Країна неусталеної мови

 
Російські новинні канали зникли з моєї інформаційної бульбашки дуже давно. Ще до Оранжевої революції вони складали мізерну частину; найдовше протримався міжнародний російськомовний канал RTVi, що також на початку десятих пропав з мого кабельного пакета. Можна сказати, що ціле десятиліття практично не стикався з сучасною російською журналістською мовою. Та от нещодавно випадково передивився потрібний сюжет, переглянув ще більше дотичних, і потім довго не міг зрозуміти, що мене непокоїть. Ні, не подача матеріалу, і не вбудована в саму структуру новин пропаґанда. Виявилося, що мене здивувала сама мова. За пару десятків хвилин випуску російських новин я не був заскочений жодною кумедністю чи неправильністю, жодною вигадкою, цілком стандартна мова, стандартна вимова. Така могла бути і десять, і двадцять років тому. Наче не було ніякої перерви.

Натомість українські новини з цього погляду виглядають огидно. І хоча я за останній рік послідовно повимикав уже з кнопок найогидніших мовних експериментаторів, на кшталт «Еспресо» чи «Прямого» (де російськомовні ведучі перший рік прямо в ефірі ділилися «знахідками» кумедного і незвичного, чим вони поповнювали свої знання української), не буває такого дня, щоб на будь-яких каналах диктори не встругнули щось неприємне. Гадаю, вимкни я зараз україномовні канали, через десять років просто нічого не зрозумію.

Так, учора раптом виявив, що назва ожеледь уже не в моді. На «1+1» із якихось запилених словників витягли розмовне слівце «слизота» у значенні «слизькість» і всувають його в усі свої репортажі про міську погоду. (Почув це слівце вперше за все своє життя, аж здригнувся від неприємної несподіванки.) Звісно, десь у словниках воно було. Та якщо вірити цифрам на останніх сторінках пошуку Ґуґла, близько третини всього вжитку (45 зі 119) припадає на минулий тиждень і так чи так сходить до останніх новин ТСН. Тобто джерело розмазування «слизоти» по ефіру напевно відоме.

Досі в україномовному журналістському просторі не можуть позбутися цієї саморуйнівної хвороби росту, проголошуючи безглузде гасло реформаторів усіх часів, що «час розставить на місця». Та не розставить ніколи. Намагаюсь уявити, що змушує до мовних приколів редакції. Сидить такий собі спеціально найнятий копірайтер і випадковим чином замінює все, що йому здається прісним, на найдивніше, найнеочікуваніше? Щоби що? Якась незадоволена потреба має до цього спонукати.
 

Мовна поліція їх стереже

 
Майкл Х’юмер у записі «Мовна поліція з вас знущається» звертає увагу на ідеологічне втручання в мовні засоби. (Це прямо стосується кількох дражливих питань в українській.)
 

Автор Леся Українка

 
Хоча про нерівнозначність назв автор та авторка вже століття пишуть порадники з культури мови, зауважуючи потребу врахування стилістики й контексту, інколи стикаюся з «бронебійним» арґументом — є в словнику. Є, ще й без позначок — дивіться, от в СУМ-11 цитата Лесі Українки про Кобилянську, що ще треба? Ну, звісно, треба ще багато чого, щоб не потрапити в незручну ситуацію, коли вжита навіть без задньої думки назва авторка ображатиме професійного автора, жінку, про котру йде мова, або прозоро чи приховано звучатиме для неї та для оточуючих як зневага до її авторських здобутків. Адже зовсім по-різному прозвучить вживання автор і авторка в мові жінки про себе, жінки про жінку, чоловіка про жінку, при загальному описі групи жінок тощо. Кожного разу можна легко перетнути межу між нейтральністю і зверхністю. Ситуації невдалого вибору фемінативів нерідкі в наш час півграмотності чи гірше, навмисного ідеологічного втручання в культуру мови.

