Маленькі скульптурки

 
По Києву в різних місцях періодично з’являються симпатичні маленькі арт-об’єкти. Там кіт, там гоголівський ніс, там маленький перший комп’ютер. Учора натрапив на один у парку навпроти Університету. Поруч звично тусуються шахісти-любителі, своїми живими колоритними постатями доповнюючи мініатюру.
 

«Київські шахи». Проект «Шукай!». Скульптор Ольга Колесник. (Київ, 2019)

 
Незважаючи на розмір, такі скульптурки надзвичайно важливі. Вони роблять міський простір домашнім, засвоєним, хатнім, у якому можна перебувати як удома.
 

Розказує фантастичні речі…

 
Сучасні судові рішення бувають не менш цікаві, ніж за часів Гетьманщини. Так збіглося, що законопроект про «дематюкацію» негайно доповнився забавним практичним випадком, що має неодмінно стати мемом.

У містечку Тетіїв на Київщині 5 квітня 2019 року біля річки Роська близько 15 год. 30 хв. (ото вже судова мова яка точна) проходили збори місцевої громади з приводу зариблення річки. Місцевий мешканець, звертаючись до міського голови, назвав того по-простому гандоном, «чим порушив його спокій та громадський порядок».

Ну, назвав і назвав. Звичайна бурхлива громадська політика. Міський же голова виявився справжнім гандоном, подав на мешканця в місцевий суд і виграв. На відповідача було накладено штраф розміром 51 (п’ятдесят одну) гривню. Проте мешканець уже зрозумів, з яким гандоном має справу, і подав апеляцію, де довів, що насправді не лаявся, а порівняв мера-гандона з письменником-фантастом Івом Ґандоном, «оскільки вважав, що його опонент, як французький письменник, розказує фантастичні речі».

Власне, коли цю постанову писали, напевно, ржали всім Київським апеляційним судом:

Коли тенденційні знання зупиняють розуміння

 
Кажуть, найцікавіше спостерігати за спостерігачами. Гадаю, іноді це суща правда. Особливо, коли такі спостерігачі першого рівня самі помітно роблять ті ж помилки, над якими сміються.

Неймовірно забавно бачити в соцмережах та звично вже неякісних новинних повідомленнях те, які спонтанні й щирі емоції любителів української мови викликало пояснення дівчинки в приймальні суду про «тотоапарат», або ж їхнє обурення з насмішок Кокотюхи про «тілологів». — Це ж помилка! — виплескують вони байти незадоволення. — Дівчинка зазіхає на мову! Так не можна, там не може бути т! Ґвалт, невігласи, читайте правила, читайте грецькі назви… (Особливо упороті, котрі щось починають здогадуватися про глибші підстави сміху Кокотюхи і справжні причини помилки школярки, відсилають до англійської. Маленька непрохана порада: спробуйте спершу пояснити тому російськомовному юристу, який у відеосюжеті про судовий розгляд законності постанови про правопис представляв Кабмін на захист «гройсманівки».)

Що ж, маємо нагоду поспостерігати за спостерігачами. Цих сердитих критиків наївної дитячої практичної помилки обурює не що інше, як звичайний мовний факт, цілком очікуваний наслідок реакції на втручання в мову, що й повинен був проявлятися саме отак; проявлятися в побутовому розумінні нових правил пересічними мовцями як «етір», як «тілолог», як «тотоапарат». Бо в межах української інакше, ніж просто автоматичною заміною ф-т, неможливо дотриматися такого правила, що не стосується, власне, правопису назв з ф і т, а стосується узвичаєного вжитку. Правопис не може накинути одразу ідеальне паралельне запозичення просто тому, що в цьому випадку самого знання тільки української стає замало. Будь-які формулювання правил орфографії, де звертаються по іноземщину за поясненням перезапозичення, саме перезапозичення українських назв, негайно перевищують свої інструментальні можливості. І для пересічного українця заміна ефіра на чудернацький етер, та хоч поблажливе впровадження варіантності (до першого начальника-редактора з іншими поглядами), виглядає такою ж дикою і незрозумілою, як і заміна фото на тото, ба навіть на тофо чи фофо. З погляду суто української мови ці всі варіації абсолютно однакові.

Дівчинка-позивач проти змін правопису на практиці продемонструвала, що втручання в мовну норму недолуге. Навіть маючи університетські дипломи та ступені, вона не могла б заперечити сильніше, потужніше за свою просту наївну відповідь зубатим журналістам, що продовжують нехтувати своїми професійними стандартами об’єктивного висвітлення. Насправді, як мали б зауважити трохи уважніші спостерігачі, коли спершу подумали б, а не кидалися стрибати, — це не вона помилилася, створення такого нового мовного факту цілком на совісті маніяків-реформаторів, котрі бажали через правопис реформувати мову, але не були здатні передбачити наслідки, впроваджуючи варіантність. Забавне й плутане для абсолютної більшості україномовних пояснення про грецьку (а упоротих ще й про англійську) зупиняється одразу на межі української: Га, фотоапарат це ж грецька? Що, кажете, ще й латинська? То-то, тотоапарат!

Фото-тото спостерігачі впізнали, авжеж. Неабияка втіха недосяжної еллінсько-аглицької обізнаної вищості над провінційною семикласницею. Дуже шляхетна втіха, нічого не скажеш! А от скільки відсотків українців насправді зреаґують (не вагаючись, без довідників і спеціального пошуку) на евтонія, теномен, таланга, анотелес, атедрон, Ортей (і Еврідіка) та под.? Гадаю, дуже, дуже небагато. А ми ж тільки на самому початку розгрібання наслідків непродуманого втручання в орфографію, якою реторматори забажали змінити український словник.

Фантастичний міст

 
Міст Кличка підкорив мене, незважаючи на тимчасові недоробки. Тепер київськими пагорбами можна дійти від самої Академії мистецтва до залізної баби, не спускаючись униз, насолоджуючись практично весь час далеким прекрасним краєвидом на Дніпро та Лівий берег.

Дарницька сакура

 
Посаджена минулого року сакура дала великі рожеві квітки. Вже недарма були намагання прикрасити подвір’я.
 

Сакура (кінець квітня 2019)

 
Першу зиму щасливо пережили всі саджанці дерев, а от маленькі кущики форзиції були за рік зрізані, витоптані, переїхані автомобілями. Довелося підсадити нову посадку.
 

Рання весна в Києві

 
Перші теплі сонячні дні нового року. В ботсаду розквітли дві маґнолії; спраглі весни люди скупчилися навколо й фотографують білі квіточки. Такі білі. Все в саду прокидається, набухло бруньками, готове до нового життя.

Відлуння староукраїнського мистецтва

 
До музею в неділю стояла велика черга. Коли виходив через годину, вона стала ще вдвічі довшою. І це зовсім не зважаючи на прикру бідність колекцій Національного художнього музею України на Грушевського.

Цього разу відвідувачів приваблювала експозиція пам’яток Братського монастиря. Кілька десятків картин і предметів, що залишилися з того добре забутого часу. Виставка триватиме до кінця місяця.

Зайві зусилля

 
Подати особливості наголошування у вигляді «граматичного» репу до ЗНО це блискуча ідея. Хлопець справжній геній, одержує заслужену увагу мережі й подяки. Та мало хто задумується, чому нам завжди, і в цьому випадку також, доводиться закривати провали сучасного складно організованого суспільства індивідуальним ентузіазмом знизу.

Дивна ситуація, коли школяр перед іспитом зазубрює літературні наголоси поширених слів, ну зовсім вже ненормальна. Вона добре засвідчує панування в нас прескриптивізму, причому якогось безсилого прескриптивізму. Безсилого, коли хтось згори намагається встановити, що повинно бути правильним, але не має належної владної потуги для того, щоб змусити провідні «говорячі голови» країни виконувати своє кабінетне рішення. А тому відігрується на школярах.

За великим рахунком, величезні витрати на шкільне навчання літературної мови нівелюються першим же словом на вулиці, першим вмиканням телевізора чи відеоканалів у мережі. Фонетика це дуже консервативна система, але ті ж неправильні з погляду класичної української фонетики наголоси перевчити ой як важко, якщо вже правильні не спираються на сучасну «вулицю». Та навчити чи перевчити школяра — навчити одного школяра, котрий забуде все одразу після випуску, або, в разі довгої пам’яті, перемикатиметься між мовними режимами, залежно від обставин. Навчити ж диктора — навчити мільйони в легкій, невимушеній, непомітній формі. Група згаданих «говорячих голів» з добре натренованою в студіях ідеальною вимовою за кілька років (або десятиліть) здатні зробити все, що забажаєте. Дивовижно, скільки зусиль, часу, коштів, нервів витрачаються намарно, просто через упертий підхід не з того боку.

Зрештою, якщо не змогли і вже ніколи не зможемо навчити дикторів, то скільки б не навчали школярів, через якийсь час доведеться погодитися зі зміною наголошування в словниках на неправильні. Дескриптивізм суто з міркувань економії зусиль.

Запаморочливою є самозваба

 
От усі абсолютно справедливо кажуть, що порівнювати українські переклади з російськими це «фу-фу!», але самі з авторським текстом порівняти не можуть. Виходить наче замкнуте коло, коли потрібно підтвердити чи спростувати використання російського перекладу.

Придумав кількісний спосіб показати можливе посередництво іншої мови під час перекладу для тих, хто не бажають звертатися до ориґіналу, або не мають такої змоги. Для цього потрібно лише мати різні переклади на ту мову, посередництво якої підозрюється, включно з підозрюваним перекладом, обов’язково два чи більше, припускаючи їх незалежність (якщо залежні, то порівняння не вийде, і це буде одразу помітно). Суто формальна подібність перекладацьких рішень може засвідчити високу ймовірність використання якогось перекладу як посередника чи допоміжного джерела. Головний недолік цього дуже приблизного способу кількісної оцінки збігів у тому, що неможливо визначити, котрий з перекладів краще передає ориґінал, тільки той, до котрого ближче. Тож подальше варто сприймати як попередні міркування на тему кількісної, але в жодному разі не якісної оцінки.

Голосуй Зедумчиво?

 
Під час попередніх виборів міського голови сидів далеко на полігоні, відірваний від локального рекламного потопу та відповідних політичних дискусій. Це були перші і єдині вибори за все моє свідоме горожанське життя, на яких я не зміг проголосувати. Але здалеку не мав змоги також зануритися в контекст. І коли на зв’язку з Києва як само собою зрозумілі речі згадували якісь гучні імена чи всім відомі обставини тієї кампанії, мені це видавалося наче таємничим жартом чи грою слів. Невідомі прізвища, невідомі деталі використаних політтехнологій. Пропущена кампанія досі залишається «білою плямою».

Під час цієї президентської кампанії поява в претендентах і рейтинґах багатьох невідомих прізвищ нагадала мені те особливе зніяковіння від випадіння з контексту. Я просто банально не розумію «жартів» соцопитувань. Хіба це можливо, якщо я особисто не знаю нікого, хто підтвердив би такий прикол? А от, виявляється, можливо. Просто різні, чи не непроникненні суспільні групи, що зі взаємним здивуванням бачаться хіба що на національних виборах.

Та сподіваюся, все-таки, що вже зовсім скоро це залишиться тільки минулим жартом. Згоден навіть на нову «білу пляму».