Діаріуш або тиск слова

November 16, 2018

Гайдеґґер по дорозі до української мови

Filed under: Власні назви, Мова, Фонетика — maksymus @ 08:56
«Утім набути досвіду мови —
це щось інше, аніж набути знань про мову.»
Мартін Гайдеґґер

 
Яскрава поява постаті німецького філософа не пройшла непоміченою на наших теренах. Уже в 1931 році львівський літературно-науковий журнал католицької орієнтації «Дзвони» розповідає читачам: «В друкованих творах найвизначнішого сучасного німецького фільософа Мартіна Гайдеґґера… Сучасна фільософія (згаданий вище Гайдеґґер) з надзвичайною силою підносить питання про передумови та сенс дійсного існування людини…» Дм. Чижевський, автор цієї замітки, слухав лекції Гайдеґґера, в його архіві збереглися конспекти за 1921-24 роки. До Німеччини прикута пильна увага і радянської критики: «Властителями дум становятся такие философские черносотенцы, как Гайдеггер, Шпанн, Шпенглер, Крик, Пржибара и др.» («Литературный критик», 1934, Т. 6); «Литературный успех Гайдеггера свидетельствует о том, что философия его уловила настроение буржуазной немецкой молодежи.» («Вестник Коммунистической академии», 1933); «…со стороны «феноменологов» — Мартин Гейдеггер и Теодор Литт…» («Под знаменем марксизма», 1931, № 7-8); «Так французский журналист определил основной мотив модной в настоящее время немецкой философии Мартина Гейдеггера, ученика Гуссерля и католической церкви». («Фронт науки и техники», 1932); «Гейдеггер — идеолог буржуазии в период загнивания капитализма, идеолог фашистской мысли (…)» («Иностранная книга», 1934).

Читати запис про український шлях од Гайдеґґера і знову до Гайдеґґера далі…

October 24, 2018

Двадцять чотири Хеллоуїна

 
Гадаєте, видлубаний гарбуз та відьми це страшно? То просто ніколи не бачили, як у нас назвивають це свято дитячих лякалок. Натрапив у мережі на позаминулорічний запис Андруховича про Хеллоуїн у популярному нині стилі виправлення спотвореної мови й вимоги «фонетичного розриву» з Москвою ціною «незначних зусиль». Коли словник намагаються правити таким зовнішньомовним чином, роздаючи сердиті поради про неправильність чогось поширеного, там неодмінно ховатиметься щось цікаве, що воно породжується справжніми потребами мовців. От і варто роздивитися ближче.

Назва Halloween виявилася просто ідеальною для українських фонетично-правописних дискусій, навіть іще краща за мого улюбленого хоббіта. Тут зійшлися одразу три проблемні точки передачі іншомовних назв — передача [h], орфографічне подвоєння літери -l- та варіанти передачі звука [w]. Якщо додати питання пом’якшення -л-, що подекуди ще ставиться гостро (Чарльз-Чарлз), то залишається тільки щасливо вигукнути — «Бінґо!»

Як і треба було очікувати, на практиці проявилися всі три фонетичні проблеми, одразу надавши приклади для восьми можливих варіантів трьох сполучень. А ще поширеними серед україномовних виявилися також варіанти з відступом од обов’язкової правописної зміни -і- на -ї- після голосних, що дало ще чотири. Отже, вже дванадцять. Та й це ще не все, у слові особлива позиція [w] демонструє передачу англійського звука через буквосполучення ув, а на практиці це ще чотири варіанти. Шістнадцять українських друзів Хеллоуїна!

Читати запис про Хеллоуїн далі…

October 2, 2018

Опитування про фонему Е

 
Один із звичайних проблемних моментів, що його потрібно дослідити ретельніше.
 

Веб-опитування про особливості функціонування фонеми Е в українській мові.
 

 

В українській літературній мові в іншомовних словах після голосних звук [е] звичайно передається літерою Е, а звуки [jе] — літерою Є. Проте це відбувається не завжди послідовно; інколи вимова не відповідає написанню через орфографічні приписи, інколи через традицію. З різних причин буває складно визначити справжній фонемний склад таких слів.

 
Опитування розраховане на тривалий час. Якщо зрештою вдасться зібрати помітну кількість відповідей, то можна сподіватися на цікаві результати.
 
