Цікаві спогади з першої чверті XX ст. залишив відомий віденський банкір Фелікс Зомарі. В них він, зокрема, подав замальовку зустрічі німецького соціолога Макса Вебера й австрійського економіста Йозефа Шумпетера в кав’ярні «Ландманн» 1918 року у Відні.
Коли Шумпетер цинічно висловився про те, що соціалізм перестав бути справою «паперової дискусії», бо Росія являтиме тепер для них «задовільну лабораторію», Вебер додав: «Лабораторію з горами людських трупів». «Як і будь-який анатомічний театр», відповів Шумпетер.
[Зі спогадів Фелікса Зомарі]
МАКС ВЕБЕР І ШУМПЕТЕР У ВІДНІ
Повертаючись, я ненадовго зупинився у Відні, щоб обговорити результати Бухареста 1 з Ротшільдами. Окрім того, Макс Вебер запросив мене на співбесіду з Шумпетером з приводу посади у Віденському університеті. Вебер хотів повернутися до Німеччини, а Шумпетер написав чудову догматичну історію для виданого ним посібника з суспільних наук 2. Але чоловіки були мало знайомі один з одним. Їх зустріч непокоїла мене, бо важко було уявити собі більші протилежності, ніж ці двоє.
Макс Вебер був нервовим нападником, ярим і щиросердим гуґенотом. Він бився до кінця навіть за найменші дрібниці. Вибуховість в його характері проявлялася настільки сильно, що могла обернутися нетерпимістю. Тих, хто не знав його ближче, це могло легко відштовхнути або навіть злякати при першому прояві. Гуґо фон Гофмансталь спробував був ориґінально пояснити це явище: талант цезаря, котрий не знаходить простору для розмаху. В цьому описі багато правди. Вебер ніколи не міг повною мірою використати свою величезну духовну силу в житті. Він ніщо не сприймав легковажно.
Шумпетер, з другого боку, нічого не брав до серця. Він був вихованцем «Терезіануму» у Відні, де учнів навчають відсторонено залишатися над речами і ніколи не робити їх особистими. Вони мали оволодіти правилами гри всіх партій та «ізмів», але не повинні були належати до жодної партії чи напряму. І Шумпетер віртуозно володів правилами кожної політичної гри, від крайньої лівої до крайньої правої. Якийсь час він працював у Комісії з соціалізації [підприємств] у Берліні, що збиралася під головуванням Гільфердінґа, нашого спільного віденського університетського колеґи, котрий тоді керував німецькими незалежними соціалістами, для яких офіційні соціал-демократи були занадто поміркованими. Гільфердінґ неодноразово висловлював здивування радикалізмом Шумпетера, хоча той радикальним не був; він лише зробив належний висновок з існуючих передумов: якщо хтось бажав здійснювати соціалізацію наприкінці війни, то це мало робитися певним чином.
Ми зустрілися в кав’ярні «Ландманн» проти університету 3. Вебера супроводжував Людо Хартманн, історик античності й зять Моммзена 4, я прийшов з Шумпетером. Оскільки я не робив жодних записів під час зустрічі, можу тільки по пам’яті пригадати моменти, що справили на мене найсильніше враження. Розмова торкнулася питання Російської революції, і Шумпетер висловив своє задоволення тим, що соціалізм тепер уже не був справою тільки паперової дискусії, а мусив доводити свою життєздатність. Вебер дещо схвильовано прямо оголосив впровадження комунізму на стадії розвитку Росії злочином (він знав російську мову й багато займався російськими проблемами); це призведе до небачених людських трагедій і закінчитися жахливою катастрофою. — «Можливо, — заявив Шумпетер, — але для нас це буде задовільна лабораторія».
— «Лабораторія з горами людських трупів», — різко кинув Вебер.
— «Як і будь-який анатомічний театр», — відповів Шумпетер.
Щоб відволікти увагу, я зауважив, наскільки війна змінила напрям суспільного розвитку, що в іншому випадку був би зовсім іншим. На жаль, Вебер, погоджуючись зі мною, навів приклад Великої Британії, яка відмовилася від лібералізму, що Шумпетер заперечував. Вебер ставав запальнішим і голоснішим, Шумпетер саркастичнішим і тихішим. Усі присутні в кав’ярні облишили свої заняття і з цікавістю слухали, аж поки Вебер не скочив і зі словами «Це вже нестерпно!» вийшов на Рінґштрасе. За ним пішов Хартманн, котрий виніс йому капелюха й марно намагався заспокоїти. Шумпетер, котрий залишився зі мною, лише зауважив з посмішкою: «І як тільки можна в кав’ярні так галасувати».
Мені було прикро. Вони обидва мали рідкісний талант, і не були такі вже далекі один від одного в своїх основних економічних поглядах та глибокій науковій серйозності. Але це прокляття німецької та австрійської буржуазії, — коли її нечисленні видатні особистості збиралися разом, то ставали смертельними ворогами. Вони мали надто тверді характери, щоб іти на компроміс.
Обидва зазнали невдачі у себе на батьківщині; кожний з них справді успішним був тільки за кордоном. І все ж вони мали дещо спільне: за межами рідної країни вони відчували себе як у вигнанні.
Перекладено за виданням: Felix Somary. Erinnerungen aus meinem Leben. Zürich: Manesse Verlag, 1959. P. 170-172.
