Діаріуш або тиск слова

January 10, 2019

Репресовані кобзарі

Filed under: Історія, Різне — maksymus @ 08:56

 
Кілька давніх коментарів, щоб не загубилися.
 
Читати запис далі…

January 8, 2019

Не допомагають

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 00:23

 
Мертвих і тупих поєднує те, що їм особисто байдуже, а оточуючим погано. Серед безкінечних варіацій жартів на тему нетямущості є такий відомий анекдот, що його треба розповідати з відповідною інтонацією:
 

Заходить чолов’яга в аптеку зі скаргою:
— Ви мені продали браковані свічки. З’їв уже кілька пачок, а вони не допомагають!
— Що?! Ви їх ковтали? — питає здивований продавець.
— Ні! — з переможним заперечуючим сарказмом відповідає наш герой. — У сраку засовував!

 
Інколи наче потрапляю в цей анекдот, відчуваючи всі неймовірні емоції продавця, котрому довелося нарватися на дурня. Коли хамуваті тупаки вдаються до сарказму, роблячи всі можливі помилки спілкування, це непробивна потуга, перед якою все втрачає силу. Переконування, троління, насмішка — все йде мимо й безглуздо. І от найбільша дивина, за чуже марно очікуване зніяковіння самому стає дуже ніяково.
 

January 5, 2019

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

January 3, 2019

Слуга народу

Filed under: Мова, Політологія, Фразеологізми — maksymus @ 11:35

 
До вічно відстаючих українців світова думка доходить з величезним запізненням. Скажімо, вираз слуга народу, створений колись під кінець епохи слуг та панів, насправді докотився до нас тільки тепер. Не бракує бажаючих послужити.

«Король — перший слуга народу», — повторював за Руссо Фрідріх Великий. Напередодні Великої французької революції преподобний Роберт Нерс (Nares), розглядаючи нову популярну думку про те, що король теж перебуває на службі держави, чи не перший і заперечив її. У книзі з яскравою назвою «Принципи урядування, виведені розумом, підтримані англійським досвідом та з урахуванням французьких помилок» (1792) Нерс твердив: «Це фальшива, облудна й дуже згубна тенденція звати короля слугою держави. (…) помилка виникає через сплутування ідеї служіння та виконання службових обов’язків». Він доводив, що король здійснює обов’язки перед державою пануючи, а не служачи. Та вже в той час у літературному журналі (The Monthly review, 1794) проґресивні критики ніяк не погоджувалися з автором, вперше вживши вираз слуга народу: «(…) Король, на нашу думку, є слугою народу (servant of the nation) не тільки тому, що перебуває на народній службі (national service), але тому, що народ є його господарем (master)». Хоч як дивно, французькі революціонери пішли ще далі, доводячи ідею служіння народу до кінця; Робесп’єр у запалі заявив: «Я не слуга народу, не його суддя, не його трибун, не його адвокат — я сам народ!»

Коли падав старий режим, ця плідна ідея, що верховна влада теж перебуває в безумовних відносинах служіння-підпорядкування була приємною для всіх. Недарма і Наполеон, і мексиканський повстанець Хосе Марія Морелос (пом. 1811) прямо називали себе «слугами народу» (El Siervo de la Nación). Це хотілося чути публіці. У посібнику для домашніх служок Семюеля та Сари Адамсів «Досконалий слуга» (1825) ідея висловлена як сама собою зрозуміла: «Дворяни та державні міністри є підлеглі короля, а король сам є слугою народу, й мудро підпорядковується національним законам. Божественний порядок виявляється в тому, що суспільство таким чином складається з підлеглих та панівних класів».

