Сьогодні в метро

 
Проїхався сьогодні перший раз за три місяці карантину в метро. Споряджений був як годиться — маска, гумові рукавички. Вибрав час вранці та надвечір, щоб не потрапити у відомі недільні часи пік. Справді, людей було очікувано мало, але одразу звернув здивовану увагу, що десь третина пасажирів масок не носили, переважно імітували, одягнувши на підборіддя, а в рукавичках узагалі був тільки я один. Коли ж дістав рідину для дезинфекції, на мене обернулося піввагона.

Цікавий народ. На плакатах і стендах на станціях промовляє переконливе прохання вдягнути в приміщеннях Київського метрополітену маску, рукавички, додержуватися соціальної дистанції, з гучномовців послання неодноразово повторюють, на платформах нанесено жовті лінії, точки й інші позначки безпечної відстані. Та навіть елементарні прохання дистанції виявляються надмірними, щось в усталених суспільних відносинах людей зупиняє їх виконувати. Додержуйтесь визначеної в півметра дистанції на ескалаторі, — механічно декламує гучномовець, — люди ж, переважно занурені увагою в електронні прилади в руках, дотуляються якомога ближче, плече до плеча, наче бояться пропустити…

І це навіть не невіра в пандемію, і не якась бравада, якою потім раціоналізують свою поведінку. Просто пересічним людям дуже важко перебувати на самоті, бути поруч і роз’єднаними, знаходитися окремо від маси, навіть за мінімальним масочно-рукавичним бар’єром.