Бувають книги, які звичайним людям краще не читати. Якщо після їх прочитання залишаєтеся при своїх, це означатиме тільки, що ви стали епістемічно гіршими. Коли такі книги торкаються загальновизнаних матерій, показують, що популярні й усезегальні погляди помилкові або не мають належних обґрунтувань, то їх краще просто відкласти, наче нічого не сталося. Навіть найраціональнішій людині важко змиритися з крахом святих і «всім відомих» уявлень. І цьому є пояснення.
До таких книг належить «Демократія для реалістів: Чому вибори не приводять до влади відповідальні уряди» Крістофера Ахена та Ларрі Бартельса (Achen, Bartels. Democracy for Realists, 2016), в якій автори вщент руйнують загальні обґрунтування демократії, залишаючи вдумливого читача перед складним вибором — продовжувати вірити ще сильніше, бо абсурдно, або намагатися знайти нові відповіді, новий курс. Журнал «Економіст» назвав цю книгу «найвпливовішою з недавніх книг про виборчий процес», але загальносвітова криза демократії, що наче підтвердила висновки з масиву свідчень, завадила навіть у своїй вузькій науковій галузі належно оцінити неминущу вагу дослідження. Як і у випадку виданої того ж року «Проти демократії» Джейсона Бреннана, де також не згадувався ні Трамп, ні «Брекзіт», історичні події помістили видання в хвилю найактуальнішої поточної політики.
Самі ж автори не передбачали цієї хвилі. Вони йшли до своїх обережних висновків понад чверть сторіччя. Познайомившись ще в далекі 70-і під час навчання, К. Ахен та Л. Бартельс, згодом викладачі провідних американських університетів, десятиліттями збирали і досліджували матеріал на тему співвідношення між демократичними ідеалами та реальністю, ще не знаючи, куди виведе дослідження.
Таким чином, книга стала для нас свого роду досвідом інтелектуального навернення. Багато з того, у що ми вірили і чому довіряли, виявилося хибним. Щоб сумлінно ставитися до доказів та бути чесними перед самими собою ми мали думати цілковито по-іншому. Внаслідок цього, слухаючи своїх колеґ та суміжників, ми звикли до того, що ціла база їхніх міркувань про демократію насправді цілковито відрізняється від нашої. Отже, багатьох читачів ця книга може дратувати, щоб не сказати гірше. Можемо тільки висловити наше співчуття: колись ми теж вважали б її вкрай дратуючою.
(Ахен, Бартельс. Демократія для реалістів…)
Висновки страшні. Демократія не працює, або ж працює не так, як задумувалося, як того вимагає популістична чи представницька демократичні теорії. Звичайні уявлення про демократію як про відповідність урядування волі народу нереалістичні. Виборці незнаючі й не мають мотивації одержувати знання, виборці «короткозорі», не здатні пригадати, за що відповідають представники та чиновники, караючи їх за погоду чи — вражаючий приклад! — напади акул. Гірше того, намагання зробити демократію більшою, залучити виборців до прямого управління, призводить до поганих наслідків.
Книга цікава тим, що поважні автори справді не спішать з вражаючими висновками. Ба навпаки, старанно пробують знайти нові інтелектуальні лінії захисту демократії, пропонуючи свою теорію демократії — групову. Люди ідентифікують себе з групою не на раціональних підставах, а емоційно, тільки потім вони набувають цінності й переконання, характерні для цієї групи. Унаслідок цього, коли факти вступають у протиріччя з груповою належністю, виборці відкидають факти. Коли партія змінює думку з політичних питань, виборці міняють її теж. Ідеї не «піднімаються» від народу до представництва, а навпаки, «спускаються» згори. Партії мобілізують на основі ідентичностей, переформульовуючи те, як виборцям слід думати з тих чи тих питань. І це стосується не тільки пересічного виборця, так чинять навіть найпоінформованіші з нас, обираючи сторону, виходячи з соціальних та партійних прихильностей, і прилаштовуючи до них політичні погляди, якщо взагалі мають такі. Виходить, що виборці не беруть участі в управлінні навіть опосередковано.
Книга має стати холодним душем для тих, хто звик вірити в демократичний ідеал як вираз раціональності та гідності людини.
