На фейсбук-сторінці Інституту мовознавства — ще та богадільня для витрати бюджетних коштів — написали щось на тему неофемінативів. Не надто цікаво, не надто ґрунтовно, але просто як висловлення позиції держустанови, що в сучасному різноманітному світі обходить хіба що тих обивателів, хто полюбляє використовувати арґумент до авторитету як лінивий замінник власного розмірковування.
Та головне питання у мережевих вояк ідентичності викликали не висловлені там обтічні, загалом неприхильні до ширення фемінативів твердження, а те, чому на офіційній сторінці Інституту написано фемінативи, а не фемінітиви. Питання цікаве, адже утворення термінологічної назви не повинно бути зовсім вже випадковим. Тут не годиться наївне внутрішньогрупове посилання «ми всі так кажемо», он і книжки та дисертації з назвою «фемінітиви» друкуємо, і поширюємо світлі ідеї бінарного мовного розділення, і пропаґуємо модну ґендерну сеґреґацію в суспільстві під цією назвою, а тому треба тільки так, як ми кажемо. Власне, не годиться й протилежне посилання на те, що українські науковці називали «фемінативами» відповідні назви задовго до появи критичної теорії. Автори сторінки не змогли виразно пояснити, чому обрали таку назву, а на цьому варто було б зупинитися.
Найбільш обґрунтованим поясненням є те, що назви такого типу (-атив: номінатив, компаратив, комітатив, дериватив; -ітив: ґенітив, артитив, інфінітив) утворюються за певною схемою, в залежності від дієслова з супіном у класичній латинській: gignō — genitum — ґенітив; nōminō — nōminātum — номінатив. За цією схемою і має бути feminō — feminātum — фемінатив. (Можуть заперечити, що дієслово feminō в старих текстах, що дійшли до нас, означає хіба що «ожіночнення» в обсценному переносному значенні, вжите до чоловіка. Але ж таким воно і має бути за логікою утворення фемінативів од назв чоловічого роду; фемінативи за одним з перших своїх значень в українському мовознавстві це словоформи, що потенційно виражають чоловічу або жіночу стать, марковані в структурі мови граматичним жіночим родом. З другого боку маємо маскулізми, іменники «спільного» роду в формі граматичного чоловічого роду, — широка публіка часто плутається з назвою і цього терміна: маскулізми, а не «маскулінізми» чи «маскулінітиви», чи як іще їх намагаються навмання писати.)
Тим не менш, тут на наших очах виникло суто політичне розрізнення. Більш серйозні мовознавці, уважні до термінології і менше до поточної політики, частіше використовують назву фемінативи. Так утворені відповідні назви nomina feminativa в польській (feminatywy), російській (феминативы), болгарській (феминативи), словенській (feminativi) тощо науковій літературі. Ті ж, хто більш прихильний до політичного втручання в мову, нині віддають перевагу просторічному й тому популярнішому в мережі варіанту фемінітиви, не сприймаючи нічого, коли натрапляють на коректну назву.
Місця зіткнення науки з політикою часто створюють такі суперечності. І про них треба знати, щоб не заплутатися остаточно.
Див. також: Опитування про фемінативи; Дві причини не вживати фемінітиви; Розлогі додатки до запису; Не ґендеруйте мене.