Діаріуш або тиск слова

November 30, 2018

Про безпам’ятство наше й чиновників

Filed under: Інформація, Київ, Політологія — maksymus @ 07:07

 
Приємний клаптик зелених насаджень в історичному центрі Києва на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької одержить статус скверу тільки для того, щоб Київраді було зручніше присвоїти цій точці на карті ще одну власну назву. Вже стало дурною звичкою теперішньої міської влади обирати імена іноземців, абсолютно чужих і незначних як для Києва, так і для всієї України. Треба неодмінно іноземця обрати? Назвіть сквер іменем Рейґана чи Тетчер, Спінози чи Арістотеля, іменем Шекспіра чи Сапфо. Іменем Лінкольна, нарешті, як назвали вулицю у Львові, або хоч Вашинґтона, з його праведним законом. Цього разу вирішили нащось увічнювати в топонімції древнього міста Ярослава вбитого при непрояснених обставинах посереднього білорусько-російського журналіста Павла Шеремета. На злобу дня, наче подачка неукоріненій медійній тусовці для окозамилювання нерозкритості гучної політичної справи підірваного невідомими з невідомих причин іноземця.

Хіба можуть знати байдужі тимчасові чиновники, що тут живе, і саме в цьому історичному місці в останні роки часто сидить, розпродаючи домашню бібліотеку, один з найбільш перекладаних за кордоном українських письменників усіх часів, людина непересічної долі — Вадим Бойко? Та звісно, не знають.

Саме життя недвозначно підказує, якщо взагалі називати сквер, то кращого імені не буде ніколи. Гадаю, неформально кияни так і називатимуть цю ділянку іменем Вадима Бойка, коли хоч трохи опритомніють од національного безпам’ятства й пошуку тільки чужих авторитетів та чужих схвалень.
 

November 29, 2018

Обговорення заднім числом

Filed under: Інформація, Мережа, Мова, Правопис — maksymus @ 08:10

 
Щоб не пропустити. На сторінці МОН про громадське обговорення проекту правопису, де вже кілька разів змінювали інформацію (через тиждень офіційного терміну поміняли файл самого проекту, в процесі додали формат таблиці), нещодавно з’явився файл «результатів обговорення» prapovis.docx (sic!), в якому окремі пропозиції супроводжено позначками «Прийнята» та «Відхилена». Вже очікувано втаємничено, лаконічно, без жодних обґрунтувань та без інформації про те, як розподілилися думки й голоси членів комісії.

Активні користувачі мови, котрі брали участь в громадському обговоренні, одразу помітили в табличці деякі свої зауваження, але серед них чомусь жодного суттєвого. Таке дивне вибіркове «прийняття» та «відхилення» дає можливість заявити облудно: «Суттєвих зауважень не було» (*). Навіть про те, що на спільному засіданні НАНУ і колеґії МОН проект підтримано тільки з суттєвими зауваженнями, ані слова.

А втім, все частіше з’являються ґрунтовні оглядові замітки про суттєві недоліки проекту. Скажімо, відомий автор розвідок з культури мови Василь Задорожний, розбираючи завали тексту проекту, не приховує загального для всіх учасників обговорення здивування халтурою:
 

«Поза всяким найменшим сумнівом, запропонований проект правопису не вартий жодної серйозної уваги, і взяти посильну участь у його обговоренні мене змусила та обставина, що може так статися, що неосвіченість купки недалеких людей зроблять освітньою нормою всього українського народу. (…)
Легше укласти нові правописні правила сучасної української літературно-нормативної мови, ніж аналізувати ці, адже як багато часу й, головне, психічної енергії йде на спростування найрізноманітнішого характеру огріхів, помилок, неоковирностей, а часто й просто нісенітниць.» (**).

 
З випадкових коментарів далі…

October 25, 2018

Записка про проект правопису

 
Учора відбулося спільне засідання Президії НАН та Колегії МОН, де розглядали питання «Про нову редакцію Українського правопису» (див чиїсь випадкові фото). На ньому розбирали нашвидку виправлений за результатами попереднього підсумкового засідання Правописної комісії текст проекту, в який були внесені як власне виправлення, так і нові «блохи» через усе те ж добре помічене пубілкою хибне прагнення виправляти мову, а не орфографію. У доданій передмові основною метою нової редакції визначено «пошук балансу між різночасовими мовними прикметами» (!), дивна варіантність названа «органічною частиною правописної норми».

Якісь суто політичні обставини підштовхують реформаторів спішити й наполягати на невідкладному проведенні всіх формальних процедур. Тому, можна гадати, з наступними незначними редакційними правками і без переглядання основних помилкових підходів ця редакція піде далі по урядовій драбині, обростаючи ще більш химерними різноспрямованими втручаннями, що прямо ведуть до зникнення вже наступного року (й на наступне десятиліття хитань) єдиної загальновизнаної норми.

У наївному сподіванні, що розумні зміни можливі, до цього засідання зібрав щось на зразок узагальнюючої доповідної записки.
 

Читати записку про проект правопису далі…

October 15, 2018

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.
 

