Діаріуш або тиск слова

March 31, 2020

Множинний голос в літературі

 
З середини XIX ст., коли в новітній думці прозвучали перші обґрунтування пропозиції множинного голосу (Мілль), ця ідея не могла не знайти відображення в художній літературі. Згадаю два найвідоміші приклади.

Марк Твен. Цікава республіка Ґондур (1875).
У короткому памфлеті знаменитий американський автор сфантазував республіку, в котрій знаючі та заможні спільними зусиллями «розширили» право голосу, надаючи за освітні чи майнові здобутки додаткових голосів.
 

Як тільки я трохи навчився розмовляти їхньою мовою, мене дуже зацікавило ґондурське суспільство та система державного урядування.
Я виявив, що спершу нація спробувала впровадити просте й зрозуміле загальне виборче право, але відмовилася від нього, оскільки результат був незадовільним. Виглядало на те, що при ньому вся влада передавалася в руки неосвічених та тих, що не платять податки; а також, як наслідок, відповідальні посади були заповнені представниками цих класів.
Довелося шукати способів виправити ситуацію. І ґондурці вважали, що знайшли такий, — не в знищенні загального виборчого права, а в його розширенні. Це була дивна, але геніальна ідея. (. . .)

 
 
Невіл Шют. Сезон дощів (In the Wet, 1953)
Англійсько-австралійський письменник, відомий автор «На останньому березі», у цьому романі описує вигаданий світ майбутнього через тридцять років, де, на відміну від соціалістичної занепалої Англії, в Австралії та Канаді необхідною умовою покращення демократії впровадили множинний голос, коли додатково до одного базового за замовчуванням можна одержати ще голоси через військову службу, освіту, створення сім’ї. У британського підданого останній, сьомий голос призначається за видатні заслуги особисто королевою. (Треба зауважити, що до 1949 року випускники британських університетів одержували додатковий голос, а також власники могли голосувати двічі, і там, де мешкали, і там, де була зареєстрована власність.)

А які ще можна пригадати художні (фантастичні) приклади, критичні чи схвальні, де було впроваджено епістократію або якісь її форми?
 

March 29, 2020

Зупинка перед…

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:27

 
Поетична метафора світової зупинки, паузи, перерви на час карантину приховує досить неприглядні речі. Держави закривають кордони, самоізолюються, вводять внутрішні політичні й економічні обмеження для своїх горожан. Всюди вимушено скасовуються права і свободи людини. Світ закривається, стає авторитарнішим, біднішим, статичнішим, стає менш вільним. Розділені на клаптики території шукають власних способів вийти з кризи самим, і ці знахідки, прийняті нашвидку політичні рішення залишатимуться назавжди. Наївно думати, що невдовзі все повернеться «в норму», що буде як колись. Не буде, ми житимемо в новій нормі, що творитиметься за парканами. Але ще остаточно не вирішено, перед чим же ця зупинка?

Вражає, як швидко злетіли звичні зовнішні атрибути демократії…

March 28, 2020

Зручність автономності

Filed under: Життя, Різне — maksymus @ 08:49

 
Хай як мені подобаються стандартні пропозиції київського хліба, антиринкова соціальна політика місцевої влади, що популістським утриманням ціни змушує виробників порушувати виробничий процес, періодично навмисно погіршуючи якість продукції і зменшуючи різноманітність, нарешті набридла. Коли кілька років тому за якийсь день згнив мій улюблений «Український», зрозумів, що треба вирішувати питання своїми силами. Що ж, купив хлібопічку.

Хлібопічка стала наче вікном у вільний світ. У споживанні хлібної продукції я більше не залежу од зовнішніх примх. Хороше борошно, якісні додаткові інґредієнти, а більше нічого й не треба. Досить заправити пічку ввечері, щоб зранку завжди мати свіжий хліб на мій смак. Житній, білий, паска, будь-який, що спаде на ум.

З проголошенням карантину я ще більше оцінив переваги, що їх надає кустарна автономність домашнього хлібного виробництва. Коли в рекомендаціях, застерігаючи виходити зайвий раз, згадують про хліб, я вже не одразу розумію, навіщо за ним виходити кудись, адже все так зручно. І витрати часу мінімальні. Кількох хвилин вистачає, щоб усе заправити і натиснути потрібні кнопки. Всіляко рекомендую.
 

March 24, 2020

Саморобна пов’язка

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 13:38

 
З приводу нинішньої карантинної уваги до медичних масок пригадав свою історію.

