Таємний щоденник з неповними сторінками

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 

Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

До біографії слова общерусский

 
До популярних, узагальнюючих працю всього життя тез про походження української мови «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», виголошених у Києві 1992 року, Юрій Шевельов написав додаткову статтю, названу ним «семантично-політичною» — Спроба біографії слова общерусский (язык) (1993). Цей додаток, що його потребу автор іронічно виправдав через староукраїнську барокову традицію поєднувати в інтермедіях драматичне дійство з весело-розважальним, насправді надзвичайно важливий. Історія слова й поняття «общерусский» є історією утвердження й руйнування імперського дискурсу, можна сказати, тієї визнаної парадигми, проти якої Шевельов здійснив цілу наукову революцію.

Нам корисно буде простежити за ходом думки й пошуками біографії слова. Починаючи дослідження від використання Шахматовим уже терміналізованого прикметника общерусский, повторюваного наче запобіжник для виходу за встановлені межі дискурсу, Шевельов йде і до витоків першої половини XIX ст., і до послідовного вживання початку XX-го. Не останньою мірою його цікавить політичне підґрунтя, консервативне чи ліберальне, і яким чином, як міняючись, слово з політичного лексикону переходило з табору в табір.

Відлуння Наполеона

 
Нещодавно видана в Москві багатосторінкова праця про Наполеона з новим поглядом і несподіваними акцентами сколихнула мережу настільки, що хвилі пробилися і до мене через політичні й мовні бар’єри. Звісно, книгу Є. Понасенкова «Первая научная история войны 1812 года» не читав, і навряд чи читатиму через брак спеціального інтересу до літератури ревізіонізму, але тут мене зацікавила не сама книга, а реакція на неї. «Значення — це відповідь», стверджував Морс Пекхем. Цього разу відповідь широкої публіки на нудне наукове дослідження подій двохсотрічної давнини перевищила всі найсміливіші сподівання на славу науковців будь-яких історичних періодів.

І що дивно, найбільше несприйняття й обурення російської публіки викликали звичайні прохідні тези про те, що основною ідеєю, майже нав’язливою ідеєю Наполеона з самого консульства було бажання миру та союзництва з Російською імперією. Що імперії абсолютно не мали принципових протиріч, їхні геополітичні інтереси майже не перетиналися; Російська імперія приєднувала Фінляндію і воювала з турками, Французька ж мала принципового ворога — Британію. Що так палко бажані Наполеоном союзи Петербурґа та Парижа руйнувалися з ініціативи російської сторони, яка і виступала аґресором, а зовсім не жертвою.

Фактично, Понасенков як вправний публіцист привніс до навколонаукового дискурсу про ті далекі часи чималу долю «антипатріотичних» художніх оцінок Різуном/Суворовим Другої світової. І публіка, незнайома навіть із загальною канвою подій 1812 року, кинулася запекло обстоювати принципову правильність своєї уявної спільноти, права вона, чи ні.
 

В очікуванні наслідків авантюри. Сто років тому

 
Замітка звучить надто сучасно, хоча й з непрямими паралелями. Триває революція, десь є фронт, а в центрі сприятливий момент для ідейного повстання, що може призвести до повної реакції.

Нова авантюра
 
          Стоїмо знов перед хатньою війною. Останні звістки з Петербурга доносять, що большевики ухвалили розпочати озброєне повстання, а з другого боку, Тимчасове правительство сподівається, що повстання пощастить хутко зліквідувати й утихомирити, не давши йому розгорітись у велику пожежу.
          З того часу, як феєричним блиском запалала в осередку деспотії революція й зродила надії на здобуття найкращих форм громадського та державного ладу — понура дійсність багато вже завдала ентузіастам революції болючих ударів, багато розвіяла надій, багато викликала темних сил, що не до поступу йдуть, а до анархії й розвалу. Ми стільки вже набачились лихого, що тепер нас важко чимсь здивувати. Проте ця нова петербурзька авантюра, оте божевільне повстання, може вразити навіть людей, що всього набачились і до всього звикли. В час, коли фронт от-от ще більш погнеться, коли в тилу з дня на день росте анархія, дике й безглузде руйнування, — саме тоді максималістські елементи розпочинають «ідейне» повстання… Чого вони хочуть досягти — ми не знаємо, але знаємо, чого вони досягнуть. Перший виступ большевиків на початку липня був переступним моментом у революції, — він розв’язав анархічні елементи й довів до того безладдя, якого ми єсьмо тепер свідками. Новий виступ може тільки до останнього ступеня довести цю анархію, сплутати всі карти і тим самим стати переступним моментом до повної вже реакції, якої ще світ не бачив. Чи цього домагаються «ідейні» проводирі нової авантюри?
          Будемо сподіватись, що божевільний виступ фанатиків і авантюристів справді пощастить у зародку зліквідувати й не допустити до результатів, неминучих у тому разі, коли повстання матиме хоч абиякий успіх.
 
Нова рада. — 1917. — 25 жовтня.

Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). У 2-х тт. — К., 2013. — Т. 1. — С. 322-323.
 

Культури арешту і свободи

 
У кількох статтях з нагоди річниці радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні 1968 року відмітив цікаві фотографії, з яких видно, що чехи сприймали окупацію також через оптику культурного конфлікту різних світів.

