Діаріуш або тиск слова

July 21, 2019

Суфікси -чик, -щик як бідні родичі

 
Продовжу тему штучно знищуваних суфіксів. На контрасті до питомого, досить продуктивного суфікса -чанин, що, тим не менш, зазнає наслідків згубної уваги кабінетних пуристів, треба розглянути випадок суфіксів -чик / -щик (-чиц-я / -щиц-я), що їх також нині виганяють звідусіль. Під час цьогорічної реформи з правопису викинули навіть згадку про них з двома прикладами (хлопчик, прапорщик), а також вставили в обхід словників дивний пуржик «продавчиня» (замість очікуваної з цим суфіксом назви продавщиця).

Про особливий східнослов’янський суфікс далі…

July 18, 2019

Зіпсований телефон суфікса -чанин

 
Колись у записі про датчан я зосередився на історії української мови, визираючи назовні хіба що для порівняння та знаходження етимологічних зв’язків. А тепер вважаю, що цього було не досить. Під час правописних дискусій і здивованого читання довільних необґрунтованих у межах української мови змін, що одразу наводять на думку про підглядання до російських рішень, виробив перше правило: всяке твердження пуристів треба обов’язково перевіряти спершу на російських дискусіях.

Мабуть, усі стикалися з наївними застереженням проти суфікса -чани в назвах жителів. Не -чани, а -ці, — рекомендують третьосортні порадники та халтурні коректори, а перелякані словникарі підчищають словники. З типового для пуристів невігластва цю злу рекомендацію доповнюють абстрактними міркуваннями про те, що це нібито російський вплив, а також уже стереотипним камланням про «Наталку-Полтавку», а не полтавчанку. Абстрактні міркування це улюблений коник незнаючих і не бажаючих нічого знати про українську мову.

Абсолютно впевнений, нікому з тих, хто читає цей запис, не треба розказувати добре відомі речі, що суфікс -чанин не є ніяким запозиченням з російської, що він виник ще в давньокиївській період на основі -анин/-янин унаслідок перерозкладу відповідних твірних основ, що назви з цим суфіксом відомі в староукраїнських пам’ятках, що суфікс і досі має високу продуктивність, що назви з суфіксами -ани/-чани на території старожитних говірок поширені значно більше, ніж з -ці. Це елементарні емпіричні свідчення, що негайно руйнують абстрактні міркування. Але вже впроваджена такими міркуваннями політика непробивна: Коли прапор в’ється, про голову не йдеться! (*)

Про російську полеміку далі…

July 14, 2019

Харем та гарем

Filed under: Історія мови, Мова, Словник, Фонетика — maksymus @ 07:34

 
У словнику Кримського (1924) натрапив на цікавий збій традиційної передачі назв з h:
 

рос. гарем — укр. харем, жіночі покої.
рос. гаремный — укр. харемний, харемовий.
рос. гаремница — укр. харемниця, харемна жінка.
рос. гаремщик, -щица — укр. харемщик, харемщиця

 
Тут одразу дві несподіванки. Передача початкового h- через х-, а не через г-, як було і російським, і українським орфографічним стандартом того часу. І суфікс -щик у назві харемщик, що приблизно в той же період ставав «токсичним», яко непатріотичний потрапляючи під увагу пуристів.

У російській гарем (1803) з французької, як зауважує Фасмер саме на основі початкового г-. Проте перші вживання неоднакові (гарем, гарам, харем). Скажімо, у Пушкіна (1830-і) переважає гарем, але трапляється і харем.

В українській після Шевченка, котрий кілька разів ужив і харем (1842), і гарем (1857, 1860), трапляється і так (Чайченко/Б. Грінченко, 1893: «Роскішний харем свій баша покида»), і так (НТШ, 1893: «як вежа дївчат, гарем»). Желехівський (1886) подає тільки гарем. Обидва варіанти з посиланням на Шевченка подає Грінченко (1905).

Отже, укладачі російсько-українського словника мали зробити свідомий вибір, і початкове х- тут не випадкове (як і суфікс, що нині вже в літературній мові «підчистили»). Рішення харем повторює потім Голоскевич (1929: «треба харем») та Ізюмов (1930). Але вже в 30-і український харем повністю зникає, заступлений гаремом.
 
Картинка до запису далі…

June 20, 2019

Чому проект?

 
Це дурне питання виникає постійно, люди систематично дезінформовані вкиданнями про «скрипниківку» чи зіяння, а тому, навіть маючи всі потрібні дані, нездатні зрозуміти, в чому величезна проблема зі зміною української назви проект на проєкт.

Як російська орфографія перемогла українську…

June 12, 2019

Про російські тенденції в правописі

 
Наші мас-медіа продовжуть безумно тиражувати дезінформацію про те, що «гройсманівка» це таке повернення до якоїсь справжньої, «питомої» мови, яку заборонили більшовики. Польський етимолог А. Брюкнер колись казав, що одне слово історика може спростувати досить докладні й найпевніші доводи мовознавця. Перекладаючи на наші реалії, історики практично нічого не знають про обставини мовних унормувань сторічної давнини, і не можуть сказати й слова, а мовознавці-прескриптивісти й не бажають знати нічого, що виходило б за зручну емоційну схему «репресованої» мови, яка дає моральне виправдання довільному втручанню в мову. Абсолютно довільному.

Що ховається за інформаційним шумом…

November 22, 2018

Традиційна передача назв з літерою h

 
Серед найпомітніших сучасних правописних проблем чільне місце посідає передача літери h в запозиченнях. У проекті намагалися незграбно втрутитися у відповідні параграфи про літери ґ і г, тихенько додаючи та вилучаючи варіанти, приклади та згадки про різні мови, але розв’язати її виявилося ніяк неможливо в рамках такого різноспрямованого «виправлення» чинного правопису. Потрібно радикально змінювати сам підхід, на що в реформаторів немає ані волі, щоб позбутися причарування внормувань останнього сторіччя, ані навіть можливості спертися на якісь ґрунтовні дослідження.