В українську мову вираз слуга народу прийшов значно пізніше, коли у всьому світі штамп давно втратив пряме значення, добряче потріпався й набув помітних жартівливих відтінків. Не випадково, він відмічається вперше в перекладі Марка Твена: «Але слуга народу не зазнає спокою» («Збôрка начеркôвъ» Марка Твейна, 1900). Згодом серйозність надовго повернулася в сталінські часи; радянські народні депутати, вірні «слуги народу» за посадою не жартували про свою роль. Іронія відновилася тільки в часи розпаду СРСР й не залишає вираз до нашого часу.
 
Картинка до запису…

January 1, 2019

З Новим 2019 роком!

Filed under: Розваги — maksymus @ 08:00

 

ЯКРАЗ НА ЧАС!
(На стрічу Новому Рокові)
 
Приходиш до нас якраз на час,
Дорогий Новий Роче —
Як рідний наш край взиває вcіх нас,
Згоди між нами хоче.
 
За істнованє йде боротьба;
Без волі не варто жити.
Станьмо всі разом, взиває судьба,
Щоб себе увільнити.
 
Бо ворог наш мов гад той сичить,
Що ми бажаєм волі.
Забрали наш край, хочуть нас гнітить
На нашім власнім полі.
 
Нас на чужині рідна Мати
До згоди вcіх взиває;
А хто з нас згоди не хоче знати,
Нехай як раб сконає!
 
Приходиш до нас якраз на час,
Новий Роче-королю —
З тобою катів проженем від нас,
Здобудем святу волю.
 
Ми всіх тиранів, зайдів чужих
Виметем з свої хати,
Пірвем кайдани, що закута в них
Рідненька наша Мати.
 
Василь Татарин (1918)

 

December 26, 2018

Про дивні поради

Filed under: Мова, Розваги — maksymus @ 10:11

 
«Мовна мозаїка» в журналі «Українська мова» — невичерпне джерело лулзів. Як ми бачимо на прикладі проекту правопису й у супровідних обговореннях, у тій мовній установі чомусь вирішили, що мовна практика неважлива, досліджувати історичні причини появи того чи того «неправильного» явища не варто, зате можна просто щось «виправити», довільно висловити, постулювати з власного смаку, і це одразу має ставати керівництвом для всіх. Глибока помилка.

Цього серпня ІУМ відкрив сторінку в Фейсбуку, тепер долучатися до абстрактного мудрування можна і через соцмережі. В перших же записах — поради. Традиційні поради Городенської виразно поділяються на своєрідне повторення загальних норм та на пропозицію якогось дивного відхилення. Один запис від 24 грудня з прикладами:

– «У Республіці Польща чи Республіці Польщі» — порада помилкова, практика підтверджує правоту критикованих довідників, а не довільну смакову рекомендацію. (Перевага на порядок показує наочно, що є мовною нормою.)
– «Не виключено, що…» — дивна пропозиція замінити варіант, що його вживали Грушевський, Йогансен, Огієнко, Петров-Домонтович, Гончар (тільки за першим пошуком у корпусі), вживають Забужко, Андрухович, Ліна Костенко. Можна замінити одну кальку на такі ж довільно запропоновані кальки, але навіщо?
– «Документ показують, а не пред’являють» — пред’явники документів у шоці, бо вони тепер будуть «показники»?
– «Про розділовий знак після З повагою» — рекомендує тире, а не кому, в етикетній конструкції. Ще раз, в етикетній, тобто такій, що усталюється незалежно від норм згори.
– «Святки», «Донька, дочка» — поради зайві; ті, хто взагалі читають такі поради, напевно вже встигли прочитати словники.
– «Заступник, не заступниця» — порада не вживати іменник у жіночому роді обґрунтована помилково.
– «Завідувачу, але небоже» — порада пояснюється через норму, але дуже неповно.
 

December 22, 2018

Коли українці відкрили Америку?

