Діаріуш або тиск слова

October 27, 2018

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

Filed under: Історія, Історія мови, Мова, Правопис — maksymus @ 08:06

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.

Читати щоденникові записи С. Єфремова про правопис далі…

September 27, 2018

Шоста восьмерична фонема

 
Найголовнішою політичною проблемою української орфографії є постулювання фонематичності звуків [і] та [и]. Якщо звук [и] виступатиме тільки алофоном фонеми [і], то може статися найстрашніше, українська мова матиме стільки ж голосних фонем, скільки й російська, а от цього ми допустити ніяк не можемо. Нам потрібно більше, адже шість завжди краще за п’ять, чи не так? Тож свідомі горожани мають як один вийти на захист окремої фонеми [и]!

Якби ми дивом повернулися на півтори сотні років тому, то сама постановка питання була б незрозумілою. В мовній нормі й унормуваннях того часу звук [и] мав усі ознаки фонеми. Звуки [і] та [и] протиставлялися самостійно, а не тільки одночасно з м’якістю приголосного. Тверда, а на той час і нормативна вимова ніс, тік, сіль проти м’якої ніс (від нести), тік (від текти), сіл (від село) була цілком живою і само собою зрозумілою. Настільки, що суто українські відмінності легко переносилися й на запозичувані іншомовні назви.

Сумне перетворення [и] на алофон відбувалося в кілька прийомів під прапором спрощення. Спершу з орфографії разом з желехівкою зникло розрізнення твердості й м’якості [і], що всього за кілька десятиліть зробило розрізнення невідчутним для більшості мовців. Потім став факультативним варіант [іи] на початку деяких слів (інколи). Але найбільшого удару фонематичності українського звука [и] завдало живцем перенесене з польської мови (де теж, як і в російській, y не виступає в позиції після пом’якшених приголосних) сумнозвісне правило «дев’ятки». Якщо так легко орфографічний стандарт зміг затиснути написання і-и в чужомовну позиційну схему, що зрештою дало нормативні огидні бравісимо та ривер, то про яку фонематичність [и] взагалі може йтися? «А от пописав приписаною правописью „психологія“ замість „псіхольоґія“, як я писав раніш, і вже чую, як і вимова моя починає ухилятись (…) і слово се раніш асоціювалося в мене з „псіхе“, а типер з „псами“ (…)» (М. Грушевський, 1925)

Але в розвинутій мовній системі залишки неодмінно мали десь зберегится. Навіть при тому, що голосні штучно можна узалежнити від м’якості чи твердості попереднього приголосного, залишилися подекуди чергування (сидіти-сісти), різні перехідні дієслова (біліти-білити, чорніти-чорнити). Небагато, але хоч щось своє удільне, щоб було чим козирнути перед сусідами.

Та найбільший справжній залишок, найпевніше свідчення фонематичності звука [и] збереглося в системі передачі іншомовних власних назв. Тут назви з [і] та [и] (скажімо, українська Аристарх Семенович та грецька Арістарх Самоський, або ж змінена «дев’яткою» загальна назва дизель і власна Дізель) розрізняються саме окремими фонемами, а не позиційно. Саме фонематичне протиставлення збереглося в розрізненні традиційних назв, як Париж та новіших, як Мадрід. На жаль, орфографічне спрощення в своїх останніх змінах дісталося й сюди, заганяючи географічні назви під правило -ри- (Мадрид), а в правописних відхиленнях це взагалі улюблена помилка. Спроби поширити польське правило далі живляться все тією ж тенденцією спростачення, що все більше ставить під сумнів фонемний статус [и]. Тож залишається тільки додатковий алофон, позиційний (після приголосних), подекуди факультативний (на початку).

От і виникають спроби романтичних реформаторів відродити хоч дещицю, хоч позначити присутність и на початку хоч поодиноких індиків та ікавок, хай їм гикнеться. Але як можна тими ж артикуляційними апаратами, що гучно відстоювали фонему на початку, потім пропонувати спростити іншомовні власні назви, залишається за сценою.
 

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

Ідея уніфікації назв не залишає реформаторів…

February 28, 2018

До біографії слова общерусский

 
До популярних, узагальнюючих працю всього життя тез про походження української мови «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», виголошених у Києві 1992 року, Юрій Шевельов написав додаткову статтю, названу ним «семантично-політичною» — Спроба біографії слова общерусский (язык) (1993). Цей додаток, що його потребу автор іронічно виправдав через староукраїнську барокову традицію поєднувати в інтермедіях драматичне дійство з весело-розважальним, насправді надзвичайно важливий. Історія слова й поняття «общерусский» є історією утвердження й руйнування імперського дискурсу, можна сказати, тієї визнаної парадигми, проти якої Шевельов здійснив цілу наукову революцію.

