Купюра на розмін

 
Перед самим виїздом на Крит рідне відділення «Ощадбанку» подарувало мені свого роду додатковий квест. Замовивши для поїздки готівкові євро, спеціально наголосивши, що бажав би одержати дрібними купюрами, наступного дня в касі виявив, що вони можуть видати тільки п’ятисотками. Ну, правда ж, які ще купюри треба везти інкасаторам у маленьке дарницьке відділення? Ще не підозрюючи підступу, спокійно взяв свою єдину купюру і полетів в Іракліон.

Жарти комунальних служб

 
Чудового січневого вечора 1993 року вінніпежанин Кельвін Хоулі повернувся додому з лікарні, де саме народився його син, і побачив, що комунальники, прибираючи сніг, пошкодили бровку біля його будинку. Містер Хоулі спокійно подзвонив до відповідної служби, але тоді не міг навіть передбачити, що епопея з дзвінками розтягнеться на довгі десятиліття.

Комунальники не відгукнулися… Впертий домовласник роками просив місто поремонтувати розбитий бордюр. Роками, десятиліттями скарги залишалися без відповіді. Інколи він з сумом спостерігав, як місто планово ремонтує бордюри на протилежному боці вулиці, залишаючи його сторону невідремонтованою. Його сусіди по нещастю на тій же стороні вже самі давно самостійно поремонтували, як могли неоковирно, свої бордюри підручними засобами. Але ж це не шлях справжнього горожанина.

Нарешті мрія здійснилася! Хоулі надіслав запит у новостворену електронну вінніпезьку систему. О диво, від міської влади надійшов офіційний лист з відповіддю, що ремонт заплановано на 26 червня 2037 року. Призначено дату ще через двадцять років! «Це доволі забавно, якщо подумати. Це буде великий день, коли вони справді відремонтують», — сміючись крізь сльози, прокоментував рішення Хоулі.

Пояснення затримки прозаїчне. Беземоційна програма визначила пріоритетність і поставила дату відповідно до календарних свят і визначених стандартів ремонту. Місцевий депутат розповів, що аналогічну скаргу на сусідній вулиці Уївер-Бей розглядали сім років.

«Мій особистий прогноз», — жартує Хоулі, — «коли вони бровку перекладуть, наступної весни її знову розтрощить техніка».

Справжній жах на Хеллоуїн

 
Жахіття з множенням варіантів назви нещодавно запозиченого свята лякалок триває. Прямий наслідок випендрювання невігласів з невиправданим поширенням г на місце очікуваного х. А ще й наголос усі ставлять як заманеться і відмінюють навмання. Оцих класиків вічного жанру «зламай собі язика назло» пуристи перелякали, що українською Хеллоуїн якось по-крученому має бути, от і виходить кумедне.
 

Надто довгі руки держави

 
Нашумілу пісеньку про згорілу хату я почув ще в п’ятничному прямому ефірі каналу «1+1». Так, при нагоді я спокійно дивлюся будь-які розважальні передачі, добре розумію жарти «Кварталу», як і взагалі цей невибагливий пострадянський вірменсько-єврейський гумор, що вирощувався в кавеенівській індустрії, а в кінці нульових професіоналізувався в кілька окремих телевізійних проектів, на кшталт «Камеді-клаб», що деякий час намагався закріпитися і на українському ринку, «Бійцівського клубу», «Кварталу-95», «Дизель-шоу» та под. Професіоналізм у гуморі означає тримання певної планки якості, відбору поставлених на промисловий потік жартів для кінцевого споживача. Ба сам процес відбору смішних та несмішних виконавців і авторів це теж справжнє шоу — кілька таких телепроектів з журі та початківцями, переможці яких потім вливалися в різні колективи, можна пригадати.