* * *
Тривалі дослідження незнання, нераціональності, упереджень виборців нині помістили демократію в добре відому в минулому ситуацію наукових революцій. Накопичений матеріал уже не дозволяє задовольнятися нею інакше, ніж звичкою втішатися квазірелігійними поглядами, але альтернативи ще не здобули визнання чи перевірки. Інтенсивні пошуки виходу з теоретичного глухого кута ведуть в усіх напрямах автори різних галузей, філософії, політичної теорії, соціології, економіки, юриспруденції, політичної психології. От тільки кілька нещодавніх видань:
* Ілля Сомін «Демократія і політичне незнання: Чому менше урядування розумніше» (2013) пропонує зменшити обсяг політії;
* Брайан Каплан «Міф про раціонального виборця» (2007) зауважує раціональну нераціональність виборців і пропонує, як і Джейсон Бреннан «Проти демократії» (2016, укр. переклад 2020), в якості покращення системи виборів одну з форм епістократії.
* Ґаретт Джонс «На 10% менше демократії: Чому слід довіряти елітам трохи більше, а масам трохи менше» (2020) бачить покращення демократії в обмеженні виборчого права, збільшенні терміну повноважень, збільшенні незалежності центральних банків та судів.
Діаріуш або тиск слова 
Примітка. Вибір передачі прізвища автора Achen як Ахен був непростий. Спокусливо було віддати перевагу транскрипції (Ейкен), але це мало б наслідком виникаюче в такому разі сплутування з носіями призвищ Aiken, Eucken, Eicken. Тому перевага транслітерації видається тут найоптимальнішим варіантом.
Comment by maksymus — May 3, 2020 @ 10:04
Оскільки політика пов’язана з практичними міркуваннями, це ускладнює застосування раціональних критеріїв. Скажімо, неможливо цілком раціонально обґрунтувати, який спосіб життя кращий. Той критерій, який видається вам важливим, для когось буде другорядним. За таких умов демократія дає можливість співіснувати прихильникам різних поглядів. Елемент епістократії теж присутній, адже якщо людина вважає, що хтось краще за неї подбає про її інтереси, вона делегує право приймати рішення тим, кого вважає компетентнішими за себе (в тому числі, голосуючи так, як їй радять авторитетні для неї особи). Якщо ж на її право вибору посягають ті, кого вона не вважає компетентнішими за себе, тоді в такої людини є всі підстави вважати, що її позбавили права вибору, і при першій нагоді скинути узурпаторів. Тобто, чиясь епістократична перевага або визнається іншими, або ні. Якщо визнається, тоді і при демократичній системі менш обізнані голосуватимуть так, як їм радять експерти. Якщо ж не визнається, тоді епістократія просто не матиме легітимності, адже ті, кого за певної системи віднесуть до менш обізнаних, не погоджуватимуться з критеріями і ставитимуться до самопроголошених експертів як до узурпаторів.
Загалом, демократія передбачає право вибору для всіх. Розумні, знаючі, потенційно політично активні юнаки, хлопці і дівчата мають таку ж нагоду, як і всі інші, продемонструвати свою перевагу, і завоювати авторитет в очах інших. Якщо у них це не виходить, то може, вони не такі вже розумні й активні?
І зрештою, чим обернеться епістократія в реальному світі, чудово видно на прикладі правопису. Це при демократії від мовознавців можна вимагати, щоб вони зважали на реальне побутування мови і на готовність суспільства прислухатися до їхніх приписів. А от при епістократії рішення прийматимуть експерти, які не вважатимуть за потрібне прислухатись до думки рядових користувачів мовою. Ви колись описували снобізм, продемонстрований кимось на засіданні лабораторії наукового перекладу. Так за епістократії цей снобізм стане нормою – заплатіть, щоб експерт зволив спуститись з олімпу і навести підстави для свого твердження, а ще краще, мовчки користуйтесь рішеннями, які затвердили доктори філологічних наук. А якщо ці рішення вам видаються безглуздими, то отримаєте суто епістократичну відповідь: та що ви тямите, хто ви такий проти дипломованих філологів. Якщо вважаєте, що це карикатуризація епістократії, то задумайтесь над тим, що ті, хто на початку минулого сторіччя переслідувались в Російській імперії за прихильність до марксизму, були б дуже здивовані, якби дізнались, що через три десятиліття вони будуть розстріляні енкаведистами заради тріумфу марксизму.
