«Демократія тяжко хвора. Книга „Проти виборів“ ставить нові діагнози та пропонує древні ліки». — Так починається представлення видання в англійському перекладі нашумілої недавно книги бельґійського історика Давіда ван Рейбрука, одного з провідних європейських інтелектуалів.
Демократія загального виборчого права глибоко хвора. Все менше людей приходить на виборчі дільниці, все важче спрогнозувати уподобання тих, хто приходить. Політики-популісти грають на страхах, істеблішмент утратив довіру населення, партії гублять своїх членів, політичні суперечки звелися до особистих випадів, підміняючи обговорення важливих суспільних справ… Це все результат виборів. Чи вдасться врятувати демократію, що, здається, падає під різноспрямованим тиском популізму та технократів (епістократів, у тому числі)?
«Щось дивне відбувається з демократією: здається, всі до неї прагнуть, але більше ніхто в неї не вірить». «Нині від двох третіх до трьох четвертих населення не довіряють найголовнішим інститутам своєї політичної екосистеми». «…синдром демократичної втоми: ми всі перетворилися на електоральних фундаменталістів. Ми зневажаємо тих, кого обираємо, але схиляємося перед виборами. Електоральний фундаменталізм — це незламна віра в те, що демократія немислима без виборів, що вибори є необхідною, наче богом даною умовою існування демократії». На думку такого песимістичного діагноста, без невідкладних рішучих заходів з виправлення передкризової ситуації сучасна світова система не продержиться довго. «Чого ж ми ждемо?»
Автор пропонує пригадати, що «демократія» і «вибори» це не синоніми; на протязі кількох тисяч років демократія зовсім не передбачала ніяких виборів. Ба більше, саме впровадження посередництва виборів у новочасні демократичні системи колись призначалося як спеціальний інструмент обмеження демократії! На заміну електорально-представницькій демократії, що має зовсім недавню історію, Рейбрук пропонує демократію участі, демократію на давньогрецький зразок, або принаймні на венеціанський чи флорентійський, коли для підвищення ефективності й леґітимності, для лікування розглянутих під час встановлення діагнозів бід демократії вибори замінюють чи доповнюють жеребкуванням. Історик звертається до джерел, не оминає Арістотеля, котрий демократією називав заміщення посад за жеребкуванням, а олігархією за вибором, цікаво нагадує, що навіть у сучасній мові є залишок — балотування (від іт. ballotta «кулька для жеребкування»), слушно зауважує, що свого часу «демократією стали називати той же режим, котрий за півстоліття до того називали виборчою аристократією, але згодом про це повністю забули». Ще для Монтеск’є «призначення за жеребкуванням властиве демократії, а вибори — аристократії», для нього очевидно, що вибори носять елітарний характер. Розглядаючи американський та французький приклади встановлення республік з новітньою виборчою демократією, автор наполягає, що батьки-засновники не випадково у виборі між хаосом і свавіллям обрали аристократичний варіант, що передбачав представництво не через жеребкування, а через вибори «найкращих». Бернар Манен: «Коли батьки-засновники проголосили рівність усіх горожан, вони без сорома казка утвердили по обидва боки Атлантики безумовне панування способу обрання, що здавна вважався аристократичним». Рейбрук констатує, що Велика французька революція так само «не вигнала аристократію, щоб замінити її демократією, а вигнала спадкову аристократію, щоб замінити її аристократією виборною, якщо користуватися термінологією Руссо».
На основі кількох цікавих сучасних політичних експериментів з прямою демократією та жеребкуванням (реформа виборчої системи в Британській Колумбії, конституційні процеси в Ісландії та Ірландії) він креслить свого роду план (blueprint) впровадження покращеної демократії, що ґрунтується на множинному жеребкуванні. Рейбрук описує свою систему як ефективну і леґітимну демократію. Можливо, ще є шанс врятуватися від світового краху… Чого ж ми ждемо?
Діаріуш або тиск слова 
Цікава замітка про те, як між хаосом і свавіллям для своєї республіки батьки-засновники США обирали «аристократичні» стримування демократії: А Зубатов. Чому нам зовсім не потрібно «більше демократії» (Арео, 29 вересня 2020).
«…демократія — це не що інше, як правління мафії, коли 51 відсоток може відібрати права в решти 49», — писав Томас Джефферсон. Тому вони впровадили різні антидемократичні принципи й інститути в якості стримувань (…) Гамільтон дає зрозуміти в „Записках Федераліста“ (68), що ідея, що обґрунтовувала Колеґію виборщиків, полягала в тому, щоб надати кінцевий розсуд тим, хто, ймовірно, буде мудрішим та інформованішим, ніж пересічна людина:»
Автор пропонує заімість анархічної чи авторитарної держави свого роду «педагогічну державу», що надаватиме виховання, навчання, допомогу, підтягувати населення вгору.
Comment by maksymus — October 3, 2020 @ 19:12