Маю право водити

 
Ідея ліцензування виборців на основі знань в епістократичному захисті Джейсона Бреннана захопила мене раціональною переконливістю арґументів. І хоча автори праволіберальних поглядів до урядових дозволів на здійснення будь-якої діяльності закономірно ставляться з величезною підозрою (див. напр., гострі міркування Х’юмера «Ліцензування це відстій»), є випадки, коли питання не може нікого залишати байдужим, — скажімо, ліцензування водіїв. У випадках, коли людина може наражати на ризик не тільки себе, а й інших, критика урядової дозвільної системи як штучного обмеження вільної ринкової конкуренції помітно слабшає.

Минулого року, розбираючи аналогію прав виборця і водійських прав, мені раптом спало на ум, що величезна система автомобільних доріг створюється й підтримується за рахунок держбюджету, а користуюся я нею хіба що опосередковано. Оскільки сам не маю права водити, доводиться покладатися на вміння і права інших, людей з ліцензіями, котрі возять пасажирів чи доставляють потрібні товари. Треба зауважити, що я настільки не автомобіліст, наскільки це взагалі можливо. За все життя в мене ніколи навіть не виникало бажання водити самому.

А чого б мені не одержати принаймні таке право?

Виникла думка, що я не маю якогось права, вже не залишала мене. Не знайшовши заспокійливих відповідей на це питання, в листопаді минулого року записався в автошколу, щоб на своєму практичному прикладі здобування урядової ліцензії переконатися в слушності аналогії.

 
* * *

Переступив поріг школи й записався в листопаді. Але зимова група набиралася повільно, заняття розпочалися тільки в кінці грудня. За пару місяців у нашій маленькій групі (спершу з п’яти, а під кінець усього з двох слухачів; зі мною навчалися самі жінки) прослухав стогодинний курс теорії водіння, пройшов сорокагодинну практику (йдеться про академічні години). Мені, записному теоретику, книжні знання тонкощів правил дорожнього руху, знаків, розмітки, дозволених параметрів, поведінки на дорозі далися надзвичайно легко, але от над практичними навичками довелося ретельно попрацювати. Не раз під час курсу здавалося, що ноги й руки живуть своїм життям, окремо від голови. Вирішивши на собі не економити, маючи на меті здобуття знань і навичок, а не папірця, вибирав я автошколу не абияку, а найкращу в районі Дарницької площі. За всіма моїми критеріями це виявилася школа колишнього ДОСААФ поруч на Сосюри зі своїм автодромом і тривалою історією підготовки. Зрештою вибір цілком задовольнив. Навчання проводилося на автомобілі з механічною коробкою передач, на Форді — марка, що для мене і є самим символом автомобіля. Ще й пощастило мати інструктором досвідчену Наталю Вікторівну, як виявилося, пречудового спеціаліста. Хоча, треба зізнатися, курсант в моїй особі їй дістався дуже важкий. Хай як старанно виконував усі вправи й команди, тільки на шостому занятті мене можна було випускати з автодрому в місто, а базові вправи почали виходити тільки під кінець курсу.

Керування автомобілем це набір завчених до автоматизму рухів, що відповідають певній стандартній ситуації на дорозі. І от з цим базовим набором у мене проявилися найбільші проблеми. Розум окремо, навички окремо. Довелося серйозно ламати стереотипи. Про важкість здобування навичок може засвідчити, скажімо, те, що тільки десь з дванадцятого заняття перестав постійно глохнути, нарешті відчув механізм роботи педалі зчеплення. Собі старанно виписав алгоритми, зазубрив, але за кермом усе з голови кудись зникало.

Коли почали виїжджати в місто, заняття розділилися на дві частини — вправи на автодромі та вивчення перехресть на практиці. Якщо заїзд у гараж виявився легким з першого разу, то буквально до останніх занять мені ніяк не давалася вправа паралельної парковки заднім ходом (так званий «тещин дворик»). Але варто було раз заїхати успішно, як потім не було жодої невдачі; найгірша вправа для іспитів для мене стала найлегшою.

До іспиту підготувався дуже ретельно. Склав великий внутрішній шкільний теоретичний іспит з 60-ти питань у системі «Траффікрулз» зі старими питаннями попередніх років. Потім кілька разів пройшов нові теми на сайті «Водій.уа», ознайомився з усіма затвердженими підступними формулюваннями, тож за теорію був спокійний, але практика мене до останнього турбувала. Перед самим іспитом взяв ще кілька додаткових занять, відпрацював вправи та їзду містом до задовільного рівня. Нарешті, в місцевому центрі МРЕО на Усенка призначили дату — 17 березня. Зараз же сплатив потрібне мито, старанно підійшов до моменту складання як той спортсмен-олімпієць на піку форми. А в намічений день було проголошено національний карантин…

Все зависло на три місяці. Почавши заняття в грудні, до справжніх іспитів через незалежні обставини дійшов аж улітку. Карантин у системі сервісних центрів послаблювали частинами: спершу дозволили скласти теорію, — тут нічого несподіваного, не припустився жодної помилки з двадцяти запитань, — а через тиждень дійшло й до практики. За ці місяці мої практичні навички наче кудись вилетіли. І мені знову довелося взяти пару додаткових занять за кермом. Трохи відновився, а тим не менш, на самому іспиті все-таки припустився смішної помилки, яку, здавалося, подолав ще в січні, — двигун заглух на рівному місці. На щастя, одна помилка виявилася не критичною, і загальний практичний іспит з двох частин, на автодромі та в місті, також був складений з першого разу. (Треба сказати, що при тому, що з восьми учнів школи, котрі були допущені до практичних іспитів цього дня, зрештою склали тільки двоє, інспектор загалом до всіх ставився дуже поблажливо, заплющуючи очі на дрібні помилки та дозволяючи курсантам у спірних питаннях повторити вправу. Можливо, сприяв карантин, інспектор розповів, що вже заразилися двоє його колеґ та начальник відділу. Можливо, зглянулися на те, що у всіх була кількамісячна перерва в навчанні. Курсантові треба було взагалі не заїхати кудись чи навіть збити вішки, щоб провалити автодром.)

Півроку після початку навчання. Сьогодні минув встановлений операційний термін, й у МРЕО щойно отримав пластикову картку з ліцензією водія. Отже, я тепер ліцензований українським урядом водій транспортного засобу категорії «B». Маю таке право. Тепер вирішую сам, чи користуватимуся ним.

* * *

Повертаючись до ліцензування виборців. Успішне складання іспитів на водійські права надійно переконало мене в слушності аналогії. Ліцензування водіїв потрібне для того, щоб зменшити ризик невинних сторонніх од невправного водіння, так само, як ліцензування виборців призначене зменшити ризики, що накладаються на невинних сторонніх неосвіченим вибором. Аналогія виявилася повнішою, ніж навіть здавалося на початку. Під час занять, вже маючи теоретичний багаж правил дорожнього руху, я помітив на дорозі, що багато хто їх не додержується свідомо чи випадково. Зрештою, урядове ліцензування не означає ідеальної поведінки «за підручником», це тільки виконання вимог певного рівня.