Діаріуш або тиск слова

November 6, 2019

Жарти комунальних служб

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 18:00

 
Чудового січневого вечора 1993 року вінніпежанин Кельвін Хоулі повернувся додому з лікарні, де саме народився його син, і побачив, що комунальники, прибираючи сніг, пошкодили бровку біля його будинку. Містер Хоулі спокійно подзвонив до відповідної служби, але тоді не міг навіть передбачити, що епопея з дзвінками розтягнеться на довгі десятиліття.

Комунальники не відгукнулися… Впертий домовласник роками просив місто поремонтувати розбитий бордюр. Роками, десятиліттями скарги залишалися без відповіді. Інколи він з сумом спостерігав, як місто планово ремонтує бордюри на протилежному боці вулиці, залишаючи його сторону невідремонтованою. Його сусіди по нещастю на тій же стороні вже самі давно самостійно поремонтували, як могли неоковирно, свої бордюри підручними засобами. Але ж це не шлях справжнього горожанина.

Нарешті мрія здійснилася! Хоулі надіслав запит у новостворену електронну вінніпезьку систему. О диво, від міської влади надійшов офіційний лист з відповіддю, що ремонт заплановано на 26 червня 2037 року. Призначено дату ще через двадцять років! «Це доволі забавно, якщо подумати. Це буде великий день, коли вони справді відремонтують», — сміючись крізь сльози, прокоментував рішення Хоулі.

Пояснення затримки прозаїчне. Беземоційна програма визначила пріоритетність і поставила дату відповідно до календарних свят і визначених стандартів ремонту. Місцевий депутат розповів, що аналогічну скаргу на сусідній вулиці Уївер-Бей розглядали сім років.

«Мій особистий прогноз», — жартує Хоулі, — «коли вони бровку перекладуть, наступної весни її знову розтрощить техніка».

Картинка до запису далі…

October 30, 2019

Переяслав перейменували

 
Сьогодні Верховна Рада перейменувала Переяслав-Хмельницький на Переяслав. Прекрасна постанова в рамках деколонізації. При всій величності постаті Богдана Хмельницького в українській історії саме місто Переяслав важить значно більше за гетьмана. При належній увазі до створення туристичної інфраструктури це невеличке нині містечко Київської області могло б обернутися на справжну перлину.

Періодично в інформаційному просторі прокочуються хвилі-міркування про створення українського Арлінґтона. Бо надто багато українських діячів поховані на чужині, якщо взагалі поховані. Так от, місцина навколо Переяслава зі скіфськими курганами, козацькими могилами, навколо давньої річки Альти, що неодноразово бувала свідком ключових українських подій, могла б стати ідеальною для розміщення такого меморіалу. І тут наче величною фіґурою замовчування була б відсутня могила Хмельницького. Бо коли згадують Переяслав, його постать усе одно буде незримо присутньою, неважливо, чи залишиться прізвище в назві.
 

October 29, 2019

Нова тисячогривнева купюра

Filed under: Інформація, Різне — maksymus @ 20:24

 
Про вибір постаті Володимира Вернадського для нової купюри майже не сперечаються. Мабуть, це правильно. Таким чином банківські працівники наче беруть участь в опитуванні про видатних українців, водночас створюючи суспільну впізнаваність. Свого роду самопідживлюючий процес.

Колись у ЖЖ я проводив власне опитування, і ще тоді відмітив забавну залежність: майже всі перші, на думку учасників, постаті вже мали свої персональні купюри. Випадав з ряду саме Вернадський. При цьому завершальне обмежене опитування з обраних постатей дещо поміняло порядок, хоча воно, на мою думку, менш надійне, адже дуже залежало від настрою тодішніх тимчасових телевізійних дискусій.

Можна навіть спробувати спрогнозувати, чиї обличчя з’являтимуться на грошах при пришвидшенні інфляції: Петро Могила, Патон, Гоголь, Бандера, Стус, Котляревський, але навряд чи пропонований під ювілейний рік Куліш. Хтось з них неодмінно з’явиться на наступній купюрі в 2000 гривень.

