Діаріуш або тиск слова

October 30, 2019

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.
 

September 28, 2019

Прокляття території

Filed under: Інформація, Історія, Різне — maksymus @ 12:58

 
Інколи сухі археологічні дослідження решток давно минулих часів можуть несподівано гостро зачепити цілком сучасні почуття. Вивчаючи особливі мегаструктури в Майданецькому трипільському поселенні, що існувало 4100-3600 до н. е., порівнюючи одержані дані з двома десятками інших давньоєвропейських поселень з подібними будівлями, німецький археолог Роберт Хофманн з колеґами зробили вражаючий висновок-вирок.

Мегаструктури, з усією очевидністю, були не жилими приміщеннями, а використовувалися в якості публічного простору як громадські споруди для різноманітних господарських, ритуальних та політичних цілей. Археологи віднайшли свідчення змін в функціонуванні системи мегаструктур протягом тривалого часу. На нижчих, проміжних рівнях спостерігалося зникнення і занепад менших споруд, що засвідчує посилення централізації влади, яка призвела до втрати керованості гігантськими поселеннями.
 

Р. Хофманн пише: «Після кількох поколінь процвітання, коли кількість мешканців доходила до 10 000 жителів, приваблених з навколишніх громад у Причорноморському лісостепу своїми надзвичайно родючими чорноземними ґрунтами, найстаріші протоміські мегапоселення Європи занепали близько 3700 р. до н. е. Тепер наше міждисциплінарне дослідження виявило одну з причин їх краху: соціальний дисбаланс у процесах прийняття рішень призвів до посилення централізації владних структур, що більше не дозволяло ефективно керувати міськими поселеннями. Отже, ці трипільські мегапоселення є прикладом того, як люди не повинні урядувати. Проте внаслідок цього урбанізм розвинувся в Європі набагато пізніше, ніж на Близькому Сході».
Трипільські «мегаструктури» були древніми громадськми центрами (Phys.org, 25 вересня 2019)

 
Головна думка для мене — трипільські поселення це приклад того, як люди не повинні були урядувати. І за наступні тисячі років можна навести безліч таких прикладів політичного занепаду на цій багатій на ресурси землі. Наче вічне прокляття території: «поганими правителями тут зовсім занедбані дібра, що їх природа так щедро дарувала людині» (Вольтер).
 
Карта-схема до запису далі…

September 12, 2019

Шалений метроном

Filed under: Історія, Політологія — maksymus @ 23:25

 
Кілька років тому світ побачила цікава монографія американського політолога Ґреґа Уейнера «Метроном Медісона» (Greg Weiner. Madison’s Metronome: The Constitution, Majority Rule, and the Tempo of American Politics. Lawrence: University Press of Kansas, 2012. 208 p.). У ній автор переглядає теоретичну спадщину Джеймса Медісона (1751-1836), одного з американських батьків-засновників; і не просто засновника, але справжнього Засновника (The Founder), одного з авторів конституції США й перших кількох поправок до неї, білля про права та провідного автора «Записок Федераліста».

Згадав цю книгу, спостерігаючи цими днями краєм ока за шаленим «зеленим принтером», що штампує в обхід реґламентів та процедур усе нові закони. І вкотре подивувався, наскільки слабким є український інтелектуальний прошарок, що виявився неспроможним за кілька десятиліть незалежності навіть не винайти велосипед, та хоч адаптувати у вигляді готових навчальних «стрічок» для можновладців вже продумане світовою думкою. Наше політичне відставання наче є прямим наслідком невправності в засвоєнні уроків та повчальних прикладів інших.

Ґ. Уейнер докладно зупиняється на продуманих Джеймсом Медісоном запобіжниках безконтрольному правлінню більшості, на системі стримувань і противаг, але знаходить, що основані думки батька-засновника не стільки на побоювання зловживань з боку американського аналога «монокоаліції» і, таким чином, необхідності її обмежити, скільки на побоюванні імпульсивності демократичних органів.

Ні, Медісон не вважав, що більшість чи навіть кваліфікована більшість це загалом погано. Проте він ще в далекому XVIII ст. передбачив ключову роль фактора часу у виробленні рішень демократіями. Справа в тім, що над будь-якими сучасними демократіями висить прокляття необхідності діяти негайно, продумані ці дії чи ні, правильні чи ні, — вони схильні до гарячковості у законотворчості. Медісон пропонував вставити в демократичну процедуру механізми уповільнення вироблення рішень, обважити її спеціальними додатково уповільнюючими, охолоджуючими запобіжниками.

