Чи великі філософи були поганими мислителями?

 
У студентські часи мене неабияк дратувала манера сучасних авторів, надто радянських чи пострадянських з єдино вірним ученням, давати зверхню оцінку великим мислителям. У багатьох роботах рівня шкільної стенгазети можна подибати прекраснонаївні пасажі про те, що великі тут помиляються, тут має бути зовсім інакше, а тут вони не довели думку до кінця. Фактично, історія філософії поставала послідовністю помилок, що їх робили самі дурні. І здавалося, що от такий проникливий автор, котрий це наважується написати, точно вже має бути всесвітньо відомим видатним мислителем. Відчуття ніяковості за таких дописувачів не полишає досі.

Але чи справді визнані великі філософи були хорошими мислителями? Цікава дискусія розгорнулася на цьому тижні в американському академічному середовищі.

Майкл Х’юмер з Університету Колорадо повернувся до шкільної теми про помилки великих філософів і висунув провокаційну тезу, що найвеличніші філософи минулого, визнані й відомі мислителі були зазвичай поганими філософами. Перевіряє він твердження на прикладі помилок Платона, Г’юма, Канта, доводячи, що велич філософа зовсім не в тому, що великі мислили добре, а в їхньому впливі на думку: «…велич це переважно про вплив. Західна філософія — це тривала, двохтисячолітня бесіда. „Великі“ філософи — це ті її учасники, котрі найбільш вплинули на цю розмову. Вони говорили те, що було цікаво іншим людям, і про що ті продовжували думати й розповідати іншим на протязі століть після смерті великих філософів. От хто є „великим“ філософом, а не ті, котрі наговорили багато правильних речей на основі поважних причин».

Тему підхопив Кевін Вальє з Університету Боулінґ-Ґрін. Він зауважив, що великі мислителі схожі на архітекторів: «Вони зосереджені в першу чергу на створенні цілісної системи думок, на відміну від побудови чітких арґументативних зв’язків між різними окремими частинами їх концептуальної структури, і багато з цих зв’язків є еластичними».

Ерік Швіцґебель з Каліфорнійського університету в Ріверсайді перепитує «Чому великі філософи поділяють такі схиблені погляди? Бо наш світ схиблений». Але, зауважує він, Х’юмер не пояснює відсутність у каноні «хороших» філософів. Якщо згадані Платон, Г’юм чи Кант погані, то де поруч з ними їхні історичні сучасники, що добре мислили, нормально арґументували, не припускалися таких помилок? Хоч кого згадати, вони не задовольнять вимогливий підхід Х’юмера. А це тому, що «великі філософи приймають химерні погляди, тому що наше розуміння світу з погляду здорового глузду настільки докорінно недостатнє, що жодний не химерний погляд не може бути обґрунтованим чи рівним, як тільки намагаються конкретизувати деталі, послідовно викладені. Великі філософи протистоять цій химерності, захищаючи свої найкращі здогадки непевними арґументативними інструментами, котрими вони володіють, штовхаючи нас уперед у дивну невідомість».

Джейсон Бреннан з Джорджтаунського університету («Займатися філософією означає помилятися, але помилятися стильно») солідаризується з Х’юмером, застосовуючи приклади людської упередженості до сприйняття філософських ідей. Він наводить дані опитувань, що свідчать, «якщо в якомусь питанні є три основні позиції, ви побачите, що кожну позицію обстоює приблизно третина учасників».