Картинка до запису далі…

October 28, 2019

Протиріччя популізму

Filed under: Арґо, Політологія, Різне — maksymus @ 15:25

 
Зеленський запевняє співбесідника у Золотому, що він не лох. Це запевнення Президента звучить дисонансом. Таке повторюване самовивищення виглядає дивно, адже основний посил кампанії та спорадичне спілкування обраного Президента та його команди з публікою (важко сказати, що це спілкування з пресою) полягає в тому, щоб подавати його яко звичайну, пересічну людину, свого в дошку хлопця, чувака серед чуваків, котрий до всіх звертається «на ти» не через хамство, а суто через наївність, через яку порушує протокол, їздить на велосипеді і т. д., і т. п. Одним словом, професійний образ простого безхитрісного мужика. Власне, «простий мужик» це і є буквальне означення для лоха: «Лохъ — мужикъ»тлумачить давній словник жарґонне слівце.

От ті, хто вірять у спеціально створюваний образ простого мужика, і намагаються пояснити йому при особистих зустрічах небезпеки тієї чи тієї дії чи заяви про здачу українських інтересів, інакше ніж лохівством яку не назвати. Обертається саме так, як це бачимо на відео, де Зеленському намагаються донести щось, що в принципі не мав би знати мужик-лох. Але той раптом розвертається звичайним владним оскалом і злобно відповідає, що «не лох», чим створює нерозв’язне протиріччя між старанно створюваним образом та реальністю. Якщо не лох, то хто? А якщо, все-таки, лох, то що робити?
 
 
Анекдот на додаток. За новими правилами правопису назва лохотрон пишеться через дефіс.
 

October 25, 2019

Проблема колективних дій

Filed under: Політологія, Різне — maksymus @ 07:26

 
Цілий тиждень у Києві зранку й майже до другої половини дня стоїть густий туман. Збіглося кілька причин, серед яких незвично тепла погода кінця жовтня, унікальний антициклон, що ніколи не спостерігався в цю пору року, та сезонне настання часу палити опале листя на городах.

Остання причина суто людська. Сотні тисяч українців, не зважаючи на заборони й певний моральний осуд, починають у цей період проводити у себе на городах ритуал спалення листя. Ця причина є ідеальним прикладом проблеми колективних дій.

Проблема викидів — це та сама проблема безбілетника, проблема добровільних внесків в касу взаємодопомоги чи громадська активність, аж до забруднення голосування включно. Коли особистий внесок у колективне добро може робитися, або ні, залежно від співвідношення вигод та витрат. Хоча всі чудово знають, що палити листя погано, що спалення спричиняє викиди в атмосферу, але особисті вигоди перевищують витрати на організацію вивезення чи перетворення листя на компост у себе на землі. На боці обмеження спалювання мораль, потенційний штраф, мізерний виграш в чистому повітрі у себе на ділянці, тобто ті речі, граничний дохід од яких стрімко зменшується зі збільшенням групи, що виробляє і споживає суспільних дібр. На боці продовження спалювання залишається вигода економічна та практична матеріальна та моральна безкарність через те, що у великій групі знайти й покарати спалювача зв’язано з певними труднощами. При цьому, якщо якась людина з альтруїстичних міркувань перестає спалювати особисто, то через її загалом мінімальну участь у забруденні нічого не виграє, але продовжуватиме зазнавати витрат, спричинених загальним спалюванням.

Ситуація, здається, патова. Її практично неможливо розв’язати на горизонтальному рівні індивідуальних дій. Бо, скажімо, чим більше альтруїстів братимуть на себе витрати, тим краще далі почуватимуть себе еґоїсти, зазнаючи менше морального та матеріального тиску. За їхній проїзд «зайцем» уже сплачено. І буде сплачено, незважаючи ні на що. Виходить, раціональна поведінка окремої особи це не додавати нічого до спільного виробництва суспільного добра, а продовжувати користуватися ним, спалювати в своє задоволення, продовжувати їздити «зайцем», витрачати соціальний капітал добровільних об’єднань, забруднювати своїм необізнаним голосом виборчі урни.

