Діаріуш або тиск слова

March 7, 2020

Вода і перемога

Filed under: Політологія — maksymus @ 16:08

 
Невдало кинута новообраним прем’єром фраза про подачу води в окупований Крим і ще невдаліші пояснення збурили опозиційну тусовку традиційним уже для нової влади потраплянням по той бік дискурсу ідентичності. Тут наче немає чого обговорювати; Шмигаль буквально в кількох перших заявах цілком однозначно позиціонував себе як типовий пострадянський політик з характерними уявленнями. Проте, якщо абстраґуватися від цього, з часом усе менш помітного розлому ідентичнісних світів різних груп виборців, сама думка про те, що подача води в Крим це гуманістичний, гуманітарний, як нині звикли казати, обов’язок, заслуговує на більшу увагу.

З самого початку війни, як тільки постачання води на анексований півострів українськими каналами було припинене, я був переконаний, що це погана, ба навіть негідна дія. Відгомонить середньовічним варварством часів війни на тотальне винищення.


У художній літературі та кінематографі про будь-яку війну заяложеним штампом, що, тим не менш, не втрачає ні привабливості, ні виразної сили, є вимушений героїзм обложеної фортеці чи міста, в якому перекрили воду. Сильно і красиво проявляють наші герої характери, коли єдине джерело води під обстрілом, і треба пересилити страх та перехитрити ворога, щоб донести хоч піввідерця до пересохлих губ поранених… Щоправда, в залежності від сторони оповідача, героїчною дією може бути навпаки, руйнування водопостачання, але про це воліють не згадувати. Реальність дещо відрізняється від фільмів, на кшталт «Спраги» про Одесу. Скажімо, відступаючи від Києва, радянські війська знищили водопровід. Під час німецької окупації героїчною дією було навіть перерізання протягнутих німцями шланґів для того, щоб загасити пожежу на підірваному партизанами Хрещатику. От і моя прабаба кілька років чи не щодня ходила з бульвару Шевченка кілька кілометрів до Дніпра за водою з ведрами. Тотальна війна вимагала жертв.

А як тут не згадати, що в українській історії до військового прийому перерізання постачання води і ведення війни спрагою першим удався великий князь Володимир Святославич, обложивши грецький Херсонес у тому самому Криму. Літописне оповідання зберегло навіть ім’я грека-зрадника Анастаса, котрий підказав ще неохрещеному північному варвару, де знаходяться колодязі та проходять труби. Спрагле місто здалося, а варвар по завершенню обернувся на святого.

Красиві сказання й емоції хай залишаться для художньої літератури й переказів. Питання в тому, як правильно вчинити нам з нашими проблемами. Проста відповідь — перекрити окупантам воду, хай відповідають за все накоєне, це не відповідь, це емоції. Правильна відповідь має враховувати ту абсолютну умову, що Крим колись буде повернуто. А тому позиція української влади в питаннях постачання води має ґрунтуватися на продуманій стратегії повернення й тих вигодах, витратах і ризиках, що несуть ті чи ті дії.

Звісно, пояснення Шмигаля про «наших людей» не витримує критики. Невже, якщо не наші, то їх можна заморити спрагою для досягнення хай яких правильних політичних цілей? Справа ж не в тому. Ми живемо в зовсім іншому світі. Війна ведеться не тотальна, а гібридна. Тут воюємо, тут торгуємо. Тут фронт, а отут пункт пропуску, через який проходять люди та товари. Багато значить дипломатія, папери, війна інформаційна. І може, зрештою, перекривання постачання води приносить більше шкоди, ніж користі.

Справді, який результат має бути досягнутий? З одного боку, нестача води веде до знищення сільського господарства півострова, нанесення опосередкованої шкоди окупантам. З другого, можливі гуманітарна чи екологічна катастрофа з вини Києва означатиме несприятливу суспільну думку в країнах, що є нашими союзниками. З одного боку, «наші», як виразився прем’єр-міністр, люди на окупованій території, а з другого, невідомо, до кого вони спрямовуватимуть претензії через нестачу води, до окупанта, чи до нас.

Питання не має однозначної відповіді. Я схиляюся до того, що економічні втрати окупанта не варті супровідних політичних втрат України через воду. Якщо ми впевнені, що визволити Крим спрагою не вдасться, якщо ми точно впевнені, що півострів не повернеться в найближчому майбутньому, і взагалі може повернутися тільки з падінням режиму в Москві, то якої негайної чи віддаленої мети досягають перекриттям подачі води? Екологічні проблеми, засолення ґрунтів, переміщення груп кримського населення з сільських районів, переміщення місцевої промисловості, чи варті вони вибору незручної інформаційної позиції?

Оце питання, на які мав би давати суспільству серйозні відповідь уряд.
 

5 Comments »

  1. Тут ще варто враховувати питання принципу. Подати воду означає піти на поступки, а поступка може бути витлумачена як вияв слабкості, тож повернення Криму після подачі води може стати ще примарнішим, ніж у випадку водної блокади.