Нам корисно буде простежити за ходом думки й пошуками біографії слова. Починаючи дослідження від використання Шахматовим уже терміналізованого прикметника общерусский, повторюваного наче запобіжник для виходу за встановлені межі дискурсу, Шевельов йде і до витоків першої половини XIX ст., і до послідовного вживання початку XX-го. Не останньою мірою його цікавить політичне підґрунтя, консервативне чи ліберальне, і яким чином, як міняючись, слово з політичного лексикону переходило з табору в табір.

Читати запис про прикметник общерусский далі…

December 8, 2015

Музей Русалки Дністрової

Filed under: Історія мови, Подорожі — maksymus @ 10:10

Перенесено з ФБ.
 
Музей «Русалки Дністрової». Львів.
 

 

 
Ще декілька знімків експонатів…

October 12, 2015

Червона калина

Filed under: Історія, Історія мови — maksymus @ 10:10

Перенесено з ФБ.
 

Червона калина 1917
 

March 26, 2015

Цікаві дані про лексику

Filed under: Історія мови, Словник — maksymus @ 11:26

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
У дисертації харківського дослідника Романа Трифонова «Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови», 2000 року були зроблені підрахунки відсотків варіативної лексики початку XX ст., навколо якої точилися дискусії між прихильниками західноукраїнської і великоукраїнської літературних традицій. Сто років тому суперечки про те, яких слів можна уживати, запекло велися в публіцистичних статтях (Грінченко, Нечуй-Левицький, Гнатюк, Грушевський, Кримський).

На матеріалі обсягом 600 позицій наддніпрянської і наддністрянської лексики, що в тодішній полеміці відкидалася протилежною стороною, Трифонов порахував:

«У 39,5% випадків у сучасній мові без істотних стилістичних розрізнень функціонують обидва слова (відносини — стосунки, рахувати — лічити, помешкання — житло тощо). У 27,5% пар мовною нормою став „галицький“ варіант (явище, а не з’явище, пристрасть, а не прилюбність, відокремитись, а не одопрічнитись тощо), а „наддніпрянський“ — у 21,9% (дратуватись, а не дражнитись, незабаром, а не небавом, рідня, а не кревність та ін.). Нарешті, ще одну групу (12,1%) становлять такі пари слів, з яких жодне не стало нормативним, оскільки в дискусії був присутній елемент суб’єктивності.» [Автореферат на сайті НБУВ.]

Це дуже цікавий результат. Значить, після бурхливих соціально-політичних подій і мовних притирань наддніпрянської і наддністрянської норм близько 66% тієї західноукраїнської лексики, що спершу викликала заперечення в наддніпрянських авторів, зрештою усталилися в сучасній літературній мові, з них бл. 40% як прийняті нормою рівноцінні варіанти, бл. 25% як основні словоформи.
 

September 9, 2012

Етимологія українських граматичних категорій

Filed under: Історія мови, Граматика, Словник — maksymus @ 23:34

Автор harnack. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Переглянув, приміром, за “іменник” та “займенник” в ЕтСл – нічого не знайшлося. Ото диво!
Хоча, бачу, є “дієслово” (Гарно вказано – коли – 1863- і де – Відень, в “Практичній Граматиці Німецької мови” – вжито, хоча й невідомо ким), “дієприкметник” (“прикментника” – нема з деталями), “дієприслівник” (зате “прислівник” – добре деталізований), мабуть і решта… але з меншою конкретизацією.

May 29, 2012

Щодо Фасмерового “мір” для “мор”

Filed under: Історія мови, Фонетика — maksymus @ 13:31

Автор oranzhopa. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Звідки Фасмер взяв, що “мор” українською – “мір”?

September 30, 2011

Розвідки про дієприкметники в українській мові

Автор o_rest. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

До теми попереднього посту пропоную розвідки:
М.Равлюка (Звідомленє дирекциї ц.к. державної ґімназиї в Кіцманї за шкільний рік 1911/1912) „Дїєприкметники й дїєприслівники в українській мові. Часть І.“ (pdf) та
проф. П.Бузука (Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при Всеукраїнській Академії Наук, Ч. 2-3, 1925 р.) „Уваги до дієприкметників в українській мові“. (текст на сайті «Збруч»)
 

Older Posts »