Діаріуш або тиск слова

October 27, 2018

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

Filed under: Історія, Історія мови, Мова, Правопис — maksymus @ 08:06

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Читати щоденникові записи С. Єфремова про правопис далі…

October 14, 2018

Найбільш вдале світське свято

Filed under: Історія, Політологія, Русь — maksymus @ 21:48

 
У новітній історії України немає більш успішного перепризначення календарної дати, ніж відзначення 14 жовтня Дня захисника України, перенесеного з радянського лютого.

Колись на перше число жовтня за старим стилем припадало одне з найбільших українських православних свят, свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ця дата загалом незначима в інших церквах, менш відзначувана московською, зовсім невідома грецькою та іншими церквами. А от в українській селянській традиції цим важливим днем починався «опалювальний» сезон, завершувався період весіль, згодом день Покрови одержав неабияке значення в період козацтва, що його нове значення Дня зброї перебрала створена в цей день УПА.

Усього за кілька років після внесення в календарну сітку день гучно набув нового значення як День захисника України. І тут водночас збіглися світський, релігійний та праворадикальний виміри, зручно рознесені за часом. Зранку формальності державні, продовжувані різноманітними попівськими піснеспівами, а ввечері марші правих. Усі задоволені.

Цікаво, що цей за задумом і реалізацією найбільш патріотичний календарний день сучасної України, також навантажений і найбільшими поразками в нашій історії. Саме виникнення його за леґендою сходить до відбиття греками нападу русів на Константинополь 910 року, за яким вигадують напад Олега, а пізніше усталення, зокрема, поширення, джерела міцно зв’язують з часом Андрія Боголюбського і його сумнозвісним нападом на Київ.

Тим не менш, здатність національною державою переосмислювати історичні дати одна з найдивовижніших. І ми маємо шанс на власні очі спостерігати заплутані шляхи комеморації.

Картинка до запису…

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

September 16, 2018

Таємний щоденник з неповними сторінками

Filed under: Інформація, Історія, Розваги, Різне — maksymus @ 19:23

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 


Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

February 28, 2018

До біографії слова общерусский

 
До популярних, узагальнюючих працю всього життя тез про походження української мови «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», виголошених у Києві 1992 року, Юрій Шевельов написав додаткову статтю, названу ним «семантично-політичною» — Спроба біографії слова общерусский (язык) (1993). Цей додаток, що його потребу автор іронічно виправдав через староукраїнську барокову традицію поєднувати в інтермедіях драматичне дійство з весело-розважальним, насправді надзвичайно важливий. Історія слова й поняття «общерусский» є історією утвердження й руйнування імперського дискурсу, можна сказати, тієї визнаної парадигми, проти якої Шевельов здійснив цілу наукову революцію.

Нам корисно буде простежити за ходом думки й пошуками біографії слова. Починаючи дослідження від використання Шахматовим уже терміналізованого прикметника общерусский, повторюваного наче запобіжник для виходу за встановлені межі дискурсу, Шевельов йде і до витоків першої половини XIX ст., і до послідовного вживання початку XX-го. Не останньою мірою його цікавить політичне підґрунтя, консервативне чи ліберальне, і яким чином, як міняючись, слово з політичного лексикону переходило з табору в табір.

Читати запис про прикметник общерусский далі…

January 22, 2018

Відлуння Наполеона

 
Нещодавно видана в Москві багатосторінкова праця про Наполеона з новим поглядом і несподіваними акцентами сколихнула мережу настільки, що хвилі пробилися і до мене через політичні й мовні бар’єри. Звісно, книгу Є. Понасенкова «Первая научная история войны 1812 года» не читав, і навряд чи читатиму через брак спеціального інтересу до літератури ревізіонізму, але тут мене зацікавила не сама книга, а реакція на неї. «Значення — це відповідь», стверджував Морс Пекхем. Цього разу відповідь широкої публіки на нудне наукове дослідження подій двохсотрічної давнини перевищила всі найсміливіші сподівання на славу науковців будь-яких історичних періодів.

