Діаріуш або тиск слова

November 2, 2017

В очікуванні наслідків авантюри. Сто років тому

Filed under: Історія — maksymus @ 07:31

 
Замітка звучить надто сучасно, хоча й з непрямими паралелями. Триває революція, десь є фронт, а в центрі сприятливий момент для ідейного повстання, що може призвести до повної реакції.

Нова авантюра
 
          Стоїмо знов перед хатньою війною. Останні звістки з Петербурга доносять, що большевики ухвалили розпочати озброєне повстання, а з другого боку, Тимчасове правительство сподівається, що повстання пощастить хутко зліквідувати й утихомирити, не давши йому розгорітись у велику пожежу.
          З того часу, як феєричним блиском запалала в осередку деспотії революція й зродила надії на здобуття найкращих форм громадського та державного ладу — понура дійсність багато вже завдала ентузіастам революції болючих ударів, багато розвіяла надій, багато викликала темних сил, що не до поступу йдуть, а до анархії й розвалу. Ми стільки вже набачились лихого, що тепер нас важко чимсь здивувати. Проте ця нова петербурзька авантюра, оте божевільне повстання, може вразити навіть людей, що всього набачились і до всього звикли. В час, коли фронт от-от ще більш погнеться, коли в тилу з дня на день росте анархія, дике й безглузде руйнування, — саме тоді максималістські елементи розпочинають «ідейне» повстання… Чого вони хочуть досягти — ми не знаємо, але знаємо, чого вони досягнуть. Перший виступ большевиків на початку липня був переступним моментом у революції, — він розв’язав анархічні елементи й довів до того безладдя, якого ми єсьмо тепер свідками. Новий виступ може тільки до останнього ступеня довести цю анархію, сплутати всі карти і тим самим стати переступним моментом до повної вже реакції, якої ще світ не бачив. Чи цього домагаються «ідейні» проводирі нової авантюри?
          Будемо сподіватись, що божевільний виступ фанатиків і авантюристів справді пощастить у зародку зліквідувати й не допустити до результатів, неминучих у тому разі, коли повстання матиме хоч абиякий успіх.
 
Нова рада. — 1917. — 25 жовтня.

Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). У 2-х тт. — К., 2013. — Т. 1. — С. 322-323.
 

Advertisements

August 22, 2017

Культури арешту і свободи

 
У кількох статтях з нагоди річниці радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні 1968 року відмітив цікаві фотографії, з яких видно, що чехи сприймали окупацію також через оптику культурного конфлікту різних світів.


Ваша культура — арешт, наша — свобода! Не хочемо росіян! (Прага, 1968)

Цей аспект повною мірою проявився на нашому Євромайдані та під час наступної російської аґресії, знову окресливши несумісні світи культури арешту й культури свободи.
 

August 21, 2017

 

«Минуле й сучасність доступні нам тільки через категорії і схеми — або, як сказав би Дюркгейм, „колективні уявлення“ — нашої власної культури». Пітер Берк (Burke)

 

August 13, 2017

Величезний корабель «Сіракузія»

Filed under: Історія, Розваги — maksymus @ 13:42

 
Між Арістотелем і Архімедом відбулася забавна й повчальна заочна дискусія. Міркуючи суто теоретично про фізичні закони руху, Арістотель побіжно зауважив, що неможливо одній людині самотужки зрушити судно з місця («Фізика», VII, 5). Архімед же наче заперечив умоглядну теорію на практиці, зсунувши за допомогою винайдених блоків цілий корабель. Принаймні, так стверджують перекази, що відстоять від подій на сотні й сотні років. «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!» — передавав горді слова механіка Папп Александрійський (IV ст.).

«Архімед звелів наповнити звичайним вантажем царське трищоглове вантажне судно, нещодавно з великими труднощами витягнуте на берег цілою юрбою людей, посадив на нього велику команду матросів, а сам сів неподалік і, без жодної напруги витягаючи кінець каната, пропущеного через систему блоків, притягнув до себе корабель — так повільно і рівно, наче той плив по морю.»
(Плутарх, «Життя Марцелла», 14)

Зображення «Сіракузії» в енциклопедії кінця XVIII ст.