Та цей запис не про те. В обговореннях фемінних інновацій часто звучить мотив повернення до ідеалізованої дорадянської мови. І словникова цитата з листа Лесі Українки наче освячує нейтральність вжитку назви авторка. Хіба ж це так?

Підготовка опитування про неофемінативи

 
Хочу перевірити результати опитувань під керівництвом проф. А. Архангельської на власних ресурсах. Зі своїм невеличким досвідом проведення веб-опитувань маю певні зауваження до кількості респондентів, на яких вони зупинялися. В умовах, коли питання дражливе, поділяє мовців ідеологічно (особливо, коли запрошення поширюються через відповідні групи соцмереж з їх традиційно акцентуйованими учасниками), півтисячі відповідей тільки починають виявляти загальну картину, але цифри, як свідчить досвід, демонструють збіжність десь на підході до тисячі, та й кожного разу по-різному.

Додержуючись загальної схеми запропонованих в опитуваннях 2013-2019 років питань, мені видається доцільним дещо їх змінити в бік нейтральності, а інколи розширити, даючи більше вибору. Також вважаю за потрібне при нагоді дізнатися ставлення публіки до найчастіше повторюваних висловлювань «за» і «проти» (схема сходить до робіт Блауберґс, 1980, Паркс, Робертон, 1998, Форманович, 2014; в разі успіху дозволить надійно ранжувати арґументи на «сильні» та «слабкі»). Єдине відкрите поле залишу для питання про професію, адже це питання виявилося корисним для одержання непрямої відповіді про те, як жінки самі називають себе, не задумуючись.

Взагалі, своєю надзадачею вважаю перевірити висновок монографії про «на загал негативну рецепцію», про вживання, про те, яким засобам нині віддається перевага і в яких контекстах. Гадаю, що можна ще щось змінити чи додати для повнішого і коректнішого охоплення теми; планую запустити за тиждень.
 
 

 
—————— Веб-дослідження ——————

———————— 2020/21 ————————

 
 
 

Неофемінативи в сучасній українській мові

 
Запис про дві причини не вживати неофемінативи (в просторіччі — фемінітиви) уже кілька років серед найчастіше відвідуваних у цьому блозі. Помітно менше читають проблемний додаток до запису з досі нерозв’язаними питаннями. Це не повинно дивувати, простіші тексти з полегшеними політичними висновками завжди цікавіші. Тут важливо те, що сама тема незмінно привертає увагу, хай і привертає в її більш популярній інтерпретації. При цьому серйозних досліджень явища фемінізації за ідеологічним шумом дуже бракує.

Помітною подією останнього року стала нова публікація Алли Архангельської, професора кафедри славістики Університету Палацького в Оломоуці (Чехія). На відміну від панівного в українському просторі прескриптивістського підходу і пропонування під виглядом мовознавчих праць не стільки результатів проведених досліджень, скільки особистих поглядів авторів, тут ми маємо справу з добротною класичною роботою від даних до інтерпретацій.
 

Архангельська А. Femina cognita. Українська жінка у слові й словнику. — К.: Вид. дім Дм. Бураго, 2019. — 444 с. (Серія «Студії з українського мовознавства»). — ISBN 978-988-489-480-4.

 
У цьому виданні зведено в цілісну охопну монографію результати кількох вузькоспрямованих авторських досліджень явища моції в українській мові. Підготовлені читачі звернуть увагу на цікаві історичні дані з кінця XIX ст., на нові підходи до вивчення питання «кування» неофемінативів між мовним пуризмом і модою, між стилістикою і словотворчістю. Цікавим для українських читачів буде і параграф про чеську мову, як часто некоректно повторюваний приклад для порівняння з українською. Важливою частиною монографії є розділи про нові опитування суспільної думки. Після добре відомого нам опитування переважно студентської молоді 2013 року було проведено ще кілька відкритих опитувань (2018, 2019) загалу та окремо фахівців-мовників, що дозволяють додати до дослідження картину сучасного стану (не)сприйняття неофемінативів українською мовною спільнотою. (Цікавим є те, що проведення опитувань за різними методиками дало схожі результати.)