Сіру буденну внутрішню політику в Радянському Союзі періодично струшували яскраві істеричні кампанії у відповідь на чергові імперіалістичні підступи. Так, після якихось невдалих переговорів з ядерної зброї на початку 80-х партія вирішила, що буде незле всією країною трохи активніше поненавидіти Захід. Це торкалося всіх. Навіть у школу спускалися різні заморочливі програми позакласного виховання. В такі дні ми, школярі, замість уроків йшли малювати крейдою на бетонних плитках внутрішнього дворика антивоєнні картинки, марширували, слухали запрошених ветеранів. Розважалися на повну.

Цього разу всім дали завдання до наступної показухи зробити саморобні марлеві пов’язки. Продемонструвати готовність піонерів до тотальної війни. Мені зробили справжню пов’язищу: кілька шарів марлі, щедро прокладених ватою. Пов’язка надійно зав’язувалася штрипками ззаду й наперехрест зверху голови. Сама краса, що заслужила відмінної оцінки. Цей шедевр кустарного виробництва навіть шкода було викидати, і недарма, вона ще кілька разів з шафи прогулялася на наступні ідеологічні загострення… А потім пов’язка відпрацювала своє під час Чорнобиля.
 

March 20, 2020

Карантин і епістократія

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 06:53

 
Треба зауважити, що карантин це хороший приклад інструментального підходу до урядування. Обґрунтування необхідності обмеження прав і свобод горожан (і політичних, і економічних) цілком проходить по відомству пропозицій епістократичного характеру. Власне, в загальному випадку прийнятність епістократії доводиться саме так, як доводиться необхідність карантину. Працює принцип компетентності, голоси незнаючих не мають значення, освічені рішення, сформовані за рекомендацією експертів, накладаються на всіх. Ба більше, внаслідок запровадження карантину страждають найбільше деякі демографічні групи, причому достоту ті ж, на котрі посилається демографічне заперечення епістократії. Що ще раз підтверджує на практиці, що це тільки наслідок нерівності, а не причина.

Гадаю, якщо ви знаходите неможливим підтримувати епістократію, то мали б з тих же причин не підтримувати карантинні заходи. Звісно, поточна ситуація це один з численних прикладів того, як демократична структура влади вимушено вдається до епістократичних елементів і відступає від своїх підстав заради доцільності. А тому має балансувати між необхідністю вдаватися до потрібних заходів і думкою незадоволених бовдурів, котрі прийдуть на наступні вибори, щоб покарати урядовців за хворобу, що від них не залежить. Виходять половинчасті міри, але дуже характерні.
 

March 16, 2020

На захист спекулянтів масками

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 14:25

 
Інформаційними каналами розносяться переможні урядові повідомлення про перекриття контрабанди медичних препаратів, зокрема масок для обличчя. Ай, молодці, не продали стратегічний товар за кордон! Влада пишається скоєним як здобутком, ба навіть опозиція мляво критикує хіба що за те, що мало перекривали, треба було більше зупиняти вивіз, щоб нам самим залишилося. І взагалі, треба встановити низькі ціни на медичні препарати, щоб припинити спекуляції.

Дарма шукав в потоці повідомлень хоч поодинокі голоси на захист вільного ринку і з осудженням авторитарного втручання у встановлення цін. Що ж, доведеться висловитися самому, виходячи з того, що урядові обмеження вільного ціноутворення морально невиправдані, і що немає нічого осудного в тому, щоб заробляти на задоволенні попиту навіть на найпотрібнішому, найстратегічнішому товарі.

«Спекулятивне», ажіотажне підвищення цін це не що інше, як прояв ринкового механізму, що включається в ті моменти, коли якогось товару бракує. Саме таким чином, грубо кажучи, як при встановленні будь-яких інших цін, коли попит перевищує пропозицію, ціни зростають, стимулюючи, з одного боку, пошук шляхів збільшення пропозиції, скажімо, через виробництво, а з другого, обмеження споживання. Взяти ті ж маски. По копійчаній ціні вони лежали в аптеках, нікому не потрібні, нині ж їх скуповують і готові витрачатися на перевезення на великі відстані. Отут втручається чиновник і декретом обмежує вивіз і ціну. Гадаєте, це збільшить пропозицію? Аж ніяк! Штучне обмеження ринково встановленої ціни тільки створюватиме дефіцит. Ринок піде в тінь, а гравці на ньому вдаватимуться до контрабандних способів торгівлі, при цьому зруйнований втручанням ціновий реґулятор не запустить механізм задоволення попиту через виробництво чи торгівлю, бо ціна штучно занижена.
 

