Зупинка перед…

 
Поетична метафора світової зупинки, паузи, перерви на час карантину приховує досить неприглядні речі. Держави закривають кордони, самоізолюються, вводять внутрішні політичні й економічні обмеження для своїх горожан. Всюди вимушено скасовуються права і свободи людини. Світ закривається, стає авторитарнішим, біднішим, статичнішим, стає менш вільним. Розділені на клаптики території шукають власних способів вийти з кризи самим, і ці знахідки, прийняті нашвидку політичні рішення залишатимуться назавжди. Наївно думати, що невдовзі все повернеться «в норму», що буде як колись. Не буде, ми житимемо в новій нормі, що творитиметься за парканами. Але ще остаточно не вирішено, перед чим же ця зупинка?

Вражає, як швидко злетіли звичні зовнішні атрибути демократії. За якийсь тиждень уже нікого не дивують заборони зборів, обмеження на здійснення економічної діяльності, пункти пропуску чи поліцейські патрулі в громадському транспорті. Уряди вважають можливим втручатися навіть в інтимне життя, рекомендуючи кількість партнерів, саджати без суду під домашній арешт, визначати форму одягу та демонструвати подібні радощі ручного управління. І от саме якість урядування стає визначальною, коли йдеться про пандемію. Ухвалені рішення прямо перетворюються на кількість уражених і відсоток врятованих.

У цій непривабливій картині треба зауважити одну пречудову річ. Вартість людського життя для всіх, практично без винятку всіх урядів світу стала визначальною. Окремі цинічні розрахунки вигод і витрат, в яких на папірці доводиться, що не варто обмінювати економічне зростання на кількість збережених життів (мільйон туди, мільйон сюди), не беруться до уваги. Навіть ті країни, що поставили на так званий колективний імунітет, вважають людське життя найвищою цінністю, і виходять з цього як з основи проведення політики. І саме це дає нам усім найпевніший шанс на зміни!

Зате наслідки урядування різні. І складніші рішення (скажімо, програми тестування та розробка нових протоколів лікування), і простіші (такі як застосування внутрішніх військ та драконівських заборон) вимагають відповідного їх прийняття тими, хто здійснює урядування. Вимагають вчасної оцінки ситуації та передбачення наслідків, вимагають негайного вибору найефективнішого способу подолання проблем. В періоди минулого «нормального» життя на компетентність влади могли не звертати особливої уваги, або вважати прийнятною ціною за потурання ідеалізму, але в періоди кризи виявляється, що якість і ефективність рішень, незалежно від політичного режиму, стає визначальною. Неефективні, неякісні рішення, що в «нормальні» періоди були непомітними за сухими цифрами людського розвитку, в часи кризи буквально означають людські жертви, яких можна було б уникнути, якби урядування демонструвало більшу компетентність.

І от знову те питання, що давно не дає мені спокою, стало особливо актуальним у наш час такого легкого обміну свобод на безпеку. Що може змушувати людей терпіти неякісне урядування, миритися з зайвими політичними, економічними, людськими втратами, якщо цілком можливо краще? Практичні заходи, що за якийсь місяць помістили в карантин уже чверть населення Землі задля врятування життів, дають негайну відповідь — ніщо. Прості авторитарні рішення розсадити всіх за бар’єрами зрозумілі, хоча їх неефективність у тривалій перспективі доведена на практиці, але навіть вони не викликають опору і впроваджуються яко безальтернативні. У страху «кращим» починає виглядати навіть людожерський комуністичний режим. То чому мають викликати опір упереджуючі заходи зі збільшення компетентності урядів, що не закінчуються бар’єрами перед свободами, а починаються з виборчих бар’єрів? Адже уряди і в представницьких, і в імітаційних демократіях починаються з дільниць. Відомі опосередковуючі фактори, коли голосують за одне, а по факту мають інше, в процесі грають другорядну роль.

Право вибору — це дуже особливе право, це водночас привілей здійснювати владу над іншими. А будь-які привілеї повинні бути надійно виправдані, особливо в часи, коли ідеалістичний символізм відступає перед наявними загрозами. Уявіть, скільки людських життів можна було б урятувати, якби на чолі урядів зараз знаходилися не популісти, кращі з погляду електорату невігласів та дезінформованих, а зовсім інші кращі, кращі, обрані голосами освіченого електорату! Переважно авторитарною практикою боротьби з пандемією були ще раз розбиті вщент символічні заперечення про притаманну цінність політичної участі. Ця практика закриття світу інтуїтивна, але до потенційної ями авторитаризму штовхає страх, а не розсудок. І після завершення карантину вже здійснений обмін свобод на захист надовго визначатиме політику, позбавляючи прав і свобод надалі, як ще один опосередковуючий фактор у закритому, обмеженому, бідному світі.

Проте ця вимушена зупинка світу досі має шанс і на вихід вгору. Зміни, що нині стаються вимушено, під тиском незалежних виняткових обставин, могли б стимулювати політичну думку до пошуку кращого, чим може стати епістократія, свого роду виборчий карантин уже на вході. Коли право голосу перестане бути заспокійливою цукеркою, що роздається кому завгодно просто так, як подарунок дорослих, що його при необхідності негайно відбирають назад, а має заслуговуватися індивідуальним розвитком потенційного виборця. Цього вже зараз вимагає свобода, право, справедливість. Те, на що нині завбачливо наділи захисну маску, щоб не заважали.