Та навіть мене, давно звиклого до великохамства й сервільності «Кварталу», що завжди жартував тільки так, як сподобалося б власнику ефіру цього проекту, вразила аморальність виступу: «Горіла хата, палала, В Лондоні жінка плакала…» — співали про підпал будинку колишньої голови Нацбанку В. Гонтаревої. Планку відбору опустили вже зовсім, подумав я, і вирішив забути. Вибір теми для кепкування, хоч це буде найгостріша, найнетолерантніша та найаморальніша подача, це справа відносин приватного проекту та його аудиторії. Більше про це нема чого казати. Власники всього ланцюжка виробництва телепродукту відповідають гаманцем, це вже їхня справа, чи вгадали вони, чи вгодили своїм глядачам.

Скандал понеділка, коли ролик був викладений в мережу і його нарешті подивилися ті, хто «Квартал» взагалі не дивиться, але обурюється аморальністю, теж цілком зрозумілий. Таке обурення «не своїм» гумором добре лягло на політичний український розподіл. Запрацював трайбалізм, хамство почали виправдовувати та засуджувати вже за політичними мотивами. Ця реакція вже не надто цікава, хоча коментувати скандальний виступ стали на вищому урядовому рівні, що для будь-якого шоу означає величезний плюс.

Тільки під час цього скандалу я зі здивуванням дізнався, що у нас є фінансований державою хор. Це відкриття вразило мене значно більше, ніж хамський випад чи політична реакція обуреного суспільства. Виявляється, держава досі прямо фінансує певні колективи, щоб ті нас розважали культуркою. Якась неймовірна річ, що ніяк не вкладається в мої уявлення стосунків держави та суспільства. Виходить, добре, що скандал з хором імені Г. Верьовки на підспівці у хамів потрапив у центр уваги.

Глядацьке обурення тих, хто не дивиться шоу, набуло сенсу. Бо всі ми оплачуємо існування хору, а значить, несемо і свою відповідальність за все, що вони за наші гроші співають ротом. Вихід обурення мав би бути не в засудженні гумору приватних груп, а у відокремленні будь-яких виконавців од держави. Держава має фінансувати необхідні їй культурні проекти через незалежні, відкриті конкурси, тільки в цьому випадку знімаються питання якості, моральності тощо виконання.

Краще менше держави!

Гості з минулого

 
Несподіваний норвезький серіал «Гості з минулого» (Beforeigners, 2019) в рамках програми міжнародного співробітництва американського телеканалу HBO.

За сюжетом в сучасну Норвеґію, як і в різні країни по всьому світу, якимось чином починають потрапляти гості з минулого. З різних періодів, од самого неоліту до високого XIX ст. В одній з серій автори побіжно дають оцінку кількості прибульців — п’ятнадцять тисяч на рік. Для сучасної країни це сущі дрібниці, перетравить без проблем, а втім життя змінюється кардинально. Нездатні адаптуватися до постіндустріального суспільства сидять на міських деревах, живуть таборами, доглядають худобу у висотках, практикують дикі ритуали й розваги. Групи прибульців стали розсадниками криміналу та незаконної торгівлі.

Подекуди триб життя прибульців приваблює нудьгуючих сучасників, їм наслідують, переймають звички, одяг та татуювання, вчать стару мову. В півлеґальних клініках навіть з’являється косметична послуга стирання всього, зв’язаного з сучасністю, щоб люди могли краще засвоїти принесені з минулого звички. Але гості приносять не тільки вбрання та стиль розваг. Приносять релігійну нетерпимість, розпалюють задавнені й давно розв’язані конфлікти. Хтось практикує язичницькі культи, а для когось нова назва Осло для праведного міста Християнія неприйнятна. Але ставлення приймаючих сучасників вищою мірою толерантне. Навіть назва «вікінґ» стає забороненим непристойним словом, замість нього потрібно вживати евфемізм «люди північного походження». Для прибульців включено механізм компенсаційної дискримінації; сюжет починається з виходу на поліцейську службу середньовічної жінки, котра закінчила академію, як початок програми адаптації.