Треба зауважити, що досить обтічна загальна рецензія на книгу, надрукована минулого місяця в журналі «Мовознавство» (2020, №3), практично не дає уявлення про справжні здобутки автора в проведеному дослідженні новітнього явища фемінізації українського жіночого лексикону. А от її підтверджені висновки щодо сучасного штучного ширення деякими групами мовців неофемінативів досить тверді:
 

«…суспільна думка схиляється поки що до на загал негативної їх рецепції: і пересічні мовці, й професійні філологи не бачать нагальної потреби у новітніх мовних позначеннях жінки, причиною їх появи вважають моду, переважно негативно ставляться до їх вживання в публічному мовленні й свідомо не вживають самі, вважають, що такі засоби мовної ідентифікації жінки жодним чином не впливають на її суспільний статус, у схвальному контексті віддають виразну перевагу маскулінізмам у генералізувальному значенні, у несхвальному — фемінативам.» (С. 376)

 
Книга надає новий надійний матеріал тим, хто традиційно вважає вживання неофемінативів неприйнятним у певних контекстах, а також мала б спонукати переглянути свої погляди тих, хто вбачає у штучній фемінізації розвиток української мови.
 

Граматичний рід назви ковід

 
Перебуваючи на сторожі чистоти мови, Французька академія випустила роз’яснення, що назву covid слід вважати іменником жіночого роду і вживати разом з ним артикль la. «Безсмертні» постановили, що правильно la covid 19, а не le covid 19, адже йдеться про хворобу. Логіка бездоганна, covid це абревіатура англійського виразу corona virus disease, а оскільки ключове слово виразу жіночого роду, то й абревіатура має відповідно жіночий граматичний рід.
 

«Отже, слід називати la covid 19, оскільки ключове слово є еквівалентом французької назви жіночого роду maladie. Чому ж тоді часто вживають у чоловічому роді le covid 19? Тому що до поширення цієї абревіатури ми в основному говорили про коронавірус (du corona virus), словосполучення, що завдяки викладеним вище принципам зобов’язане своїм граматичним родом назві чоловічого роду вірус (virus). Згодом за метонімією хвороба отримала рід збудника, що її викликає. Тим не менш, слід віддавати перевагу використанню цієї назви в жіночому роді, і, можливо, ще не пізно повернути абревіатурі належний їй граматичний рід.»
 
(Le covid 19 ou La covid 19. Французька академія, 7 травня 2020)

 
В українській мові, де існує та ж проблема роду іменників, як заведено, порадники прокинуться, коли вже буде пізно, і тоді намагатимуться зламати давно усталений ужиток через коліно. Або взагалі не звертатимуть уваги, як у випадку лихоманки Еболи. А питання ж нагальне. Різнобій незасвоєної назви зрозумілий. Якщо не зважати на неакуратний вжиток латинки в українському тексті, що інколи по-англійськи пишеться ще великими літерами (COVID-19), можна бачити, як одні вживають назву ковід-19 як невідмінювану (або в очікуваному жіночому роді): «ліків в світі проти ковід немає», «щодо поширеності КОВІД-19», «симптоми КОВІД», «всі симптоми ковід». (Як мовна гра трапляється відмінювання підкреслено по жіночому типу: «Подивіться, добрі люди, ковіди не маю!».) Але також відмінюється як чоловічого роду, причому зі звичним хитанням відмінків а-у: «при лікуванні ковіда», «зареєстровано 46 випадків ковіда-19», «виходимо на питання «Ковіда»»; «заяву щодо Ковіду», «постраждали від ковіду», «спалах ковіду» і т. д. Часто залишають абревіатуру як особливу власну назву і пишуть великими літерами.

Міркування французьких академіків цілком годяться і для української. Отже, якщо взяти до уваги цей розумний підхід, то коронавірус чоловічого роду, але хвороба ковід, ковід-19 — назва жіночого роду.
 

