Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху. 