Про передачу іншомовних назв з е, є після голосних також див.: Інтроекція проекту.
 

September 27, 2018

Шоста восьмерична фонема

 
Найголовнішою політичною проблемою української орфографії є постулювання фонематичності звуків [і] та [и]. Якщо звук [и] виступатиме тільки алофоном фонеми [і], то може статися найстрашніше, українська мова матиме стільки ж голосних фонем, скільки й російська, а от цього ми допустити ніяк не можемо. Нам потрібно більше, адже шість завжди краще за п’ять, чи не так? Тож свідомі горожани мають як один вийти на захист окремої фонеми [и]!

Якби ми дивом повернулися на півтори сотні років тому, то сама постановка питання була б незрозумілою. В мовній нормі й унормуваннях того часу звук [и] мав усі ознаки фонеми. Звуки [і] та [и] протиставлялися самостійно, а не тільки одночасно з м’якістю приголосного. Тверда, а на той час і нормативна вимова ніс, тік, сіль проти м’якої ніс (від нести), тік (від текти), сіл (від село) була цілком живою і само собою зрозумілою. Настільки, що суто українські відмінності легко переносилися й на запозичувані іншомовні назви.

Сумне перетворення [и] на алофон відбувалося в кілька прийомів під прапором спрощення. Спершу з орфографії разом з желехівкою зникло розрізнення твердості й м’якості [і], що всього за кілька десятиліть зробило розрізнення невідчутним для більшості мовців. Потім став факультативним варіант [іи] на початку деяких слів (інколи). Але найбільшого удару фонематичності українського звука [и] завдало живцем перенесене з польської мови (де теж, як і в російській, y не виступає в позиції після пом’якшених приголосних) сумнозвісне правило «дев’ятки». Якщо так легко орфографічний стандарт зміг затиснути написання і-и в чужомовну позиційну схему, що зрештою дало нормативні огидні бравісимо та ривер, то про яку фонематичність [и] взагалі може йтися? «А от пописав приписаною правописью „психологія“ замість „псіхольоґія“, як я писав раніш, і вже чую, як і вимова моя починає ухилятись (…) і слово се раніш асоціювалося в мене з „псіхе“, а типер з „псами“ (…)» (М. Грушевський, 1925)

Але в розвинутій мовній системі залишки неодмінно мали десь зберегится. Навіть при тому, що голосні штучно можна узалежнити від м’якості чи твердості попереднього приголосного, залишилися подекуди чергування (сидіти-сісти), різні перехідні дієслова (біліти-білити, чорніти-чорнити). Небагато, але хоч щось своє удільне, щоб було чим козирнути перед сусідами.

Та найбільший справжній залишок, найпевніше свідчення фонематичності звука [и] збереглося в системі передачі іншомовних власних назв. Тут назви з [і] та [и] (скажімо, українська Аристарх Семенович та грецька Арістарх Самоський, або ж змінена «дев’яткою» загальна назва дизель і власна Дізель) розрізняються саме окремими фонемами, а не позиційно. Саме фонематичне протиставлення збереглося в розрізненні традиційних назв, як Париж та новіших, як Мадрід. На жаль, орфографічне спрощення в своїх останніх змінах дісталося й сюди, заганяючи географічні назви під правило -ри- (Мадрид), а в правописних відхиленнях це взагалі улюблена помилка. Спроби поширити польське правило далі живляться все тією ж тенденцією спростачення, що все більше ставить під сумнів фонемний статус [и]. Тож залишається тільки додатковий алофон, позиційний (після приголосних), подекуди факультативний (на початку).

От і виникають спроби романтичних реформаторів відродити хоч дещицю, хоч позначити присутність и на початку хоч поодиноких індиків та ікавок, хай їм гикнеться. Але як можна тими ж артикуляційними апаратами, що гучно відстоювали фонему на початку, потім пропонувати спростити іншомовні власні назви, залишається за сценою.
 

September 14, 2018

Інтроекція проекту

 
Неакуратне втручання проекту правопису в дуже делікатну ділянку передачі іншомовних власних і загальних назв з е, є після голосних, що проявилося в заміні проект на проєкт, а також в розширенні правила написання є після після е, і, й, ь на всі голосні (авжеж, і поезії з Аверроесом це стосується також!), відкриває цікаву давню проблему невідповідності стандартного написання вимові. (Веб-опитування про фонему Е.)