МАКС ВЕБЕР І ШУМПЕТЕР У ВІДНІ
Повертаючись, я ненадовго зупинився у Відні, щоб обговорити результати Бухареста 1 з Ротшільдами. Окрім того, Макс Вебер запросив мене на співбесіду з Шумпетером з приводу посади у Віденському університеті. Вебер хотів повернутися до Німеччини, а Шумпетер написав чудову догматичну історію для виданого ним посібника з суспільних наук 2. Але чоловіки були мало знайомі один з одним. Їх зустріч непокоїла мене, бо важко було уявити собі більші протилежності, ніж ці двоє.
Макс Вебер був нервовим нападником, ярим і щиросердим гуґенотом. Він бився до кінця навіть за найменші дрібниці. Вибуховість в його характері проявлялася настільки сильно, що могла обернутися нетерпимістю. Тих, хто не знав його ближче, це могло легко відштовхнути або навіть злякати при першому прояві. Гуґо фон Гофмансталь спробував був ориґінально пояснити це явище: талант цезаря, котрий не знаходить простору для розмаху. В цьому описі багато правди. Вебер ніколи не міг повною мірою використати свою величезну духовну силу в житті. Він ніщо не сприймав легковажно.
Шумпетер, з другого боку, нічого не брав до серця. Він був вихованцем «Терезіануму» у Відні, де учнів навчають відсторонено залишатися над речами і ніколи не робити їх особистими. Вони мали оволодіти правилами гри всіх партій та «ізмів», але не повинні були належати до жодної партії чи напряму. І Шумпетер віртуозно володів правилами кожної політичної гри, від крайньої лівої до крайньої правої. Якийсь час він працював у Комісії з соціалізації [підприємств] у Берліні, що збиралася під головуванням Гільфердінґа, нашого спільного віденського університетського колеґи, котрий тоді керував німецькими незалежними соціалістами, для яких офіційні соціал-демократи були занадто поміркованими. Гільфердінґ неодноразово висловлював здивування радикалізмом Шумпетера, хоча той радикальним не був; він лише зробив належний висновок з існуючих передумов: якщо хтось бажав здійснювати соціалізацію наприкінці війни, то це мало робитися певним чином.
Ми зустрілися в кав’ярні «Ландманн» проти університету 3. Вебера супроводжував Людо Хартманн, історик античності й зять Моммзена 4, я прийшов з Шумпетером. Оскільки я не робив жодних записів під час зустрічі, можу тільки по пам’яті пригадати моменти, що справили на мене найсильніше враження. Розмова торкнулася питання Російської революції, і Шумпетер висловив своє задоволення тим, що соціалізм тепер уже не був справою тільки паперової дискусії, а мусив доводити свою життєздатність. Вебер дещо схвильовано прямо оголосив впровадження комунізму на стадії розвитку Росії злочином (він знав російську мову й багато займався російськими проблемами); це призведе до небачених людських трагедій і закінчитися жахливою катастрофою. — «Можливо, — заявив Шумпетер, — але для нас це буде задовільна лабораторія».
— «Лабораторія з горами людських трупів», — різко кинув Вебер.
— «Як і будь-який анатомічний театр», — відповів Шумпетер.
Щоб відволікти увагу, я зауважив, наскільки війна змінила напрям суспільного розвитку, що в іншому випадку був би зовсім іншим. На жаль, Вебер, погоджуючись зі мною, навів приклад Великої Британії, яка відмовилася від лібералізму, що Шумпетер заперечував. Вебер ставав запальнішим і голоснішим, Шумпетер саркастичнішим і тихішим. Усі присутні в кав’ярні облишили свої заняття і з цікавістю слухали, аж поки Вебер не скочив і зі словами «Це вже нестерпно!» вийшов на Рінґштрасе. За ним пішов Хартманн, котрий виніс йому капелюха й марно намагався заспокоїти. Шумпетер, котрий залишився зі мною, лише зауважив з посмішкою: «І як тільки можна в кав’ярні так галасувати».
Мені було прикро. Вони обидва мали рідкісний талант, і не були такі вже далекі один від одного в своїх основних економічних поглядах та глибокій науковій серйозності. Але це прокляття німецької та австрійської буржуазії, — коли її нечисленні видатні особистості збиралися разом, то ставали смертельними ворогами. Вони мали надто тверді характери, щоб іти на компроміс.
Обидва зазнали невдачі у себе на батьківщині; кожний з них справді успішним був тільки за кордоном. І все ж вони мали дещо спільне: за межами рідної країни вони відчували себе як у вигнанні.
Перекладено за виданням: Felix Somary. Erinnerungen aus meinem Leben. Zürich: Manesse Verlag, 1959. P. 170-172.
1 Бухарестський мирний договір 1918 року.
2 У кн.: Шумпетер Й. Основи соціальної економіки, 1914.
3 Кав’ярня «Ландтманн», нині на вул. Універзітетсрінґ, 4.
4 Хартманн був учнем Теодора Моммзена, а одружився з Марґарет Хробак.
( «Kann schon sein», sagte Schumpeter, «aber das wird für uns ein recht nettes Laboratorium sein». «Ein Laboratorium mit gehäuften Menschenleichen», fuhr Weber auf. «Das ist jede Anatomie auch», gab Schumpeter zurück.)
Діаріуш або тиск слова 
Leave a comment