Ваша культура — арешт, наша — свобода! Не хочемо росіян! (Прага, 1968)

Цей аспект повною мірою проявився на нашому Євромайдані та під час наступної російської аґресії, знову окресливши несумісні світи культури арешту й культури свободи.
 

Колективні уявлення

 

«Минуле й сучасність доступні нам тільки через категорії і схеми — або, як сказав би Дюркгейм, „колективні уявлення“ — нашої власної культури». Пітер Берк (Burke)

 

Величезний корабель «Сіракузія»

 
Між Арістотелем і Архімедом відбулася забавна й повчальна заочна дискусія. Міркуючи суто теоретично про фізичні закони руху, Арістотель побіжно зауважив, що неможливо одній людині самотужки зрушити судно з місця («Фізика», VII, 5). Архімед же наче заперечив умоглядну теорію на практиці, зсунувши за допомогою винайдених блоків цілий корабель. Принаймні, так стверджують перекази, що відстоять від подій на сотні й сотні років. «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!» — передавав горді слова механіка Папп Александрійський (IV ст.).

«Архімед звелів наповнити звичайним вантажем царське трищоглове вантажне судно, нещодавно з великими труднощами витягнуте на берег цілою юрбою людей, посадив на нього велику команду матросів, а сам сів неподалік і, без жодної напруги витягаючи кінець каната, пропущеного через систему блоків, притягнув до себе корабель — так повільно і рівно, наче той плив по морю.»
(Плутарх, «Життя Марцелла», 14)

Зображення «Сіракузії» в енциклопедії кінця XVIII ст.

Про те, що переданий Плутархом епізод стосувався не просто царського вантажного судна, а величезного корабля «Сіракузія», найвеличнішого судна в Античному світі, ми знаємо тільки з розлогого переказу Афінея Навкратійського (II ст. н. е.) тексту деякого давнішого автора, давно забутого Мосхіона.

Філіпп Херніґк. Австрія понад усе, якщо вона цього захоче

 
Ніскільки не дивно, що про нації та про їхні інтереси спершу заговорили не з погляду історій чи ідеологій народів, а як про окремі економіки. Саме в колі мислителів економічної думки в XVI-XVII ст. була вироблена надпотужна ідея, що існують нації, а також безперечним є їхнє вічне протиборство, що вигода однієї нації забезпечується за рахунок інших, і що національну владу й багатство можна збільшувати реґулюваннями й упорядкуванням національної економіки з боку зацікавленого в процвітанні країни уряду. Головною доктриною початку Нового часу стала думка, що держава має продавати більше, ніж купувати, а для цього уряди мають сприяти розвитку промисловості, сільського господарства, захищати вигідну для країни торгівлю будь-яким чином.

Назву цій надзвичайно успішній доктрині, що за якихось два наступні століття зробила Західну Європу володарем цілого світу, а для кількох західноєвропейських країн стала першою сходинкою до сьогоднішнього недосяжного лідерства, дали, як водиться, заднім числом її противники. Меркантилізмом, «меркантильною системою» презирливо назвали її в добу революцій і суспільних зрушень проповідники вільної торгівлі без обмежень.

Окупаційна археологія

    
Російські окупанти продовжують вивозити з Криму та частини Донбасу цінності, що належать українському народу. З підприємств, заводів, музеїв, галерей, дістають із землі. Нарешті в наших міністерствах слідом за військовими та артистами звернули увагу на заблукалих в Україні злочинних археологів.

«Культурні цінності, що знаходяться у музеях Автономної Республіки Крим, це музейні предмети, які є невід’ємною частиною державної частини Музейного фонду України і є власністю держави Україна, національним багатством, невід’ємною складовою культурної спадщини України та охороняються міжнародним та національним законодавством. Незаконно вивезені з території України культурні цінності підлягають поверненню в Україну. […]
Проведення будь-яких археологічних досліджень на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь становить порушення норм міжнародного та національного законодавства України. […]
Міністерство культури України закликає країну-агресора негайно припинити міжнародні правопорушення, а також вкотре звертається до міжнародних організацій з проханням вжити заходів до країни-порушника.»
(Заява Міністерства культури України, 3 липня 2017 р.)

Плани звернутися до міжнародних організацій з приводу незаконних розкопок на території окупованого Криму нарешті набувають перших вагомих обрисів у власних українських діях проти порушників. Якщо російські вчені, які раніше вільно проводили дослідження з дозволу добросусідської України, нині самі не розуміють, чи вдають нерозуміння того, що після окупації перетворилися на «чорних» археологів на окупованій території, то їм про це мають нагадати, як уже нагадують російським артистам. Проте злочини археологів-грабіжників значно серйозніші, це вже не перетин кордону, а грабунок. Як тут не згадати про німецьку нацистську археологію часів Другої світової, коли відомства Гіммлера і Розенберґа відправляли експедиції в Крим та Дніпропетровськ у пошуках ґотських старожитностей для обґрунтування витоків німецької історії. Ті окупанти в нас теж не своє шукали…

«Україна готується порушити кримінальні справи проти російських археологів, які з 2014 року в порушення міжнародних конвенцій і українського законодавства про охорону пам’яток проводять розкопки в окупованому Криму.»
(Список з 35 осіб окупантів передано в прокуратуру.)

Сумна доля історичних знахідок і на окупованих територіях східноукраїнських областей. Що залишиться після пограбування росіянами музеїв Донецька й Луганська, можна бачити на прикладі уже розграбованих підприємств.