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

October 10, 2018

Політика ображеності

 

— Подвиг Армінія, – говорить він, – з погляду тверезого розуму не дав,
можливо, виразних зовнішніх результатів, бо треба визнати, (…)
— Ні, не визнавши. Я цього не визнаю. Ніхто тут не визнає цього.
Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далі.
Ліон Фейхтванґер. «Сім’я Оппенгеймів»

 
Цю широку аморфну інтердисциплінарну сферу вони назвали дослідженнями ображеності (grievance studies) через те, що в ній соціальна ображеність ставиться перед пошуком об’єктивної істини… Але треба почати з кінця.

Троє поважних учених, активістів атеїстичного руху, — американський математик Джеймс Ліндсі, британський культуролог Хелен Плакроуз, яка спеціалізується на дослідженні прав жінок у добу Відродження, і доктор філософських наук Пітер Богоссян, професор Портлендського університету, відомий автор робіт про критичне мислення, — протягом року писали абсурдні статті в різних галузях соціальних наук, надсилали їх під вигаданими іменами в провідні журнали і… здивовано спостерігали за тим, як одверто безглузді тексти з безумними висновками проходили рецензування, були опубліковувані, ба навіть одержували спеціальні відзнаки. Докладніше в електронному журналі «Аеро» (редактор Хелен Плакроуз); особливо цікаво виглядають рецензії.
 


Джеймс Ліндсі, Хелен Плакроуз і Пітер Богоссян («Науковий скандал року: вчені писали фейкові дослідження, аби викрити псевдонауку». Бі-бі-сі, 2018)

 
На такий дивний експеримент вони пішли через переконання, що в окремих галузях знання місце науки посіла увага до зловживань та проявів соціальної несправедливості. І що автори робіт, які належать до досліджень ображеності, прямо чи опосередковано вчиняють політичний тиск на всю наукову сферу, змушуючи редакторів, рецензентів, діячів та організаторів науки висловлювати беззастережну підтримку певним поглядам, при цьому заплющувати очі на їх антинауковість.

Хоч на яку тему зі сфери ображеності трійця писала, про дослідження фемінізму, культуру мужності, расові питання, сексуальну орієнтацію, статті будувалися за схемою висування політично коректної радикально-скептичної теорії, якою засуджувано той чи той «соціальний конструкт». І завдяки правильним словам з правильними висновками певного роду ці статті ставали недосяжними для критики. Адже «боротьба з проявами несправедливості ставиться вище за об’єктивну правду», тож ніхто в ланцюжку публікації не наважувався виступити проти.

На думку авторів, експеримент удався. Але, гадаю, справжній експеримент далеко ще не закінчено. Залишається питання, що далі? Які наслідки для журналів, рецензентів, наслідки для самих скептиків? Наслідки для галузі?

Самі автори зізнаються, що ждуть гіршого — звільнень, обструкцій, негласної заборони викладання тощо. І це побоювання зовсім не пусте, з огляду на те, що за особливу сферу вони досліджували. Щойно відлунав скандал зі статтею Теодора Хілла, де була висунута математична модель «гіпотези варіантності статей». Тоді вже опубліковану роботу в журналі просто замінили під тими ж вихідними даними (нечувана річ!), а співавтори й ґрантодавці перелякано вимагали зняти згадки про себе і свою підтримку. Тиск політики ображеності виливається в пряме втручання в науковий процес.

* * *

На наших теренах прояви політики ображеності відомі давно. Це типові правильні слова псевдонаукових текстів про тисячолітні українські поневіряння, де власне наукові дослідження в гуманітарній сфері підмінюються звинуваченнями споконвічних кривдників, тими ж дослідженнями ображеності, непідлеглими критиці. Правильні безглузді слова і правильні абсурдні висновки в нас можна давно зустріти в історичних, мовних, політологічних, культурологічних, літературознавчих текстах. Для нас це зовсім не далекі смішні відгуки заокеанської возні. Теж мені, забагато лібералізму, нам би їхні проблеми, можна відкинути зверхньо. Але те, що звичне для нас політичне втручання політики ображеності справа повторюватиметься таким же політичним втручанням зліва, вже ніяка не абстракція. І те саме з відставанням пошириться і в нас, навіть через просто звичні канали адаптування, мавпування, плаґіатування західних тем і відповідних практик. Тож як там з проблемою зможуть упоратися сьогодні, визначатиме наше завтра.
 

October 2, 2018

Опитування про фонему Е

 
Один із звичайних проблемних моментів, що його потрібно дослідити ретельніше.
 

Веб-опитування про особливості функціонування фонеми Е в українській мові.
 

 

В українській літературній мові в іншомовних словах після голосних звук [е] звичайно передається літерою Е, а звуки [jе] — літерою Є. Проте це відбувається не завжди послідовно; інколи вимова не відповідає написанню через орфографічні приписи, інколи через традицію. З різних причин буває складно визначити справжній фонемний склад таких слів.

