Діаріуш або тиск слова

August 8, 2020

Порожні місця на ринку

Filed under: Життя, Київ, Розваги, Різне, Спогади — maksymus @ 21:01

 
Шукав на Радіоринку потрібний нестандартний перехідник. Давно там не був. Та й узагалі, нечастий покупець радіодеталей. Тим не менш, відвідування раз на рік чи кілька років складаються в велику картину; помічаю те, що змінювалося раз за разом.

Колись у 90-і вдало купив на цьому ринку трансформатор для старенького чорно-білого телевізора «Сніжок-303», мого ровесника. Той вірно прослужив після відновлюючого ремонту ще кілька років. Пізніше, на ще популярній у межах Радіоринку вуличній розкладці знайшов потрібні лампи для антикварного, але досі працюючого, лампового радіоприймача, від якого десь у шухлядах навіть збереглася дідусева книжка з дозволами (так, так, колись в СРСР приймачі треба було реєструвати в органах влади). Знаходив на цьому ринку якісь зарядки, кабелі, інколи особливі плати для комп’ютера.

Сьогодні був вражений. Дві третини яток зачинені, а в суботу — день торгівлі! — це немислима річ. Один балакучий продавець поскаржився, що рвуться налагоджені за десятиліття канали поставок. Постачальники через карантин зривають терміни, виставляють додаткові рахунки, не покривають всю потрібну номенклатуру. За кілька місяців обмеження вибили з ринку багатьох продавців.

Потрібний перехідник я не знайшов, хоча купив два, що, поєднані, мають виконувати разом потрібну функцію, але ще не мав нагоди перевірити, чи запрацює конструкція. Паралельно замовив в інтернеті, орієнтуючись на опис. Тут теж дивна річ. Один продавець відповів, що на сайті застаріла інформація, такого вже немає, і поставок не ждуть скоро. Другий мовчить. Та й у мережі не дадуть дуже потрібну консультацію в стилі «оця хитра байда кріпиться сюди, а ота крива штукенція ліпиться туди».

Півроку карантину найбільше помітно на таких центрах роздрібної торгівлі, що перекриває невмирущі нестандартні запити покупців. У цьому бізнесі в безпосередній комунікації, що розривається, зав’язано багато людей, і вони тепер втрачають найбільше. Як і їхні клієнти, котрі орієнтується на самостійні дешеві покупки. Карантин суттєво змінить цю сферу. Вже змінює.
 

March 24, 2020

Саморобна пов’язка

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 13:38

 
З приводу нинішньої карантинної уваги до медичних масок пригадав свою історію.

Сіру буденну внутрішню політику в Радянському Союзі періодично струшували яскраві істеричні кампанії у відповідь на чергові імперіалістичні підступи. Так, після якихось невдалих переговорів з ядерної зброї на початку 80-х партія вирішила, що буде незле всією країною трохи активніше поненавидіти Захід. Це торкалося всіх. Навіть у школу спускалися різні заморочливі програми позакласного виховання. В такі дні ми, школярі, замість уроків йшли малювати крейдою на бетонних плитках внутрішнього дворика антивоєнні картинки, марширували, слухали запрошених ветеранів. Розважалися на повну.

Цього разу всім дали завдання до наступної показухи зробити саморобні марлеві пов’язки. Продемонструвати готовність піонерів до тотальної війни. Мені зробили справжню пов’язищу: кілька шарів марлі, щедро прокладених ватою. Пов’язка надійно зав’язувалася штрипками ззаду й наперехрест зверху голови. Сама краса, що заслужила відмінної оцінки. Цей шедевр кустарного виробництва навіть шкода було викидати, і недарма, вона ще кілька разів з шафи прогулялася на наступні ідеологічні загострення… А потім пов’язка відпрацювала своє під час Чорнобиля.
 

January 17, 2020

Раптова поява культури

 
Не знаю, як сформулювати це спостереження. Напевно, цю дивовижну річ археологи помічали неодноразово, недарма є сама можливість виділяти археологічні культури. Мабуть, саме про це виділення, виокремлення і були знамениті спекуляції Шпенґлера чи Тойнбі.

Мені це кинулося в очі в перших же залах Іракліонського археологічного музею. Це було неймовірне враження; я наче потрапив у казку. Навколо були розставлені залишки цілісної мінойської культури, що мала початок, зрілість, кризовий період, відчайдушну спробу відродження і, нарешті, достойний кінець. Інакше, ніж вдаючись до метафори життя, не описати побачене.