Проте спільний інтерес залишається в тому, щоб дихати разом чистим повітрям. «Як ви смієте!» — кричить у порожнечу колективної безвідповідальності за забруднення дівчинка з трибуни ООН до світових політиків, котрі останні в цьому ланцюжку споживачів колективного добра. Це теж технологія стимулювання. Проблему колективних дій можна розв’язувати в два способи, збільшуючи витрати окремого забруднювача: морального засудження, коли спалювач, «заєць» чи виборець-невіглас нестиме більші моральні витрати від своїх дій, та матеріального покарання, коли співвідношення матеріальних витрат та вигод стає не на користь забрудненню. Ідеологією та копійкою.

Утім, проблему колективних дій можна розв’язати тільки колективно.
 

October 22, 2019

Надто довгі руки держави

Filed under: Політологія, Розваги, Різне — maksymus @ 07:47

 
Нашумілу пісеньку про згорілу хату я почув ще в п’ятничному прямому ефірі каналу «1+1». Так, при нагоді я спокійно дивлюся будь-які розважальні передачі, добре розумію жарти «Кварталу», як і взагалі цей невибагливий пострадянський вірменсько-єврейський гумор, що вирощувався в кавеенівській індустрії, а в кінці нульових професіоналізувався в кілька окремих телевізійних проектів, на кшталт «Камеді-клаб», що деякий час намагався закріпитися і на українському ринку, «Бійцівського клубу», «Кварталу-95», «Дизель-шоу» та под. Професіоналізм у гуморі означає тримання певної планки якості, відбору поставлених на промисловий потік жартів для кінцевого споживача. Ба сам процес відбору смішних та несмішних виконавців і авторів це теж справжнє шоу — кілька таких телепроектів з журі та початківцями, переможці яких потім вливалися в різні колективи, можна пригадати.

Та навіть мене, давно звиклого до великохамства й сервільності «Кварталу», що завжди жартував тільки так, як сподобалося б власнику ефіру цього проекту, вразила аморальність виступу: «Горіла хата, палала, В Лондоні жінка плакала…» — співали про підпал будинку колишньої голови Нацбанку В. Гонтаревої. Планку відбору опустили вже зовсім, подумав я, і вирішив забути. Вибір теми для кепкування, хоч це буде найгостріша, найнетолерантніша та найаморальніша подача, це справа відносин приватного проекту та його аудиторії. Більше про це нема чого казати. Власники всього ланцюжка виробництва телепродукту відповідають гаманцем, це вже їхня справа, чи вгадали вони, чи вгодили своїм глядачам.

Скандал понеділка, коли ролик був викладений в мережу і його нарешті подивилися ті, хто «Квартал» взагалі не дивиться, але обурюється аморальністю, теж цілком зрозумілий. Таке обурення «не своїм» гумором добре лягло на політичний український розподіл. Запрацював трайбалізм, хамство почали виправдовувати та засуджувати вже за політичними мотивами. Ця реакція вже не надто цікава, хоча коментувати скандальний виступ стали на вищому урядовому рівні, що для будь-якого шоу означає величезний плюс.

Тільки під час цього скандалу я зі здивуванням дізнався, що у нас є фінансований державою хор. Це відкриття вразило мене значно більше, ніж хамський випад чи політична реакція обуреного суспільства. Виявляється, держава досі прямо фінансує певні колективи, щоб ті нас розважали культуркою. Якась неймовірна річ, що ніяк не вкладається в мої уявлення стосунків держави та суспільства. Виходить, добре, що скандал з хором імені Г. Верьовки на підспівці у хамів потрапив у центр уваги.

Глядацьке обурення тих, хто не дивиться шоу, набуло сенсу. Бо всі ми оплачуємо існування хору, а значить, несемо і свою відповідальність за все, що вони за наші гроші співають ротом. Вихід обурення мав би бути не в засудженні гумору приватних груп, а у відокремленні будь-яких виконавців од держави. Держава має фінансувати необхідні їй культурні проекти через незалежні, відкриті конкурси, тільки в цьому випадку знімаються питання якості, моральності тощо виконання.

Краще менше держави!

Картинка до запису далі…

October 20, 2019

Згадки одним рядком

Filed under: Інформація, Політологія, Різне — maksymus @ 09:34

 
Інколи хочеться висловити ставлення, але не вдаватися до розлогих пояснень, бо і так усе зрозуміло.

* * *

На вулицях Барселони сотні тисяч героїчних каталонців мирно відстоюють незалежність од лабетів іспанської монархії. Можна тільки вітати. Арешт і засудження обраних каталонських лідерів був величезною помилкою Мадріда, що суттєво погіршила позицію центральної влади в реґіоні. Незалежність Каталонії стала на крок ближче.