Comment by criticalthinkerua — September 28, 2020 @ 16:43
Неможливо раціонально обґрунтувати спосіб життя, але можна раціонально визначити, які засоби (яка політика, які програми) ведуть до улюблених виборцем результатів. Незнаючий виборець, маючи на думці одні уподобані результати, не здатен визначити уподобані засоби, що вестиме до цього, в тому числі, не маючи можливості визначити авторитетніших.
Демократія це не «право вибору для всіх», це структура влади, що потребує такого ж обґрунтування, як і будь-яка інша. У своїх коментарях ви часто довільно плутаєте символічні арґументи і арґументи результатів. Символічні зводяться до того, що людина має бачити, що її думка врахована. Але бачити, як саркастично зауважив Бреннан, це дієслово успіху. Не можна бачити врахування думки, якщо людина бажає одного, але через незнання голосує за інше, і врахування не відбувається. І тут починається підміна, обґрунтування демократії результатами, що з часу перших демократичних експериментів ще часів Берка мали довести, що демократичні режими працюють краще, ніж вибір, випадково викинутий у кості. (В сторону можна зазначити ще додаток до символічного арґументу, що викинуті в кості результати можуть бути навіть справедливіші, ніж через демократичні вибори, адже суто статистично дають шанс таким меншинам, що ніколи не мали б можливості прийти до влади.)
Зауваження про активність розумних юнаків не має сенсу, якщо їх просто через вік викинуто з демократичних списків. Або має той же сенс, що і в застосуванні до гіпотетично викинутих з епістократичних списків незнаючих тупаків, котрі не здатні подолати певні тестові бар’єри. Мовляв, займайтеся політикою, але не голосуйте.
Приклад правопису, повторюсь, це приклад, коли не працює саме демократія. Коли демократичні вибори привели до влади таких політиків, що неспроможні були належним чином організувати правописний процес, щоб навіть врахувати ті сотні правок, що надійшли під час формального демократичного громадського обговорення. Зрештою, зламаний правопис став заручником політики одних сил, що для популістичного тричленного гасла підігнали реформу під наступні вибори для швидкої гри на своєму електораті. Дезінформований електорат цієї партії досі сприймає це здобутком (як і третій елемент — віру), а не провалом. Саме так, погляди при демократії спускаються згори донизу, як описали згадані в головному повідомленні Ахен і Бартельс! Епістократія це не дипломи і не правління будь-яких титулів, це тип визначення влади таким чином, щоб влада була достатньо компетентною для організації політичного, економічного, культурного життя суспільства. Демократична ж влада раз у раз демонструє у всьому некомпетентність, і саме цю некомпетентність ще раз найкраще продемонструвала правописна катастрофа. До того ж, ви знову забули, що цю вашу аналогію я вже розбирав докладніше. Реформа правопису стосується зовсім не тільки докторів філологічних наук. Науковці не можуть сказати, як має бути, вони можуть бути експертами тільки в тому, як є. Знову згадаю Мирослава Поповича: «…немає наук, які говорили б про те, що повинно існувати. Мовознавство вивчає мовну реальність — те, як говорять і які закони (структури) природні для даної мови. Загальнонаціональні рішення про те, як треба і як не треба говорити і писати, належать до політичної волі, до мовної політики». А значить, обмеження тільки певними фахівцями, що не володіють знанням з політики, економіки тощо, буде некомпетентним обмеженням, і прямо суперечитиме принципам епістократії.
Comment by maksymus — September 28, 2020 @ 18:31
> можна раціонально визначити, які засоби (яка політика, які програми) ведуть до улюблених виборцем результатів.
Тут теж не все так просто. Оцінка практичних суджень, особливо якщо вони дотичні до фундаментальних цінностей, значно складніша.
> Не можна бачити врахування думки, якщо людина бажає одного, але через незнання голосує за інше, і врахування не відбувається.
Але це краще, ніж якщо хтось вирішує без її згоди, як найкраще реалізувати її інтереси.
> якщо їх просто через вік викинуто з демократичних списків.
Вікову межу, можливо, й варто знизити, але виходячи з демократичних принципів, щоб врахувати голос молоді.
> Дезінформований електорат цієї партії досі сприймає це здобутком
Ви, здається, теж належите до електорату цієї партії :)
> це тип визначення влади таким чином, щоб влада була достатньо компетентною
Загальна фраза. А в реальності компетентність визначатиметься дипломами.
