Нова експозиція Івана Марчука

 
Побував на виставці робіт Івана Марчука в центрі «Артареа» на Софіївській, 11-15. Блискучий проект «Секрети геніальності», в якому організатори поєднали як традиційну експозицію картин, так і аудіовізуальне представлення, відео-арт за мотивами «12 циклів» творчості. Друге для мене було цікавою новинкою; на стіни, стелю й підлогу виставкового приміщення в півтемряві під музику транслювали проекцію частково мультиплікованих картин, фотографій, відеофрагментів.

Музей Грушевського

 
Побував у музеї Грушевського на Паньківській, 9. Експозиція цього історико-меморіального музею є частиною комплексу вже згаданого Музею історії Києва, розкиданого після переїзду з Печерська по різних точках.

Дивна іронія. Михайло Грушевський у свій час був дуже заможною людиною. Пригадую, як у перший свій приїзд з полігона до Львова завітав у меморіальний музей Івана Франка, де був приємно вражений прекрасно збереженою колекцією; так там не обійшли увагою історію про те, як багатій Грушевський жив у своїй віллі поруч з замерзаючими і тому хворіючими Франками, які не мали коштів навіть на ремонт опалення. Зате, якщо порівняти сучасну обстановку львівського музею Франка і сучасну обстановку київського музею Грушевського, може скластися враження, що все було зовсім навпаки, і що це Михайло Сергійович жив у злиднях, порівняно з багатієм Франком.

Знову ж таки, працівники музею дуже стараються. Це чудово видно з перших кроків, як вони дбайливо організували бідну експозицію, що, на жаль, поки складається переважно з репродукцій, списаної з бібліотек старої літератури та відновлених схематично за фотографіями меблів та оздоблення кімнат. Музей має дуже мало справжніх предметів старовини, і ще менше з них можна зв’язати з видатним істориком. Картина Труша на стіні чи справжнє ліжко Грушевського, видобуте десь Миколою Томенком, виглядають наче якісь перлини. Але це не заважає музейникам проводити захопливі екскурсії, організовувати щотижня цікаві культурні заходи, вони завжди готові розповісти більше тим, хто слухатиме. І це прекрасно.
 

Переклади в природному стані

 
Коли мова заходить про Томаса Гоббса, пересічна освічена людина легко пригадає назву «Левіафан», поняття «війни всіх проти всіх», «природний стан» та напевно знамениту цитату про життя людини в ньому (and the life of man, solitary, poor, nasty, brutish, and short). При цьому пригадає цитату однозначно не з українського перекладу («життя людини — самотнє, бідне, безпросвітне, тупе й коротке»), що був випущений 2000 року.

Бо для українських авторів та перекладачів попередників наче не існує. Заради цікавості легко виписав кільканадцять варіантів:
 

життя людини [в природному стані є]
 
самотнє, бідне, безпросвітне, тупе й коротке — книжковий переклад
самотнє, бідне, безпросвітне, тупе й короткочасне
самотнє, бідне, безпросвітне, звірине й короткочасне
самотнє, бідне, бридке, брутальне та коротке
самотнє, бідне, мерзенне, грубе й коротке
самотнє, бідне, мерзенне, звіряче і коротке
самотнє, бідне, огидне, жорстоке й коротке
самотнім, бідним, брудним, тваринним та коротким
самотнє, безпросвітне та короткочасне
самітнє, вбоге, мізерне, брутальне і коротке
сповнене самотності, горя та нещасть, грубе та короткочасне
самотність, жебрацтво, тваринну тупість і короткочасність
одиноким та короткочасним
одиноким, бідним, гидким, жорстоким і коротким
одиноке, бідне, безпроглядне, тупе і короткочасне
одиноким, бідним, короткочасним
ницим, брутальним і коротким
брудне, жорстоке і коротке
тупе, короткочасне, бідне, безпросвітне
усамітнене, вбоге, жахливе, звірине й коротке
усамітненим, бідним, огидним, жорстоким і коротким

 
Можна продовжувати цей список далі. В нас не довіряють українським перекладам настільки, що перевірити не вважають за потрібне.
 

Раптова поява культури

 
Не знаю, як сформулювати це спостереження. Напевно, цю дивовижну річ археологи помічали неодноразово, недарма є сама можливість виділяти археологічні культури. Мабуть, саме про це виділення, виокремлення і були знамениті спекуляції Шпенґлера чи Тойнбі.

Мені це кинулося в очі в перших же залах Іракліонського археологічного музею. Це було неймовірне враження; я наче потрапив у казку. Навколо були розставлені залишки цілісної мінойської культури, що мала початок, зрілість, кризовий період, відчайдушну спробу відродження і, нарешті, достойний кінець. Інакше, ніж вдаючись до метафори життя, не описати побачене.

Вражало те, що Мінойська цивілізація виникла наче одразу, як певна цілість. І перший же прорив критян до вираження себе в матеріальній культурі був довершений. Не у виконанні, що змінювалося від досить грубих побутових речей до вишуканих розкішних витворів мистецтва, авжеж ні! Але в тому невловимому стилі, що простежується потім з виробу до виробу кілька тисячоліть. Культура — це стиль.

Можна придумувати цьому безліч пояснень. Скажімо, матеріал суттєво визначає форму. Чи пейзаж і клімат викарбовується в смаках поколінь майстрів. І ті ж Трипільскі глиняні вироби, по суті, мало чим відрізнялися від таких в різних частинах світу. Але стиль! Стиль виникає одразу, і додержується до кінця.