Filed under: Мова, Московія, Русь — maksymus @ 16:18

 
Цікаве спостереження про поширення інформації у Новий час подибав у блозі Андрія Кураєва. Приблизно в кінці 1540-х рр. Максим Грек у коментарях до слова Григорія Богослова згадує:
 

«…люди португальські й іспанські, з усією обережністю, нещодавно, років 40 чи 50 тому (по сповненню сьомої тисячі років од сотворення світу), почали перепливати на великих кораблях і відкрили багато островів, з яких одні населені людьми, а другі порожні, і землю Кубу, настільки велику за розмірами своїми, що навіть її жителі не знають, де вона закінчується. Ще відкрили вони, коли обійшли всю південну сторону [Африки] до північного сходу до Індії, сім островів, Молуккськими звуться,… »

 
Здається, це перша згадка про відкриття Америки в далекому закутку Московської держави. Тут Максим Грек покладається на пам’ять; колишній член делеґації Константинопольського патріарха в Московію, котрий одверто погано ставився до московського розколу, залишився там надовго — двічі засуджений соборами грек перед створенням коментарів устиг посидіти у монастирському ув’язненні. З обставин життя святого перекладача можна припустити, що текст «Объяснение отчасти недоуменных неких речений в слове Григория Богослова» Максим Грек написав не раніше 1548 року. За часом появи зі свідченням грека за першість конкурує слов’янський переклад записки Максиміліана Трансільвана «Про Молуккські острови», виданої в Кельні 1523 року й майже дослівно перекладеної не пізніше середини XVI ст. в тому ж перекладацькому колі. У записці докладно описані обставини відкриття Нового світу та плавання Маґеллана.

А от коли відомості про відкриття Америки потрапили в Україну? Маючи свої контакти і з греками через канали церковної ієрархії, і з Західною Європою через політичні польські зв’язки, інформація про таку подію мала потрапити чи не одразу й звідусіль. Але самого потрапляння замало, треба, щоб відбулася певна рецепція, певна згадка в тексті. Можливо, в латино- чи полономовному тексті, що міг поширюватися в Україні.

Точно відомо, що «Космографія» Себастьяна Мюнстера (1544) знаходилася в бібліотеці Костянтина Острозького. Можливо, збірник Сімона Ґрінеуса «Novus orbis…» (1532)? Пізніше джерелом цілком може бути «Хроніка» Мартіна Бельського з доповненням «Про Новий світ і Америку» (1564); останню згадує А. Курбський після 1575: «…да прочтется книга, глаголемая «Кроника о новом свете», яко короли шпанский и португальский, недавными леты во Индие многие земли подъ свои власти покорили, и научивъ ихъ христианскимъ обычаемъ, и святымъ крещениемъ просветили». Але який староукраїнський автор уже знає про Новий світ?
 
Картинка до запису…

December 21, 2018

Іменування чужого

Filed under: Політологія — maksymus @ 09:46

 
Учорашній закон про перейменування УПЦ (МП) дивовижно непристойний. Влада, в цьому випадку законодавча гілка, продовжує ставитися до населення яко до дітей нерозумних, що їх треба оберігати від шкоди. Такі авторитарні патерналістські ідеї не залишають український політичний клас ніколи. Можна згадати про пропозиції маркування як іноземних агентів недержавні організації з закордонним фінансуванням. Наче все правильно — влада турбується про державну політичну й економічну безпеку, але по факту це є втручанням туди, куди державі суватися зась. Якщо організація, хоч цивільна, хоч релігійна, є злочинною й небезпечною, то можна і треба її діяльність заборонити, а членів переслідувати, але дозволяти під умовою додатку до назви це неймовірно.

Наші керівники вдаються до аналогії захисту національних брендів. Агов, у нас світська держава, де релігійні організації можуть довільно вдавати з себе найпрекрасніших продавців найбезумніших вірувань та світоглядів, найкращих серед усіх конкуруючих фірм посередників між реальними та вигаданими світами. Їх назви стосуються тільки їхніх організаторів та їхніх прихожан і нікого більше. За однієї умови.

