Підйом-переворот

 
Безумна ідея перевернути прапор догори дриґом «за фен-шуєм», незважаючи на свою сміховину, виявилася заразною. Запала глибоко в душу простому народу. Переворот як архетип наче оприявнює якісь українські глибинні риси.

Про забавну реконструкцію «перевернутого» способу носіння козацької шапки дізнався сьогодні, що вона виринула в черговому раунді обговорень макетів великого герба. Зокрема, того елементу, де поставлено козака з мушкетом. Справа в тому, що в староукраїнських описах герба Війська Запорозького (І. Ґалятовський, Грабянка, пізніші літописці) спеціально зазначено особливу форму головного убору — «на голові має він перекривленого ковпака», — яка пояснюється красивою леґендою про «перекривлені» козаками кораблі та міста.

Ця прозора фраза про «ковпак», «ковпак перекривлений», в якій, здавалося б, важко побачити щось інше, ніж буквально ковпак перекривлений, як носять головні убори набакир і сучасні браві військові, викликала до життя вже перевірену на прапорі ідею перевернути козацький шлик міхом угору, ковпаком униз. Ориґінальна думка має автора, котрий запропонував два циркові способи — покласти шапку на голову пласко і балансувати собі, або взагалі перевернути наче по-жебрацькому. А як це виглядає, можна вже побачити на історичних реконструкціях одягу (*).

Політ фантазії у творчих людей буває неймовірний. А вже підготовлене ідеєю перевертання око бачить перевернуті шапки повсюди, на будь-яких історичних зображеннях, раціоналізуючи вигадки. (З різноманітності модних фасонів кепкував ще Іван Вишенський: «Уже мя не узриш, дияволе, перекривляючи макгерку то на той, то на сей бок…» Дієслово przekrzywić досі вживається в польській по відношенню до манери носіння капелюхів, шапок, беретів та інших головних уборів.) Але що тут іще можна додати за Федором Вовком:
 

«Б. С. Познанський, що мав нагоду бачити запорожський шлик у селі Покровському на Катеринославщині — між іншим, цілком однаковий і з шликом на малюнку Голембіовського, — приходить до висновку, що цей шлик, або, краще сказати, верхня частина його, цебто суконний мішок, що становив дно шапки та звішувався з голови, — і був справжнім головним вкриттям у запорожців; висота самої шапки мінялась відповідно до моди. Це дуже правдоподібно і, ясна річ, не виключає й інших типів шапок, що їх за різних часів носили запорожці, як, наприклад, шапка-кабардинка тощо, не кажучи вже про боброві та з рисі або іншого якого коштовного футра, що ними так чепурилась козацька старшина, що за них згадують у своїх денниках Ханенко і Маркович».
(Хведір Вовк. «Студії з української етнографії та антропології»)

 

Наполеон 1812 року

 
Блискуча наполеонівська епоха має одну дивовижну особливість, що не минає століттями. Не тільки сумлінні дослідники чи пересічні обивателі, а й кожний останній бовдур, віслюк, невіглас, серійний маніяк чи пройдисвіт-пропаґандист, котрий звертається до цієї теми, не піде незачеплений. Одні ошляхетнюються, інші сходять з розуму. Та просто хоч що дізнатися про той час, про тих людей, про ті нрави та звичаї, сама потужність епохи Великої французької революції та її придушення європейською монархічною реакцією, епоха виникнення національних держав, прав людини, поняття справедливості тощо тощо, наче поштовхом піднімає всіх, хто торкнувся її, до найкращого в них, але не всі проходять випробування. Досі звучні імена тодішніх героїв і зрадників лунають музикою, маршами і сонатами. А найперше — Наполеон! Сьогодні з багатьох відомих дійових осіб того часу саме Наполеон є нашим сучасником: його дії зрозумілі без пояснення, його думки це наші думки. Аристократичні ж противники, рабовласники й кріпосники, котрі тоді затримали хід сучасності на кілька десятиліть, для нас виглядають наче динозаври; вони хоч якою мовою нині залишаються незрозумілі без перекладу.

Загадкова Настасія Камулиха

 
У музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом у Пирогово в Києві звернув увагу на поховальні хрести середини XVIII ст., невідомо звідки притягнуті під дивовижну дерев’яну церкву св. Миколая, перенесену сюди з села Зелене Тернопільської області. (Як свідчить напис, церква, побудована 1817 року, типова для Західного Поділля.)

Долі за обличчями з фотографії

 
Оксана Забужко замилувалася ясними обличчями селянки з дітьми на фотографії 1915 року і запитала риторично, що з ними сталося, які біди випали на їхню долю…

Сучасні мережеві ресурси з базами даних учасників Другої світової, репресованих, оцифровані «Книги пам’яті» тощо люб’язно підказують, що може бути нериторична відповідь. Малопоширене прізвище Сивобород дозволяє в кілька кліків локалізувати село, знайти військкоматівські списки призову початку війни, побачити нагородні листи імовірних героїв, перевірити прізвища серед списків родин репресованих та загиблих під час Голодомору.

Виявляється, що родина Сивобородів з фото, напевно, не потрапила під репресії. Хлопці, найімовірніше саме ці хлопці, були призвані 41-го в радянську армію. Малий Данило вже у званні капітана як командир взводу автоматчиків при танковій бригаді, що винищував італійців під Харковом 43-го, був нагороджений орденом, контужений. З його інших двох нагород за перемогу над Німеччиною та Японією можна дізнатися, що він вижив у війні, і що брав участь у далекосхідній операції. Про призваного тоді ж Івана, старшого хлопця з фото, більше нічого не відомо. Напевно, загинув.