Про те, що переданий Плутархом епізод стосувався не просто царського вантажного судна, а величезного корабля «Сіракузія», найвеличнішого судна в Античному світі, ми знаємо тільки з розлогого переказу Афінея Навкратійського (II ст. н. е.) тексту деякого давнішого автора, давно забутого Мосхіона. Цей дивовижний корабель, ціле плавуче місто…

August 7, 2017

Філіпп Херніґк. Австрія понад усе, якщо вона цього захоче

Filed under: Історія, Політологія — maksymus @ 19:24

 
Ніскільки не дивно, що про нації та про їхні інтереси спершу заговорили не з погляду історій чи ідеологій народів, а як про окремі економіки. Саме в колі мислителів економічної думки в XVI-XVII ст. була вироблена надпотужна ідея, що існують нації, а також безперечним є їхнє вічне протиборство, що вигода однієї нації забезпечується за рахунок інших, і що національну владу й багатство можна збільшувати реґулюваннями й упорядкуванням національної економіки з боку зацікавленого в процвітанні країни уряду. Головною доктриною початку Нового часу стала думка, що держава має продавати більше, ніж купувати, а для цього уряди мають сприяти розвитку промисловості, сільського господарства, захищати вигідну для країни торгівлю будь-яким чином.

Назву цій надзвичайно успішній доктрині, що за якихось два наступні століття зробила Західну Європу володарем цілого світу, а для кількох західноєвропейських країн стала першою сходинкою до сьогоднішнього недосяжного лідерства, дали, як водиться, заднім числом її противники. Меркантилізмом, «меркантильною системою» презирливо назвали її в добу революцій і суспільних зрушень проповідники вільної торгівлі без обмежень. Читати про меркантилізм далі…

July 7, 2017

Окупаційна археологія

    
Російські окупанти продовжують вивозити з Криму та частини Донбасу цінності, що належать українському народу. З підприємств, заводів, музеїв, галерей, дістають із землі. Нарешті в наших міністерствах слідом за військовими та артистами звернули увагу на заблукалих в Україні злочинних археологів.

«Культурні цінності, що знаходяться у музеях Автономної Республіки Крим, це музейні предмети, які є невід’ємною частиною державної частини Музейного фонду України і є власністю держави Україна, національним багатством, невід’ємною складовою культурної спадщини України та охороняються міжнародним та національним законодавством. Незаконно вивезені з території України культурні цінності підлягають поверненню в Україну. […]
Проведення будь-яких археологічних досліджень на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь становить порушення норм міжнародного та національного законодавства України. […]
Міністерство культури України закликає країну-агресора негайно припинити міжнародні правопорушення, а також вкотре звертається до міжнародних організацій з проханням вжити заходів до країни-порушника.»
(Заява Міністерства культури України, 3 липня 2017 р.)

Плани звернутися до міжнародних організацій з приводу незаконних розкопок на території окупованого Криму нарешті набувають перших вагомих обрисів у власних українських діях проти порушників. Якщо російські вчені, які раніше вільно проводили дослідження з дозволу добросусідської України, нині самі не розуміють, чи вдають нерозуміння того, що після окупації перетворилися на «чорних» археологів на окупованій території, то їм про це мають нагадати, як уже нагадують російським артистам. Проте злочини археологів-грабіжників значно серйозніші, це вже не перетин кордону, а грабунок. Як тут не згадати про німецьку нацистську археологію часів Другої світової, коли відомства Гіммлера і Розенберґа відправляли експедиції в Крим та Дніпропетровськ у пошуках ґотських старожитностей для обґрунтування витоків німецької історії. Ті окупанти в нас теж не своє шукали…

«Україна готується порушити кримінальні справи проти російських археологів, які з 2014 року в порушення міжнародних конвенцій і українського законодавства про охорону пам’яток проводять розкопки в окупованому Криму.»
(Список з 35 осіб окупантів передано в прокуратуру.)

