Величезний корабель «Сіракузія»

 
Між Арістотелем і Архімедом відбулася забавна й повчальна заочна дискусія. Міркуючи суто теоретично про фізичні закони руху, Арістотель побіжно зауважив, що неможливо одній людині самотужки зрушити судно з місця («Фізика», VII, 5). Архімед же наче заперечив умоглядну теорію на практиці, зсунувши за допомогою винайдених блоків цілий корабель. Принаймні, так стверджують перекази, що відстоять від подій на сотні й сотні років. «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!» — передавав горді слова механіка Папп Александрійський (IV ст.).

«Архімед звелів наповнити звичайним вантажем царське трищоглове вантажне судно, нещодавно з великими труднощами витягнуте на берег цілою юрбою людей, посадив на нього велику команду матросів, а сам сів неподалік і, без жодної напруги витягаючи кінець каната, пропущеного через систему блоків, притягнув до себе корабель — так повільно і рівно, наче той плив по морю.»
(Плутарх, «Життя Марцелла», 14)

Зображення «Сіракузії» в енциклопедії кінця XVIII ст.

Про те, що переданий Плутархом епізод стосувався не просто царського вантажного судна, а величезного корабля «Сіракузія», найвеличнішого судна в Античному світі, ми знаємо тільки з розлогого переказу Афінея Навкратійського (II ст. н. е.) тексту деякого давнішого автора, давно забутого Мосхіона.

Дитяча енциклопедія про Україну

 
У початковій школі моєю настільною книгою була десятитомна «Дитяча енциклопедія». Її томи перечитувалися тисячі разів у будь-якому порядку і з будь-яких сторінок. Здавалося, що в ній зібрані в концентрованій формі всі знання світу.

Тільки значно пізніше я збагнув, що мені пощастило мати хрущовське видання, а не наступні. Провідна ідеологія видання дещо відрізнялася від сучасної мені дійсності занепадаючого злобного «совка». Відрізнялася, передусім, пронизливо оптимістичним настроєм, безмежною вірою в людину, в людство, в технологічний проґрес. Автори, що її складали, справді бачили майбутнє світлим поступом розуму й науки.

Це приємно нетерпляче очікування швидкого наближення бажаного майбутнього через розкриття таємниць природи і космосу, людини і суспільства, що прозирає за наївною радянською пропаґандою, назавжди збереглося на сторінках улюбленої енциклопедії. Для людини того часу все є об’єктом, все згодиться знаряддям. Ніщо не завадить. Простягути руку і взяти.

От як невимушено інструментально подається вступ до статті «Украинская ССР»:

          Украина! Произнесли вы это слово, и представились вам терриконы над шахтами Донбасса, огненные всполохи металлургических заводов Приднепровья, нефтяные вышки в Предкарпатье.
          Украина!.. И представились вам бескрайние поля золотистой пшеницы под жарким полуденным солнцем, высокие и густые, как джунгли, массивы «королевы полей» — кукурузы, подсолнечника, сады, виноградники.
          Украина!.. И вспомнились вам имена тех, кто прославил свою республику трудовым подвигом и заслужил почет и уважение всего советского народа: знатный шахтер Н. Я. Мамай, председатель одного из лучших колхозов страны дважды Герой Социалистического Труда М. А. Посмитный, скоростник сталеварения П. С. Махота, замечательные кукурузоводы Е. А. Долинюк и Н. Г. Заглада, механизатор А. В. Гиталов…
          А может быть, вы подумали о великом поэте, воспевшем боль украинского народа, Тарасе Шевченко и о бессмертных героях Гоголя — вольнолюбивых и мужественных запорожцах? Или встали перед вашими взорами образы краснодонцев, молодых патриотов, чей бессмертный подвиг живет в сердцах всех советских людей?
          Да, все это Украина, с ее прошлым и настоящим, с ее заводами и электростанциями, шахтами и пашнями, садами и виноградниками, с ее песнями и танцами, с ее героическим талантливым народом, вместе со всеми народами СССР создающим коммунизм.
(Детская энциклопедия. — М., 1962. — Т. 8: Наша Советская Родина. — С. 437.)

Навіть у цьому уривку видно сліди часу. Часу кукурудзи, часу, коли ще не був проголошений «розвинутий соціалізм», а комунізм уже бачили на обрії. Опис шахт і заводів, полів і садів, «поющей и пляшущей» країни — типово радянський/російський колоніальний погляд на республіки, як на захоплені території, де добувається потрібний для центру ресурс, матеріальний і людський. Україна дає те і те, отакі її основні функції, що мають уявлятися в першу чергу. Беріть!

Усього за чверть століття та країна розпадеться, розірвана власними протиріччями, а тепер за так привабливо описані ресурси колишньої республіки колишній центр веде війну.
 

