Діаріуш або тиск слова

December 9, 2018

Авторитарна магія

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 20:19

 
Подивився останній з приквелів до «Гаррі Поттера» про фантастичних тварин. При тому, що дуже сподобалася радикальна зміна стилістики, за загальною нудністю фільм наближається до останніх частин епопеї. Але тут цікаво, що магічність перенесена в світ кінця 1920-х років без додаткового чаклунського антуражу у вигляді капелюхів, мантій, мітел та іншого зайвого відволікання невибагливої глядацької уваги. Скажімо, як поодинокий приклад, юний Дамблдор, відомий нам за забавним ґендальфоподібним образом перших книг/екранізацій, тут одягнутий як цілком світський англійський професор початку XX ст., популярний серед учнів Хоґвартсу своєю проґресивністю, а не патріархальністю. Архіворог же виглядає якимось панком, а не монстром з потойбіччя. Наче за логікою творів Роулінґ між тим міжвоєнним часом, коли персонажі намагалися наслідувати останню моду, використовуючи найсучасніші людські досягнення в одязі й техніці, і часом поттеріани сталася якась несподівана стилістична архаїзація, що змусила світ магів закосніти в відмові від використання сучасних людських здобутків, од транспорту до банківської системи, ба навіть переважно ще й повернутися до вікторіанських часів.

Але не художню переконливість хочу зауважити, це справа на любителя. А те, що фентезійні світи, тобто всесвіти з упровадженням додаткової магічної складової, чомусь завжди скочуються до спрощення, до авторитаризму й суворого розділення персонажів на панівні, особливі, та підлеглі групи. Наче саме введення джерела чарів і доступ до нього героїв та антигероїв через суворий вишкіл чи за правом народження вимагає як наслідок вибудовування ієрархії, причому суворої ієрархії, часто аж до рабства. Мені здається, вимога авторитаризму в магічних світах має сенс. Адже саме «розчаклування» світу колись позбавило леґітимності ієрархії релігійної та монархічної влади й віддало її на відкуп складним сучасним масовим суспільствам з вимогою рівності й демократії. І тому хороші автори, відчуваючи, що повернення чаклунства просто мусить повернути і нерівність, і несправедливість політичну, змушені йти за логікою створених світів, що вже не залежить од їхніх власних переконань.
 

December 7, 2018

Логіка й опортунізм

Filed under: Політологія, Різне — maksymus @ 06:39

 
Вимога несуперечливості між арґументами доведення часто пояснюється знаменитим шкільним анекдотом. Бертрана Рассела якось запитали, чи справді можна з суперечливого набору арґументів вивести будь-що? Справді, — відповів великий логік. Доведіть тоді, що ви є Папа Римський. Рассел запропонував наступне іронічне доведення:

1. Припустимо, що 2 + 2 = 5.
2. Віднімемо 2 з обох частин рівняння й одержимо 2 = 3.
3. Переставляючи, одержимо 3 = 2.
4. Віднімемо одиницю з обох частин й матимемо 2 = 1.
5. Бертран Рассел і Папа Римський це дві людини, але оскільки два дорівнює одному, то я і Папа є однією людиною. Отже, я є Папою Римським.

Завдяки суперечливості початкових тверджень (водночас 2 + 2 = 4 та 2 + 2 = 5) створюється ілюзія логічного слідування з, насправді, будь-яким кінцевим результатом, довільно визначеним.

Проте в політиці ця вимога не діє так, як у науці. Ба навіть навпаки, набір навмисно суперечливих арґументів дозволяє звертатися до всіх учасників політичного процесу взагалі, до всіх виборців загалом, не втрачаючи нічиєї підтримки для досягнення поставленої мети. Особливо цей прийом дієвий у періоди суспільних зрушень й переоцінки цінностей. Перед політиками, наприклад, стоїть задача знести монументи Леніну й не посваритися з сентиментальними пенсіонерами типу «Леніна звалили». Справжні опортуністи вкидатимуть одразу суперечливі твердження, з різних наборів арґументації, — Ленін величезний злочинець та Ленін був безсрібником і просив не вшановувати себе монументами та культом, «…уберите Ленина с денег, так цена его высока». Суперечливість у тому, що або ми зносимо монументи з антикомуністичних мотивів, або зі справжніх комуністичних, але не можна керуватися водночас обома. Та ні, можна і треба, відповідає реальна політика, і працює з виборцями далі. В цьому випадку мета знаходиться за межею доведення, визначається не ним, а політиканами, що, вдаючись до суперечливої аґументації, можуть виходити до публіки з чим завгодно. Чи треба винести муміфікованого Леніна з Мавзолею? Треба, це не по-християнськи, це суперечить волі покійного, це буде вшануванням, це буде покранням злочинця. Знайдіть суперечності.

Власне, на суперечності арґументації і ловляться опортуністи, але після здійснення політичної дії це нікого не цікавитиме.
 

November 17, 2018

Поміняв паспорт

Filed under: Життя, Різне — maksymus @ 11:00

 
Cтав щасливим власником новенького паспорта у формі ID-картки. Тобто тримачем, бо власником цього пластикового документа залишається Україна, про що на картці зазначено особливо.