Ці запобіжники від гарячковості й емоції моменту (більшості моменту) давно знайшли належне місце в системі прийняття рішень у стандартних демократичних системах. Так, навіть в українській практиці етапи вироблення деяких рішень високої важливості необхідно рознесені в часі, зокрема, рішення, що стосуються конституційних змін. Або ж реґламентом Ради визначені механізми уповільнення, коли опозиція наділена правом вносити поправки й проговорювати зауваження.

Проте все це стає неважливо, коли запобіжники навмисно зриваються, але всім до цього байдуже. Байдуже, бо не готові подумати наперед про цілком очікувані наслідки неякісного урядування.
 
Картинка до запису далі…

September 1, 2019

Цей день 80 років тому. Початок Другої світової війни

Filed under: Історія — maksymus @ 19:10

 
Вісімдесят років. Таку круглу дату початку страшної світової війни шкода пропустити. Та хоча сказано вже багато про уроки та їх удаване засвоєння, нині, через вісімдесят років очевидно, що ніхто й ніщо не убезпечить од повтору давно забутого. «Можуть повторити» — прямою мовою кажуть сучасні авторитарні аґресори, погрожуючи всьому світу.

Про початок тієї війни знову процитую першоджерела. Одне з найофіційніших радянських видань, Політичний словник 1940 року:
 
Читати цитату зі словника далі…

April 21, 2019

Цей день 101 рік тому. Вибори

Filed under: Історія, Вибори, Політологія — maksymus @ 20:59

 
Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
 

Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
 
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
 
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
 
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
 
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.

 
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.
 

January 22, 2019

Пошук крайніх

 
Багато років тому робив звичайну недільну закупівлю на дарницькому ринку. Гарний літній день, між рядами ходять покупці, перебирають товар. Група молодих людей привернула загальну увагу. Нічого особливого, спортивної постави австрійці, як засвідчували наліпки на одязі, просто купували щось, гучно розмовляючи між собою по-своєму. Тепло, туристи, дешеві ціни, чудовий настрій… Та коли німецьку почула старенька за прилавком поруч, вона завмерла, а коли ті пройшли, розплакалася. Спершу не зрозумів, чого. Аж потім дійшло, що це була реакція на німецьку мову. Оприявнений страх, перенесений крізь десятиліття. Реакція зрозуміла, з огляду на те, що гітлерівці тут накоїли під час Другої світової війни.

Самі ж німці шукають для себе нові способи опису минулого, щоб жах винищення, руйнування й грабунку, що його принесла сусідам Німеччина колись, був наче розмазаний між усіма. Звісно, своїх предків німці хотіли б бачити інакше, ніж таврованими злочинцями. Таке вже спільне минуле, наче зовсім близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів.

Відеофрагмент далі…

January 10, 2019

Репресовані кобзарі

Filed under: Історія, Різне — maksymus @ 08:56

 
Кілька давніх коментарів, щоб не загубилися.
 
Читати запис далі…

January 5, 2019

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

October 27, 2018

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

Filed under: Історія, Історія мови, Мова, Правопис — maksymus @ 08:06

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Читати щоденникові записи С. Єфремова про правопис далі…

October 14, 2018

Найбільш вдале світське свято

Filed under: Історія, Політологія, Русь — maksymus @ 21:48

 
У новітній історії України немає більш успішного перепризначення календарної дати, ніж відзначення 14 жовтня Дня захисника України, перенесеного з радянського лютого.

Колись на перше число жовтня за старим стилем припадало одне з найбільших українських православних свят, свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ця дата загалом незначима в інших церквах, менш відзначувана московською, зовсім невідома грецькою та іншими церквами. А от в українській селянській традиції цим важливим днем починався «опалювальний» сезон, завершувався період весіль, згодом день Покрови одержав неабияке значення в період козацтва, що його нове значення Дня зброї перебрала створена в цей день УПА.

Усього за кілька років після внесення в календарну сітку день гучно набув нового значення як День захисника України. І тут водночас збіглися світський, релігійний та праворадикальний виміри, зручно рознесені за часом. Зранку формальності державні, продовжувані різноманітними попівськими піснеспівами, а ввечері марші правих. Усі задоволені.

Цікаво, що цей за задумом і реалізацією найбільш патріотичний календарний день сучасної України, також навантажений і найбільшими поразками в нашій історії. Саме виникнення його за леґендою сходить до відбиття греками нападу русів на Константинополь 910 року, за яким вигадують напад Олега, а пізніше усталення, зокрема, поширення, джерела міцно зв’язують з часом Андрія Боголюбського і його сумнозвісним нападом на Київ.

Тим не менш, здатність національною державою переосмислювати історичні дати одна з найдивовижніших. І ми маємо шанс на власні очі спостерігати заплутані шляхи комеморації.

Картинка до запису…

Older Posts »

Powered by WordPress.com.