Якщо при передачі іменника проект у пропозиціях проекту фонетичний принцип був явно відкинутий на користь морфологічного, з прямим посиланням на історичне походження кореня й уподібненням до іменників з тим же коренем, то для давно усталених в літературній мові назв, — усталених з написанням як з е (діез, інтроекція, Даніель, Габріель, Аріель), так і з є (абітурієнт, дієта, клієнт, спанієль, траєкторія, Марієтта), — приведення до уніфікованого написання з є означає загалом принципове недотримання ані фонетичного, ані морфологічного правописного принципу. Можна тут припускати незграбну спробу закриття зіяння загальним правилом, незважаючи на фонемний склад запозичених слів, але це для спостереження за результатами втручання зовсім неважливо.

Проблемне місце при формулюванні нормального правила, що спиралося б не на довільну уніфікацію чи уподібнення, а на наукові підстави, виникає через недослідженість того, як насправді функціонують у сучасній українській мові ці назви. Суто з власного спостереження можу розбити проблемні іменники на три групи:
 

1. Практично завжди вимовляються без [j]: діез, дуель, дует, інтроекція, поезія, проект, проекція, ріелтор, силует, спанієль, статуетка, траєкторія, фаетон, флаер; Аріель, Габріель, Гебріел, Даніель, Деміен, Деніел, Марієтта, Міхаель, Рафаель, Сієтл, Трієст, Умбріель.
2. Може вимовлятися як з [j], так і без: абітурієнт, аудієнція, буєр, гаер, дієта, пієліт, пієлонефрит, піємія, пієтет, пієтизм, реєстр, реквієм, сапієнс, сієста, фраєр.
3. Практично завжди вимовляється з [j]: геєна, гігієна, клієнт, феєрія; Дієго.

 
У разі, якщо спостереження вірне, то за фонетичним принципом потрібно було б перенормувати спаніель, траекторія, Маріетта, Сіетл, Тріест через е. (Тут цікаво відмітити, що на диску «Словники України» в модулі «Словозміна» спанієль, а в транскрипції йотації немає.) Але залишається питання перехідної групи. Колись її привели до сучасного вигляду у відповідність до російського орфографічного рішення (як тепер намагаються на російський кшталт «виправити» іменник проект). Проте наскільки це збереження йотації виправдано сьогодні, коли зіяння вже не потребує закриття? Чи не варто, навіть зберігаючи на письмі літеру є, зафіксувати відповідні варіанти з [е] та [jе] в орфоепічній нормі?
 
Картинка з іменем Ґабріель…

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

Ідея уніфікації назв не залишає реформаторів…

January 29, 2015

Український звук г. Опитування на сприйняття

Filed under: Опитування, Фонетика — maksymus @ 14:06

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
У попередній темі йшлося про передачу англійського [h], тобто глухого гортанного фрикативного звука, засобами української фонетики. Питання в тому, що на слух для нас важливіше: те, що він глухий (як укр. х), чи те, що він гортанний (як укр. г). На цьому проблеми з відповідниками в інших мовах не завершуються. Як саме визначати український приголосний г, як гортанний чи глотковий?

Український звук г описується в наших джерелах переважно як дзвінкий твердий фарингальний (гортанний) фрикативний приголосний. Дуже часто фарингальний і гортанний вживають взаємозамінно, зрідка уточнюючи, що фарингальний це ще й глотковий. Але в міжнародних класифікаціях фарингальний (Pharyngeal) і гортанний (Glottal) розрізняють за місцями творення. У міжнародному фонетичному алфавіті (МФА, див. таблицю з можливістю прослухати; ще одна таблиця) дзвінкий фарингальний фрикативний звук позначають літерою ʕ (кілька записів), дзвінкий гортанний фрикативний — ɦ (кілька записів). Визначення місця артикуляції української фонеми досі викликає суперечки.

Прослухайте, будь ласка, записи відповідних звуків за посиланнями, щоб відповісти на питання суб’єктивного сприйняття.

