Вода і перемога

 
Невдало кинута новообраним прем’єром фраза про подачу води в окупований Крим і ще невдаліші пояснення збурили опозиційну тусовку традиційним уже для нової влади потраплянням по той бік дискурсу ідентичності. Тут наче немає чого обговорювати; Шмигаль буквально в кількох перших заявах цілком однозначно позиціонував себе як типовий пострадянський політик з характерними уявленнями. Проте, якщо абстраґуватися від цього, з часом усе менш помітного розлому ідентичнісних світів різних груп виборців, сама думка про те, що подача води в Крим це гуманістичний, гуманітарний, як нині звикли казати, обов’язок, заслуговує на більшу увагу.

З самого початку війни, як тільки постачання води на анексований півострів українськими каналами було припинене, я був переконаний, що це погана, ба навіть негідна дія. Відгомонить середньовічним варварством часів війни на тотальне винищення.

У художній літературі та кінематографі про будь-яку війну заяложеним штампом, що, тим не менш, не втрачає ні привабливості, ні виразної сили, є вимушений героїзм обложеної фортеці чи міста, в якому перекрили воду. Сильно і красиво проявляють наші герої характери, коли єдине джерело води під обстрілом, і треба пересилити страх та перехитрити ворога, щоб донести хоч піввідерця до пересохлих губ поранених… Щоправда, в залежності від сторони оповідача, героїчною дією може бути навпаки, руйнування водопостачання, але про це воліють не згадувати. Реальність дещо відрізняється від фільмів, на кшталт «Спраги» про Одесу. Скажімо, відступаючи від Києва, радянські війська знищили водопровід. Під час німецької окупації героїчною дією було навіть перерізання протягнутих німцями шланґів для того, щоб загасити пожежу на підірваному партизанами Хрещатику. От і моя прабаба кілька років чи не щодня ходила з бульвару Шевченка кілька кілометрів до Дніпра за водою з ведрами. Тотальна війна вимагала жертв.

А як тут не згадати, що в українській історії до військового прийому перерізання постачання води і ведення війни спрагою першим удався великий князь Володимир Святославич, обложивши грецький Херсонес у тому самому Криму. Літописне оповідання зберегло навіть ім’я грека-зрадника Анастаса, котрий підказав ще неохрещеному північному варвару, де знаходяться колодязі та проходять труби. Спрагле місто здалося, а варвар по завершенню обернувся на святого.

Красиві сказання й емоції хай залишаться для художньої літератури й переказів. Питання в тому, як правильно вчинити нам з нашими проблемами. Проста відповідь — перекрити окупантам воду, хай відповідають за все накоєне, це не відповідь, це емоції. Правильна відповідь має враховувати ту абсолютну умову, що Крим колись буде повернуто. А тому позиція української влади в питаннях постачання води має ґрунтуватися на продуманій стратегії повернення й тих вигодах, витратах і ризиках, що несуть ті чи ті дії.

Звісно, пояснення Шмигаля про «наших людей» не витримує критики. Невже, якщо не наші, то їх можна заморити спрагою для досягнення хай яких правильних політичних цілей? Справа ж не в тому. Ми живемо в зовсім іншому світі. Війна ведеться не тотальна, а гібридна. Тут воюємо, тут торгуємо. Тут фронт, а отут пункт пропуску, через який проходять люди та товари. Багато значить дипломатія, папери, війна інформаційна. І може, зрештою, перекривання постачання води приносить більше шкоди, ніж користі.

Справді, який результат має бути досягнутий? З одного боку, нестача води веде до знищення сільського господарства півострова, нанесення опосередкованої шкоди окупантам. З другого, можливі гуманітарна чи екологічна катастрофа з вини Києва означатиме несприятливу суспільну думку в країнах, що є нашими союзниками. З одного боку, «наші», як виразився прем’єр-міністр, люди на окупованій території, а з другого, невідомо, до кого вони спрямовуватимуть претензії через нестачу води, до окупанта, чи до нас.

Питання не має однозначної відповіді. Я схиляюся до того, що економічні втрати окупанта не варті супровідних політичних втрат України через воду. Якщо ми впевнені, що визволити Крим спрагою не вдасться, якщо ми точно впевнені, що півострів не повернеться в найближчому майбутньому, і взагалі може повернутися тільки з падінням режиму в Москві, то якої негайної чи віддаленої мети досягають перекриттям подачі води? Екологічні проблеми, засолення ґрунтів, переміщення груп кримського населення з сільських районів, переміщення місцевої промисловості, чи варті вони вибору незручної інформаційної позиції?

Оце питання, на які мав би давати суспільству серйозні відповідь уряд.