Останки колишнього доказу

 
Телеканал «Культура», український державний телеканал крутить просто зараз кінофільм «Останній доказ королів» (1983). Крутить без перекладу, навіть без текстового, наче так і треба.

Має право, бо фільм був знятий на студії «Укртелефільм» у часи застою за досить популярним в США романом-політичним трилером часів Карибської кризи, в якому фантазується заколот військових проти миролюбних ініціатив президента. Не треба купувати, просто дістати з полички.

Має право, а що такого? Самі ж американці зняли за цим же романом фільм, а потім іще й перезняли. Чому б і нам не крутити свою радянську версію, зняту досить якісно, з чудовою музикою, добором акторів? Свою радянську…

Але ж так не треба! Бо радянський, ба не просто, а можна сказати, андроповський фільм це не просто екранізація. Він кожним кадром, кожним рядком та потрібною ноткою розставляє свої акценти — антивоєнні підмінює антиамериканськими, замість проповіді розділення властей підсовує засудження безладу демократії, антивоєнний мотив заступається образом ворога. У фільмі обов’язковим навантаженням щедро розсипано весь пропаґандистський набір розвинутого совка часів Рейґана. Де мало, де є хитання, з’являється диктор з витриманою політінформацією, щоб уже напевно, щоби не залишалося сумнівів.

Важко зрозуміти мотив редакторів каналу. Чи ностальґія за гонкою озброєнь, за біполярним світом? Чи просто знайшли перший-ліпший фільм «про війну» з чоловічками у формі до чергової дати? Чи це такий тонкий натяк на сучасного американського президента?

Морская пехота,
Гроза чужих морей
Под флагом Ю Эс Эй…

 

М-м пахлава

 
У комедійному серіалі «Друзі» була забавна сценка інтерв’ювання одного з головних героїв, де той провалюється на неправильному написанні назви «Мбоскодіктіозавр». Підвела німа «М» на початку слова, про існування якої треба було здогадатися. Приклад цілком вигаданий, хоча англійська мнемоніка [nı´mɑnɪks] засвідчує таку потенційну можливість.

Виявив, що в нас теж можуть існувати німі початкові літери. Точніше, промовисто неіснувати. Поруч з прозоро турецькою баклавою, ми маємо більш поширену народну пахлаву. І тут не обійти згадкою греків, котрі ревно відшукують візантійські витоки цих турецьких солодощів, і звуть їх μπακλαβάς. Оце певне грецьке м- у нашій пахлаві просто має бути, хай і німе, без нього назва залишається наче недовершеною.
 

Брест-Литовський проспект

 
Прочитав на новинному ресурсі про ідею Київради перейменувати Проспект Перемоги. Перша думка цілком у дусі нових віянь — хтось вирішив, що столиці конче бракує проспекту Зради.

Але ж ні, цього разу дістали освячену сторічним ужитком назву. Та в цьому випадку виникають питання політичного характеру. Чому в старому Києві напрямок визначався по Брест-Литовську, цілком зрозуміло. На північ Мінське шосе, на південь Одеське, на південний схід Харківське (що одразу за містом чомусь переходить у Бориспільське). Можливо, і сучасні західні орієнтири треба обирати в нових кордонах (Львівське, Чорнобильське).
 

Сила штампів

 
Подивився добротно складений шпигунський фільм «Союзники» (Allied, 2016). Усе на місці, штамп на штампі; режисер тільки збирає й нанизує кіноцитати на сюжет. Пустеля спекотна й піщана, водій-араб, Касабланка співає й танцює, підозрілий недалекий ґестапівець, завдання й кохання, втеча, виславляння в барі, Лондон під бомбами, характерні німецькі агенти, британська контррозвідка все розшифрувала, французькі партизани, вибір між обов’язком і родиною, кінець. Кожен раз глядачу подають кілька секунд впізнаваного звичного образу. Скажімо, якусь секунду в кадрі лондонська згоріла крамничка, поруч власники розклали крам — більше нічого не треба, глядач уже все знає. І так дві години, для підготовленої аудиторії.

Пригадав інтерв’ю з авторами «Гірких жнив». Знімаючи на українському матеріалі, канадці стикнулися з проблемою відсутності цих впізнаваних для потенційної аудиторії штампів. І нарікали, що багато зусиль йшло на зайве за нормальних умов роз’яснення того, що відбувається.

Загалом, це питання нормального, цілісного культурного простору.
 