Сумна доля історичних знахідок і на окупованих територіях східноукраїнських областей. Що залишиться після пограбування росіянами музеїв Донецька й Луганська, можна бачити на прикладі уже розграбованих підприємств. …На картинці…

May 25, 2017

Наш сучасник Вадим Бойко

 
Найстрашнішим і найнезбагненнішим досвідом XX сторіччя, без сумніву, є досвід масового винищення людей тоталітарними режимами. Мільйони й мільйони пройшли через табори смерті, мільйони були знищені, мільйони були сучасниками й співучасниками. Саме раціональне упорядкування конвеєрів знищення безособовими державами ставить під величезний сумнів підстави нашої раціональності. Своєю незрозумілістю і жахливістю ця відносно недавня історія відштовхує і притягує водночас. Тож не дивно, що одним з найперекладеніших українських авторів усіх часів став безпосередній очевидець, дивом виживший в’язень нацистських концтаборів — Вадим Бойко. Його книги «Слово після страти» і «Якщо на землі є пекло» були колись справжніми міжнародними бестселерами, сказати по-сучасному.

Один раз я перетнувся з Вадимом Яковичем на початку 80-х, коли він жив поруч на Мінському масиві. Він тоді показав школяреві вибитий на руці концтабірний номер, розповів свою непересічну історію, подарував дорогоцінний примірник однієї повісті, що його потім зачитав до літери, до останньої коми. Мало який твір був читаний і перечитуваний мною стільки разів.

Мати своїми сучасниками людей такого масштабу вже диво, зустріти їх і один раз просто неймовірно. Вони завжди здаються класиками з вічності, недосяжними для звичайних обивателів. Аж от виявляється, що Вадим Бойко досі наш сучасник. Йому тепер понад 90 років, і чи не кожен день увечері письменник сидить у скверику на вулиці Стрілецькій у Києві, розпродає власну бібліотеку, переповідає тим, хто хоче почути, свою історію.

Учорашній запис у Фейсбуку Ольги Усачової, закритий зараз, спонукав мене відвідати його сьогодні вдруге. Навколо валізи з книжками вже зібралася групка людей, допомагати грошима, підписувати книги, знайомити з автором дітей. Життя свідка, що вижив, очевидця і тепер є прикладом і загадкою. Звісно, ту першу зустріч, що справила на мене колись величезне враження, він і не міг пригадати. З довгою сідою бородою, недочуваючий, тільки пронизливі очі людини, що була і є на межі людського досвіду, не змінилися.
 

January 22, 2017

День Соборності

Filed under: Історія, Політологія — maksymus @ 16:16

 
В українській сітці національних календарних свят День Соборності, річниця проголошення єдності УНР і ЗУНР, цілком особлива подія. Структуруючи січневий календар, світська урочистість поєднує дві важливі дати — проголошення незалежності IV Універсалом 1918 та Акт Злуки 1919, — зовсім як паралельна релігійна урочистість поєднує Водохрещі й Богоявлення, з цікавими внутрішніми аналогіями.

Офіційна назва задає ще третій, найважливіший вимір — відзначення ідеального й омріяного українського державного устрою. Соборність це не суха конституційна унітарність, цілісність чи недоторканність, це цілий український комплекс уявлень про єдність територіальну, державну, правову, політичну, культурну. Це, власне, своє, українське, партикулярне розуміння універсальних принципів національної держави.

* * *

Сьогодні на колишній казармі Січових стрільців відкрили пам’ятну дошку Євгену Коновальцю, згодом засновнику ОУН, а тоді керівнику одного з небагатьох українських боєздатних з’єднань у загроженому Києві. (Чому соборність важлива?)

Проголошення незалежності Універсалом 1918 року на якусь добу випередило пробільшовицький заколот арсенальців, що готувався в нашому тилу перед наступом окупаційного війська Муравйова. Читаючи будь-які тогочасні матеріали, неможливо не дивуватися, наскільки історичні події повторювані. Відкрию досить вільний запис подій у спогадах Євгена Чикаленка:

