидною незавершеністю події. Соціальні гасла на вуличних акціях найкраще засвідчують неабиякі небезпеки, що вони ждуть нас наступного року, коли на заміну незадовільного неефективного уряду виборчі перегони висувають у лідери популістів, конформістів, ваблять українців пропозиціями простих рішень усіх мастей і сортів…

Подія не завершена, досі триває страшний сюжет, коли розпочате на Євромайдані може як вивести Україну на світову орбіту наздоганяти відкриті суспільства розвинутих демократій, або ж призвести до чергового авторитарного спрощення й ручного силового управління. І хоча б заради вже покладених жертв ми не маємо права програти.
 

February 16, 2018

Перформанс та змагання

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 07:08

 
Зимові олімпійські види спорту мені ніколи не подобалися й завжди залишали байдужим. Головним чином тим, що це види спорту з обов’язковими додатковими продовженнями людського тіла, сказати б, зі штучними інструментами, лижами, ковзанами, санками, дошками. Давній жарт, що в Бубки треба забрати медалі, бо стрибати з шестом — нечесно, стосується повною мірою зимових спортивних видовищ. Якщо за Ґумбрехтом виділяти агон (змагання) та арете (прагнення досконалості), то змагання взимку надто особливі; до прагнення людини досконалості додається прагнення зробити досконалими супровідні інструменти. І останнє взимку стає визначальним.

Під інструментами я розумію не тільки спеціальне спорядження атлетів, од древніх коней і колісниць до ключки для керлінґу, а й інноваційне конструювання, матеріалознавство, хімічні засоби догляду, нашуміле нещодавно медичне обслуговування учасників, що найбільше вбиває цікавість до результатів. Останнє найбільше вражає; огидних російських порушників позбавили честі виступати під національним прапором у Пхенчхані, але серйозної шкоди завдано всім. Якщо спорт це конкуренція науки і техніки, то людина там стає не потрібна. Знати, що змагаються не звичайні люди, а спеціально змінені «неприродним» чином, це як спостерігати за змаганням шахових алгоритмів або ж штучно створених механізмів. Відбувається відчуження.

Технології убивають змагальність, переводячи все до розряду перформансу. До такого комерційного шоу, де головним стає бренд, нанесений на форму. І національні команди нині змагаються в технологіях, за якими на другий план відступає справжня велич найвищих людських досягнень.
 

February 11, 2018

Нейтралізація державного гімну

Filed under: Мова, Політологія, Ґендер — maksymus @ 19:23

 
У Канаді завершилася кількадесятилітня боротьба активістів за нейтральний варіант їхнього англомовного гімну, де раніше йшлося про синів.

 
Наприкінці січня 2018 року сенат Канади остаточно ухвалив законопроект, що зробив гімн «О Канадо!» ґендерно-нейтральним, і він одержав необхідну королівську згоду цієї середи. Слова «у серцях твоїх синів» було замінено на «у всіх наших серцях». (Бі-бі-сі, 9 лютого 2018)

Мені подобається такий хід думки й відповідна розумна політична дія. Український національний гімн теж містить звертання чомусь тільки до братів, а це в українській мові найбільш підкреслений розділенням лексичний спосіб граматичного роду. Впевнений, колись дійде черга і до нашого виправлення. Як міг би виглядати нейтралізований текст…

February 6, 2018

Жива віртуальна реальність бачить і не бачить

Filed under: Київ, Розваги, Спогади — maksymus @ 15:31

 
Коли вперше проїжджали через Яворів, а від водія доносилося «У нас на районе…», запитав інших офіцерів, що це за місто. Один львів’янин випнув губу і повчально промовив, що то є якесь містечко, бо містами можна називати тільки ті, котрі мали Маґдебурзьке право. Ми ще не знали один одного, тому я тільки посміхнувся про себе, пригадуючи своє Вічне Місто, якому не може бути рівних. Уже згодом, налагодивши інтернет-зв’язок, прочитав, — на відміну від інших, маю звичку дізнаватися якомога більше, — що Яворів згадано вперше не надто пізніше за Львів, і що він теж одержав маґдебурзькі права. Що місто мало дуже цікаву історію як ремісничий центр, горожани якого підтримали Хмельницького, що там була фортеця, і що Яворів одержав навіть статус вільного міста. У наступні місяці кілька разів у випадкові години обійшов його здовж і впоперек, шукаючи і знаходячи різних цікавинок. Можна і не казати, що львів’янин навіть не поцікавився нічим, бачачи все те саме негідне уваги жалюгідне містечко. Це повчальна історія про сприйняття через власну оптику, що стає визначальною в тому, що помічати, а що залишається назавжди невидимим.

