Київський Ботанічний сад півстоліття тому

 
Дуже хочеться в Ботанічний сад… Та хоч почитаю про нього в газеті 42 року.

Я. Малина. Київський рай проф. Р. Травтфеттера // «Кремянецький вісник». № 53 від 02.07.1942. С. 3.

Задовільна соціальна лабораторія

 
Цікаві спогади з першої чверті XX ст. залишив відомий віденський банкір Фелікс Зомарі. В них він, зокрема, подав замальовку зустрічі німецького соціолога Макса Вебера й австрійського економіста Йозефа Шумпетера в кав’ярні «Ландманн» 1918 року у Відні.

Коли Шумпетер цинічно висловився про те, що соціалізм перестав бути справою «паперової дискусії», бо Росія являтиме тепер для них «задовільну лабораторію», Вебер додав: «Лабораторію з горами людських трупів». «Як і будь-який анатомічний театр», відповів Шумпетер.
 

Музей Грушевського

 
Побував у музеї Грушевського на Паньківській, 9. Експозиція цього історико-меморіального музею є частиною комплексу вже згаданого Музею історії Києва, розкиданого після переїзду з Печерська по різних точках.

Дивна іронія. Михайло Грушевський у свій час був дуже заможною людиною. Пригадую, як у перший свій приїзд з полігона до Львова завітав у меморіальний музей Івана Франка, де був приємно вражений прекрасно збереженою колекцією; так там не обійшли увагою історію про те, як багатій Грушевський жив у своїй віллі поруч з замерзаючими і тому хворіючими Франками, які не мали коштів навіть на ремонт опалення. Зате, якщо порівняти сучасну обстановку львівського музею Франка і сучасну обстановку київського музею Грушевського, може скластися враження, що все було зовсім навпаки, і що це Михайло Сергійович жив у злиднях, порівняно з багатієм Франком.

Знову ж таки, працівники музею дуже стараються. Це чудово видно з перших кроків, як вони дбайливо організували бідну експозицію, що, на жаль, поки складається переважно з репродукцій, списаної з бібліотек старої літератури та відновлених схематично за фотографіями меблів та оздоблення кімнат. Музей має дуже мало справжніх предметів старовини, і ще менше з них можна зв’язати з видатним істориком. Картина Труша на стіні чи справжнє ліжко Грушевського, видобуте десь Миколою Томенком, виглядають наче якісь перлини. Але це не заважає музейникам проводити захопливі екскурсії, організовувати щотижня цікаві культурні заходи, вони завжди готові розповісти більше тим, хто слухатиме. І це прекрасно.
 

Раптова поява культури

 
Не знаю, як сформулювати це спостереження. Напевно, цю дивовижну річ археологи помічали неодноразово, недарма є сама можливість виділяти археологічні культури. Мабуть, саме про це виділення, виокремлення і були знамениті спекуляції Шпенґлера чи Тойнбі.

Мені це кинулося в очі в перших же залах Іракліонського археологічного музею. Це було неймовірне враження; я наче потрапив у казку. Навколо були розставлені залишки цілісної мінойської культури, що мала початок, зрілість, кризовий період, відчайдушну спробу відродження і, нарешті, достойний кінець. Інакше, ніж вдаючись до метафори життя, не описати побачене.

Вражало те, що Мінойська цивілізація виникла наче одразу, як певна цілість. І перший же прорив критян до вираження себе в матеріальній культурі був довершений. Не у виконанні, що змінювалося від досить грубих побутових речей до вишуканих розкішних витворів мистецтва, авжеж ні! Але в тому невловимому стилі, що простежується потім з виробу до виробу кілька тисячоліть. Культура — це стиль.

Можна придумувати цьому безліч пояснень. Скажімо, матеріал суттєво визначає форму. Чи пейзаж і клімат викарбовується в смаках поколінь майстрів. І ті ж Трипільскі глиняні вироби, по суті, мало чим відрізнялися від таких в різних частинах світу. Але стиль! Стиль виникає одразу, і додержується до кінця.

Трохи київського музею

 
Побував у Музеї історії Києва на «Театральній», у тому скандальному будинку, побудованому прямо над конструкційними порожнинами метрополітену. Музей з Печерська колись вигнали, передавши натомість поверх у небезпечній споруді, і під якою, і поруч з якою проходити якось страшнувато.

Колекція дуже маленька, зате помітний брак експонатів та простору для експозиції дбайливо замінили докладними текстовими описами, стендами, подекуди електронними, на яких миготять картинки та пояснення. Потроху з кожного періоду, починаючи з доісторичних кісток мамонта та трипільських знахідок, аж до Першої світової та Визвольних змагань.

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.
 

Прокляття території

 
Інколи сухі археологічні дослідження решток давно минулих часів можуть несподівано гостро зачепити цілком сучасні почуття. Вивчаючи особливі мегаструктури в Майданецькому трипільському поселенні, що існувало 4100-3600 до н. е., порівнюючи одержані дані з двома десятками інших давньоєвропейських поселень з подібними будівлями, німецький археолог Роберт Хофманн з колеґами зробили вражаючий висновок-вирок.