Comment by criticalthinkerua — September 29, 2020 @ 03:16
Ні, не краще! Бо голос людини впливає не тільки на неї, а й надає владу над іншими. Некомпетентне голосування це все одно, що некомпетентний засідатель у журі присяжних. Єдине виправдання цієї обставини, на яке спроможна демократична теорія, — голос виборця має значно менший вплив на долю окремої людини, але це також і заперечення загального виборчого права за допомогою опосередковуючих факторів, що зменшують вагу некомпетентного голосування, а також тим, що через зникомо малий вплив виборець не має стимулів здобувати політичних знань, щоб ставати компетентним виборцем.
От диплом виборця, одержаний за результатами тестів, і був би при епістократії підтвердженням компетентності. Хоча деякі епістократичні пропозиції, такі як «зважування» голосів для визначення того, чого бажав би повністю поінформований електорат, не потребують і цього.
Comment by maksymus — September 29, 2020 @ 06:30
> голос людини впливає не тільки на неї, а й надає владу над іншими.
Так, голос людини дає їй можливість брати участь у системі противаг і виражати свою волю. Якщо людину насильно позбавити цього права, вона відповість насильством. Ми вже колись обговорювали цей недолік епістократії – якщо людина добровільно визнає чиюсь інтелектуальну перевагу, то епістократія не потрібна, адже й при демократії вона голосує під впливом порад компетентніших експертів. Якщо ж не визнає, тоді спроба нав’язати вибір, здійснений компетентнішими, сприйматиметься як узурпація, як дія всупереч її інтересам. І в результаті епістократи, які спробують насильно дбати про чиїсь інтереси, погано скінчать.
А загалом, саме демократія є тим ладом, який змушує дбати про якість освіти і загалом людського капіталу. Якщо більшість виборців адекватні, тоді епістократія не потрібна, адже і на демократичних виборах більшість обере достойних політиків. Якщо ж більшість виборців нездатні до розумного вибору, значить, ті, хто нарікає на дурість співгромадян, заслуговують поганого життя разом з ними, відповідно до принципу роулзівської завіси. На ваше заперечення в одному з попередніх коментарів можна сказати, що вам пощастило народитись у середовищі, де плекається освіта й працелюбність. Багатьом іншим пощастило менше. Тож якщо люди масово голосують некомпетентно, єдиний достойний вихід – підвищувати загальну компетентність виборців, щоб у суспільстві набралась критична маса обізнаних громадян. Епістократія ж узаконюватиме соціальну нерівність. Справді, навіщо дбати про масову освіту, якщо можна відсікти від виборчих урн більшість населення? От тільки це населення згодом стане легкою здобиччю для популістів, котрі закликатимуть змести несправедливий лад. І епістократія цілком заслуговує на такий кінець. А достойного життя заслуговує лише те суспільство, де більшість громадян вміють робити поінформований вибір. Досягти такого стану можливо лише за демократії, бо якщо голос кожного має вагу, це змушує привілейовані меншини не лише на словах дбати про освітній рівень тих, кому пощастило менше.
Comment by criticalthinkerua — September 30, 2020 @ 00:43
«Виражати свою волю», здійснюючи владу над іншими, — це не право! Влада здійснювати свою волю над іншими, невинними людьми, що можуть постраждати від некомпетентності цього здійснення, повинна бути чимось обґрунтована. «Відповість насильством» це не обґрунтування, адже організовані в політії суспільства мають різні способи, щоб запобігати такому насильству. В такому вигляді ваше твердження виглядає дуже дивно: використовувати насильство організованої політії, забезепечуючи несправедливу і неякісну систему, щоб невігласи не відповідали насильством. Це все той же символічний арґумент, тільки викладений у відміні страху від гіпотетичної загрози.
