Загадкова Настасія Камулиха

 
У музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом у Пирогово в Києві звернув увагу на поховальні хрести середини XVIII ст., невідомо звідки притягнуті під дивовижну дерев’яну церкву св. Миколая, перенесену сюди з села Зелене Тернопільської області. (Як свідчить напис, церква, побудована 1817 року, типова для Західного Поділля.)

Долі за обличчями з фотографії

 
Оксана Забужко замилувалася ясними обличчями селянки з дітьми на фотографії 1915 року і запитала риторично, що з ними сталося, які біди випали на їхню долю…

Сучасні мережеві ресурси з базами даних учасників Другої світової, репресованих, оцифровані «Книги пам’яті» тощо люб’язно підказують, що може бути нериторична відповідь. Малопоширене прізвище Сивобород дозволяє в кілька кліків локалізувати село, знайти військкоматівські списки призову початку війни, побачити нагородні листи імовірних героїв, перевірити прізвища серед списків родин репресованих та загиблих під час Голодомору.

Виявляється, що родина Сивобородів з фото, напевно, не потрапила під репресії. Хлопці, найімовірніше саме ці хлопці, були призвані 41-го в радянську армію. Малий Данило вже у званні капітана як командир взводу автоматчиків при танковій бригаді, що винищував італійців під Харковом 43-го, був нагороджений орденом, контужений. З його інших двох нагород за перемогу над Німеччиною та Японією можна дізнатися, що він вижив у війні, і що брав участь у далекосхідній операції. Про призваного тоді ж Івана, старшого хлопця з фото, більше нічого не відомо. Напевно, загинув.

Цікавішою склалася доля ще одного хлопця, теж напевно сина цієї молодої жінки на фото, котрий народиться тільки 1918-го. Цей Андрій перед самою війною поступив в Ульянівське танкове училище, потрапив на війну курсантом ще 39-го, а завершив її ґвардії полковником. Продовжив службу, але після війни в Україну вже не повернувся. Онуки, про яких запитувала Забужко, давно стали росіянами.

А прізвище Сивобород досі трапляється в селі Луб’янка під Києвом.
 

Київський Ботанічний сад півстоліття тому

 
Дуже хочеться в Ботанічний сад… Та хоч почитаю про нього в газеті 42 року.

Я. Малина. Київський рай проф. Р. Травтфеттера // «Кремянецький вісник». № 53 від 02.07.1942. С. 3.

Задовільна соціальна лабораторія

 
Цікаві спогади з першої чверті XX ст. залишив відомий віденський банкір Фелікс Зомарі. В них він, зокрема, подав замальовку зустрічі німецького соціолога Макса Вебера й австрійського економіста Йозефа Шумпетера в кав’ярні «Ландманн» 1918 року у Відні.

Коли Шумпетер цинічно висловився про те, що соціалізм перестав бути справою «паперової дискусії», бо Росія являтиме тепер для них «задовільну лабораторію», Вебер додав: «Лабораторію з горами людських трупів». «Як і будь-який анатомічний театр», відповів Шумпетер.
 

Музей Грушевського

 
Побував у музеї Грушевського на Паньківській, 9. Експозиція цього історико-меморіального музею є частиною комплексу вже згаданого Музею історії Києва, розкиданого після переїзду з Печерська по різних точках.

Дивна іронія. Михайло Грушевський у свій час був дуже заможною людиною. Пригадую, як у перший свій приїзд з полігона до Львова завітав у меморіальний музей Івана Франка, де був приємно вражений прекрасно збереженою колекцією; так там не обійшли увагою історію про те, як багатій Грушевський жив у своїй віллі поруч з замерзаючими і тому хворіючими Франками, які не мали коштів навіть на ремонт опалення. Зате, якщо порівняти сучасну обстановку львівського музею Франка і сучасну обстановку київського музею Грушевського, може скластися враження, що все було зовсім навпаки, і що це Михайло Сергійович жив у злиднях, порівняно з багатієм Франком.