І що дивно, найбільше несприйняття й обурення російської публіки викликали звичайні прохідні тези про те, що основною ідеєю, майже нав’язливою ідеєю Наполеона з самого консульства було бажання миру та союзництва з Російською імперією. Що імперії абсолютно не мали принципових протиріч, їхні геополітичні інтереси майже не перетиналися; Російська імперія приєднувала Фінляндію і воювала з турками, Французька ж мала принципового ворога — Британію. Що так палко бажані Наполеоном союзи Петербурґа та Парижа руйнувалися з ініціативи російської сторони, яка і виступала аґресором, а зовсім не жертвою.

Фактично, Понасенков як вправний публіцист привніс до навколонаукового дискурсу про ті далекі часи чималу долю «антипатріотичних» художніх оцінок Різуном/Суворовим Другої світової. І публіка, незнайома навіть із загальною канвою подій 1812 року, кинулася запекло обстоювати принципову правильність своєї уявної спільноти, права вона, чи ні.
 

November 2, 2017

В очікуванні наслідків авантюри. Сто років тому

Filed under: Історія — maksymus @ 07:31

 
Замітка звучить надто сучасно, хоча й з непрямими паралелями. Триває революція, десь є фронт, а в центрі сприятливий момент для ідейного повстання, що може призвести до повної реакції.

Нова авантюра
 
          Стоїмо знов перед хатньою війною. Останні звістки з Петербурга доносять, що большевики ухвалили розпочати озброєне повстання, а з другого боку, Тимчасове правительство сподівається, що повстання пощастить хутко зліквідувати й утихомирити, не давши йому розгорітись у велику пожежу.
          З того часу, як феєричним блиском запалала в осередку деспотії революція й зродила надії на здобуття найкращих форм громадського та державного ладу — понура дійсність багато вже завдала ентузіастам революції болючих ударів, багато розвіяла надій, багато викликала темних сил, що не до поступу йдуть, а до анархії й розвалу. Ми стільки вже набачились лихого, що тепер нас важко чимсь здивувати. Проте ця нова петербурзька авантюра, оте божевільне повстання, може вразити навіть людей, що всього набачились і до всього звикли. В час, коли фронт от-от ще більш погнеться, коли в тилу з дня на день росте анархія, дике й безглузде руйнування, — саме тоді максималістські елементи розпочинають «ідейне» повстання… Чого вони хочуть досягти — ми не знаємо, але знаємо, чого вони досягнуть. Перший виступ большевиків на початку липня був переступним моментом у революції, — він розв’язав анархічні елементи й довів до того безладдя, якого ми єсьмо тепер свідками. Новий виступ може тільки до останнього ступеня довести цю анархію, сплутати всі карти і тим самим стати переступним моментом до повної вже реакції, якої ще світ не бачив. Чи цього домагаються «ідейні» проводирі нової авантюри?
          Будемо сподіватись, що божевільний виступ фанатиків і авантюристів справді пощастить у зародку зліквідувати й не допустити до результатів, неминучих у тому разі, коли повстання матиме хоч абиякий успіх.
 
Нова рада. — 1917. — 25 жовтня.

Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). У 2-х тт. — К., 2013. — Т. 1. — С. 322-323.
 

August 22, 2017

Культури арешту і свободи

 
У кількох статтях з нагоди річниці радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні 1968 року відмітив цікаві фотографії, з яких видно, що чехи сприймали окупацію також через оптику культурного конфлікту різних світів.


Ваша культура — арешт, наша — свобода! Не хочемо росіян! (Прага, 1968)

Цей аспект повною мірою проявився на нашому Євромайдані та під час наступної російської аґресії, знову окресливши несумісні світи культури арешту й культури свободи.
 

August 21, 2017

Колективні уявлення

 

«Минуле й сучасність доступні нам тільки через категорії і схеми — або, як сказав би Дюркгейм, „колективні уявлення“ — нашої власної культури». Пітер Берк (Burke)

 

Older Posts »