Суфікси -чик, -щик як бідні родичі

 
Продовжу тему штучно знищуваних суфіксів. На контрасті до питомого, досить продуктивного суфікса -чанин, що, тим не менш, зазнає наслідків згубної уваги кабінетних пуристів, треба розглянути випадок суфіксів -чик / -щик (-чиц-я / -щиц-я), що їх також нині виганяють звідусіль. Під час цьогорічної реформи з правопису викинули навіть згадку про них з двома прикладами (хлопчик, прапорщик), а також вставили в обхід словників дивний пуржик «продавчиня» (замість очікуваної з цим суфіксом назви продавщиця).

Зіпсований телефон суфікса -чанин

 
Колись у записі про датчан я зосередився на історії української мови, визираючи назовні хіба що для порівняння та знаходження етимологічних зв’язків. А тепер вважаю, що цього було не досить. Під час правописних дискусій і здивованого читання довільних необґрунтованих у межах української мови змін, що одразу наводять на думку про підглядання до російських рішень, виробив перше правило: всяке твердження пуристів треба обов’язково перевіряти спершу на російських дискусіях.

Мабуть, усі стикалися з наївними застереженням проти суфікса -чани в назвах жителів. Не -чани, а -ці, — рекомендують третьосортні порадники та халтурні коректори, а перелякані словникарі підчищають словники. З типового для пуристів невігластва цю злу рекомендацію доповнюють абстрактними міркуваннями про те, що це нібито російський вплив, а також уже стереотипним камланням про «Наталку-Полтавку», а не полтавчанку. Абстрактні міркування це улюблений коник незнаючих і не бажаючих нічого знати про українську мову.

Абсолютно впевнений, нікому з тих, хто читає цей запис, не треба розказувати добре відомі речі, що суфікс -чанин не є ніяким запозиченням з російської, що він виник ще в давньокиївській період на основі -анин/-янин унаслідок перерозкладу відповідних твірних основ, що назви з цим суфіксом відомі в староукраїнських пам’ятках, що суфікс і досі має високу продуктивність, що назви з суфіксами -ани/-чани на території старожитних українських говірок поширені значно більше, ніж з -ці. Це елементарні емпіричні свідчення, що негайно руйнують абстрактні міркування. Але вже впроваджена такими міркуваннями політика непробивна: Коли прапор в’ється, про голову не йдеться! (*)

Коли тенденційні знання зупиняють розуміння

 
Кажуть, найцікавіше спостерігати за спостерігачами. Гадаю, іноді це суща правда. Особливо, коли такі спостерігачі першого рівня самі помітно роблять ті ж помилки, над якими сміються.

Неймовірно забавно бачити в соцмережах та звично вже неякісних новинних повідомленнях те, які спонтанні й щирі емоції любителів української мови викликало пояснення дівчинки в приймальні суду про «тотоапарат», або ж їхнє обурення з насмішок Кокотюхи про «тілологів». — Це ж помилка! — виплескують вони байти незадоволення. — Дівчинка зазіхає на мову! Так не можна, там не може бути т! Ґвалт, невігласи, читайте правила, читайте грецькі назви… (Особливо упороті, котрі щось починають здогадуватися про глибші підстави сміху Кокотюхи і справжні причини помилки школярки, відсилають до англійської. Маленька непрохана порада: спробуйте спершу пояснити тому російськомовному юристу, який у відеосюжеті про судовий розгляд законності постанови про правопис представляв Кабмін на захист «гройсманівки».)

Що ж, маємо нагоду поспостерігати за спостерігачами. Цих сердитих критиків наївної дитячої практичної помилки обурює не що інше, як звичайний мовний факт, цілком очікуваний наслідок реакції на втручання в мову, що й повинен був проявлятися саме отак; проявлятися в побутовому розумінні нових правил пересічними мовцями як «етір», як «тілолог», як «тотоапарат». Бо в межах української інакше, ніж просто автоматичною заміною ф-т, неможливо дотриматися такого правила, що не стосується, власне, правопису назв з ф і т, а стосується узвичаєного вжитку. Правопис не може накинути одразу ідеальне паралельне запозичення просто тому, що в цьому випадку самого знання тільки української стає замало. Будь-які формулювання правил орфографії, де звертаються по іноземщину за поясненням перезапозичення, саме перезапозичення українських назв, негайно перевищують свої інструментальні можливості. І для пересічного українця заміна ефіра на чудернацький етер, та хоч поблажливе впровадження варіантності (до першого начальника-редактора з іншими поглядами), виглядає такою ж дикою і незрозумілою, як і заміна фото на тото, ба навіть на тофо чи фофо. З погляду суто української мови ці всі варіації абсолютно однакові.