 
Опитування розраховане на тривалий час. Якщо зрештою вдасться зібрати помітну кількість відповідей, то можна сподіватися на цікаві результати.
 
Про передачу іншомовних назв з е, є після голосних також див.: Інтроекція проекту.
 

October 1, 2018

Формулювання значать не менше

 
Македонська тема значущих назв учора набула кількісного виміру.

Коротко південнослов’янські події виглядають так. Влада Македонії пішла на нечувані поступки вимогам Греції; між державами було укладено договір, згідно з яким республіка змінює свою назву на Північна Македонія. У відповідь греки більше не блокуватимуть інтеґрацію новоназваної країни в європейські політичні й безпекові структури. Як на мене, дуже неприйнятна обурлива пропозиція. Можу хіба що уявити, якби українців схиляли перейменувати країну на «Південна Росія» чи «Східні Креси» в обмін на гіпотетичне визнання, але визначати ставлення — це суто справа македонців.

Загалом питання не було програшним. Опитування засвідчували прихильність 40-50% населення до зміни назви, зокрема серед етнічних меншин. Але навіть у такій ситуації македонські власті вирішили схитрувати. Оскільки для такої дражливої зміни треба мати хоч якісь обґрунтування, вирішено було провести референдум для потрібної леґітимації. І от, коли багато хто не підтримує ідею грубого втручання, розпорядники не захотіли чесно й прямо сформулювати питання, приховавши основне, заради чого проводили опитування. Дуже дивне запитання, що змушує пригадати зразкові радянські, прозвучало так: «Чи підтримуєте ви вступ до НАТО та ЄС, приймаючи угоду між Македонією і Грецією?» У самому запитанні про зміну назви країни ані слова. Мало того, Македонія навіть тут названа Македонією, наче все залишатиметься як є. При цьому референдум виглядає зовсім не про зміну назви, а суто про вступ до міжнародних об’єднань та міжнародні договори. Не дивно, що така маніпуляція викликала ще більший протест, ніж міг би викликати просто референдум про назву. Кампанія велася так само нечесно, зосереджуючись навколо питань міжнародної інтеґрації, наче референдум тільки про це.

Зрештою, національна ідентичність промовила — референдум бойкотували. На дільниці прийшло не більше 37% виборців, практично тільки ті, хто підтримують перейменування (92% «за»). Навряд чи це зупинить прихильників здачі назви, вони можуть інтерпретувати результати як завгодно. Причому європейські медіа нададуть беззастережну підтримку, перетворюючи давно іншованих противників на монстрів, радикалів, націоналістів, відсталих пейзанів. (Уже гучно звучить звинувачення, що противники перейменування працюють на Кремль. А кількадесятилітнє блокування греків не працює в той бік?) А от для нас це ще один приклад, що чесної мети не варто досягати брудними методами.

Картинки до запису…

September 16, 2018

Таємний щоденник з неповними сторінками

Filed under: Інформація, Історія, Розваги, Різне — maksymus @ 19:23

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 


Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

September 8, 2018

Результати веб-опитування про проект правопису

 
З 16 серпня по 7 вересня 2018 року відкриту онлайн-анкету заповнили 3183 респондентів. Докладні результати в таблицях і рисунках.

Найбільш несприйнятою, як можна було очікувати, виявилася зміна написання іменника проект на проєкт всупереч усталеній вимові (82% проти). Далі була непідтримана ідея додаткового паралельного перезапозичення грецьких назв (77% проти), несприйнято впровадження варіантів з -ав- (76% проти), відкинуто втручання в назви з початковим і- (75% проти) та закінчення деяких відмінків (71% проти), заперечено розширення простору «дев’ятки» на д, т (не підтримали 62%).

Голоси учасників розділилися приблизно порівну на питаннях написання пів окремо від іменника (43% за, 53% проти), неподвоєння літери к в назвах з традиційним подвоєнням (46% за, 49% проти), написання назв без вставного й (49% за, 47% проти).

Надто несподіваний для мене результат був одержаний у відповідях на питання про передачу іншомовних власних назв зі звуком [g] (Гегель-Геґель; підтримали 50%, проти — 46%). І ще більш несподівано виявилося, що ті ж учасники опитування значно менше, ніж для іншомовних, підтримують написання літери ґ в деяких українських власних назвах (Ґонта; підтримують 41%, не підтримують 53%). Хоча, здавалося, мало б бути навпаки, адже в українських загальних назвах літеру давно внормували.

Можна було очікувати, що запитання про велику літеру в релігійних поняттях матиме значну підтримку. Це єдине питання анкети, на яке була одержана позитивна відповідь (74% за). Зате тут цікаво було подивитися на групи опитаних. Ті, хто зарахували себе до групи учасників з науковим ступенем, дали найменшу підтримку цьому пункту. Також збільшення поваги до релігійних назв найменш підтримали кияни, зате найбільш побожними виявилися учасники віком 55-64 роки.

Цікаво відзначити, що реґіональний розподіл не дав особливих відхилень у відповідях, на які можна було сподіватися через звичайні стереотипи.

Картинка з опитування…

Older Posts »