Сучасна аналогія з міґрантами з диких країн абсолютно прозора. Вони саме так привозять з собою на нову батьківщину злочинність, нетерпимість, проблему неадаптованості до культури країни, що їх приймає. Автори знайшли чудовий політкоректний спосіб зняти серіал про іноземну імміґрацію, і старанно намагаються показати, як могли б з навалою прибульців впоратися з сучасними підходами, накреслити проблемні місця, що вже проявляються при цілком реальній інокультурній імміґрації. І це їм досить вдало вдається.

Та остання серія залишає глядача в передчутті війни. Деякі прибульці вирішують, що сучасність їм не подобається, і саме час розпочати хрестовий похід, з одного боку, та язичницький реванш, з другого. Інші вважають, що прибули крізь час не просто так, а з місією повернути розніжених сучасників до добрих старих суворих традицій. Силою повернути. Подивимося, чим розв’яжуть вузол проблем далі, якщо продовжать серіал на новий сезон.
 

Тиждень відкладеного літа

 
На вузький мальовничій вуличці південного містечка прочитав напис-графіті «Прокинься!». Внизу в простінках видно море, проглядають залишки стародавніх оборонних укріплень, око радують квітучі екзотичні дерева навколо, в неймовірному повітрі стоїть запах духмяної сосни, схожий на ладан. Це справді наче сон, у якому зовсім не хочеться прокидатися…

Хороший відпочинок на курортах це дуже непросте завдання. Треба мати свого роду туристичну жилку й авантюризм, неабияк тренувати вміння, щоб захотіти кудись їхати з нашого прекрасного Вічного Міста. Я таких не маю, тому останній раз виїжджав дуже, дуже давно. Але от цього року несподівано провів цілий тиждень в Іракліоні на Криті. Збіглося чимало обставин, серед яких не останьою треба згадати «безвіз», до впровадження якого як домосід я ставлюся загалом байдуже. Та саме спрощення бюрократичної мороки переважило багато сумнівів.

Крит подарував кілька неймовірних днів. Діючи більше навмання, по списку найвідоміших пам’яток-розваг острова, побував багато де. Не знаючи напевно, чого хочу, чи моря, чи руїн, чи активного відпочинку, чи кулінарних відкриттів, одержав усе разом. Відвідав кілька музеїв, древніх залишків мінойських «палаців» і венеціанських споруд, згорів на кількох пляжах, прогулявся по мальовничій багатокілометровій ущелині, пройшов узбережжям на поромі, спустився в печеру зі сталактитами, перепробував морської та моєї улюбленої молочної їжі, вперше в житті мав досвід занурення у віртуальну реальність в акваріумі, випробував імітацію землетрусу… Все це у відпочинковому, ненапружуючому режимі в різних кінцях острова. І при цьому зовсім не звертаючись до так званих «турів» у спеціальних групах; надзвичайно розвинута транспортна інфраструктура Криту й сучасні цифрові технології в кишені дозволяють це робити легко.

Незважаючи на довгий список уже побаченого, не менше принад залишилося на потім. Місцеві мешканці розробили їх на будь-який смак спеціально для заохочення відвідувачів. Щедрий клімат подарував для цього все можливе, але наявними природними дібрами ще треба було вміти скористатися, в чому неквапливі, мудрі середземноморці виявилися надзвичайно вправними. Завдяки їхній легкій вдачі туристи з усього світу повертаються додому щасливими. А це зовсім немало.
 
 

Руїни палацу в Фесті (Крит, жовтень 2019)

 

Цікавий експеримент з академічної доброчесності

 
Перший український експеримент з публікацією одвертої нісенітниці в наукових виданнях:
 

Чи можуть українські та міжнародні журнали надрукувати статтю з нісенітницями? (перша частина),   (завершення).

 
До редакцій понад двох десятків українських спеціалізованих журналів була надіслана стаття «Неепістемічна генеративна естетика» під псевдонімом Крутієнко Анастасія Василівна з Крижопільського державного педагогічного університету. Текст являв собою набір безглуздих псевдонаукових висловлювань, нелогічних висновків, вигаданих термінів, щедро цитувалися добре відомі літературні персонажі. Оформлення статті навмисно було приведено до загальних вимог, щоб технічні зауваження не спричиняли відмову.

