Ворон наш, вискочка

 
Жанр коротких британських гумористичних серіалів захопив мене дуже давно. Ще за часів залізної завіси продукція Бі-бі-сі чи «Темз телевіжн», що дивним чином проходила радянські цензурні обмеження, вражала незвичним поглядом, наче підтверджуючим численні анекдоти про особливий гумор.

З останніх телевізійних продуктів ніяк не можна пропустити чудовий сатиричний міні-серіал «Ворон-вискочка» (Upstart Crow, 2016-), знятий автором уже класичної «Чорної гадюки». Назву досить вдало перекладають через радянську гумористичну кіноцитату «Вільям наш, Шекспір», бо наш масовий глядач точно не зможе впізнати відому фразу про Уїльяма Шекспіра, «вискочку, ворона, прикрашеного краденим павиним пір’ям» (Р. Ґрін, 1592). «Ворон у павиних пір’ях» це настільки невпізнавана цитата, що навіть російські автори словників крилатих висловів, знаходячи її в Чехова та Гончарова, не припускають іншого джерела, ніж байкар Крилов (*).

Серіал камерний, побудований на театралізованих діалогах у кількох невибагливих декораціях. Просто неймовірно, як англійці люблять себе, свою історію, як шанують своїх геніїв! Навіть у гуморі, часто дошкульному, вони виявляють цю безмежну любов і повагу до Шекспіра. Серіальний Уїльям — комічний самозакоханий персонаж з величезним еґо, котрий твердо знає, що він справжній геній усіх часів, і хоч що він напише, ставатиме шедевром. І це підтверджене переконання, зрештою, поділяють як автори за кадром, так і приймають глядачі, що додає градуса комічності відповідним реплікам.

Оточення створює ідеальний сценічний світ: неграмотний слуга Боттом, чиє прізвисько (bottom) говорить само за себе, донька власника лондонського будинку Кейт стає наче поглядом сучасної емансипованої жінки на британський «золотий вік», колеґа-пустун Марлоу не пише за Шекспіра, як у численних конспірологіях, а навпаки, це Шекспір пише за нього, архіворог Роберт Ґрін, заздрісний драматург-чиновник, бездарна трупа Бербеджа, а також традиційна родина Уїльяма в сільському оточенні Стратфорда…

Тут акуратно зроблено все, специфічна мова, постійні прямі й приховані шекспірівські алюзії, комедія ситуацій, злободенна сатира, що висміює цілком сучасні теми. Належні компоненти вивірені наче на вагах, що буває дуже нечасто. Чекатиму наступного сезону.
 

Зрадництво перекладача

 
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
 

«…як я вже говорив, назву нам нав’язали не нашу. Оцю — Православна церква України. Хто пов’язаний зі ЗМІ, треба викорінити назву Православна церква України. Це є не наша назва. Ми є Українська православна церква. Як інші: Болгарська православна церква, Російська, Сербська і тому подібні. А Православна церква в Україні — це означає, що вона не є панівною церквою, а однією з церков в Україні. А ми не «в Україні», а ми є «Українська». Ми — панівна церква України» (…) «Отець Михаїл (Омелян), ви там пишете в інтернет. Нехай там хтось називає, але щоб у наших джерелах не було ПЦУ. УПЦ, а не ПЦУ». (Патріарх Філарет на закритій зустрічі церковнослужителів, «112 канал», 24 січня 2019 р.)

 
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.

Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
 
 
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
 

Божки з машинок

 
Якийсь північноамериканський культуролог нарахував на континенті кілька потенційних націй, що вони останні століття усталюються на основі великих транскордонних реґіонів. Серед основних осередків Каліфорнія, Техас, Нова Англія. Кожну таку протонацію поєднують тісні економічні відносини, виробничі комплекси, але головне, такого роду об’єднання так чи так набувають власних культурних особливостей, що відрізняють їх од інших.

На людські мірки

 
Українські мережі регочуть над новиною, що в РФ почали продавати курячі яйця девятками. В упаковках неважливо якої фірми тепер поміщають по дев’ять яєць, що пояснюється наближенням до покупців. Новину коментують чиновники високих ранґів, розганяючи веселу хвилю.

А от дарма сміються. Наші торговельні мережі давно повторюють попередній російський успіх зменшення ваги та об’єму продукції. Зменшені упаковки молочних продуктів, недосипане борошно, маленькі лотки тих же яєць давно пропонують наші супермаркети. Якщо практика вдала, то її повторюють хоча б для перевірки українського споживання. Головне, щоб залишався вибір.

Та навіть не проблема, що люди воліють купувати менше, бо приваблює менша ціна. Справа в тому, що метрична система насправді не надто придатна для споживання харчових продуктів. Літри, кілограми, ба навіть ті ж десятки, — погані й зовсім випадкові мірки, на відміну від тих, що ставили людину в середину вимірювання (фунт, гарнець, сажень та под.). Як у того персонажа Оруелла: півлітра мало, а літр забагато, — прол хотів свою пінту. І досі в англійців є особлива мірка для молока. А деякі одиничні продукти, такі як яйця, нормально міряти дюжинами, півдюжинами. Купувати тузінь яєць, а не десяток, було б цілком нормально.