Менший розмір і пластик замість паперу є негайною очевидною зручністю. Проте одразу проявилися й недоліки. Це, все-таки, Україна і її власність, тож без додаткового папера з печаткою на папері не обішлося — поки установи не обладнані зчитувачами при потребі треба докладати прописку, сором’язливо названу реєстрацією. Така потреба виникала негайно в тих кількох фінустановах, в яких на всяк випадок уже перереєстрував документ. А обов’язковий окремий аркуш A4 навряд чи можна назвати покращенням.

Ще один недолік у тому, що нова картка конфліктує з банківськими. Через це доведеться виймати безконтактні з обкладинки, чого раніше міг не робити. Навряд чи можна назвати плюсом і те, що термін дії картки обмежений десятьма роками, після чого доведеться платити за перевипуск.
 
Картинка до запису…

November 3, 2018

Згадка до Дня ракетних військ і артилерії

Filed under: Життя, Розваги, Різне, Спогади — maksymus @ 09:22

 
Оця невибаглива фотка по емоційній силі перевищує для мене всесвітньо відому з установленням прапора на Іводзімі. На ній взвод просто чистить самохідку після нічних стрільб.
 


Чистка зброї після стрільб (зима 2016).

 

October 20, 2018

Листочки в книгу

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 13:51

 
Саджанці вирішили сьогодні скинути листики. Ґінкґо скидає листя по-особливому. Два тижні яскраво смарагдове листя поволі жовтіє, а потім, наче за командою, все падає протягом дня-двох.

 

October 15, 2018

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.
 

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

October 1, 2018

Формулювання значать не менше

 
Македонська тема значущих назв учора набула кількісного виміру.

Коротко південнослов’янські події виглядають так. Влада Македонії пішла на нечувані поступки вимогам Греції; між державами було укладено договір, згідно з яким республіка змінює свою назву на Північна Македонія. У відповідь греки більше не блокуватимуть інтеґрацію новоназваної країни в європейські політичні й безпекові структури. Як на мене, дуже неприйнятна обурлива пропозиція. Можу хіба що уявити, якби українців схиляли перейменувати країну на «Південна Росія» чи «Східні Креси» в обмін на гіпотетичне визнання, але визначати ставлення — це суто справа македонців.

Загалом питання не було програшним. Опитування засвідчували прихильність 40-50% населення до зміни назви, зокрема серед етнічних меншин. Але навіть у такій ситуації македонські власті вирішили схитрувати. Оскільки для такої дражливої зміни треба мати хоч якісь обґрунтування, вирішено було провести референдум для потрібної леґітимації. І от, коли багато хто не підтримує ідею грубого втручання, розпорядники не захотіли чесно й прямо сформулювати питання, приховавши основне, заради чого проводили опитування. Дуже дивне запитання, що змушує пригадати зразкові радянські, прозвучало так: «Чи підтримуєте ви вступ до НАТО та ЄС, приймаючи угоду між Македонією і Грецією?» У самому запитанні про зміну назви країни ані слова. Мало того, Македонія навіть тут названа Македонією, наче все залишатиметься як є. При цьому референдум виглядає зовсім не про зміну назви, а суто про вступ до міжнародних об’єднань та міжнародні договори. Не дивно, що така маніпуляція викликала ще більший протест, ніж міг би викликати просто референдум про назву. Кампанія велася так само нечесно, зосереджуючись навколо питань міжнародної інтеґрації, наче референдум тільки про це.

Зрештою, національна ідентичність промовила — референдум бойкотували. На дільниці прийшло не більше 37% виборців, практично тільки ті, хто підтримують перейменування (92% «за»). Навряд чи це зупинить прихильників здачі назви, вони можуть інтерпретувати результати як завгодно. Причому європейські медіа нададуть беззастережну підтримку, перетворюючи давно іншованих противників на монстрів, радикалів, націоналістів, відсталих пейзанів. (Уже гучно звучить звинувачення, що противники перейменування працюють на Кремль. А кількадесятилітнє блокування греків не працює в той бік?) А от для нас це ще один приклад, що чесної мети не варто досягати брудними методами.

Картинки до запису…

September 22, 2018

Довге літо закінчується

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 18:12

 
На озері Тельбін сьогодні ще купаються. Цього року теплий літній сезон розпочався несподівано рано, обігнавши астрономічний ще в квітні, й перетривав аж до кінця вересня. На диво, мої прибудинкові посадки загалом пережили свій перший непростий сезон спеки, бурь і людей з мінімальними втратами.

* * *

Читаю заголовки видань з книжкового ярмарку у Львові. Впевнений, питання правопису треба віддавати на відкуп не перекладачам і редакторам, а суто відділу маркетинґу. Тільки ті, хто розбираються в економіці підприємства, можуть не допустити очевидну втрату читачів через непотрібні мовні приколи.
 

September 16, 2018

Таємний щоденник з неповними сторінками

Filed under: Інформація, Історія, Розваги, Різне — maksymus @ 19:23

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 


Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

Older Posts »