* * *

Туреччина вводить війська у Сірію, знищуючи бандитський курдський анклав, розгуляний під американським захистом. США вивели війська, не знаходячи для своїх курдських союзників доброго слова, вакуум влади заповнюється або росіянами і режимом Асада, або турками. Виводять звідти свої континґенти британці та французи. Хай як заламують руки ліві людожери в західних країнах, наводячи військову племінну організацію сірійських курдських бойовиків як лівоанархістський ідеал, турецьку військову операцію можна тільки вітати.

* * *

Проголошений продаж землі в Україні — давно очікувана подія. В принципі, неважливо, як продаватимуть. Якщо навіть, як картинно істерять популісти, просто всю землю віддадуть задарма іноземцям, олігархам, марсіанам, сам факт впровадження ринку землі піде на користь всім нам. Хай цей залишок феодалізму швидше залишиться в минулому.

* * *

Триває неприємна возня навколо «формули Штайнмайєра». Втім, тут нічого нового вже кілька років. Україна політично програла в той момент, коли були підписані Мінські угоди, далі можна тільки «різати кости». Попередньому уряду це вправно вдавалося, відтягуючи неуникненне, але в здатності теперішнього до вишуканих політичних ігор великі сумніви. Та під таким тиском з усіх боків це нікому не вдалося б робити нескінченно довго.

* * *
 

Веб-опитування про фонему Е для сайту «Ізборник». — Опитування триває…

 

October 19, 2019

Гості з минулого

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 16:50

 
Несподіваний норвезький серіал «Гості з минулого» (Beforeigners, 2019) в рамках програми міжнародного співробітництва американського телеканалу HBO.

За сюжетом в сучасну Норвеґію, як і в різні країни по всьому світу, якимось чином починають потрапляти гості з минулого. З різних періодів, од самого неоліту до високого XIX ст. В одній з серій автори побіжно дають оцінку кількості прибульців — п’ятнадцять тисяч на рік. Для сучасної країни це сущі дрібниці, перетравить без проблем, а втім життя змінюється кардинально. Нездатні адаптуватися до постіндустріального суспільства сидять на міських деревах, живуть таборами, доглядають худобу у висотках, практикують дикі ритуали й розваги. Групи прибульців стали розсадниками криміналу та незаконної торгівлі.

Подекуди триб життя прибульців приваблює нудьгуючих сучасників, їм наслідують, переймають звички, одяг та татуювання, вчать стару мову. В півлеґальних клініках навіть з’являється косметична послуга стирання всього, зв’язаного з сучасністю, щоб люди могли краще засвоїти принесені з минулого звички. Але гості приносять не тільки вбрання та стиль розваг. Приносять релігійну нетерпимість, розпалюють задавнені й давно розв’язані конфлікти. Хтось практикує язичницькі культи, а для когось нова назва Осло для праведного міста Християнія неприйнятна. Але ставлення приймаючих сучасників вищою мірою толерантне. Навіть назва «вікінґ» стає забороненим непристойним словом, замість нього потрібно вживати евфемізм «люди північного походження». Для прибульців включено механізм компенсаційної дискримінації; сюжет починається з виходу на поліцейську службу середньовічної жінки, котра закінчила академію, як початок програми адаптації.

Сучасна аналогія з міґрантами з диких країн абсолютно прозора. Вони саме так привозять з собою на нову батьківщину злочинність, нетерпимість, проблему неадаптованості до культури країни, що їх приймає. Автори знайшли чудовий політкоректний спосіб зняти серіал про іноземну імміґрацію, і старанно намагаються показати, як могли б з навалою прибульців впоратися з сучасними підходами, накреслити проблемні місця, що вже проявляються при цілком реальній інокультурній імміґрації. І це їм досить вдало вдається.

Та остання серія залишає глядача в передчутті війни. Деякі прибульці вирішують, що сучасність їм не подобається, і саме час розпочати хрестовий похід, з одного боку, та язичницький реванш, з другого. Інші вважають, що прибули крізь час не просто так, а з місією повернути розніжених сучасників до добрих старих суворих традицій. Силою повернути. Подивимося, чим розв’яжуть вузол проблем далі, якщо продовжать серіал на новий сезон.
 