І ця невідповідність справжньої людської потреби, що відбивалася в природних об’ємах чи обсягах, та штучної метричної системи неодмінно колись мала бути виправлена. Зовсім неважливо, й жодним чином не дивно, що почалося це вирівнювання не з гарного життя. Зубожіння населення змушує шукати кращі ринкові підходи й задовольняти потреби точніше. Причому цілком очевидно, що тут існують об’єктивні обмеження. А основне те, що зменшувати можна тільки до такого розміру, ваги чи об’єму, щоб ціна упаковки (брутто) не була визначальною при продажах самого продукту (нетто). Все одно, покупці купуватимуть стільки, скільки треба. Але в кожному разі доведеться платити за пластик, жерсть, папір чи картон. Оця різниця між сукупною ціною двох упаковок і однієї великої з меншими витратами на упаковку може визначати успіх продаж продукту. Ті виробники, хто вгадають правильний людський обсяг, матимуть ринкову перевагу.

Я б із задоволенням купував молоко приблизно 1,2 літра, а кефір мав би бути десь 0,6. І тваріг для мене найкраще фасувати десь у 0,3 чи 0,6 кг. Літр чи кілограм дуже незручні. Якщо метрична система не допомагає, то хай допоможе збалансувати мірки жадібність та ощадливість під час кризи.
 

Не допомагають

 
Мертвих і тупих поєднує те, що їм особисто байдуже, а оточуючим погано. Серед безкінечних варіацій жартів на тему нетямущості є такий відомий анекдот, що його треба розповідати з відповідною інтонацією:
 

Заходить чолов’яга в аптеку зі скаргою:
— Ви мені продали браковані свічки. З’їв уже кілька пачок, а вони не допомагають!
— Що?! Ви їх ковтали? — питає здивований продавець.
— Ні! — з переможним заперечуючим сарказмом відповідає наш герой. — У сраку засовував!

 
Інколи наче потрапляю в цей анекдот, відчуваючи всі неймовірні емоції продавця, котрому довелося нарватися на дурня. Коли хамуваті тупаки вдаються до сарказму, роблячи всі можливі помилки спілкування, це непробивна потуга, перед якою все втрачає силу. Переконування, троління, насмішка — все йде мимо й безглуздо. І от найбільша дивина, за чуже марно очікуване зніяковіння самому стає дуже ніяково.
 

З Новим 2019 роком!

 

ЯКРАЗ НА ЧАС!
(На стрічу Новому Рокові)
 
Приходиш до нас якраз на час,
Дорогий Новий Роче —
Як рідний наш край взиває вcіх нас,
Згоди між нами хоче.
 
За істнованє йде боротьба;
Без волі не варто жити.
Станьмо всі разом, взиває судьба,
Щоб себе увільнити.
 
Бо ворог наш мов гад той сичить,
Що ми бажаєм волі.
Забрали наш край, хочуть нас гнітить
На нашім власнім полі.
 
Нас на чужині рідна Мати
До згоди вcіх взиває;
А хто з нас згоди не хоче знати,
Нехай як раб сконає!
 
Приходиш до нас якраз на час,
Новий Роче-королю —
З тобою катів проженем від нас,
Здобудем святу волю.
 
Ми всіх тиранів, зайдів чужих
Виметем з свої хати,
Пірвем кайдани, що закута в них
Рідненька наша Мати.
 
Василь Татарин (1918)

 

Leave a Comment

December 26, 2018

Про дивні поради

Filed under: Мова, Розваги — maksymus @ 10:11

 
«Мовна мозаїка» в журналі «Українська мова» — невичерпне джерело лулзів. Як ми бачимо на прикладі проекту правопису й у супровідних обговореннях, у тій мовній установі чомусь вирішили, що мовна практика неважлива, досліджувати історичні причини появи того чи того «неправильного» явища не варто, зате можна просто щось «виправити», довільно висловити, постулювати з власного смаку, і це одразу має ставати керівництвом для всіх. Глибока помилка.

Цього серпня ІУМ відкрив сторінку в Фейсбуку, тепер долучатися до абстрактного мудрування можна і через соцмережі. В перших же записах — поради. Традиційні поради Городенської виразно поділяються на своєрідне повторення загальних норм та на пропозицію якогось дивного відхилення. Один запис від 24 грудня з прикладами:

– «У Республіці Польща чи Республіці Польщі» — порада помилкова, практика підтверджує правоту критикованих довідників, а не довільну смакову рекомендацію. (Перевага на порядок показує наочно, що є мовною нормою.)
– «Не виключено, що…» — дивна пропозиція замінити варіант, що його вживали Грушевський, Йогансен, Огієнко, Петров-Домонтович, Гончар (тільки за першим пошуком у корпусі), вживають Забужко, Андрухович, Ліна Костенко. Можна замінити одну кальку на такі ж довільно запропоновані кальки, але навіщо?
– «Документ показують, а не пред’являють» — пред’явники документів у шоці, бо вони тепер будуть «показники»?
– «Про розділовий знак після З повагою» — рекомендує тире, а не кому, в етикетній конструкції. Ще раз, в етикетній, тобто такій, що усталюється незалежно від норм згори.
– «Святки», «Донька, дочка» — поради зайві; ті, хто взагалі читають такі поради, напевно вже встигли прочитати словники.
– «Заступник, не заступниця» — порада не вживати іменник у жіночому роді обґрунтована помилково.
– «Завідувачу, але небоже» — порада пояснюється через норму, але дуже неповно.
 