Цікавішою склалася доля ще одного хлопця, теж напевно сина цієї молодої жінки на фото, котрий народиться тільки 1918-го. Цей Андрій перед самою війною поступив в Ульянівське танкове училище, потрапив на війну курсантом ще 39-го, а завершив її ґвардії полковником. Продовжив службу, але після війни в Україну вже не повернувся. Онуки, про яких запитувала Забужко, давно стали росіянами.

А прізвище Сивобород досі трапляється в селі Луб’янка під Києвом.
 

Київський Ботанічний сад півстоліття тому

 
Дуже хочеться в Ботанічний сад… Та хоч почитаю про нього в газеті 42 року.

Я. Малина. Київський рай проф. Р. Травтфеттера // «Кремянецький вісник». № 53 від 02.07.1942. С. 3.

Задовільна соціальна лабораторія

 
Цікаві спогади з першої чверті XX ст. залишив відомий віденський банкір Фелікс Зомарі. В них він, зокрема, подав замальовку зустрічі німецького соціолога Макса Вебера й австрійського економіста Йозефа Шумпетера в кав’ярні «Ландманн» 1918 року у Відні.

Коли Шумпетер цинічно висловився про те, що соціалізм перестав бути справою «паперової дискусії», бо Росія являтиме тепер для них «задовільну лабораторію», Вебер додав: «Лабораторію з горами людських трупів». «Як і будь-який анатомічний театр», відповів Шумпетер.
 

Музей Грушевського

 
Побував у музеї Грушевського на Паньківській, 9. Експозиція цього історико-меморіального музею є частиною комплексу вже згаданого Музею історії Києва, розкиданого після переїзду з Печерська по різних точках.

Дивна іронія. Михайло Грушевський у свій час був дуже заможною людиною. Пригадую, як у перший свій приїзд з полігона до Львова завітав у меморіальний музей Івана Франка, де був приємно вражений прекрасно збереженою колекцією; так там не обійшли увагою історію про те, як багатій Грушевський жив у своїй віллі поруч з замерзаючими і тому хворіючими Франками, які не мали коштів навіть на ремонт опалення. Зате, якщо порівняти сучасну обстановку львівського музею Франка і сучасну обстановку київського музею Грушевського, може скластися враження, що все було зовсім навпаки, і що це Михайло Сергійович жив у злиднях, порівняно з багатієм Франком.

Знову ж таки, працівники музею дуже стараються. Це чудово видно з перших кроків, як вони дбайливо організували бідну експозицію, що, на жаль, поки складається переважно з репродукцій, списаної з бібліотек старої літератури та відновлених схематично за фотографіями меблів та оздоблення кімнат. Музей має дуже мало справжніх предметів старовини, і ще менше з них можна зв’язати з видатним істориком. Картина Труша на стіні чи справжнє ліжко Грушевського, видобуте десь Миколою Томенком, виглядають наче якісь перлини. Але це не заважає музейникам проводити захопливі екскурсії, організовувати щотижня цікаві культурні заходи, вони завжди готові розповісти більше тим, хто слухатиме. І це прекрасно.
 

Раптова поява культури

 
Не знаю, як сформулювати це спостереження. Напевно, цю дивовижну річ археологи помічали неодноразово, недарма є сама можливість виділяти археологічні культури. Мабуть, саме про це виділення, виокремлення і були знамениті спекуляції Шпенґлера чи Тойнбі.

Мені це кинулося в очі в перших же залах Іракліонського археологічного музею. Це було неймовірне враження; я наче потрапив у казку. Навколо були розставлені залишки цілісної мінойської культури, що мала початок, зрілість, кризовий період, відчайдушну спробу відродження і, нарешті, достойний кінець. Інакше, ніж вдаючись до метафори життя, не описати побачене.

Вражало те, що Мінойська цивілізація виникла наче одразу, як певна цілість. І перший же прорив критян до вираження себе в матеріальній культурі був довершений. Не у виконанні, що змінювалося від досить грубих побутових речей до вишуканих розкішних витворів мистецтва, авжеж ні! Але в тому невловимому стилі, що простежується потім з виробу до виробу кілька тисячоліть. Культура — це стиль.

Можна придумувати цьому безліч пояснень. Скажімо, матеріал суттєво визначає форму. Чи пейзаж і клімат викарбовується в смаках поколінь майстрів. І ті ж Трипільскі глиняні вироби, по суті, мало чим відрізнялися від таких в різних частинах світу. Але стиль! Стиль виникає одразу, і додержується до кінця.

Трохи київського музею

 
Побував у Музеї історії Києва на «Театральній», у тому скандальному будинку, побудованому прямо над конструкційними порожнинами метрополітену. Музей з Печерська колись вигнали, передавши натомість поверх у небезпечній споруді, і під якою, і поруч з якою проходити якось страшнувато.

Колекція дуже маленька, зате помітний брак експонатів та простору для експозиції дбайливо замінили докладними текстовими описами, стендами, подекуди електронними, на яких миготять картинки та пояснення. Потроху з кожного періоду, починаючи з доісторичних кісток мамонта та трипільських знахідок, аж до Першої світової та Визвольних змагань.

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.