Знову ж таки, працівники музею дуже стараються. Це чудово видно з перших кроків, як вони дбайливо організували бідну експозицію, що, на жаль, поки складається переважно з репродукцій, списаної з бібліотек старої літератури та відновлених схематично за фотографіями меблів та оздоблення кімнат. Музей має дуже мало справжніх предметів старовини, і ще менше з них можна зв’язати з видатним істориком. Картина Труша на стіні чи справжнє ліжко Грушевського, видобуте десь Миколою Томенком, виглядають наче якісь перлини. Але це не заважає музейникам проводити захопливі екскурсії, організовувати щотижня цікаві культурні заходи, вони завжди готові розповісти більше тим, хто слухатиме. І це прекрасно.
 

Раптова поява культури

 
Не знаю, як сформулювати це спостереження. Напевно, цю дивовижну річ археологи помічали неодноразово, недарма є сама можливість виділяти археологічні культури. Мабуть, саме про це виділення, виокремлення і були знамениті спекуляції Шпенґлера чи Тойнбі.

Мені це кинулося в очі в перших же залах Іракліонського археологічного музею. Це було неймовірне враження; я наче потрапив у казку. Навколо були розставлені залишки цілісної мінойської культури, що мала початок, зрілість, кризовий період, відчайдушну спробу відродження і, нарешті, достойний кінець. Інакше, ніж вдаючись до метафори життя, не описати побачене.

Вражало те, що Мінойська цивілізація виникла наче одразу, як певна цілість. І перший же прорив критян до вираження себе в матеріальній культурі був довершений. Не у виконанні, що змінювалося від досить грубих побутових речей до вишуканих розкішних витворів мистецтва, авжеж ні! Але в тому невловимому стилі, що простежується потім з виробу до виробу кілька тисячоліть. Культура — це стиль.

Можна придумувати цьому безліч пояснень. Скажімо, матеріал суттєво визначає форму. Чи пейзаж і клімат викарбовується в смаках поколінь майстрів. І ті ж Трипільскі глиняні вироби, по суті, мало чим відрізнялися від таких в різних частинах світу. Але стиль! Стиль виникає одразу, і додержується до кінця.

Трохи київського музею

 
Побував у Музеї історії Києва на «Театральній», у тому скандальному будинку, побудованому прямо над конструкційними порожнинами метрополітену. Музей з Печерська колись вигнали, передавши натомість поверх у небезпечній споруді, і під якою, і поруч з якою проходити якось страшнувато.

Колекція дуже маленька, зате помітний брак експонатів та простору для експозиції дбайливо замінили докладними текстовими описами, стендами, подекуди електронними, на яких миготять картинки та пояснення. Потроху з кожного періоду, починаючи з доісторичних кісток мамонта та трипільських знахідок, аж до Першої світової та Визвольних змагань.

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.
 

Прокляття території

 
Інколи сухі археологічні дослідження решток давно минулих часів можуть несподівано гостро зачепити цілком сучасні почуття. Вивчаючи особливі мегаструктури в Майданецькому трипільському поселенні, що існувало 4100-3600 до н. е., порівнюючи одержані дані з двома десятками інших давньоєвропейських поселень з подібними будівлями, німецький археолог Роберт Хофманн з колеґами зробили вражаючий висновок-вирок.

Мегаструктури, з усією очевидністю, були не жилими приміщеннями, а використовувалися в якості публічного простору як громадські споруди для різноманітних господарських, ритуальних та політичних цілей. Археологи віднайшли свідчення змін в функціонуванні системи мегаструктур протягом тривалого часу. На нижчих, проміжних рівнях спостерігалося зникнення і занепад менших споруд, що засвідчує посилення централізації влади, яка призвела до втрати керованості гігантськими поселеннями.
 