Читати про традиційну передачу іншомовних назв з літерою h далі…

October 27, 2018

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

Filed under: Історія, Історія мови, Мова, Правопис — maksymus @ 08:06

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Читати щоденникові записи С. Єфремова про правопис далі…

September 27, 2018

Шоста восьмерична фонема

 
Найголовнішою політичною проблемою української орфографії є постулювання фонематичності звуків [і] та [и]. Якщо звук [и] виступатиме тільки алофоном фонеми [і], то може статися найстрашніше, українська мова матиме стільки ж голосних фонем, скільки й російська, а от цього ми допустити ніяк не можемо. Нам потрібно більше, адже шість завжди краще за п’ять, чи не так? Тож свідомі горожани мають як один вийти на захист окремої фонеми [и]!

Якби ми дивом повернулися на півтори сотні років тому, то сама постановка питання була б незрозумілою. В мовній нормі й унормуваннях того часу звук [и] мав усі ознаки фонеми. Звуки [і] та [и] протиставлялися самостійно, а не тільки одночасно з м’якістю приголосного. Тверда, а на той час і нормативна вимова ніс, тік, сіль проти м’якої ніс (від нести), тік (від текти), сіл (від село) була цілком живою і само собою зрозумілою. Настільки, що суто українські відмінності легко переносилися й на запозичувані іншомовні назви.

Сумне перетворення [и] на алофон відбувалося в кілька прийомів під прапором спрощення. Спершу з орфографії разом з желехівкою зникло розрізнення твердості й м’якості [і], що всього за кілька десятиліть зробило розрізнення невідчутним для більшості мовців. Потім став факультативним варіант [іи] на початку деяких слів (інколи). Але найбільшого удару фонематичності українського звука [и] завдало живцем перенесене з польської мови (де теж, як і в російській, y не виступає в позиції після пом’якшених приголосних) сумнозвісне правило «дев’ятки». Якщо так легко орфографічний стандарт зміг затиснути написання і-и в чужомовну позиційну схему, що зрештою дало нормативні огидні бравісимо та ривер, то про яку фонематичність [и] взагалі може йтися? «А от пописав приписаною правописью „психологія“ замість „псіхольоґія“, як я писав раніш, і вже чую, як і вимова моя починає ухилятись (…) і слово се раніш асоціювалося в мене з „псіхе“, а типер з „псами“ (…)» (М. Грушевський, 1925)

Але в розвинутій мовній системі залишки неодмінно мали десь зберегится. Навіть при тому, що голосні штучно можна узалежнити від м’якості чи твердості попереднього приголосного, залишилися подекуди чергування (сидіти-сісти), різні перехідні дієслова (біліти-білити, чорніти-чорнити). Небагато, але хоч щось своє удільне, щоб було чим козирнути перед сусідами.

Та найбільший справжній залишок, найпевніше свідчення фонематичності звука [и] збереглося в системі передачі іншомовних власних назв. Тут назви з [і] та [и] (скажімо, українська Аристарх Семенович та грецька Арістарх Самоський, або ж змінена «дев’яткою» загальна назва дизель і власна Дізель) розрізняються саме окремими фонемами, а не позиційно. Саме фонематичне протиставлення збереглося в розрізненні традиційних назв, як Париж та новіших, як Мадрід. На жаль, орфографічне спрощення в своїх останніх змінах дісталося й сюди, заганяючи географічні назви під правило -ри- (Мадрид), а в правописних відхиленнях це взагалі улюблена помилка. Спроби поширити польське правило далі живляться все тією ж тенденцією спростачення, що все більше ставить під сумнів фонемний статус [и]. Тож залишається тільки додатковий алофон, позиційний (після приголосних), подекуди факультативний (на початку).

От і виникають спроби романтичних реформаторів відродити хоч дещицю, хоч позначити присутність и на початку хоч поодиноких індиків та ікавок, хай їм гикнеться. Але як можна тими ж артикуляційними апаратами, що гучно відстоювали фонему на початку, потім пропонувати спростити іншомовні власні назви, залишається за сценою.
 

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

Ідея уніфікації назв не залишає реформаторів…

February 28, 2018

До біографії слова общерусский

 
До популярних, узагальнюючих працю всього життя тез про походження української мови «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», виголошених у Києві 1992 року, Юрій Шевельов написав додаткову статтю, названу ним «семантично-політичною» — Спроба біографії слова общерусский (язык) (1993). Цей додаток, що його потребу автор іронічно виправдав через староукраїнську барокову традицію поєднувати в інтермедіях драматичне дійство з весело-розважальним, насправді надзвичайно важливий. Історія слова й поняття «общерусский» є історією утвердження й руйнування імперського дискурсу, можна сказати, тієї визнаної парадигми, проти якої Шевельов здійснив цілу наукову революцію.

Нам корисно буде простежити за ходом думки й пошуками біографії слова. Починаючи дослідження від використання Шахматовим уже терміналізованого прикметника общерусский, повторюваного наче запобіжник для виходу за встановлені межі дискурсу, Шевельов йде і до витоків першої половини XIX ст., і до послідовного вживання початку XX-го. Не останньою мірою його цікавить політичне підґрунтя, консервативне чи ліберальне, і яким чином, як міняючись, слово з політичного лексикону переходило з табору в табір.

Читати запис про прикметник общерусский далі…

Older Posts »