Купюра на розмін

 
Перед самим виїздом на Крит рідне відділення «Ощадбанку» подарувало мені свого роду додатковий квест. Замовивши для поїздки готівкові євро, спеціально наголосивши, що бажав би одержати дрібними купюрами, наступного дня в касі виявив, що вони можуть видати тільки п’ятисотками. Ну, правда ж, які ще купюри треба везти інкасаторам у маленьке дарницьке відділення? Ще не підозрюючи підступу, спокійно взяв свою єдину купюру і полетів в Іракліон.

Пригоди почалися в першому ж супермаркеті поруч з готелем. (Хоча поруч — відносне поняття, адже готель знаходився всередині давніх кріпосних валів, а супермаркет внизу за ними. Сто метрів по прямій на карті обернулися кілометром обходу через проїжджі вулички, на яких ніхто не додержується правил.) Касир порахувала суму покупок, що не перевищили десяти євро, і аж отетеріла, коли я урочисто протягнув свою п’ятисотку. На її обличчі відбився жах, сумнів, очима вона шукала охорону, рука потягнулася до виклику поліції… Можливо, її трохи заспокоїло, що я нікуди не втікав, а спокійно посміхався, ще не розуміючи причини паніки. Ні, ні! Не міняємо, немає решти, — закриваючи руками касу, розпачливо відказала дівчина.

Подібну реакцію потім бачив неодноразово. І в ресторанчиках, і в пафосних магазинах хутра для хворих росіян. (Це ж треба придумати їздити на теплі моря, щоб накупити собі хутряних виробів. Незбагненно.) І на ресепшені в готелі, де на мене персонал потім позирав з підкресленою повагою і неприхованим бажанням одержати збільшені чайові. Ніхто не наважувався прийняти купюру, не те що розміняти. На якійсь спробі й відмові я вже сам став почувати себе як мафіозі, що відмиває кошти: — Пс-с, друже, п’ятисотку не розіб’єш?

Похід по банках, на місцевій мові «трапезах», — назва, що мене досі забавляє, — спершу теж нічого не давав. У кожному робили великі очі й відсилали подалі. Тільки для клієнтів, — чемно відмовили в банку Ханьї. Взагалі не розбиваємо, відповідали в інших.

Вхід у банках в Іракліоні сконструйований досить цікаво. У кожному був невеличкий передбанник, щоб потрапити в який, треба натиснути кнопку й діждатися наступного сиґналу зеленою лампочкою. Потім перші двері мають зачинитися, і тільки тоді можна натискати другу кнопку, щоб потрапити всередину. Подібна операція на виході. Зачинена людина перевіряється камерами на предмет лояльності, і цей передбанник цілком може стати пасткою, якщо операторові щось не сподобається.

Нарешті дістався до Національного банку Греції, місцевий аналог «Ощадбанку». Взяв талончик електронної черги і почав спостерігати за тим, як у касу йшли місцеві пенсіонери, знімати гроші, щоб потім тут же заплатити комуналку. Періодично між рядами крісел — у залі відділення стоять рядами стільці, нагадуючи грецькі церкви, — проходив молодик у розхристаній майці з фривольним принтом і рваних джинсах, як виявилося, працівник, і пропонував літнім відвідувачам допомогти сплатити комуналку в банкоматі в тому ж залі. Тільки одиниці погоджувалися. До особливо впертих виходив старший працівник, запакований у діловий костюм з краваткою, йому теж інколи вдавалося вмовити найбільших ретроградів на безготівковий розрахунок. Отак за кільканадцять хвилин з шістдесятого з лишком номера я пересунувся в перші.

Поки дійшла моя черга на миготливому цифровому табло, вивчав паперові таблички на стінах. На одній було розписано як відрізняти фальшиві купюри, але от мого великого номіналу там не було. Почав підозрювати, що і тут відмовлять; доведеться везти капітал додому. Та все обійшлося. Підішла моя черга, професійний літній касир узяв купюру, перевірив, і видав на розмін ті номінали, що я назвав.

Отак несподівано вийшло пограти в мільярдера з хрущоб. Пишаюсь «Ощадбанком».