<lj-poll-1997240> http://www.livejournal.com/poll/?id=1997240

January 26, 2015

Хоббіт

Filed under: Власні назви, Мова, Різне, Фонетика — maksymus @ 16:40

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Мовна практика інколи приносить приємні сюрпризи. В Україні щойно завершився прокат кіноепопеї «Хоббіт», знятої за творами Дж. Р. Р. Толкіна. Кожному, хто тримав у руках хоч якийсь український переклад казок про Середзем’я, така назва української версії фільму скаже багато. Прокатники вирішили виправити вживану з видання до видання художню адаптацію назви «Гобіт» на нормальну, якою вона і мала б бути з першого перекладу. Намагалися обрати «найкращий і наймилозвучніший варіант», як пояснили вони.


Рекламний білборд завершальної частини кінотрилогії «Хоббіт». Київ, станція метро «КПІ», січень 2015 р.

Вибір комерційної назви «Хоббіт» для прокату просто і легко посунув у бік працю літературних кабінетів, де викувані штучні схеми завжди важливіші за мовну стихію. Не уявляю, скільки за останні три десятиліття втратили в грошовому розрахунку українські книговидавці через вибір справді жахливого варіанта «Гобіт» на обкладинці, але кінопрокатники не наважилися відмовлятися від своїх прибутків просто через чиїсь пуристичні витребеньки. Тепер неважливо, скільки було перекладів і видань з «гобітами», всього за три кінопрем’єри варіант хоббіт у мережі переважає в десятки разів, назву на стендах і в рекламі побачило значно більше українців, ніж усі попередні наклади перекладів разом узяті.

При передачі англійської назви Hobbit ми стикаємося з двома проблемами. Це передача звука [h] і вибір між подвоєнням і неподвоєнням. Кожен з цих пунктів давно став ареною зіткнення прихильників різних способів адаптації іншомовних запозичень.

Хитання Г-Х та подвоєння в іншомовних назвах

December 17, 2014

Апостроф у російських власних назвах

Filed under: Культура мови, Фонетика — maksymus @ 08:53

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Для української мови не характерне сполучення м’яких приголосних з наступним звуком а, у. Через те здавна існують певні проблеми при передачі запозичень, іншомовних власних і загальних назв, що містять -вя-, -мя-, -пя-, -вю-, -мю-, -пю- та под. Передавати їх з апострофом чи без? Дискусії навколо Мюнхен чи бюро ведуться давно. Мовна норма, виходячи з ідеї, що не варто примітизувати вимову, зрештою зупинилася на тому, що «в словах іншомовного походження відзначені приголосні вимовляються переважно як м’які» (ЕУМ, 2000, С. 485), тобто бюро, а не б’юро.

Але при передачі російських власних назв з м’якими приголосними, що не мають відповідних українських м’яких (пом’якшених) фонем, постала додаткова проблема. Це проблема спільного походження коренів назв. Загальні назви легко перекладаються пять-п’ять, але що робити з власними? Наприклад, треба якось передавати рос. прізвища Пятницкий, Водопьянов, географічні назви Вязники, Пятигорск тощо. «Український правопис» рекомендує у таких випадках писати з апострофом, виділяючи особливо випадки, коли я, ю означають сполучення м’якого (пом’якшеного) приголосного з а, у (див. УП, § 104, п. 11, § 109, п. 8). Рекомендація, як завжди, фіксує чинну норму, проте не пропонує практичної інструкції, як зрозуміти, коли виникає обставина особливого випадку. В довідниках з правопису ще в 60-і був запропонований надійний критерій: «коли певне російське прізвище має відповідник — загальну назву — в українській мові, апостроф ставиться». І не ставиться, коли такого відповідника немає.

Тож при передачі сполучення м’яких приголосних з наступним а, у, апостроф ставиться в тих випадках, коли для російської власної назви існує відповідна загальна назва з тим же коренем в українській мові: Водоп’янов (бо п’яний), В’яльцева (бо в’ялість), П’ятаков (бо п’ятак), П’ятницький (бо п’ятниця), Рум’янцев (бо рум’яний); В’язники (бо в’яз), П’ятигорськ (бо п’ять) та под., але без апострофа пишуться назви, що не мають такого відповідника: Бядуля, Бякін, Бялик, Пясецький, Рюмін; Вязьма, Вятка, Крюково, Кяхта, Рязань тощо.
 

October 29, 2014

Самопоміч

Filed under: Словотвір, Фонетика — maksymus @ 22:27

Автор sergius_l. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Самопоміч це ж суржик ?

Older Posts »