Вражало те, що Мінойська цивілізація виникла наче одразу, як певна цілість. І перший же прорив критян до вираження себе в матеріальній культурі був довершений. Не у виконанні, що змінювалося від досить грубих побутових речей до вишуканих розкішних витворів мистецтва, авжеж ні! Але в тому невловимому стилі, що простежується потім з виробу до виробу кілька тисячоліть. Культура — це стиль.

Можна придумувати цьому безліч пояснень. Скажімо, матеріал суттєво визначає форму. Чи пейзаж і клімат викарбовується в смаках поколінь майстрів. І ті ж Трипільскі глиняні вироби, по суті, мало чим відрізнялися від таких в різних частинах світу. Але стиль! Стиль виникає одразу, і додержується до кінця.

Картинка до запису далі…

November 3, 2018

Згадка до Дня ракетних військ і артилерії

Filed under: Життя, Розваги, Різне, Спогади — maksymus @ 09:22

 
Оця невибаглива фотка по емоційній силі перевищує для мене всесвітньо відому з установленням прапора на Іводзімі. На ній взвод просто чистить самохідку після нічних стрільб.
 


Чистка зброї після стрільб (зима 2016).

 

February 6, 2018

Жива віртуальна реальність бачить і не бачить

Filed under: Київ, Розваги, Спогади — maksymus @ 15:31

 
Коли вперше проїжджали через Яворів, а від водія доносилося «У нас на районе…», запитав інших офіцерів, що це за місто. Один львів’янин випнув губу і повчально промовив, що то є якесь містечко, бо містами можна називати тільки ті, котрі мали Маґдебурзьке право. Ми ще не знали один одного, тому я тільки посміхнувся про себе, пригадуючи своє Вічне Місто, якому не може бути рівних. Уже згодом, налагодивши інтернет-зв’язок, прочитав, — на відміну від інших, маю звичку дізнаватися якомога більше, — що Яворів згадано вперше не надто пізніше за Львів, і що він теж одержав маґдебурзькі права. Що місто мало дуже цікаву історію як ремісничий центр, горожани якого підтримали Хмельницького, що там була фортеця, і що Яворів одержав навіть статус вільного міста. У наступні місяці кілька разів у випадкові години обійшов його здовж і впоперек, шукаючи і знаходячи різних цікавинок. Можна і не казати, що львів’янин навіть не поцікавився нічим, бачачи все те саме негідне уваги жалюгідне містечко. Це повчальна історія про сприйняття через власну оптику, що стає визначальною в тому, що помічати, а що залишається назавжди невидимим.

Минулого тижня шоумен Потап, щось обговорюючи на цікавому пісенному «Голосі країни», зізнався, що ту пісеньку «про район» написав під враженням од Дарниці, а саме, вулиці Будівельників і Чудновського (нині Чупринки). Не від Троєщини, Виноградаря чи Оболоні, а від Дарниці! Аж поперхнувшись, я намагався збагнути, яким чином спокійнісенький п’ятиповерховий масивчик з кількома школами, книгарнями і черговою частиною можна побачити у світлі «нашого району», на якому всі такі — йо! — крута босота. Амплуа приблатненого виконавця визначило оптику, через яку і побачилися ним сумирні вулички як міські нетрі. Така собі створена вживу віртуальна реальність.
 

November 3, 2016

До Дня ракетних військ і артилерії

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 21:14

 
Маючи кілька спеціальностей, ніколи по-справжньому не розумієш своєї головної належності. А втім, для військового командування значення має тільки остання офіційно набута ВОС. Для мене такою стала наземна артилерія, хоча власне РВіА мав можливість віддати не більше третини своєї служби, ба навіть не найпродуктивнішу третину.


Постріл 122-мм самохідки уночі.

Переглядаючи фотографії зі стрільб, глядачі інколи запитують: «А де ти стріляєш?» Маючи на увазі, щось картинно натискаєш чи смикаєш, як ті вправні солдатики на фото. І дуже важко пояснити, що, власне, стріляє не той, хто натискає. На фото вище момент пострілу з самохідної гаубиці, як він виглядає вночі з погляду командира.
 

November 7, 2015

На полігоні

Filed under: Життя, Подорожі, Спогади — maksymus @ 18:03

Перенесено із ФБ.

У вересні на полігоні під час стрільб. На бейджику солідний напис для перевіряючих — «Керівник заняття на навчальному місці».