Ця умова — державне фінансування. Тільки тоді, коли держава володіє часткою прибутку організації (або з якихось причин витрачає на її утримання бюджетні кошти), вона має право брати участь у виборі назви. Якщо вже якась з церков потрапила в опалу у поточного керівництва, це не дозволяє владному механізму управління втручатися в принципово недержавний сектор. Помилка цього втручання на наступному електоральному циклі цілком може обернутися навспак.
 

December 16, 2018

Єпіфаній з варіантами

Filed under: Власні назви, Мова — maksymus @ 06:10

 
Колись Бернард Шоу дотепно зауважив, що англійці з американцями це два народи, розділені спільною мовою. У нас навіть більше — українці це такий один народ, розділений однією мовою. В українському випадку закон очікування найгіршого працює якнайкраще й якнайочевидніше. Якщо для чогось існує найменша можливість вигадати мовне відхилення, воно буде вигадано, й негайно набуде прихильників та противників, розділених непримиренно на групи тільки цим.

Ім’я новообраного предстоятеля нововизнаної автокефальної української церкви вже має три варіанти: нормативний літературний Єпіфаній (з гр. відомий, знатний), перезапозичений на західний манір Епіфаній та штучно архаїзований варіант Єпифаній. Немає сенсу розбирати, хто, де і з якої причини зробив помилку чи не погодився з усталеним ужитком, варіанти вже існують і розділятимуть україномовних. У Вікіпедії такий різнобій кумедно подано навіть в одному реченні: «Епіфаній (…) пострижений у чернецтво з іменем Єпіфаній на честь святителя Єпифанія Кіпрського». Хоча в нашій історії найвідомішим є ім’я не святого Єпіфанія з далекого Кіпру, а Єпіфанія Славинецького, українського церковника й філософа XVII ст.

Не маю жодного сумніву, що вживана останнім часом по відношенню до Сергія Думенка виробнича назва Епіфаній буде критикована опонентами як типове мовне латинництво. Бо варіант Епіфаній міг би з’явитися в українській тільки тоді, коли початково грецьку назву переймали через західноєвропейські мови (пор.: епігон, епіграма, епідерміс; навіть епіфанії Дж. Джойса), а варіант Єпифаній міг з’явитися б і внаслідок українських фонетичних змін (пор.: єпископ, єпитимія, єпитрахиль), якби ж тільки ім’я неперервно побутувало в українській і не зазнавало інших змін (скажімо, як Матвій, Степан). Проте так не сталося, і заміна -і- на -и- нині засвідчує виключно спробу штучно підробити, сфальсифікувати фонетичну історію церковного імені, наче воно було завжди, або ж переробити за вигаданою логікою, на противагу західному Епіфанію. Цей позамовний підхід з наївним бажанням щось навмання «виправити» завжди дивує, бо засвідчує зневажливе ставлення до мови як до неповної чи примітивної системи. Тим часом літературний варіант Єпіфаній (Єпіфан) з різних причин, серед яких можна виділити важку вимову для народного вжитку, вплив церковного іменування та вплив російської мови, залишився і з йотацією, і з Ф-, і з фонемою -і- (пор.: Філарет, Леонід).

Якщо різнобій уже існує об’єктивно й нікуди не зникне вже ніколи, можна хіба що спробувати оцінити поширеність варіантів. Кількаразову перевагу очікувано має літературна норма Єпіфаній, підтримана величезним корпусом наукових та енциклопедичних видань останнього сторіччя, а два конкуруючі з протилежними ідеологічними обґрунтуваннями варіанти Епіфаній та Єпифаній поширені приблизно однаково як відхилення. Проте тепер, з появою керівника нової церковної структури, зміни в розподілі кількості неодмінно стануться. Звісно, залежно від згадування діяльності нової дійової особи на українському політичному полі.

Картинка до запису…

December 15, 2018

Київ, температура повітря (°С)

Filed under: Інформація — maksymus @ 08:08

 

 

 

« Newer PostsOlder Posts »