Чергування приголосних в іменниках з основою на ґ (дзиґа-дзизі, блоґ-блозі)

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
На початку 90-х до українського алфавіту була повернута літера ґ для передачі на письмі проривного задньоязикового приголосного у вигуках та запозичених словах: ґрунт, ґанок, ґатунок, ґрати, дзиґа, ґречний та под. Під виглядом факультативної була застережена правописна особливість передачі етимологічного [g] для власних назв іншомовного походження: Гете і Ґете, Гібралтар і Ґібралтар.

Повернення літери ґ знову викликало до життя одну давню правописну дискусію, здавалося б, завершену століття тому. Що робити з чергуванням приголосних, якщо дзвінкий проривний посідатиме законне місце в підсистемі задньоязикових?

Консонантні чергування

	задньоязикові		→	передньоязикові		→	шиплячі
	щілинні	зімкнені		щілинні	африкати		щілинні	африкати
глухі	х	к		с	ц		ш	ч
дзвінкі	г	ґ		з	очікується [дз’]		ж	очікується [дж]

Приклади чергування: нога-нозі-ноженята, рука-руці-рученька, муха-мусі-мушечка.
Проблемні чергування: дзиґа-дзизі-дзижка, мамалиґа-мамализі, хурдиґа-хурдизі, ґирлиґа-ґирлизі, фуґа-фузі.

Якщо підходити суто формально, то з місця звука в системі теоретично можна вивести однозначний альтернаційний ряд [g] → [ʒ‘] → [ǯ]. І далі провести звичну тепер пуристичну процедуру з додаванням політичних міркувань — маємо особливість, яка була заборонена за радянських часів та витіснена на периферію, отже, треба повертати, незважаючи ні на що: дзиґа-дзидзі, ранґ-рандзі, блоґ-блодзі, замість нормативних дзиґа-дзизі, ранґ-ранзі, блоґ-блозі. Саме на таких підставах зростають категоричні заяви про необхідність подавати у зразках відмінювання і іменники на [g], де чергування відбувалося б за логічно сконструйованою теоретичною схемою. Але ця схема на практиці ніколи не працювала

Звук [g] з’явився в українській мові до XVI ст. при адаптації іншомовних слів і завжди залишався на периферії української фонетичної системи, залишаючись головно ознакою запозичення. Трохи пізніше, до початку XVII ст. у нас розвинувся звук [ʒ] (дз), який, отже, міг закрити прогалини консонантної системи. Для очікуваного чергування [g] → [ʒ‘] → [ǯ] все було готове, була морфонологічна мотивація, існувало надійне чергування к, х, г з ц, с, з перед і в давальному та місцевому відмінках, яке не знало винятків…

Проте, як зазначає Шевельов, «незважаючи на такі сприятливі передумови, звук ʒ в українській мові глибоко не закоренився […] У системі української мови не з’явилося жодного звукового закону, який би сприяв його реґулярному ширенню. Цей звук уживався радше як емфатичний засіб (саме через це він так часто обіймає позицію на початку слова) в афективних та звуконаслідувальних словах […] Проте жодне з цих явищ так і не набуло рис системності. Таким чином, звук уживається в небагатьох словах за традицією, в інших — як емфатичний елемент (а отже — факультативний), охопивши в обох випадках лише невеличку частину лексики. На сьогодні звук ʒ найбільше поширений у південно-західному наріччі (Карпати, Придунав’я), але оскільки навіть у цих реґіонах, як здається, бракує мінімальних пар, то й статус його непевний. Із просуванням на схід кількість слів із ʒ дедалі меншає, а вжиток його стає факультативним. […] Звісно, в цьому процесі свою роль міг відіграти також вплив російської мови, яка не має ʒ. Початково постання звука в українській мові вписувалося в аналогічний процес, що відбувався на великій території, охопивши Північну Грецію, Македонію, частину Болгарії, частину Румунії, Україну та частину Словаччини. Проте з XVIII ст. ці контакти увірвалися — хоч під яким оглядом їх брати.» [Шевельов, ІФУМ, С. 801]

Проблема чергування з [g] постала не сьогодні. Дзиґа, мамалиґа, ґирлиґа, хурдиґа, ломаґа, здоровеґа, фуґа та под. іменники досить поширені. Перед унормуваннями початку XX ст. відмінювання спорадично виявляло появу в діалектах, переважно західних, звука [ʒ]: дзидзі, мамалидзі, ґирлидзі, хурдидзі, ломадзі, здороведзі. В гуцульських та закарпатських діалектах це постійне явище. Та для загальноукраїнської літературної норми питання відмінювання розв’язувалося цілком однозначно. Очікуваний морфонологічний ряд замінювався звичайним чергуванням ґ-з-ж: дзизі, мамализі, ґирлизі, хурдизі. (Пор. у Грінченка, 1907: дзиґа та дзижка, а не дзиджка.)