Як показали Ахен і Бартельс у запропонованій для прочитання в головному повідомленні книзі, люди не дивляться на поради компетентних експертів, бо некомпетентні не здатні розібрати, хто є компетентним (ефект Даннінґа-Крюґера). І демократія загального виборчого права взагалі не змушує ні про що дбати в своїх основах, це не модерністський тоталітаризм якогось комуністичного чи іншого тоталітарного штибу, де масова освіта зрощена з пропаґандою і необхідністю підготовки кадрів-гвинтиків для індустрії та війни. Зауважу, що спробувавши відміну символічного, семіотичного арґументу, ви в другому абзаці перейшли до освітнього арґументу, що теж користується популярністю в абстрактному обґрунтуванні демократії, але на практиці не знаходить жодного підтвердження:
«В ідеалі той, хто просуває освітній арґумент, повинен надати нам конкретні пропозиції щодо того, які форми участі покликані робити людей шляхетнішими та освіченішими. Він повинен пояснити, яким саме чином і в який спосіб ці форми участі зроблять нас шляхетнішими та освіченішими. Нарешті, він повинен надати достатні емпіричні свідчення того, що ці форми участі справді роблять нас шляхетнішими та освіченішими саме в такі способи. В іншому випадку, при відсутності переконливих доказів, ми не повинні приймати освітній арґумент.» (Бреннан. «Проти демократії»)
Гіпотетичне припущення, що при демократії привілейовані більше дбатимуть про освітній рівень, при цьому знедолені ставатимуть більш освіченими, що висловлюється з часів Токвіля, абсолютно нічим не підтверджене. Це досі просто гіпотетична побудова на основі видавання бажаного за дійсне. Ба навпаки, якщо для того, щоб мати владу голосу над іншими, людині не треба нічого робити, окрім народитися в певному місці та дожити до певного віку, коли її внесуть у списки, то який сенс напружуватися, витрачати на одержання потрібних знань і так малий ресурс знедолених, навіть якщо згори забезпечуватимуть усі умови? І ще погано забезпечуватимуть, бо обрана некомепетентним електоратом влада очевидно призводитиме до гіршої освіти, бо прийматиме гірші політико-економічні рішення, що впливатимуть на всіх, на рівень освіти, в першу чергу. Виходить та спіраль вниз, що прямо веде до того, коли при загальному виборчому праві привілейованим вигідно штучно тримати населення на такому рівні розвитку інтелектуального і матеріального, коли якась гречка чи подачки з бюджету у вигляді ремонту доріжок виглядатимуть хорошим обміном на голос.
Право голосу — не ознака рівності, це дещиця влади над іншими. Надавати цю владу некомпетентним, незнаючим, означає прирікати суспільство, і винних, і невинних людей у ньому, на погане урядування, що знищуватиме, погіршуватиме життєві перспективи усіх.
Достойного життя заслуговує суспільство, що здатне змінити правила, коли розуміє, що вони в нових умовах стали згубні. Навіть, якщо правила виглядають священними.
Comment by maksymus — September 30, 2020 @ 07:43
Зауважу ще, що ви продовжуєте навмання пробувати різні арґументи, вже добре систематизовані у відповідній літературі. Скажімо, освітній арґумент непогано був розбитий на порівнянні виборчих систем країн з обов’язковим голосуванням, де за неучасть встановлено штраф чи інше покарання. Ви ще вдаєтеся до розібраних до кісток арґументу згоди, арґументу запобіганню домінуванню, арґументу наділення правами, арґументу соціального конструювання та ін. Єдине, що мене тішить, мало звертаєтеся до арґументу результатів, більш популярного в розвинутих країнах. Гадаю, на це є причини, бо ми живемо в країні, де загальне виборче право вже двічі злітало в авторитаризм через некомпетентний вибір, і явно готується злетіти ще раз, вимагаючи від більш компетентних чергових жертв на майданах.
Comment by maksymus — September 30, 2020 @ 08:10
Чесно кажучи, досі здавалось, що ваш епістократичний демарш – це просто тимчасовий епізод, продиктований сплеском розчарування. Але бачу, що проблема серйозніша. Якби я тільки зараз вперше натрапила на ваш блог, то політичні записи сприйняла б як візії якогось дивака, який носиться зі своєю ідеєю-фікс.
Епістократичний підхід можна простежити ще від часів Платона, і недоліки цього підходу чудово розібрані Поппером. Не бачу сенсу заглиблюватись у подальше обговорення дискредитованої концепції. Шкода, що ви перейшли на бік ворогів відкритого суспільства, але зрештою, навіть раніше, у наших меншезлистсько-противсішних дискусіях я іноді зазначала, що ви розглядаєте політику з нереалістичної перспективи. Сумно й прикро бачити, куди це вас зрештою завело.