Дівчинка-позивач проти змін правопису на практиці продемонструвала, що втручання в мовну норму недолуге. Навіть маючи університетські дипломи та ступені, вона не могла б заперечити сильніше, потужніше за свою просту наївну відповідь зубатим журналістам, що продовжують нехтувати своїми професійними стандартами об’єктивного висвітлення. Насправді, як мали б зауважити трохи уважніші спостерігачі, коли спершу подумали б, а не кидалися стрибати, — це не вона помилилася, створення такого нового мовного факту цілком на совісті маніяків-реформаторів, котрі бажали через правопис реформувати мову, але не були здатні передбачити наслідки, впроваджуючи варіантність. Забавне й плутане для абсолютної більшості україномовних пояснення про грецьку (а упоротих ще й про англійську) зупиняється одразу на межі української: Га, фотоапарат це ж грецька? Що, кажете, ще й латинська? То-то, тотоапарат!

Фото-тото спостерігачі впізнали, авжеж. Неабияка втіха недосяжної еллінсько-аглицької обізнаної вищості над провінційною семикласницею. Дуже шляхетна втіха, нічого не скажеш! А от скільки відсотків українців насправді зреаґують (не вагаючись, без довідників і спеціального пошуку) на евтонія, теномен, таланга, анотелес, атедрон, Ортей (і Еврідіка) та под.? Гадаю, дуже, дуже небагато. А ми ж тільки на самому початку розгрібання наслідків непродуманого втручання в орфографію, якою реторматори забажали змінити український словник.

Мниме гніздо слів

 
Прикметник мнимий у значенні «насправді не існуючий, уявний, гаданий» у словниках чудово поміщають. Але водночас ціле гніздо досить поширених на практиці, навіть у літературній практиці, слів з цим коренем і похідними перебуває наче в підвішенному стані.

Скажімо, досить поширене дієслово мнити «думати, гадати, уявляти, знати» (Желехівський) чи мнитися (замнітися «засумніватися»), прикметник мнительний, іменники мнительность, мнительство. Через нелітературність, з огляду на ять у староукраїнському слові мнѣніе, поширені також варіанти через і: мніти, мнітельний, мнітельность; хоча другій групі варіантів помітно перешкоджає омонімія (м’яти-мну-мніть).

У XIX — на початку XX ст. ще нерідко трапляється західноукраїнське мнініє, мніння (Вагилевич, Головацький, Франко, Андрей Шептицький та ін.) та великоукраїнське мнєніє (М. Старицький, Винниченко, Хвильовий, Петро Панч та ін.), що до нашого часу дійшло вже як спотворена передача російського стандартного іменника (Подерв’янський, Бриних та багато інших дописувачів соцмереж). Хоча, треба зауважити, що для старих текстів це мниме струнке територіальне розділення може виявитися досить умовним, з огляду на те, що йдеться про передані сучасним правописом тексти, де вимову ятя могли в перевиданнях стандартизовувати не так, як мали на увазі самі автори, незалежно від реґіону.

Староукраїнський ужиток пропонує ще непогані похідні: мнимати «думати, гадати», мнимання (мниманє, мниманьє).

Маю певне мніння, що стандартна група синонімів гадка, думка, опінія дуже, дуже втрачає без своїх бідних родичів: мнити, мніння. Та й прикметнику мнимий з далекими свояками пам’ять, сумнів, ментальність має бути сумно без них.