Минулого тижня шоумен Потап, щось обговорюючи на цікавому пісенному «Голосі країни», зізнався, що ту пісеньку «про район» написав під враженням од Дарниці, а саме, вулиці Будівельників і Чудновського (нині Чупринки). Не від Троєщини, Виноградаря чи Оболоні, а від Дарниці! Аж поперхнувшись, я намагався збагнути, яким чином спокійнісенький п’ятиповерховий масивчик з кількома школами, книгарнями і черговою частиною можна побачити у світлі «нашого району», на якому всі такі — йо! — крута босота. Амплуа приблатненого виконавця визначило оптику, через яку і побачилися ним сумирні вулички як міські нетрі. Така собі створена вживу віртуальна реальність.
 

January 26, 2018

Сила реклами

Filed under: Життя, Розваги — maksymus @ 19:02

 
Кожної середи на проспекті Соборності (влучно перейменованому колишньому проспекті Возз’єднання) збирається великий виїздний ринок, що з Дарницької площі розтягується майже до залізничного переїзду. На ньому продають овочі, фрукти, м’ясо та всіляку іншу сільгосппродукцію з усієї країни. Постійно купую на цьому ринку тваріг на розвіс, що завжди смакує краще за розпакований магазиновий. Єдиний недолік такої купівлі — неусталений смак навіть одного виробництва. Тому взяв за звичку купувати потрібну мені кількість у двох різних точках, зазвичай за однаковою ціною. Обов’язково вийде один смачніший.

І от цього разу продавщиця, рекламуючи товар, зауважила, що тваріг цього разу дуже смачний, бо в них тепер нова технолог, яка ставиться до роботи відповідальніше. Авжеж, відповів, кадри вирішують усе. Я навіть подумки посміхнувся, що сердитий пенсіонер у черзі поруч цитату не розпізнав. Але тепер цілий тиждень не можу викинути з голови, що от у цього продукту щось особливе, на відміну від проданого мовчки другого.

Два пакунки цього разу виявилися абсолютно однакові на смак, однакової ціни, але до одного з них додано рекламу. І все, продукт оцінюється вже по-іншому. Така сила.
 

January 22, 2018

Відлуння Наполеона

 
Нещодавно видана в Москві багатосторінкова праця про Наполеона з новим поглядом і несподіваними акцентами сколихнула мережу настільки, що хвилі пробилися і до мене через політичні й мовні бар’єри. Звісно, книгу Є. Понасенкова «Первая научная история войны 1812 года» не читав, і навряд чи читатиму через брак спеціального інтересу до літератури ревізіонізму, але тут мене зацікавила не сама книга, а реакція на неї. «Значення — це відповідь», стверджував Морс Пекхем. Цього разу відповідь широкої публіки на нудне наукове дослідження подій двохсотрічної давнини перевищила всі найсміливіші сподівання на славу науковців будь-яких історичних періодів.

І що дивно, найбільше несприйняття й обурення російської публіки викликали звичайні прохідні тези про те, що основною ідеєю, майже нав’язливою ідеєю Наполеона з самого консульства було бажання миру та союзництва з Російською імперією. Що імперії абсолютно не мали принципових протиріч, їхні геополітичні інтереси майже не перетиналися; Російська імперія приєднувала Фінляндію і воювала з турками, Французька ж мала принципового ворога — Британію. Що так палко бажані Наполеоном союзи Петербурґа та Парижа руйнувалися з ініціативи російської сторони, яка і виступала аґресором, а зовсім не жертвою.

Фактично, Понасенков як вправний публіцист привніс до навколонаукового дискурсу про ті далекі часи чималу долю «антипатріотичних» художніх оцінок Різуном/Суворовим Другої світової. І публіка, незнайома навіть із загальною канвою подій 1812 року, кинулася запекло обстоювати принципову правильність своєї уявної спільноти, права вона, чи ні.
 

January 17, 2018

Школа для телебачення

Filed under: Мова, Розваги — maksymus @ 09:43

 
Учора натрапив на каналі «1+1» на новий укранїський серіал «Школа». Кількох хвилин вистачило, щоб оцінити посередню якість, недотягування акторів, орієнтацію на невибагливий смак аудиторії, звиклої до російського мила. Проте одну річ я відмітив надійно й безпомилково. І коли дивився потім у мережі критичні розбори та висміювання деталей, не випускав її з виду. Ця головна річ — серіал повністю україномовний. Фактично, «Школа» це один з перших, якщо не найперший сучасний міський серіал власного виробництва на українському телебаченні, український мовний режим якого незмінний весь час. Дивний, і дивно, що дивний, факт, який досі для мене переважує будь-які недоліки.

Колись з’явиться краща українська продукція, з ретельнішою роботою сценаристів, кращою роботою виконавців тощо тощо, але вона вже з’явиться саме завдяки школі «Школи». Бо українській україномовній продукції теж треба вчитися.
 

« Newer PostsOlder Posts »