Коментарі…

April 14, 2007

Так минає

Filed under: Апокрифи, Життя, Спогади — maksymus @ 08:19

У ранньому дитинстві зачитувався однією маленького формату книжечкою, яка була напіврозважальною збірочкою чи то гумористичного чи то повчального характеру. Під однією паперовою обкладинкою звичного для дітей вигляду містилися либонь загальнорадянські дебюти авторів афористичного жанру. Серед анекдотів та карикатур ще двох якихось авторів, чиї імена не зберегла пам’ять, були в ній надруковані «Афоризмы. Иронизмы. Парадоксы» Леоніда Нефедьєва. Власне, ця збірочка стала моїм першим інтелектуальним дотиком до чогось, що виходило за межі дитячого, навколишнього, побутового, як я зараз розумію, першим проривом до осягнення чогось значного і дуже важливого через тексти. Книжечка давно загубилася, і я пам’ятаю тільки її загальний вигляд, загальний образ та свої тодішні неймовірні враження.

Сам Нефедьєв іноді заходив до нас у гості, гучний, енерґійний, низького зросту, наскрізь прокурений, лисуватий. Чомусь жодним чином не міг зв’язати живу людину у великих квадратних окулярах, яка блискуче грала в швидкі шахи, з тим дружнім карикатурним шаржем, що був розміщений на обкладинці книжечки. Вони, здавалося, існували в окремих світах. Ледь можу пригадати з тих часів один надзвичайно глибокий вірш, не знаю, чи опублікований десь. Мабуть, його й сьогодні мені годі зрозуміти:

Обостряется ко всему внимание.
Время быстротекущее
            постоянно на абордаже.
Приходит примерное понимание
Всего сущего.
            И себя даже.
(1984?)

 

November 7, 2006

Червоний день календаря

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 15:37

У цей святково-буденний день випадково прочитав особисті міркування пересічного росіянина, які мене зачепили своєю одвертістю. Йдеться про те, що на півшляху свого земного світу він трапив у похмуру смугу песимізму та розчарування від напряму, в якому рухається його країна та народ. Як різко це контрастує з тим, що відчуваю нині я, його майже одноліток.

Розпад Радянського Союзу я не просто вітав як декорацію до нового студентського життя, мені пощастило докласти і свій голос на мітингах, а головно — на грудневому референдумі 1991-го року. Потім багаторічна економічна катастрофа, з якої моя країна повільно виходила, одночасно сповзаючи в політичну безвихідь. Це все накладалося на особисті віхи — навчання в університеті, аспірантурі, захист, інститут. Вічно і, здається, довічно невлаштований побут та особисте життя. До цього ще додати, у цей час кризи я гранично чітко зрозумів, що займаюсь зовсім не своєю справою, тому почав круто змінювати професію, без жодних ґарантій, що впораюсь.

Не знаю, як складеться особисто моя доля; часто здається, що просто не витягну… Але політичного песимізму давно немає. Після Оранжевої революції я знаю точно — що б не сталося зі мною, моя держава вже подолала критичний бар’єр. Попереду на співгромадян чекає важкий шлях боротьби за демократичні принципи, розтягнута на наступні десятиліття консолідація громадянського суспільства, половинчасті політичні реформи та консервативні відкати.

Все у нас тільки починається!

October 14, 2006

Прогулки містом, якого вже майже немає

Filed under: Спогади — maksymus @ 10:21

Якщо вийти на станції метро «Ленінська», то від вулиці Леніна на площу Жовтневої Революції найзручніше проходити через Новопушкінську, щоб довелось зупинятися лише раз, перетинаючи Свердлова, де завжди непередбачуваний рух. Тут від гранітного фонтану на гору веде кілька вулиць, але я віддаю перевагу вулиці Паризької комуни перед вулицею Калініна чи Постишева, бо на невеличку площу Калініна, від якої починається затишна алея пам’яті, чомусь веде саме вона. Але сьогодні не йтиму в бік Артема, мене чекає крута вулиця Героїв Революції зі стрімким рухом транспорту, яка приведе мене до музею В.І.Леніна, що віднедавна на площі Ленінського Комсомолу. По вулиці Кірова краще підніматися з боку пам’ятника Петровському, щоб краще роздивитись сірі міністерські споруди. Сьогодні не сідатиму на 20-й тролейбус, який міг би довезти мене до музею Великої Вітчизняної війни…

Тут можна розплющити очі; минуле плавно стає сьогоденням. Вулицею Січневого повстання, бульваром Дружби народів і проспектом Возз’єднання, де вже давно не ходять трамваї, повертаюсь додому, на Ленінградську площу.

Older Posts »

Powered by WordPress.com.