Мертвий ірландець

 
Номінований на багато нагород минулорічний фільм «Ірландець» мені катастрофічно не сподобався. Ні відеоряд, ні сюжет, ні скручена дуля-деконструкція жанру в кишені, якою автори, схоже, найбільше пишалися. Але головне, що мене неприємно відлякувало всю картину, це гра акторів. Здавалося, що основні ролі грають якісь мертв’яки: вони ходять, рухаються, говорять, але вони мертві наче в екранізації того оповідання Прістлі.

І от, виявляється, цей помітний мертво-живий ефект виник унаслідок застосування новітньої технології. (Якою автори теж неабияк задоволені.) Для того, щоб омолодити акторів, була використана нейромережа, що чудово відпрацювала на старому відеоматеріалі з тими ж обличчями, і за допомогою якої було перероблено кожний кадр.

А наближається час, коли актори взагалі стануть непотрібні. Задати параметри, і нейромережа створить їх з усього раніше побаченого. І це будуть цілком ориґінальні віртуальні актори з ідеальними емоціями й такі, що виконають будь-яку режисерську задачу. От тільки вони будуть неживі.

Трохи київського музею

 
Побував у Музеї історії Києва на «Театральній», у тому скандальному будинку, побудованому прямо над конструкційними порожнинами метрополітену. Музей з Печерська колись вигнали, передавши натомість поверх у небезпечній споруді, і під якою, і поруч з якою проходити якось страшнувато.

Колекція дуже маленька, зате помітний брак експонатів та простору для експозиції дбайливо замінили докладними текстовими описами, стендами, подекуди електронними, на яких миготять картинки та пояснення. Потроху з кожного періоду, починаючи з доісторичних кісток мамонта та трипільських знахідок, аж до Першої світової та Визвольних змагань.

Зміна курсу

 
Минулий рік видався дуже особливим для мене. Не так часто з людьми відбуваються настільки радикальні світоглядні зміни, і ще рідше їх вдається «спіймати», щоб спробувати осмислити. Бо кожній людині здається, що вона була однаковою, завжди такою як зараз, хіба що більше знає чи мудрішає з віком. Навряд чи можу докласти останні речі до себе.

Новорічний телевізійний морозильник

 
У критському готелі було два десятки каналів, кілька місцевих та загальногрецьких, кілька міжнародних англійських, багато німецьких, італійських і аж чотири російських та ще й з англомовним «Раша тудей». Перше, що кинулося в очі, — російські канали, окрім висвітлення України, основної невідв’язливої теми кожного дня, виглядають наче віртуальна машина часу. Програми наче не мінялися десятиліттями: постарілі й зів’ялі зірки 90-х всюди; я був у шоці, коли побачив щойно знятий випуск «Що? Де? Коли?» з командами у складі середини 80-х! Час наче зупинився.

А сьогодні, на новорічні свята, крутив українські канали. Ну, боротьба президентських привітань, це зрозуміло, політика. Але перше розважальне, що побачив, — «Кролікі». Кролікі, Карл! Новорічні ефіри завжди трохи ностальґійні, підіграють мрійливому настрою глядачів у пригадуванні найкращого в минулому, що разом пережили за рік чи більше. Але комік-дует Кролікі, зірки понад двадцятилітньої свіжості, що останні роки війни виступали виключно в РФ, мене вбили. Справжнє дно.

Вибір редакцій кількох каналів не випадковий. Мотив цього нового року, настрій байдужого конформізму, дуже тонко відчутий Президентом, — «яка різниця, якщо…»? І справжня різниця, різниця смаку, етики, раціональності, ображено відходить у тінь, пропонуючи байдужим окунутися з головою у її відсутність. Якщо немає різниці, то от вам «Кролікі».
 

З Новим 2020 роком!

 

ПРИВІТ НОВОМУ РОКОВІ     На шляху ми Тебе стріли, Новорічнеє дитя! Як далеко ще до цілі? Знаєш в тому, тин-пуття?   Не проханням, а пробоєм Ми прямуєм до мети! Коли хоч так, з нашим боєм Побідиш також і Ти.   Твої кучері діточі, Головуса, ясна твар, Твої вп’ялені в даль очі — Зраджують хлоп’ячий жар!   Ми в пересуди не вірим, Не плекаєм ясних мрій: Все на власні сили мірим, Хоч нас невеличкий рій.   Ми з судьбою розбратались. Шлях наш повний неудач: Та твердими ми остались, Як твердий, упертий грач!

Не забракне нам відваги, Хай не бракне лиш Тобі! І не сподійся розваги, Як найдемось в боротьбі!   Дармо кликали ми досі, Беручись до боротьби! А тепер ми шлях до Волі Добуватьмем без судьби!   Підем хоч би й проти долі! Хоч пробоєм проти всіх! Все добудем по неволі! Все — нащадкам на успіх!   Не спочинемо у бою, Аж сповнимо заповіт! Вороги хай йдуть юрбою, Розтрощимо цілий світ!   Ось такі ми, Новий Роче! Не злякає нас терор! Хай йде з нами, хто йти хоче! З нами в бій! Під наш прапор!   П. Люпенко (1920-і)

 

Прогризл. Приколи зіпсованого телефону

 
Слівце, яке всі напевно «чули», ба навіть пробували здогадатися про його значення, але яке навряд чи потрапить коли-небудь до корпусів. Допоможу правильним словниковим тлумаченням:
 

ПРОГРИЗЛ, -а, ч. — юнак, котрий співає як Елтон Джон, коли голодний. Дайте шуму для мого прогризла (з мови реклами).

 
Прохання до продюсерів: ніколи не годуйте прогризла шоколадом, бо починає завивати як дурне.