September 28, 2019

Прокляття території

Filed under: Інформація, Історія, Різне — maksymus @ 12:58

 
Інколи сухі археологічні дослідження решток давно минулих часів можуть несподівано гостро зачепити цілком сучасні почуття. Вивчаючи особливі мегаструктури в Майданецькому трипільському поселенні, що існувало 4100-3600 до н. е., порівнюючи одержані дані з двома десятками інших давньоєвропейських поселень з подібними будівлями, німецький археолог Роберт Хофманн з колеґами зробили вражаючий висновок-вирок.

Мегаструктури, з усією очевидністю, були не жилими приміщеннями, а використовувалися в якості публічного простору як громадські споруди для різноманітних господарських, ритуальних та політичних цілей. Археологи віднайшли свідчення змін в функціонуванні системи мегаструктур протягом тривалого часу. На нижчих, проміжних рівнях спостерігалося зникнення і занепад менших споруд, що засвідчує посилення централізації влади, яка призвела до втрати керованості гігантськими поселеннями.
 

Р. Хофманн пише: «Після кількох поколінь процвітання, коли кількість мешканців доходила до 10 000 жителів, приваблених з навколишніх громад у Причорноморському лісостепу своїми надзвичайно родючими чорноземними ґрунтами, найстаріші протоміські мегапоселення Європи занепали близько 3700 р. до н. е. Тепер наше міждисциплінарне дослідження виявило одну з причин їх краху: соціальний дисбаланс у процесах прийняття рішень призвів до посилення централізації владних структур, що більше не дозволяло ефективно керувати міськими поселеннями. Отже, ці трипільські мегапоселення є прикладом того, як люди не повинні урядувати. Проте внаслідок цього урбанізм розвинувся в Європі набагато пізніше, ніж на Близькому Сході».
Трипільські «мегаструктури» були древніми громадськми центрами (Phys.org, 25 вересня 2019)

 
Головна думка для мене — трипільські поселення це приклад того, як люди не повинні були урядувати. І за наступні тисячі років можна навести безліч таких прикладів політичного занепаду на цій багатій на ресурси землі. Наче вічне прокляття території: «поганими правителями тут зовсім занедбані дібра, що їх природа так щедро дарувала людині» (Вольтер).
 
Карта-схема до запису далі…

September 22, 2019

Цікавий експеримент з академічної доброчесності

Filed under: Інформація, Розваги, Різне — maksymus @ 08:30

 
Перший український експеримент з публікацією одвертої нісенітниці в наукових виданнях:
 

Чи можуть українські та міжнародні журнали надрукувати статтю з нісенітницями? (перша частина),   (завершення).

 
До редакцій понад двох десятків українських спеціалізованих журналів була надіслана стаття «Неепістемічна генеративна естетика» під псевдонімом Крутієнко Анастасія Василівна з Крижопільського державного педагогічного університету. Текст являв собою набір безглуздих псевдонаукових висловлювань, нелогічних висновків, вигаданих термінів, щедро цитувалися добре відомі літературні персонажі. Оформлення статті навмисно було приведено до загальних вимог, щоб технічні зауваження не спричиняли відмову.

Хоча абсурдність тексту ставала зрозумілою з перших же речень, результати вражають. З 25-ти редакцій опублікували псевдороботу три українські журнали і один закордонний. Героїв-антигероїв варто згадати поіменно: київський науковий вісник «Гілея», науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету з Одеси, полтавський журнал «Філософські обрії» та канадський журнал «Virtus». Відхилили статтю 4 журнали, проіґнорували 9, зацікавилися 7. Але найцікавіше, що дві редакції відправили на доопрацювання, надавши не тільки технічні, але й змістовні (!) зауваження.

Проте серед інших знайшлися і ті, хто статтю вигаданого автора все-таки прочитав. Відповідь з харківської редакції «Вісника ХНУ ім. В.Каразіна» у вигляді кумедного макету засвідчила, що там зрозуміли абсурд і теж не від того, щоб поіронізувати.
 
Докладніше пояснення від автора екперименту.
 

Older Posts »

Powered by WordPress.com.