Шалений метроном

 
Кілька років тому світ побачила цікава монографія американського політолога Ґреґа Уейнера «Метроном Медісона» (Greg Weiner. Madison’s Metronome: The Constitution, Majority Rule, and the Tempo of American Politics. Lawrence: University Press of Kansas, 2012. 208 p.). У ній автор переглядає теоретичну спадщину Джеймса Медісона (1751-1836), одного з американських батьків-засновників; і не просто засновника, але справжнього Засновника (The Founder), одного з авторів конституції США й перших кількох поправок до неї, білля про права та провідного автора «Записок Федераліста».

Згадав цю книгу, спостерігаючи цими днями краєм ока за шаленим «зеленим принтером», що штампує в обхід реґламентів та процедур усе нові закони. І вкотре подивувався, наскільки слабким є український інтелектуальний прошарок, що виявився неспроможним за кілька десятиліть незалежності навіть не винайти велосипед, та хоч адаптувати у вигляді готових навчальних «стрічок» для можновладців вже продумане світовою думкою. Наше політичне відставання наче є прямим наслідком невправності в засвоєнні уроків та повчальних прикладів інших.

Ґ. Уейнер докладно зупиняється на продуманих Джеймсом Медісоном запобіжниках безконтрольному правлінню більшості, на системі стримувань і противаг, але знаходить, що основані думки батька-засновника не стільки на побоювання зловживань з боку американського аналога «монокоаліції» і, таким чином, необхідності її обмежити, скільки на побоюванні імпульсивності демократичних органів.

Ні, Медісон не вважав, що більшість чи навіть кваліфікована більшість це загалом погано. Проте він ще в далекому XVIII ст. передбачив ключову роль фактора часу у виробленні рішень демократіями. Справа в тім, що над будь-якими сучасними демократіями висить прокляття необхідності діяти негайно, продумані ці дії чи ні, правильні чи ні, — вони схильні до гарячковості у законотворчості. Медісон пропонував вставити в демократичну процедуру механізми уповільнення вироблення рішень, обважити її спеціальними додатково уповільнюючими, охолоджуючими запобіжниками.

Ці запобіжники від гарячковості й емоції моменту (більшості моменту) давно знайшли належне місце в системі прийняття рішень у стандартних демократичних системах. Так, навіть в українській практиці етапи вироблення деяких рішень високої важливості необхідно рознесені в часі, зокрема, рішення, що стосуються конституційних змін. Або ж реґламентом Ради визначені механізми уповільнення, коли опозиція наділена правом вносити поправки й проговорювати зауваження.

Проте все це стає неважливо, коли запобіжники навмисно зриваються, але всім до цього байдуже. Байдуже, бо не готові подумати наперед про цілком очікувані наслідки неякісного урядування.
 

Advertisements

Цей день 80 років тому. Початок Другої світової війни

 
Вісімдесят років. Таку круглу дату початку страшної світової війни шкода пропустити. Та хоча сказано вже багато про уроки та їх удаване засвоєння, нині, через вісімдесят років очевидно, що ніхто й ніщо не убезпечить од повтору давно забутого. «Можуть повторити» — прямою мовою кажуть сучасні авторитарні аґресори, погрожуючи всьому світу.

Про початок тієї війни знову процитую першоджерела. Одне з найофіційніших радянських видань, Політичний словник 1940 року:
 

Цей день 101 рік тому. Вибори

 
Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
 

Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
 
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
 
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
 
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
 
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.

 
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.
 

Пошук крайніх

 
Багато років тому робив звичайну недільну закупівлю на дарницькому ринку. Гарний літній день, між рядами ходять покупці, перебирають товар. Група молодих людей привернула загальну увагу. Нічого особливого, спортивної постави австрійці, як засвідчували наліпки на одязі, просто купували щось, гучно розмовляючи між собою по-своєму. Тепло, туристи, дешеві ціни, чудовий настрій… Та коли німецьку почула старенька за прилавком поруч, вона завмерла, а коли ті пройшли, розплакалася. Спершу не зрозумів, чого. Аж потім дійшло, що це була реакція на німецьку мову. Оприявнений страх, перенесений крізь десятиліття. Реакція зрозуміла, з огляду на те, що гітлерівці тут накоїли під час Другої світової війни.

Самі ж німці шукають для себе нові способи опису минулого, щоб жах винищення, руйнування й грабунку, що його принесла сусідам Німеччина колись, був наче розмазаний між усіма. Звісно, своїх предків німці хотіли б бачити інакше, ніж таврованими злочинцями. Таке вже спільне минуле, наче зовсім близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів.

Репресовані кобзарі

 
Кілька давніх коментарів, щоб не загубилися.
 

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Найбільш вдале світське свято

 
У новітній історії України немає більш успішного перепризначення календарної дати, ніж відзначення 14 жовтня Дня захисника України, перенесеного з радянського лютого.

Колись на перше число жовтня за старим стилем припадало одне з найбільших українських православних свят, свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ця дата загалом незначима в інших церквах, менш відзначувана московською, зовсім невідома грецькою та іншими церквами. А от в українській селянській традиції цим важливим днем починався «опалювальний» сезон, завершувався період весіль, згодом день Покрови одержав неабияке значення в період козацтва, що його нове значення Дня зброї перебрала створена в цей день УПА.

Усього за кілька років після внесення в календарну сітку день гучно набув нового значення як День захисника України. І тут водночас збіглися світський, релігійний та праворадикальний виміри, зручно рознесені за часом. Зранку формальності державні, продовжувані різноманітними попівськими піснеспівами, а ввечері марші правих. Усі задоволені.

Цікаво, що цей за задумом і реалізацією найбільш патріотичний календарний день сучасної України, також навантажений і найбільшими поразками в нашій історії. Саме виникнення його за леґендою сходить до відбиття греками нападу русів на Константинополь 910 року, за яким вигадують напад Олега, а пізніше усталення, зокрема, поширення, джерела міцно зв’язують з часом Андрія Боголюбського і його сумнозвісним нападом на Київ.

Тим не менш, здатність національною державою переосмислювати історичні дати одна з найдивовижніших. І ми маємо шанс на власні очі спостерігати заплутані шляхи комеморації.

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

Таємний щоденник з неповними сторінками

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 

Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)