    Comment by criticalthinkerua — March 7, 2020 @ 22:18

    • Колись я про це зауважив, що «слабка вихідна позиція має відстоюватися й ідеологічно, й матеріально за своєю логікою слабкої позиції». Саме в цій логіці слабкої позиції війна розумно не була переведена в тотальну фазу, при якій Україна не мала б великих шансів ні 14-го, ні зараз. І якщо через кордон з аґресором досі йде потік людей і товарів, то питання води автоматично перетворюється на гуманітарне, бо виправдати політично та економічно неподачу стає важко.

      Нині це виправдання зводиться до політичного — Україна не визнає окупаційну владу Криму, тому не може укласти договір на постачання. Проте це спотикання обходится посередниками так само легко, як обходяться поставки в Україну вугілля, ядерного палива та навіть телевізорів і холодильників, вироблених в РФ. І якщо гуманітарна обставина переважить, скажімо, коли картинки спраглих через непоступливість Києва кримчан (діточок не шкода? милих тваринок, що помирають через екологічну катастрофу, не шкода?) заповнять західні ЗМІ, впливаючи на готовність надавати допомогу, нічого не залишиться, як подавати на будь-яких умовах. Але про це треба думати наперед, і саме в логіці слабкої сторони.

      Comment by maksymus — March 8, 2020 @ 04:46

      • Логіка слабкої сторони зрештою призводить до програшу. Про це ніколи не слід забувати. Одна річ, коли апеляція до слабкості була вимушеним кроком на початку війни, й зовсім інша зараз. Треба думати в першу чергу не про західні ЗМІ, а про деморалізуючий вплив поступок на наше суспільство.

        Comment by criticalthinkerua — March 9, 2020 @ 00:30

        • Навпаки, нерозуміння можливостей і обмежень, що їх накладає зіткнення з реальністю, погана оцінка ситуації напевно призводять до програшу. Тверезе ж усвідомлення, якщо і не ґарантує виграш, то мінімізує неґативні наслідки програшу. Ставлення суспільства це теж інструмент цієї війни. Якщо суспільство схвально ставиться до гуманітарної акції, то це підвищує шанси. Або, якщо союзники несхвально, то це знижує.

          Це як у шахах, коли вимушений захист, гра в логіці слабкої позиції, це найраціональніша поведінка гравця, котрий напевно програв би, неправильно оцінивши позицію.

          Comment by maksymus — March 9, 2020 @ 05:27

  2. Oleksa Nehrebeckyj Помиляєтесь.

    maksymus В тому, що треба продумувати такі дії не тільки на емоціях?

    Oleksa Nehrebeckyj І не на емоцїях теж. Окупантові моє бути нестерпно важко. Окуповані території мають стати йому тягарем, маюуть тягти його на дно. Порошенко й так дав ворогові півтора року послаблення, постачаючи струм та товари. Не можна годувати ворога. Крим не вернеться, поки не згорить москва.
    Чому військові стріляють по цивільних? Щоб змусити їх до втечі, щоб вони заблокували дороги ворожим військам.
    Чому альянти під час 2СВ бомбили нїмецькі житлові квартали? Щоб робітники, як мінїмум, не виспалися й не могли продуктивно працювати (є й багато інших аспектів, звісно).
    Має бути цїлковита блокада як Криму, так і одло. Тобто, звідти випускати все, туди не впускати нїчого.

    maksymus Це логіка тотальної війни. Але така не ведеться. Якби ми перекрили кордони (не тільки з окупованими територіями, а по всій протяжності), якби не грали в гру з пунктами пропуску, то і вода в цій тотальній логіці шкоди ворогу могла б бути вимушеною зброєю. Але в нашій реальності це не так. І перекриття води стає не стільки шкодою ворогу, дуже незначною, як шкодою нашій стороні, що виглядає варваром. А виглядати при гібридній війні значно важливіше, ніж по-дрібному шкодити.

    Oleksa Nehrebeckyj Дивна пацифістська позицїя у вас. Поразницька, я б сказав. Усї «якби», само собою, треба знешкодити. Якщо в Криму постраждає і та жменька українцїв, що там осталася — все одно цапнї постраждає більше. До того ж усї пишуть, що цивільному населенню води вистачає. Не вистачає військовим базам та промисловостї.

    maksymus Навпаки, про жодний пацифізм не йдеться! Я веду про те, що війна має вестися на успіх, а не просто заради змагань. Якщо умови цієї гібридної війни вимагають відкритих кордонів, переміщення людей і товарів, а водночас вимолювання у зверхніх союзників копійчаної політичної і матеріальної допомоги, то треба використовувати ці інструменти по-повній. Задоволення від того, що можна нанести шкоду, має перевірятися стратегічно, чого цим можна досягти.

    Oleksa Nehrebeckyj Про стратегічні аспекти перекриття каналу написано дуже багато.

    maksymus І тим не менш, як бачимо, написане не переконує навіть новообраних прем’єрів.

    Oleksa Nehrebeckyj Новообрані прем’єри — агенти впливу ворога, як і вся нинїшня влада довгоносиків.

    maksymus Я так думаю про майже кожну владу, починаючи з уряду Фокіна.

    Comment by Comments_From_Facebook — March 9, 2020 @ 07:17


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: