Майкл Х’юмер пригадав давню мислену забавку Річарда Фейнмана: якби наша цивілізація зникла в результаті якогось катаклізму, але ви мали б можливість передати майбутньому поколінню людства тільки одне речення, то яким би воно могло бути?
Сам Фейнман, знаменитий фізик, запропонував речення, в якому стисло викладено атомну теорію: «Всі речі складаються з атомів, маленьких частинок, що рухаються в безкінечному русі, притягуючись, коли вони знаходятся на невеликій відстані, але відштовхуючись при зіткненні».
Така відповідь, що зводиться до передачі знання про фізику, філософа Х’юмера не задовольняє, і він ставить питання ширше: «…що є тим найважливішим, чого навчилася наша цивілізація? Або, що є найважливішою ідеєю, котру ми могли б донести до членів випадкового людського суспільства?»
Можливі варіанти, зібрані в імпровізованому опитуванні, переважно зводилися до того, що хвилює окрему людину просто зараз, вони не універсальні. Хтось запропонував передати теорему Байєса, як базове твердження епістемології, хтось пропонував політичні речення, на кшталт «немає авторитетів» чи «люди мають право жити так, як бажають, при умові, що вони не порушують права інших». Інші пропонували речення про розум та знання: «знання походять з розуму та спостереження», «доброчесність — це раціональність».
Не зупиняючись на цьому варіанті як найкращому, Х’юмер, теж у рамаках умови задачі передачі найважливішого знання, запропонував записати: «Ваші апріорні припущення занадто завищені». Проте пояснення цього речення зайняло ще сторінку. Перед тим він відкинув як погані твердження, що можуть здатися беззмістовними, на кшталт речення-питання «Чому?» А от мене ці «беззмістовні» відповіді привабили більше напрямом думки. Бо сам міркую в цьому напрямі.
Непросто сформулювати свою відповідь. Я уявив, що читаю таке речення зниклої цивілізації, щось на кшталт напису «Кроатон» на дереві, і всі ці запропоновані речення про теорії та знання виглядають надто дрібними. Формулювання атомної теорії? Основи епістемології? Вони ж, звісно, нічого не варті без цілого величезного поля думки, в якому виникли, а за умовами задачі це тільки одне речення. Фактично, це задача, оберенена тій, що її сфантазував Роберт Шеклі в оповіданні «Вірне запитання»; щоб правильно поставити запитання, треба знати більшу частину відповіді. Щоб речення було цінним, майбутнє покоління після уявного катаклізму має бути здебільшого таким же, як наше. І якщо ні, то наведені відповіді, в яких в одному реченні сконцентровано якісь особливі локальні знання, будуть абсолютно непотрібні. А що можна передати через такий високий бар’єр?
Все, що могла б передати зникла цивілізація в будучину, це загальне уявлення про те, якими ми були, що рухало нами, що ми хотіли б увічнити. Причому зрозуміле в рамках інших наукових, етичних, світоглядних систем, а втім в яких залишаються вічні речі. І тут у мене вимальовується тільки одна відповідь. Це речення має бути своєрідним зверненням-посланням, що говорило б тільки про нас самих: «Будьте достойними людьми».