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги порівняно з будь-яким іншим способом розподілу. Він змушує людей скорочувати свої запити — особливо тих, хто потребує товару менше, і тому готовий платити за це менше. Також він заохочує людей, котрі мають надлишковий запас — людей, котрі роблять запаси, людей з незачеплених громад та виробників, котрі могли б виробити більше — перевезти цю пропозицію туди, де вона найбільше потрібна. Ринкові ціни працюють на задоволення потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.  
Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони, як правило, працюють краще, ніж альтернатива.
(Метт Зволінскі. Етика спекулятивних цін.)

 
Якщо державні агенти, урядовці, чиновники та под. розподілювачі суспільних дібр так зацікавлені в якомусь товарі, вони мали б грати за ринковими правилами, а не проти них. Мати в бюджеті рядок на закупівлі, на програми забезпечення державних закладів потрібними засобами, на виробництво на державних підприємствах. Втручання ж заднім числом заборонами та обмеженнями, хоч яку інтуїтивну привабливість патерналізм має для нашого постсоціалістичного суспільства, призводитиме до протилежного проголошеному захисту населення результату.
 

March 15, 2020

Карантин як позбавлення свободи

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:37

 
Цікаве питання розбирає уже знайомий нам філософ-лібертаріанець Майкл Х’юмер. Якщо ми сприймаємо карантин для потенційних хворих за норму, то чому б так само не ставитися до потенційних злочинців:
 

«Практика поміщати людей у карантин дуже схожа на ув’язнення. Тож чому ми вважаємо нормальним застосовувати карантин до людей, що можуть захворіти тільки з імовірністю 1%, але водночас вважаємо неприйнятним ув’язнити людину, котра з імовірністю 50% може виявитися карним злочинцем?
 
До речі, хочу зазначити, що це проблема не тільки для лібертаріанців *, а проблема для всіх, хто має звичайні, загальновизнані погляди. Майже всі погоджуються з тим, що можна поміщати в карантин особу, котра має 1% імовірності захворіти смертельною хворобою, але не можна ув’язнювати злочинця, котрий винний з 50% імовірністю.»
(Майкл Х’юмер. Лібертаріанська політика щодо пандемії)

 
Х’юмер міркує, що існують способи обґрунтувати відмінність карантину від ув’язнення, і наводить кілька основних тез: 1) ув’язнення є мірою покарання, тоді як карантин таким не є; 2) покарання злочинців, як правило, набагато важчі, ніж карантинні заходи; 3) інфікована (потенційно) людина становить небезпеку для оточуючих, навіть не здійснюючи нічого поганого зі свого боку, тоді як злочинець (гіпотетичний) не становитиме загрози, якщо не коїтиме нічого поганого; 4) інфікована людина становить особливу загрозу, тому що хвороба може передаватися іншим, а від тих, у свою чергу, до наступних, натомість звичайний злочин не поширюється експоненційно таким чином од людини до людини; 5) у випадку кримінального злочину існує більша загроза, що уряди зловживатимуть владою, занижуючи рівень необхідних доказів; 6) у випадку кримінального злочину можна сподіватися досягти високого рівня доказовості вини, якщо людина справді є винною, натомість для нового захворювання, поки не створено (бракує) надійних тестів, це може бути не так.

Цікаво відзначити, що згадана п’ятою відмінність у загальному випадку непереконлива, адже уряди можуть зловживати і карантином, припиняючи антиурядові акції, наприклад.
 
 
* Як вони розв’язують цю проблему, див.: Метт Зволінскі. Лібертаріанці та коронавірус.
 

March 7, 2020

Вода і перемога

Filed under: Політологія — maksymus @ 16:08

 
Невдало кинута новообраним прем’єром фраза про подачу води в окупований Крим і ще невдаліші пояснення збурили опозиційну тусовку традиційним уже для нової влади потраплянням по той бік дискурсу ідентичності. Тут наче немає чого обговорювати; Шмигаль буквально в кількох перших заявах цілком однозначно позиціонував себе як типовий пострадянський політик з характерними уявленнями. Проте, якщо абстраґуватися від цього, з часом усе менш помітного розлому ідентичнісних світів різних груп виборців, сама думка про те, що подача води в Крим це гуманістичний, гуманітарний, як нині звикли казати, обов’язок, заслуговує на більшу увагу.

З самого початку війни, як тільки постачання води на анексований півострів українськими каналами було припинене, я був переконаний, що це погана, ба навіть негідна дія. Відгомонить середньовічним варварством часів війни на тотальне винищення.

Читати запис про воду далі…

Powered by WordPress.com.