Діаріуш або тиск слова

May 3, 2020

Демократія для реалістів

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 09:27

 
Бувають книги, які звичайним людям краще не читати. Якщо після їх прочитання залишаєтеся при своїх, це означатиме тільки, що ви стали епістемічно гіршими. Коли такі книги торкаються загальновизнаних матерій, показують, що популярні й усезегальні погляди помилкові або не мають належних обґрунтувань, то їх краще просто відкласти, наче нічого не сталося. Навіть найраціональнішій людині важко змиритися з крахом святих і «всім відомих» уявлень. І цьому є пояснення.


До таких книг належить «Демократія для реалістів: Чому вибори не приводять до влади відповідальні уряди» Крістофера Ахена та Ларрі Бартельса (Achen, Bartels. Democracy for Realists, 2016), в якій автори вщент руйнують загальні обґрунтування демократії, залишаючи вдумливого читача перед складним вибором — продовжувати вірити ще сильніше, бо абсурдно, або намагатися знайти нові відповіді, новий курс. Журнал «Економіст» назвав цю книгу «найвпливовішою з недавніх книг про виборчий процес», але загальносвітова криза демократії, що наче підтвердила висновки з масиву свідчень, завадила навіть у своїй вузькій науковій галузі належно оцінити неминущу вагу дослідження. Як і у випадку виданої того ж року «Проти демократії» Джейсона Бреннана, де також не згадувався ні Трамп, ні «Брекзіт», історичні події помістили видання в хвилю найактуальнішої поточної політики.

Самі ж автори не передбачали цієї хвилі. Вони йшли до своїх обережних висновків понад чверть сторіччя. Познайомившись ще в далекі 70-і під час навчання, К. Ахен та Л. Бартельс, згодом викладачі провідних американських університетів, десятиліттями збирали і досліджували матеріал на тему співвідношення між демократичними ідеалами та реальністю, ще не знаючи, куди виведе дослідження.
 

        Коли ми починали роботу над цією книгою, то думали про демократію значною мірою в той же спосіб, що й більшість горожан демократичних країн. Відчутний розрив між загальноприйнятими демократичними ідеалами і цілком очевидною дійсністю хвилював нас саме тому, що ми сприймали ці ідеали серйозно. Тим не менш, ми були переконані, що в разі, якщо дійсність виявиться такою, що не відповідатиме ідеалам, ми (та всі інші, хто прагне обґрунтувати сучасну демократію) все ще матимемо в запасі достатньо інтелектуально потужних арґументів, щоб підперти наші переконання. Розділи з 3-го по 7-й засвідчують гнітючу невдачу всіх спроб захисту. З того моменту ми вже знали, що повинні розпочинати з початку на цілковито відмінних основах, і решту книги спрямовано на виконання цього завдання.
        Таким чином, книга стала для нас свого роду досвідом інтелектуального навернення. Багато з того, у що ми вірили і чому довіряли, виявилося хибним. Щоб сумлінно ставитися до доказів та бути чесними перед самими собою ми мали думати цілковито по-іншому. Внаслідок цього, слухаючи своїх колеґ та суміжників, ми звикли до того, що ціла база їхніх міркувань про демократію насправді цілковито відрізняється від нашої. Отже, багатьох читачів ця книга може дратувати, щоб не сказати гірше. Можемо тільки висловити наше співчуття: колись ми теж вважали б її вкрай дратуючою.
 
(Ахен, Бартельс. Демократія для реалістів…)

 
Висновки страшні. Демократія не працює, або ж працює не так, як задумувалося, як того вимагає популістична чи представницька демократичні теорії. Звичайні уявлення про демократію як про відповідність урядування волі народу нереалістичні. Виборці незнаючі й не мають мотивації одержувати знання, виборці «короткозорі», не здатні пригадати, за що відповідають представники та чиновники, караючи їх за погоду чи — вражаючий приклад! — напади акул. Гірше того, намагання зробити демократію більшою, залучити виборців до прямого управління, призводить до поганих наслідків.

Книга цікава тим, що поважні автори справді не спішать з вражаючими висновками. Ба навпаки, старанно пробують знайти нові інтелектуальні лінії захисту демократії, пропонуючи свою теорію демократії — групову. Люди ідентифікують себе з групою не на раціональних підставах, а емоційно, тільки потім вони набувають цінності й переконання, характерні для цієї групи. Унаслідок цього, коли факти вступають у протиріччя з груповою належністю, виборці відкидають факти. Коли партія змінює думку з політичних питань, виборці міняють її теж. Ідеї не «піднімаються» від народу до представництва, а навпаки, «спускаються» згори. Партії мобілізують на основі ідентичностей, переформульовуючи те, як виборцям слід думати з тих чи тих питань. І це стосується не тільки пересічного виборця, так чинять навіть найпоінформованіші з нас, обираючи сторону, виходячи з соціальних та партійних прихильностей, і прилаштовуючи до них політичні погляди, якщо взагалі мають такі. Виходить, що виборці не беруть участі в управлінні навіть опосередковано.

Книга має стати холодним душем для тих, хто звик вірити в демократичний ідеал як вираз раціональності та гідності людини.
 
 
* * *
 
Тривалі дослідження незнання, нераціональності, упереджень виборців нині помістили демократію в добре відому в минулому ситуацію наукових революцій. Накопичений матеріал уже не дозволяє задовольнятися нею інакше, ніж звичкою втішатися квазірелігійними поглядами, але альтернативи ще не здобули визнання чи перевірки. Інтенсивні пошуки виходу з теоретичного глухого кута ведуть в усіх напрямах автори різних галузей, філософії, політичної теорії, соціології, економіки, юриспруденції, політичної психології. От тільки кілька нещодавніх видань:
 
* Ілля Сомін «Демократія і політичне незнання: Чому менше урядування розумніше» (2013) пропонує зменшити обсяг політії;
* Брайан Каплан «Міф про раціонального виборця» (2007) зауважує раціональну нераціональність виборців і пропонує, як і Джейсон Бреннан «Проти демократії» (2016, укр. переклад 2020), в якості покращення системи виборів одну з форм епістократії.
* Ґаретт Джонс «На 10% менше демократії: Чому слід довіряти елітам трохи більше, а масам трохи менше» (2020) бачить покращення демократії в обмеженні виборчого права, збільшенні терміну повноважень, збільшенні незалежності центральних банків та судів.
 

1 Comment »

  1. Примітка. Вибір передачі прізвища автора Achen як Ахен був непростий. Спокусливо було віддати перевагу транскрипції (Ейкен), але це мало б наслідком виникаюче в такому разі сплутування з носіями призвищ Aiken, Eucken, Eicken. Тому перевага транслітерації видається тут найоптимальнішим варіантом.

    Comment by maksymus — May 3, 2020 @ 10:04


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: