Тиждень відкладеного літа

 
На вузький мальовничій вуличці південного містечка прочитав напис-графіті «Прокинься!». Внизу в простінках видно море, проглядають залишки стародавніх оборонних укріплень, око радують квітучі екзотичні дерева навколо, в неймовірному повітрі стоїть запах духмяної сосни, схожий на ладан. Це справді наче сон, у якому зовсім не хочеться прокидатися…

Хороший відпочинок на курортах це дуже непросте завдання. Треба мати свого роду туристичну жилку й авантюризм, неабияк тренувати вміння, щоб захотіти кудись їхати з нашого прекрасного Вічного Міста. Я таких не маю, тому останній раз виїжджав дуже, дуже давно. Але от цього року несподівано провів цілий тиждень в Іракліоні на Криті. Збіглося чимало обставин, серед яких не останьою треба згадати «безвіз», до впровадження якого як домосід я ставлюся загалом байдуже. Та саме спрощення бюрократичної мороки переважило багато сумнівів.

Крит подарував кілька неймовірних днів. Діючи більше навмання, по списку найвідоміших пам’яток-розваг острова, побував багато де. Не знаючи напевно, чого хочу, чи моря, чи руїн, чи активного відпочинку, чи кулінарних відкриттів, одержав усе разом. Відвідав кілька музеїв, древніх залишків мінойських «палаців» і венеціанських споруд, згорів на кількох пляжах, прогулявся по мальовничій багатокілометровій ущелині, пройшов узбережжям на поромі, спустився в печеру зі сталактитами, перепробував морської та моєї улюбленої молочної їжі, вперше в житті мав досвід занурення у віртуальну реальність в акваріумі, випробував імітацію землетрусу… Все це у відпочинковому, ненапружуючому режимі в різних кінцях острова. І при цьому зовсім не звертаючись до так званих «турів» у спеціальних групах; надзвичайно розвинута транспортна інфраструктура Криту й сучасні цифрові технології в кишені дозволяють це робити легко.

Незважаючи на довгий список уже побаченого, не менше принад залишилося на потім. Місцеві мешканці розробили їх на будь-який смак спеціально для заохочення відвідувачів. Щедрий клімат подарував для цього все можливе, але наявними природними дібрами ще треба було вміти скористатися, в чому неквапливі, мудрі середземноморці виявилися надзвичайно вправними. Завдяки їхній легкій вдачі туристи з усього світу повертаються додому щасливими. А це зовсім немало.
 
 

Руїни палацу в Фесті (Крит, жовтень 2019)

 

Advertisements

Цікавий експеримент з академічної доброчесності

 
Перший український експеримент з публікацією одвертої нісенітниці в наукових виданнях:
 

Чи можуть українські та міжнародні журнали надрукувати статтю з нісенітницями? (перша частина),   (завершення).

 
До редакцій понад двох десятків українських спеціалізованих журналів була надіслана стаття «Неепістемічна генеративна естетика» під псевдонімом Крутієнко Анастасія Василівна з Крижопільського державного педагогічного університету. Текст являв собою набір безглуздих псевдонаукових висловлювань, нелогічних висновків, вигаданих термінів, щедро цитувалися добре відомі літературні персонажі. Оформлення статті навмисно було приведено до загальних вимог, щоб технічні зауваження не спричиняли відмову.

Хоча абсурдність тексту ставала зрозумілою з перших же речень, результати вражають. З 25-ти редакцій опублікували псевдороботу три українські журнали і один закордонний. Героїв-антигероїв варто згадати поіменно: київський науковий вісник «Гілея», науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету з Одеси, полтавський журнал «Філософські обрії» та канадський журнал «Virtus». Відхилили статтю 4 журнали, проіґнорували 9, зацікавилися 7. Але найцікавіше, що дві редакції відправили на доопрацювання, надавши не тільки технічні, але й змістовні (!) зауваження.

Проте серед інших знайшлися і ті, хто статтю вигаданого автора все-таки прочитав. Відповідь з харківської редакції «Вісника ХНУ ім. В.Каразіна» у вигляді кумедного макету засвідчила, що там зрозуміли абсурд і теж не від того, щоб поіронізувати.
 
Докладніше пояснення від автора екперименту.
 

Хода краще, ніж паради

 
Хай там як, але офіційне непроведення військового параду це для мене величезний плюс, незалежно від загалом стримано неприязненого ставлення до нової влади. З підліткового віку, коли ще в радянській середній школі нас почали водити колонами на різні урочисті заходи, втратив інтерес до спостерігання прусського гусячого крокування інших. Помарширувати, покатати важку гусеничну техніку по міському асфальту, поганяти літаки — яка розвага може бути дивнішою?

А от альтернативний народний захід потішив. Завжди приємно, коли люди займаються тим, чим їм хочеться від душі. В Академії переважна більшість офіцерів ставилися до набридливих шикувань та крокування майже так само, як я; як до не дуже приємних обов’язків. Але в кожному підрозділі знаходилися ті, кому це було і потрібно, і цікаво. (Їх зазвичай і призначали відповідальними та відправляли представляти заклад у Київ.) Хода ж зацікавлених завджи перетворюється з примусової муштри на приємну добровільну демонстрацію, і це можна вітати.
 

Маленькі скульптурки

 
По Києву в різних місцях періодично з’являються симпатичні маленькі арт-об’єкти. Там кіт, там гоголівський ніс, там маленький перший комп’ютер. Учора натрапив на один у парку навпроти Університету. Поруч звично тусуються шахісти-любителі, своїми живими колоритними постатями доповнюючи мініатюру.
 

«Київські шахи». Проект «Шукай!». Скульптор Ольга Колесник. (Київ, 2019)

 
Незважаючи на розмір, такі скульптурки надзвичайно важливі. Вони роблять міський простір домашнім, засвоєним, хатнім, у якому можна перебувати як удома.
 

Розказує фантастичні речі…

 
Сучасні судові рішення бувають не менш цікаві, ніж за часів Гетьманщини. Так збіглося, що законопроект про «дематюкацію» негайно доповнився забавним практичним випадком, що має неодмінно стати мемом.

У містечку Тетіїв на Київщині 5 квітня 2019 року біля річки Роська близько 15 год. 30 хв. (ото вже судова мова яка точна) проходили збори місцевої громади з приводу зариблення річки. Місцевий мешканець, звертаючись до міського голови, назвав того по-простому гандоном, «чим порушив його спокій та громадський порядок».

Ну, назвав і назвав. Звичайна бурхлива громадська політика. Міський же голова виявився справжнім гандоном, подав на мешканця в місцевий суд і виграв. На відповідача було накладено штраф розміром 51 (п’ятдесят одну) гривню. Проте мешканець уже зрозумів, з яким гандоном має справу, і подав апеляцію, де довів, що насправді не лаявся, а порівняв мера-гандона з письменником-фантастом Івом Ґандоном, «оскільки вважав, що його опонент, як французький письменник, розказує фантастичні речі».

Власне, коли цю постанову писали, напевно, ржали всім Київським апеляційним судом:

Коли тенденційні знання зупиняють розуміння

 
Кажуть, найцікавіше спостерігати за спостерігачами. Гадаю, іноді це суща правда. Особливо, коли такі спостерігачі першого рівня самі помітно роблять ті ж помилки, над якими сміються.

Неймовірно забавно бачити в соцмережах та звично вже неякісних новинних повідомленнях те, які спонтанні й щирі емоції любителів української мови викликало пояснення дівчинки в приймальні суду про «тотоапарат», або ж їхнє обурення з насмішок Кокотюхи про «тілологів». — Це ж помилка! — виплескують вони байти незадоволення. — Дівчинка зазіхає на мову! Так не можна, там не може бути т! Ґвалт, невігласи, читайте правила, читайте грецькі назви… (Особливо упороті, котрі щось починають здогадуватися про глибші підстави сміху Кокотюхи і справжні причини помилки школярки, відсилають до англійської. Маленька непрохана порада: спробуйте спершу пояснити тому російськомовному юристу, який у відеосюжеті про судовий розгляд законності постанови про правопис представляв Кабмін на захист «гройсманівки».)