Новини 1917-го року

 
Блискуча ідея постановочних новин про лютневі події в Петербурзі сторічної давнини. І тема чудова — на руйнування імперії можна дивитися нескінченно.

https://youtu.be/VDjCjzrQBno
https://youtu.be/lJNTPdoLKc4

Але не міг зрозуміти, що з цими роліками не так. Спершу гадав, напруга виникає через разючий анахронізм, проте це ж і було основним захоплюючим моментом. Зрештою збагнув — справа в тому, що автори вигаданих новин і репортажів порушують елементарні журналістські професійні правила. Причому роблять це абсолютно несвідомо, наслідуючи сучасні російські ЗМІ, де таке порушення є нормою у суцільно викривленому інформпросторі.
 

Невиліковні люди

 
Минулого року в купе поїзда пощастило мати сусідку, котра всю поїздку кашляла, чхала й годинами пояснювала по телефону різним знайомим найдрібніші обставини протікання своєї гострої респіраторної хвороби.

Такі люди невиліковні в усіх сенсах. Сьогодні касир перед моєю чергою забалакалася з подругою з покупців, розповідаючи, що героїчно вийшла на роботу з високою температурою, хоча ще вчора мала більше сорока, й усі її родичі перехворіли. Зрештою цифру сорок два п’ятдесят довелося повторювати двічі, бо це вже була не температура, а сума чека.
 

Начальство на платформі

 
Блискучий початок українського кінематографа — діалог з братами Люм’єрами:

Першим українським кінематографістом вважається харків’янин Альфред Федецький (1857-1902), який зафільмує свою міфологію потягу — кінострічку «Вид Харківського вокзалу в момент відходу поїзда з начальством, яке знаходиться на платформі».

Тримбач С. В. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно. — К.: Самміт-книга, 2016. — С. 12.

Парижани йшли дивуватися руху поїзда, харків’яни ломилися подивитися на начальство.
 

Чужість

«Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх,
хто спробує стати нам на перешкоді!» В. Владко

«Чужий» (1979) був справді страшний фільм. Підхоплене на далекій планеті абсолютно негуманоїдне життя, що розмножується в людських тілах як в інкубаторах, майже незнищенне. Контрастна тема другого плану — запрограмований корпорацією андроїд — у тіні, на підспіві. Робот і робот, що з бляшанки взяти. Для виживання проста людина Ріплі здатна знищити обидвох.

Дві «чужі» загрози, біологічно інша й непідконтрольний штучний інтелект, приходили разом чи поокремо в багатьох страшилках ще до «Війни з саламандрами» Чапека, відомого також створенням назви «робот». За століття жанру, від нашестя марсіан Уеллса до сучасних масово штампованих кінематографічних ковбоїв проти інопланетян чи вікінґів проти Морвіна, утворився певний консенсус щодо того, що героям слід робити з прийшлими чужими, з хижаками, з іншими колонізаторами на земному полі битви. Знищувати без роздумів. З другого боку, Азімовим з його суворими трьома законами робототехніки було більш-менш розроблено тему закріпачення штучного інтелекту. І прибулі, і створені монстри подолані.

Нова тенденція прийшла непомітно. На художній моделі чужопланетних «рас» чудово відпрацьовувалася тема рас земних. Жити у взаємному визнанні й мирі на далекому «Вавилоні-5» чи приймати їх на Землі під охороною «людей у чорному». Головне, щоб людство контролювало ситуацію, було на чолі чи мало надпотужну зброю, як у «Зоряних брамах». Така заспокійлива модель співіснування з пріоритетом людини протрималася недовго.

Новітня художня продукція пішла далі. Землю колонізовано, як у «Непокорі» (Defiance, 2013), люди попри назву серіалу приймають ситуацію вимушеного співжиття як даність. Лінія покірного схиляння перед чужою колонізацією доведена до абсурду у «Виживанні» (Extant, 2014), яку я спершу вважав випадковим відхиленням од теми штучного інтелекту. Проте в другому сезоні стало ясно, що це прийняття і було основною темою. Неважливо, що прибульці з космосу розмножуються насильницьким заплідненням земних жінок по всьому світу зі смертельним наслідком (прозорий привіт «чужим»), головне, що гібриди теж розумні, і з ними можна домовитися. Неважливо, що всесильний штучний інтелект здійснив спробу захоплення планети, він же теж інтелект, домовляємося. Різноманітність.

Колись переможна людина мала стояти на залишках кораблів прибульців у новий день незалежності, нині ж приймає колонізацію як даність. Колись перепрограмований термінатор, що виконав завдання, з людяності мав себе знищити в розтопленому металі чи віддати серце людині. Ах! Всі розчулено плачуть, але розуміють необхідність. Нині ж співчуття викликає хіба що допомога людини страхітливому непідконтрольному андроїду від страховика (Automata, 2014).

Зсув художніх вигадок демонструє трансформацію страхів. Перенесення страху від чужого чи штучного до страху від нетерпимості. Тепер ворог не інакшість, а неприйняття іншого.