Приклади відмінювання в попередніх унормуваннях

* Василь Сімович (Граматика, 1919): Таксамо у спадщинї лишила нам мова мнягчення заднєпіднебінних — к, ґ, х, та гортанного — г.
Кажемо: потік, але кличемо: поточе!, купаємось: у потоцї
    ” Бог ” ” Боже! наша надїя: в Бозї
    ” гріх ” ” гріше! каємось: у грісї
    ” хурдиґа ” ” сидять: у хурдизї.
Останнього мнягчення московська мова не знає (пор.: потокѣ, порогѣ, грѣхѣ), а й форм: вовче, пороже, гріше зовсїм нема. За те для української мови це мнягчення дуже цїкава й своєрідна прикмета.

* Проект правопису 1926 року і наступний «скрипниківський» правопис 1928-го: ґирлизі.

* Григорій Голоскевич (Правописний словник, 1929): ґирлиґа, -ґи, -зі… дзиґа, -ґи, -зі… мамалиґа, -ґи, -зі… (ранґ -зі).

* Олекса Синявський (Норми української літературної мови, 1931): ґирлизі.

* Іван Огієнко (Словник слів, у літературній мові не вживаних, Жовква, 1934, С. 132) розібрав питання докладно для західноукраїнського читача: «В літературній мові звук ґ перед і (що з давнього ѣ) на кінці слів змінюється на з (а не на дз): фуґа-фузі, ґерлиґа-ґерлизі, дзиґа-дзизі, в Ризі і т. ін. Зах. укр. письменники, під польським впливом, звичайно пишуть: в Ридзі».

* Оскільки в прізвищах особливість консервувалася іншомовним походженням, її не можна було оминути у вступі до Довідника українських прізвищ Ю. К. Редька, 1968, С. 24. Редактор видання звернув увагу на особливість відмінювання прізвищ, де зберігається звук [g]. У довіднику «наведено закінчення дав. відм. одн. -дзі (пор. Галамага-Галамадзі, Герега-Гередзі, Ломига-Ломидзі, Штеліга-Штелідзі, де в наз. відм. слід вимовляти Ґаламаґа, Ґе^иреґа Ломиґа, Ште^иліґа, як і Дзиґа, Ле^илеґа, Ломаґа, Папариґа, Реґа, Ремиґа, Румеґа, Татиґа, Фармиґа, Фурдиґа, Шмиґа, Яреґа). Окрема ж група подібних прізвищ щодо якості г і закінчення -зі чи -дзі залишається під сумнівом (Голомега, Дейнега, Коврига, Корнега, Ладига, Патерига, Петрига, Садига, Салига, Сарамага, Сендега, Терлига, Юрдига)».

А сьогодні зустрічаються пропозиції не тільки змінити нормативне відмінювання в іменниках жіночого роду I відміни (дзиґа, хурдиґа, ґирлиґа) у формах давального та місцевого відмінків однини, а й перенести за загальною схемою відмінювання ґ-дз-дж на зовсім нове, але формально очікуване чергування в іменниках чоловічого роду II віміни (ранґ-ранзі, Вінніпеґ-Вінніпезі перетворюється на рандзі, Вінніпедзі). Перенесення проблеми на іменники чоловічого роду відкриває широченний простір для змін у відмінюванні іншомовних власних назв і загальних слів та похідних (нормативні прикметники зальцбурзький, петербурзький можуть замінюватися, наприклад, залежно від фантазії на петербурґський чи зальцбурдзький, послідовно уникаються чергування в місцевому відмінку — Зальцбурґу заступає Зальцбурзі).  

Отже, альтернаційний ряд [g] → [ʒ‘] → [ǯ], який ніколи не існував в українській мові інакше, ніж у теоретичних побудовах мовознавців, стає немов доведенням необхідності разом з поверненням літери ґ впровадити прескриптивно нові варіанти відмінювання до словників та закріпити в правописі. Але це означає спробу накинути мові правописом те, що їй не властиве.