Р. Хофманн пише: «Після кількох поколінь процвітання, коли кількість мешканців доходила до 10 000 жителів, приваблених з навколишніх громад у Причорноморському лісостепу своїми надзвичайно родючими чорноземними ґрунтами, найстаріші протоміські мегапоселення Європи занепали близько 3700 р. до н. е. Тепер наше міждисциплінарне дослідження виявило одну з причин їх краху: соціальний дисбаланс у процесах прийняття рішень призвів до посилення централізації владних структур, що більше не дозволяло ефективно керувати міськими поселеннями. Отже, ці трипільські мегапоселення є прикладом того, як люди не повинні урядувати. Проте внаслідок цього урбанізм розвинувся в Європі набагато пізніше, ніж на Близькому Сході».
Трипільські «мегаструктури» були древніми громадськми центрами (Phys.org, 25 вересня 2019)

 
Головна думка для мене — трипільські поселення це приклад того, як люди не повинні були урядувати. І за наступні тисячі років можна навести безліч таких прикладів політичного занепаду на цій багатій на ресурси землі. Наче вічне прокляття території: «поганими правителями тут зовсім занедбані дібра, що їх природа так щедро дарувала людині» (Вольтер).
 

Шалений метроном

 
Кілька років тому світ побачила цікава монографія американського політолога Ґреґа Уейнера «Метроном Медісона» (Greg Weiner. Madison’s Metronome: The Constitution, Majority Rule, and the Tempo of American Politics. Lawrence: University Press of Kansas, 2012. 208 p.). У ній автор переглядає теоретичну спадщину Джеймса Медісона (1751-1836), одного з американських батьків-засновників; і не просто засновника, але справжнього Засновника (The Founder), одного з авторів конституції США й перших кількох поправок до неї, білля про права та провідного автора «Записок Федераліста».

Згадав цю книгу, спостерігаючи цими днями краєм ока за шаленим «зеленим принтером», що штампує в обхід реґламентів та процедур усе нові закони. І вкотре подивувався, наскільки слабким є український інтелектуальний прошарок, що виявився неспроможним за кілька десятиліть незалежності навіть не винайти велосипед, та хоч адаптувати у вигляді готових навчальних «стрічок» для можновладців вже продумане світовою думкою. Наше політичне відставання наче є прямим наслідком невправності в засвоєнні уроків та повчальних прикладів інших.

Ґ. Уейнер докладно зупиняється на продуманих Джеймсом Медісоном запобіжниках безконтрольному правлінню більшості, на системі стримувань і противаг, але знаходить, що основані думки батька-засновника не стільки на побоювання зловживань з боку американського аналога «монокоаліції» і, таким чином, необхідності її обмежити, скільки на побоюванні імпульсивності демократичних органів.

Ні, Медісон не вважав, що більшість чи навіть кваліфікована більшість це загалом погано. Проте він ще в далекому XVIII ст. передбачив ключову роль фактора часу у виробленні рішень демократіями. Справа в тім, що над будь-якими сучасними демократіями висить прокляття необхідності діяти негайно, продумані ці дії чи ні, правильні чи ні, — вони схильні до гарячковості у законотворчості. Медісон пропонував вставити в демократичну процедуру механізми уповільнення вироблення рішень, обважити її спеціальними додатково уповільнюючими, охолоджуючими запобіжниками.

Ці запобіжники від гарячковості й емоції моменту (більшості моменту) давно знайшли належне місце в системі прийняття рішень у стандартних демократичних системах. Так, навіть в українській практиці етапи вироблення деяких рішень високої важливості необхідно рознесені в часі, зокрема, рішення, що стосуються конституційних змін. Або ж реґламентом Ради визначені механізми уповільнення, коли опозиція наділена правом вносити поправки й проговорювати зауваження.

Проте все це стає неважливо, коли запобіжники навмисно зриваються, але всім до цього байдуже. Байдуже, бо не готові подумати наперед про цілком очікувані наслідки неякісного урядування.