Мегаструктури, з усією очевидністю, були не жилими приміщеннями, а використовувалися в якості публічного простору як громадські споруди для різноманітних господарських, ритуальних та політичних цілей. Археологи віднайшли свідчення змін в функціонуванні системи мегаструктур протягом тривалого часу. На нижчих, проміжних рівнях спостерігалося зникнення і занепад менших споруд, що засвідчує посилення централізації влади, яка призвела до втрати керованості гігантськими поселеннями.
 

Р. Хофманн пише: «Після кількох поколінь процвітання, коли кількість мешканців доходила до 10 000 жителів, приваблених з навколишніх громад у Причорноморському лісостепу своїми надзвичайно родючими чорноземними ґрунтами, найстаріші протоміські мегапоселення Європи занепали близько 3700 р. до н. е. Тепер наше міждисциплінарне дослідження виявило одну з причин їх краху: соціальний дисбаланс у процесах прийняття рішень призвів до посилення централізації владних структур, що більше не дозволяло ефективно керувати міськими поселеннями. Отже, ці трипільські мегапоселення є прикладом того, як люди не повинні урядувати. Проте внаслідок цього урбанізм розвинувся в Європі набагато пізніше, ніж на Близькому Сході».
Трипільські «мегаструктури» були древніми громадськми центрами (Phys.org, 25 вересня 2019)

 
Головна думка для мене — трипільські поселення це приклад того, як люди не повинні були урядувати. І за наступні тисячі років можна навести безліч таких прикладів політичного занепаду на цій багатій на ресурси землі. Наче вічне прокляття території: «поганими правителями тут зовсім занедбані дібра, що їх природа так щедро дарувала людині» (Вольтер).
 

Шалений метроном

 
Кілька років тому світ побачила цікава монографія американського політолога Ґреґа Уейнера «Метроном Медісона» (Greg Weiner. Madison’s Metronome: The Constitution, Majority Rule, and the Tempo of American Politics. Lawrence: University Press of Kansas, 2012. 208 p.). У ній автор переглядає теоретичну спадщину Джеймса Медісона (1751-1836), одного з американських батьків-засновників; і не просто засновника, але справжнього Засновника (The Founder), одного з авторів конституції США й перших кількох поправок до неї, білля про права та провідного автора «Записок Федераліста».

Згадав цю книгу, спостерігаючи цими днями краєм ока за шаленим «зеленим принтером», що штампує в обхід реґламентів та процедур усе нові закони. І вкотре подивувався, наскільки слабким є український інтелектуальний прошарок, що виявився неспроможним за кілька десятиліть незалежності навіть не винайти велосипед, та хоч адаптувати у вигляді готових навчальних «стрічок» для можновладців вже продумане світовою думкою. Наше політичне відставання наче є прямим наслідком невправності в засвоєнні уроків та повчальних прикладів інших.

Ґ. Уейнер докладно зупиняється на продуманих Джеймсом Медісоном запобіжниках безконтрольному правлінню більшості, на системі стримувань і противаг, але знаходить, що основані думки батька-засновника не стільки на побоювання зловживань з боку американського аналога «монокоаліції» і, таким чином, необхідності її обмежити, скільки на побоюванні імпульсивності демократичних органів.

Ні, Медісон не вважав, що більшість чи навіть кваліфікована більшість це загалом погано. Проте він ще в далекому XVIII ст. передбачив ключову роль фактора часу у виробленні рішень демократіями. Справа в тім, що над будь-якими сучасними демократіями висить прокляття необхідності діяти негайно, продумані ці дії чи ні, правильні чи ні, — вони схильні до гарячковості у законотворчості. Медісон пропонував вставити в демократичну процедуру механізми уповільнення вироблення рішень, обважити її спеціальними додатково уповільнюючими, охолоджуючими запобіжниками.

Ці запобіжники від гарячковості й емоції моменту (більшості моменту) давно знайшли належне місце в системі прийняття рішень у стандартних демократичних системах. Так, навіть в українській практиці етапи вироблення деяких рішень високої важливості необхідно рознесені в часі, зокрема, рішення, що стосуються конституційних змін. Або ж реґламентом Ради визначені механізми уповільнення, коли опозиція наділена правом вносити поправки й проговорювати зауваження.

Проте все це стає неважливо, коли запобіжники навмисно зриваються, але всім до цього байдуже. Байдуже, бо не готові подумати наперед про цілком очікувані наслідки неякісного урядування.
 

Цей день 80 років тому. Початок Другої світової війни

 
Вісімдесят років. Таку круглу дату початку страшної світової війни шкода пропустити. Та хоча сказано вже багато про уроки та їх удаване засвоєння, нині, через вісімдесят років очевидно, що ніхто й ніщо не убезпечить од повтору давно забутого. «Можуть повторити» — прямою мовою кажуть сучасні авторитарні аґресори, погрожуючи всьому світу.

Про початок тієї війни знову процитую першоджерела. Одне з найофіційніших радянських видань, Політичний словник 1940 року:
 

Цей день 101 рік тому. Вибори

 
Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
 

Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
 
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
 
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
 
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
 
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.

 
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.