Згадується, як колись перед виборами мера, на яких переміг Черновецький, траплялись наліпки “Захисти Київ – забери в бабусі паспорт”. Ще тоді я гранично чітко зрозуміла, що такі “захисники” Києва цілком заслуговують на Черновецького. Йолопи, що не можуть переконати власних бабусь, і при цьому вважають, що мають права позбавляти голосу інших – важко уявити карикатурнішу картину. Епістократія теж спирається на такого штибу прагнення – диванні експерти, які вважають себе компетентнішими за інших, намагаються позбавити голосу тих, хто голосує не так, як їм хотілось би.
Як на мене, епістократична концепція не заслуговує на серйозну увагу, так само, як і чимало інших дивацьких маргінальних доктрин. Зараз не маю ні часу, ні натхнення витрачати зусилля на диванні війни з противником демократії. Залишається тільки з ностальгією пригадувати ті часи, коли у питанні політичних цінностей ми були однодумцями.
Comment by criticalthinkerua — October 1, 2020 @ 03:59
Розчарування це хороше означення хіба що для фундаменталістів, котрі приймають свої політичні погляди некритично, і не знають, що робити, коли ті розходяться з дійсністю, з одного боку, та втрачають теоретичне обґрунтування, з другого. Утім, для таких завжди є вихід — продовжувати вірити ще сильніше, заплющуючи очі на все, що падає навколо. Так і вчиняють більшість пересічних виборців, про що є міркування і в роботі в головному повідомленні.
Тепер ви вирішили вдатися до риторичних прийомів, згадуючи авторитет Поппера, з його антиавторитарними ідеями в контексті тогочасного панування тоталітаризму марксистів та нацистів. І в цій риториці виходить, що я, не поділяючи сучасні соціал-демократичні ідеї, чомусь маю автоматично приєднатися до тих, кого Поппер розбиває як ворогів відкритого суспільства. Дивно. Для право-ліберальних поглядів це було очевидно не так і в часи Поппера, а нині, коли ті загрози позаду, така дихотомія взагалі безумна. З’явилися зовсім нові виклики, серед яких усе помітніше непрацююча демократія, що зазнає найдовшого світового спаду за останні два десятиліття. Навпаки, Попперівське відкрите суспільство недостатньо відкрите для мене! Недостатньо вільне, недостатньо уважне до індивідуальних свобод. Нині соціал-демократія, що обросла без своїх звичних тоталітарних ворогів своїм власним традиційним культом, стала і несправедлива, і неефективна. Відкрите ж суспільство це, перш за все, мав би бути ефективний спосіб вирішення несподіваних проблем, у тому числі передбачає можливість змін своїх інститутів під тиском обставин та критики. І воно має бути краще готове для подолання все нових викликів, ніж уперте, догматичне повторення того, що перестає працювати. Як раз Поппер, обстоюючи своє досить широке розуміння демократії, фактично, перевизначаючи демократію як лібералізм, дуже критично ставився до принципу правління більшості, наполягаючи на ефективних інституційних ґарантіях проти тиранії, проти тиранії більшості, в тому числі. Можна в цьому зв’язку ще згадати, що він гостро критикував пропорційну виборчу систему, як таку, що суперечить його визначенню демократії (насправді, партійне посередництво суперечить лібералізму, я про це згадував у записі про Мілля). А загальне виборче право само по собі таких ґарантій не дає навіть у теорії (не кажучи вже про життєво необхідні на практиці епістократичні баланси, впроваджувані в кожну реалізацію демократії, починаючи з найперших XVIII ст.), вимагаючи все наполегливіше міняти фундаменталістські підходи.
Посилання на якихось «диванних експертів», коли демократія падає у всьому світі вже друге десятиліття, коли провідні світові політичні теоретики та філософи гарячково шукають хоч якихось виходів, — і не знаходять! — просто дивне. Епістократія, як одна з найбільш обґрунтованих, сказати б, технократичних антиавторитаристських пропозицій почати вилізати з того, куди ми провалюємося при все гірше працюючій демократії, це те, що ви зовсм скоро з ностальґією згадуватимете, бо стрімке падіння в потенційну яму популізму, авторитаризму під ширмою імітації демократії завдяки цьому фундаменталізму прямо веде до того, проти чого ви спрямовуєте пафос обстоювання цінностей.
Comment by maksymus — October 1, 2020 @ 07:47