Хоча абсурдність тексту ставала зрозумілою з перших же речень, результати вражають. З 25-ти редакцій опублікували псевдороботу три українські журнали і один закордонний. Героїв-антигероїв варто згадати поіменно: київський науковий вісник «Гілея», науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету з Одеси, полтавський журнал «Філософські обрії» та канадський журнал «Virtus». Відхилили статтю 4 журнали, проіґнорували 9, зацікавилися 7. Але найцікавіше, що дві редакції відправили на доопрацювання, надавши не тільки технічні, але й змістовні (!) зауваження.

Проте серед інших знайшлися і ті, хто статтю вигаданого автора все-таки прочитав. Відповідь з харківської редакції «Вісника ХНУ ім. В.Каразіна» у вигляді кумедного макету засвідчила, що там зрозуміли абсурд і теж не від того, щоб поіронізувати.
 
Докладніше пояснення від автора екперименту.
 

Хода краще, ніж паради

 
Хай там як, але офіційне непроведення військового параду це для мене величезний плюс, незалежно від загалом стримано неприязненого ставлення до нової влади. З підліткового віку, коли ще в радянській середній школі нас почали водити колонами на різні урочисті заходи, втратив інтерес до спостерігання прусського гусячого крокування інших. Помарширувати, покатати важку гусеничну техніку по міському асфальту, поганяти літаки — яка розвага може бути дивнішою?

А от альтернативний народний захід потішив. Завжди приємно, коли люди займаються тим, чим їм хочеться від душі. В Академії переважна більшість офіцерів ставилися до набридливих шикувань та крокування майже так само, як я; як до не дуже приємних обов’язків. Але в кожному підрозділі знаходилися ті, кому це було і потрібно, і цікаво. (Їх зазвичай і призначали відповідальними та відправляли представляти заклад у Київ.) Хода ж зацікавлених завджи перетворюється з примусової муштри на приємну добровільну демонстрацію, і це можна вітати.
 

Маленькі скульптурки

 
По Києву в різних місцях періодично з’являються симпатичні маленькі арт-об’єкти. Там кіт, там гоголівський ніс, там маленький перший комп’ютер. Учора натрапив на один у парку навпроти Університету. Поруч звично тусуються шахісти-любителі, своїми живими колоритними постатями доповнюючи мініатюру.
 

«Київські шахи». Проект «Шукай!». Скульптор Ольга Колесник. (Київ, 2019)

 
Незважаючи на розмір, такі скульптурки надзвичайно важливі. Вони роблять міський простір домашнім, засвоєним, хатнім, у якому можна перебувати як удома.
 

Розказує фантастичні речі…

 
Сучасні судові рішення бувають не менш цікаві, ніж за часів Гетьманщини. Так збіглося, що законопроект про «дематюкацію» негайно доповнився забавним практичним випадком, що має неодмінно стати мемом.

У містечку Тетіїв на Київщині 5 квітня 2019 року біля річки Роська близько 15 год. 30 хв. (ото вже судова мова яка точна) проходили збори місцевої громади з приводу зариблення річки. Місцевий мешканець, звертаючись до міського голови, назвав того по-простому гандоном, «чим порушив його спокій та громадський порядок».

Ну, назвав і назвав. Звичайна бурхлива громадська політика. Міський же голова виявився справжнім гандоном, подав на мешканця в місцевий суд і виграв. На відповідача було накладено штраф розміром 51 (п’ятдесят одну) гривню. Проте мешканець уже зрозумів, з яким гандоном має справу, і подав апеляцію, де довів, що насправді не лаявся, а порівняв мера-гандона з письменником-фантастом Івом Ґандоном, «оскільки вважав, що його опонент, як французький письменник, розказує фантастичні речі».

Власне, коли цю постанову писали, напевно, ржали всім Київським апеляційним судом: