Незнання і влада

 

Non inutile est desiderium in oblatione

 
Незнання наше і оточуючих, здається, не є проблемою саме по собі. Ба більше, проблема в побуті часто навіть не усвідомлюється, або сприймається яко неважлива. Справді, ми всі так чи так переконані, що одна, навіть найрозвинутіша людина, знає зовсім небагато, тоді як усі разом знають усе. Мають же знати, як стверджує відома приказка. Досить порадитися, обмінятися думками, щоб усі залишилися у виграші. А раптом навпаки, раптом «усі разом», коли ці всі збираються разом, не просто не знають усього, а й знають менше, ніж нічого, тобто мають у спільності абсолютно помилкові знання, помиляються систематично?

Виходить, усе так і є. Шведський фонд «Ґапмайндер», що спеціалізується на візуалізації статистичних даних, нещодавно провів цікаве дослідження масового незнання. Виявилося, що більшість людей глибоко помиляються щодо багатьох речей у світі, даючи відповіді, гірші за вибрані випадково. Гірші за умовного шимпанзе з бананами.
 

Результати тесту 2017 року.
Можна для цікавості оцінити власне незнання на їхньому іншому короткому тесті з тринадцяти запитань. (Мій результат — 9.)

 
Найгірші проблеми й неприємності виникають тоді, коли незнання одних накладається тягарем на інших. Коли з незнання, або під тиском незнання, приймаються політичні рішення, що стосуються не тільки невігласів, що їх зі щирої помилки вимагають для себе, а й зовсім невинних людей, що опиняються в політичній меншості. Сучасні розвинуті політії, сучасні урядування з тривалими історіями виживання так чи так змушені виробляти хитрі способи обійти накладання цього тягаря, відокремлюючи свої бюрократії од усе ширших демократичних впливів. Незалежні центральні банки, верховні суди, наукові інститути, інститути державного управління. Але одного разу публіка, що звикла покладатися на цю незалежну від них компетентність, прокидається зранку, а диплом науковця з державного управління здобуває якийсь черговий Ілля Кива (професором стає Янукович, міністром освіти Шкарлет, головою парламенту академік Литвин)…

У такі миті раптом привідкривається сумна правда, що інститути, що мали б виконувати функції опосередковуючих факторів між незнанням широкої публіки та виробленням компетентних політичних рішень, так само можуть бути корумповані загальним незнанням. Але вихід для публіки існує тільки один, перевірений тисячоліттями, — ще більше вірити, що проблеми можуть бути вирішені все тими ж, давно вже непрацюючими способами, адже вони освячені часом, а головне, заспокоюють, створюють видимість вирішення. Продовжувати жертвопринесення в сподіванні щасливих змін на краще.

Ідея принесення жертви дуже приваблива. Віддавати незбагненним вищим силам щось цінне в обмін на надію на щасливий випадок, щасливе вирішення проблем; жертва задовольняє людську потребу ілюзії контролю над небезпечним світом, над власним оточенням. Ідея ця безсмертна, від заклання худоби на олтарях до забиття економік турботливим і таким же безглуздим державним втручанням. Всі щасливі, задоволені, а в особливому виграші уважні до настроїв підданих жерці.

Понад рік тому в світовому масштабі потреба негайної дії при вражаючому загальному незнанні (незнанні про рівень загрози, що перші півроку переоцінювалася в десятки разів, про найвразливіші групи, про можливі виходи тощо) призвела до неймовірного експерименту в намаганні подолати пандемію нефармацевтичними заходами. З певних політичних причин, що їх уважні дослідники досі намагаються розібрати, був відкинутий попередній столітній науковий консенсус щодо локдаунів, і країна за країною повторювала дивні політичні рішення авторитарного Китаю з припинення економічної діяльності та розведення людей по умовних камерах як основи боротьби з вірусом. Але люди у вільному світі не лабораторні щури, вони чомусь хочуть спілкуватися, заробляти, відпочивати, одержувати нові враження, навчатися, навіть молитися та багато чого іншого, що неможливо робити без ризику зараження при контактах. І всі гадані виграші від заборон вкладаються в індивідуальні заходи, в добровільні самообмеження поведінки, без яких урядове насильство нічого не досягає. Хоча за рік проявилася неефективність, ба більше — підтверджена шкідливість впровадження локдаунів та примусових урядових обмежень на соціально-економічне життя, нічим не опосередковане незнання, помножене на гонитву ЗМІ за смаженим, продовжує виливатися в політичні рішення, що ведуть до скорочення прав і свобод людей по всьому світу. Особливо це сумно виглядає в третьорядних державах з імітаційною наукою, де слабо уявляють собі, для чого взагалі можна вдаватися до тих чи тих заходів, і які це матиме наслідки в розрахунку вигод та витрат.

Карантинні обмеження, накладені на здорове населення, нині виконують все ту ж вічну роль принесення жертви, як і древнє заклання тельців. Єдина їх працююча функція — дарувати незнаючому населенню надію. Обміняти цілком реальну жертву — погіршення життя — на сподівання на краще, на диво, на заспокоєння ілюзією контролю. О, а от цю важливу символічну функцію державного управління наші Киви чудово розуміють, продовжуючи керувати тими, хто не просто не знає щось, а знає менше, ніж нічого.

Головна проблема з будь-якими символічними способами подолання проблем у тому, що вони ніколи не можуть досягти мети — повного контролю над бідою. Раз упроваджена, символічна політика жертви може тривати безкінечно, поки даруватиме систематично дезінформованим учасникам заспокоєння. Від жертвопринесення ніколи не відмовляються через те, що воно не працює. І це ж зовсім не випадковість, адже жерці завжди у виграші.

 
* «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву богові» (Дюма).