«[…] наші побачили, що большевики лавою сунуть з-за Дніпра на Печерськ, і відкрили проти них кулеметний вогонь. Ми з броньовиками виїхали проти них, але нам заступили дорогу жінки арсенальних робітників, підкидаючи під колеса всячину, щоб ми не могли двигатись; тоді наші козаки покидали броньовики і повтікали; зосталися тільки полонені галичани, що билися до останку, поки большевики не поперевертали наших броньовиків гарматними снарядами; […] На другий день Штаб, напруживши всі сили, витіснив большевиків з Києва, але з того дня вони з-за Дніпра почали таку бомбардировку Києва, якої, як кажуть фронтовики, не бачили і на війні. […] Під час бомбардировки Києва Центральна Рада наспіх радилася над есерівським законом про соціалізацію землі, а щоб врятуватись від большевиків, постановила послати Скорописа до германського командування з проханням дозволити йому привезти з Німеччини військо з полонених українців для оборони Києва від большевиків. […] Найбільше тоді розстріляли російських офіцерів, кажуть, до п’яти тисяч, які не схотіли пристати до української армії, а залишилися в Києві і держали нейтралітет.»

Наче все на місці, і безпорадне урядування, що намагається словами й папірцями зупинити навалу, розраховуючи на західних союзників, і розкладене військо, і добровольці, і невідомі «зелені чоловічки», і різнокольорова «вата», від жінок перед бронетехнікою до пасивних симпатиків метрополії, котрих окупанти разом з усіма киянами, не вагаючись, накривали бомбардуваннями, а потім методично знищували… Тільки кордон нині проходить східніше, по інших українських містах.  
 

December 17, 2016

Алеппо і Мазепа

Filed under: Історія — maksymus @ 11:11

 
Про Павла Алеппського, автора XVII ст., котрий залишив надзвичайно цікаві подорожні замітки про Україну часів Хмельницького, здається, знають усі. Цитати про освіченість українців, про побут, про нашу визвольну війну, що очистила благословенний край, дуже поширені, вони як жодне інше джерело тих часів надають історії людський вимір. Менш відома друга українська ниточка, що також веде в сирійське Алеппо.


Коштом Івана Мазепи в Алеппо у січні 1708 року було надруковане Євангеліє арабською мовою для богослужбового вжитку православних сирійців. У передмові антіохійський патріарх Афанасій IV прославив мецената. Не дивно, окрім 3000 злотих на друк, Мазепа щедро виділив ще 3000 злотих на підтримку сирійського православ’я. Видання прикрашене гербом гетьмана й хвалебними віршами на його честь:

          «О високий пане, величний гідністю
          Іван Мазепа, який стоїть на чолі Русі,
          Ви отримали хвалу від арабських синів…»
          (Докладніше див: опис, тексти)

В українських новинах бомбардування Алеппо подають у міжнародному блоці, як трагедію в далекому чужому місті. А проте, давні традиції гуманітарного співробітництва промовляють до нас і сьогодні.

Титульний лист Євангелія арабською мовою: «Книга Чистого Святого Євангелія, яскравого сяючого факела чотирьох духовних євангельських апостолів-сподвижників Матфея, Марка та дорогих провісників Луки та Іоанна, надрукована нещодавно на кошти славетного пана гетьмана Івана Мазепи в пошуку нагороди Божої та покаяння, і се року тисяча сімсот восьмого від Різдва Христового, в місяці січні». Сайт «Українське реєстрове козацтво».
 

December 18, 2015

Дні вірменсько-грузинської дружби в Україні

Filed under: Історія, Мова, Політологія — maksymus @ 09:54

 
Усього сто років тому Євген Чикаленко записав діалог:

Кажуть, при списуванні протоколів з арештованих демонстрантів, кавказці, а власне грузини, наче змовились називати себе українцями.
        — Та який же ви українець? — питає їх на допиті поліцейський пристав. — Ви ж грузин, видно по вас.
        — Пиши українець. Ти „Кавказ“ Шевченка читав? Його написав українець, і я теж хочу бути українцем!
http://ua-kobzar.livejournal.com/788303.html

Власне, російськомовна сварка поліцейського начальника з губернатором у прямому ефірі з перетягуванням на себе права представників меншин визначати, хто має виїжджати з ‘їхньої країни’, змусила особливо пригадати інше зауваження Чикаленка в тому ж записі з далекого березня 1914 року: Росіяни, вчиняючи демонстрації, навіть цілу революцію, не рискують своїми культурними інституціями. Українці ж досі ризикують опинитися в ситуації, коли культурні інституції загрожені на всіх рівнях, починаючи з такого післяреволюційного Кабміну, де без перекладача й не зрозуміти, хто кому українець.
 

Older Posts »