Життя має значення

 
Цього місяця внутрішньоамериканська політика ідентичності виплеснулася на вулиці протестами проти поліцейського свавілля. Дуже особливими протестами, що наголошують на расовому питанні. Навантажені різними важливими гаслами рівності, справедливості, визнання, демонстрації солідарності зі значенням «чорних життів» набули світового масштабу. При цьому загальна проблема свавілля влади була звужена до расового питання. Настільки, що навіть безумовне універсальне гасло-відповідь «Усі життя мають значення!» нині засуджується як расистське.

Ліві політики США не змарнують перед виборами нагоду знову зробити основну ставку на полі, де вони програли минулого разу. Нічого не навчилися, нічого не забули. Наче повторюється попередня кампанія, коли суто завдяки електоральній системі політика ідеології ледь-ледь перемогла політику ідентичності. А раптом вийде цього разу? Роблять те саме в надії одержати інший результат. Та ситуація через чотири роки зовсім інша. Перемога Трампа тоді могла виглядати випадковістю, бач пощастило антисистемному політику, але ж за його президентський термін і праві теж навчилися грати свою партію на групах ідентичності. На інших групах, що теж вважають себе обділеними з боку правлячих еліт, маючи при цьому електоральну більшість. Фукуяма в своїй праці про ідентичність зауважив, що [для США] виглядає найгірше, що праві групи ідентичності теж вправно опановують расове питання, тепер це не тільки погляди на справедливість групи бідних робітників. І коли нині звучить гасло про «чорні життя», воно звучить мобілізаційним гаслом і для білих виборців Трампа. Адже політики зліва, орієнтуючись на одні групи, відмовляють другим в їхній ідентичності, в тому, що так очевидно має значення.

Пасивно-аґресивна мова політики ідентичності — моя група марґіналізована, історично була жертвою, а мої особисті біди, невидимі для інших груп, породжені несправедливостями системи до моєї групи як групи — успішно перебирається правими політиками. І при цьому ображені бачать ворогів зовні групи, проносячи нераціональні образи до виборчої дільниці.

В якості найбільш характерного наслідку демонстрацій з антирасистськими гаслами дісталося монументам півзабутим героям Конфедерації Півдня. Історично конфедерати програли в жахливо кровопролитній горожанській війні, де питання рабства взагалі мало другорядне значення, і їм ще дуже пощастило, що переможці тоді не мислили в категоріях політики ідентичності, спокійно дозволивши локальну пам’ять тих, хто програв, як частину національної. Таким чином те, що в інших країнах (надто в нашій!) зробили б одразу, знищуючи символіку переможеного ворога й саму згадку про нього, записавши в підручниках і красному письменстві з кінематографом найчорнішою фарбою, в США розтягнули на століття. Національне примирення вже не актуальне, політика ідентичності гучно вимагає покарання тих, хто програв. Тут цікава тільки вибірковість історичної пам’яті. Під приводом боротьби з расизмом можна було б починати з героїв Американської революції, рабовласників, що воювали проти Британії, де рабство вже було скасоване.

І на завершення, чому нас має цікавити далека заокеанська політика? Для жебрацької країни, нездатної за кілька десятиліть незалежності створити основні механізми стійкого функціонування національної держави, втрата провідною вільною країною світу самої ідеї національної ідентичності, зростання ваги групових політик, підміна спільнотами суспільства не може не мати значення. Бо все це про нас і про нашу будучину, хоч як нині ми занурені в наслідки минулорічного вибору.