Що ж, маємо нагоду поспостерігати за спостерігачами. Цих сердитих критиків наївної дитячої практичної помилки обурює не що інше, як звичайний мовний факт, цілком очікуваний наслідок реакції на втручання в мову, що й повинен був проявлятися саме отак; проявлятися в побутовому розумінні нових правил пересічними мовцями як «етір», як «тілолог», як «тотоапарат». Бо в межах української інакше, ніж просто автоматичною заміною ф-т, неможливо дотриматися такого правила, що не стосується, власне, правопису назв з ф і т, а стосується узвичаєного вжитку. Правопис не може накинути одразу ідеальне паралельне запозичення просто тому, що в цьому випадку самого знання тільки української стає замало. Будь-які формулювання правил орфографії, де звертаються по іноземщину за поясненням перезапозичення, саме перезапозичення українських назв, негайно перевищують свої інструментальні можливості. І для пересічного українця заміна ефіра на чудернацький етер, та хоч поблажливе впровадження варіантності (до першого начальника-редактора з іншими поглядами), виглядає такою ж дикою і незрозумілою, як і заміна фото на тото, ба навіть на тофо чи фофо. З погляду суто української мови ці всі варіації абсолютно однакові.

Дівчинка-позивач проти змін правопису на практиці продемонструвала, що втручання в мовну норму недолуге. Навіть маючи університетські дипломи та ступені, вона не могла б заперечити сильніше, потужніше за свою просту наївну відповідь зубатим журналістам, що продовжують нехтувати своїми професійними стандартами об’єктивного висвітлення. Насправді, як мали б зауважити трохи уважніші спостерігачі, коли спершу подумали б, а не кидалися стрибати, — це не вона помилилася, створення такого нового мовного факту цілком на совісті маніяків-реформаторів, котрі бажали через правопис реформувати мову, але не були здатні передбачити наслідки, впроваджуючи варіантність. Забавне й плутане для абсолютної більшості україномовних пояснення про грецьку (а упоротих ще й про англійську) зупиняється одразу на межі української: Га, фотоапарат це ж грецька? Що, кажете, ще й латинська? То-то, тотоапарат!

Фото-тото спостерігачі впізнали, авжеж. Неабияка втіха недосяжної еллінсько-аглицької обізнаної вищості над провінційною семикласницею. Дуже шляхетна втіха, нічого не скажеш! А от скільки відсотків українців насправді зреаґують (не вагаючись, без довідників і спеціального пошуку) на евтонія, теномен, таланга, анотелес, атедрон, Ортей (і Еврідіка) та под.? Гадаю, дуже, дуже небагато. А ми ж тільки на самому початку розгрібання наслідків непродуманого втручання в орфографію, якою реторматори забажали змінити український словник.

Фантастичний міст

 
Міст Кличка підкорив мене, незважаючи на тимчасові недоробки. Тепер київськими пагорбами можна дійти від самої Академії мистецтва до залізної баби, не спускаючись униз, насолоджуючись практично весь час далеким прекрасним краєвидом на Дніпро та Лівий берег.

Дарницька сакура

 
Посаджена минулого року сакура дала великі рожеві квітки. Вже недарма були намагання прикрасити подвір’я.
 

Сакура (кінець квітня 2019)

 
Першу зиму щасливо пережили всі саджанці дерев, а от маленькі кущики форзиції були за рік зрізані, витоптані, переїхані автомобілями. Довелося підсадити нову посадку.
 

Рання весна в Києві

 
Перші теплі сонячні дні нового року. В ботсаду розквітли дві маґнолії; спраглі весни люди скупчилися навколо й фотографують білі квіточки. Такі білі. Все в саду прокидається, набухло бруньками, готове до нового життя.

Відлуння староукраїнського мистецтва

 
До музею в неділю стояла велика черга. Коли виходив через годину, вона стала ще вдвічі довшою. І це зовсім не зважаючи на прикру бідність колекцій Національного художнього музею України на Грушевського.

Цього разу відвідувачів приваблювала експозиція пам’яток Братського монастиря. Кілька десятків картин і предметів, що залишилися з того добре забутого часу. Виставка триватиме до кінця місяця.