Comments (8)

December 9, 2018

Авторитарна магія

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 20:19

 
Подивився останній з приквелів до «Гаррі Поттера» про фантастичних тварин. При тому, що дуже сподобалася радикальна зміна стилістики, за загальною нудністю фільм наближається до останніх частин епопеї. Але тут цікаво, що магічність перенесена в світ кінця 1920-х років без додаткового чаклунського антуражу у вигляді капелюхів, мантій, мітел та іншого зайвого відволікання невибагливої глядацької уваги. Скажімо, як поодинокий приклад, юний Дамблдор, відомий нам за забавним ґендальфоподібним образом перших книг/екранізацій, тут одягнутий як цілком світський англійський професор початку XX ст., популярний серед учнів Хоґвартсу своєю проґресивністю, а не патріархальністю. Архіворог же виглядає якимось панком, а не монстром з потойбіччя. Наче за логікою творів Роулінґ між тим міжвоєнним часом, коли персонажі намагалися наслідувати останню моду, використовуючи найсучасніші людські досягнення в одязі й техніці, і часом поттеріани сталася якась несподівана стилістична архаїзація, що змусила світ магів закосніти в відмові від використання сучасних людських здобутків, од транспорту до банківської системи, ба навіть переважно ще й повернутися до вікторіанських часів.

Але не художню переконливість хочу зауважити, це справа на любителя. А те, що фентезійні світи, тобто всесвіти з упровадженням додаткової магічної складової, чомусь завжди скочуються до спрощення, до авторитаризму й суворого розділення персонажів на панівні, особливі, та підлеглі групи. Наче саме введення джерела чарів і доступ до нього героїв та антигероїв через суворий вишкіл чи за правом народження вимагає як наслідок вибудовування ієрархії, причому суворої ієрархії, часто аж до рабства. Мені здається, вимога авторитаризму в магічних світах має сенс. Адже саме «розчаклування» світу колись позбавило леґітимності ієрархії релігійної та монархічної влади й віддало її на відкуп складним сучасним масовим суспільствам з вимогою рівності й демократії. І тому хороші автори, відчуваючи, що повернення чаклунства просто мусить повернути і нерівність, і несправедливість політичну, змушені йти за логікою створених світів, що вже не залежить од їхніх власних переконань.
 

Comments (8)

November 3, 2018

Згадка до Дня ракетних військ і артилерії

Filed under: Життя, Розваги, Різне, Спогади — maksymus @ 09:22

 
Оця невибаглива фотка по емоційній силі перевищує для мене всесвітньо відому з установленням прапора на Іводзімі. На ній взвод просто чистить самохідку після нічних стрільб.
 

Чистка зброї після стрільб (зима 2016).

 

Comments (4)

October 23, 2018

Доктор, монахи та стереотипи

Filed under: Лібералізм, Розваги, Ґендер — maksymus @ 10:28

 
Передача широким жестом Андріївської церкви, однієї з архітектурних перлин Києва, в постійне користування іноземній ієрархії, від якої зараз ситуативно залежить не що інше, як релігійний вимір української ідентичності, наочно демонструє, що віросповідання це не тільки про духовне, а й про матеріальне також. Головним чином про матеріальне.

Нещодавно згадував британський серіал «Доктор Хто» (The doctor, not A doctor) виробництва Бі-бі-сі. Це один з моїх улюблених неймовірних сюжетів, що перевертають світ своїм незвичним, нестандартним, водночас іронічним і сумним, але завжди повчальним поглядом. Коли років десять тому випадково побачив якусь серію, де жир з боків товстих людей уночі збирається в маленькі істотки й рухається в бік пункту збору новонароджених інопланетян, я зрозумів — фантастичне безумство абсолютно неперевершене. Ліберальні творці в цьому придатному для експериментів сюжеті мають широку можливість відтягуватися по повній, проходячи катком по людських забобонах, стереотипах, вірах. Чого варті, наприклад, фантастичні «монахи», інопланетна раса зі здатністю телепатично впливати на прихильність людей. Доктор, як завжди багатослівний і неозброєний, успішно зупиняє окупацію Землі цими монахами, котрі своє вторгнення підкріпили зміною історії, уявлень людей про історію, пропонуючи водночас духовну втіху від самої присутності захисників. А що ще роблять монахи, цілком земні монахи, як не саме це?

Щойно розпочався новий сезон. І от несподіванка для глядачів — Доктор пройшов традиційну для цього майже безсмертного персонажа реінкарнацію-відновлення, яка за сюжетом найдовшого в світі серіалу зручно закриває необхідну зміну акторів, і тепер це… жінка.

Comments (8)

Older Posts »