Попаданець проти Доктора

 
Жанр фантастики це зовсім не про майбутнє, це завжди про теперішнє. Цікаво відмітити два полюси сучасної, в широкому розумінні сучасної, останніх півста років наукової фантастики. Це британський сюжет, на кшталт серіалу «Доктор Хто», та російський сюжет так званих «попаданців».

В англомовному світі, починаючи з метелика Герберта Уеллса, зміни минулого або загрозливі, або марні, як у Марка Твена. Айзек Азімов цілеспрямовано знищує темпоральну «Вічність», що вона загальмувала людський розвиток, Пол Андерсон упроваджує патруль часу, Стівен Кінґ обігрує наслідки врятування Кеннеді. Нові фільми й серіали («Поза часом», «12 мавп») постійно повертаються до теми захисту минулого, убезпечення від втручання, навіть втручання з майбутнього («Термінатор», «Межа», «Континуум», «Мандрівники»). Ба навіть марності; не дають змінити сумне шотландське минуле чужоземці (Outlander), або ж втручання саме і стає історією (Гаррі Гаррісон, «Машина часу Техніколор»). Зіркою в цій англомовній темі є згаданий Доктор (Doctor Who, 1963-), котрий дві тисячі років свого довготривалого подорожування часом і простором захищає Землю, а головним чином Британську імперію, від різноманітних земних та інопланетних іночасових зазіхань на нормальний хід історії.

На противагу популярні російські сюжети обертаються навколо бажаної зміни минулого. Розвиваючи давню тему «проґресорства», тільки перенесену на подорожі в часі, автори прагнуть змінити його, переважно досягаючи мети. Зрозуміло, це сюжети про задоволеність минулим, теперішнім і очікуваним майбутнім. Наче насмішкою долі звучить погордливе: «Минуле Росії було дивовижне, її теперішнє більш ніж чудове, що ж до будучини, то вона вище за все, що може намалювати собі найсміливіша уява». Відома цитата Бенкендорфа, як виявилося, стосується не РФ. Це британці у фантазіях обстоюють свої цінності й захищають свої історичні перемоги, а росіяни страждають од своїх поразок. І це неодмінно виливається на сторінки російських книжок та екрани. У фантастичних мріях там захоплюють Константинополь і проливи, виграють «холодну війну», допомагають вождям та імператорам оминути неприємну історію. Незадовільне минуле з незадовільною історією, в якій вони живуть нині, з іще менш приємним майбутнім. Такі «попаданці» виступають ідеальними антагоністами для Доктора, унаочнюючи, а, можливо, і формуючи суспільне сприйняття координат «добра» і «зла».
 

Довге літо закінчується

 
На озері Тельбін сьогодні ще купаються. Цього року теплий літній сезон розпочався несподівано рано, обігнавши астрономічний ще в квітні, й перетривав аж до кінця вересня. На диво, мої прибудинкові посадки загалом пережили свій перший непростий сезон спеки, бурь і людей з мінімальними втратами.

* * *

Читаю заголовки видань з книжкового ярмарку у Львові. Впевнений, питання правопису треба віддавати на відкуп не перекладачам і редакторам, а суто відділу маркетинґу. Тільки ті, хто розбираються в економіці підприємства, можуть не допустити очевидну втрату читачів через непотрібні мовні приколи.
 

Таємний щоденник з неповними сторінками

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 

Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

Вуличний побут під вікном

 
Один дніпро[петро]вський фотограф десять років знімав лавочку перед вікном. На прикольних знімках закохані та сумні, молодь та пенсіонери, просто випадкові відпочиваючі. Найбільш колоритні кадри п’яничок та безпритульних, котрі як тільки не використовували місце відпочинку біля смітника.

Проте мене така десятирічна панорама міського вуличного життя зовсім не вразила. Бо тут під будинком навіть не лавочка, а ціла жердина-огорожа, на якій весь набір кадрів можна зняти за день. Через те, що мав необачність посадити поруч деревця, ця необладнана нічим ділянка за зупинкою автобусів мимоволі потрапляє до моєї уваги частіше, ніж звичайно. Тож постійно бачу, як на жердинці коїться таке, що звичайній людині не уявити; сам собою прокидається внутрішній антрополог. Можна бачити, як з першими променями сонця жебраки збирають вторинну сировину й пробуть на міцність металеві деталі всього навколо, щоб відірвати. Можна поспівчувати нещасній молоді, якій нема більше куди піти, щоб просто посидіти пару годин удень між уроками та заняттями. Можна вітати втомлених працівників сусідніх точок і закладів, котрі вибігають на хвилинку подихати повітрям. Можна посердитися на варварів, котрі кидають просто під ноги залишки життєдіяльності. Можна покепкувати з нетерплячих дикунів, які вважають, що знайшли тихе місце для задоволення природних потреб. Можна послухати нічний концерт п’яничок. Можна оцінити переходи лайки автомобілістів, що вони не змогли поділити обмежене місце стоянки…

Гадаю, якщо поставити відеокамеру, то цілодобово в об’єктив потраплятимуть шедеври з міського вуличного низового побуту. Вотъ она, жисть-то человѣческая!
 

Унаочнення незнання через помилку

 
Останнім часом — особливо це зв’язано зі збільшенням текстів про ідентичність — все частіше трапляється забавна помилка в іменнику реїфікація (від лат. res «річ» через західноєвропейські мови). Коли автори розбивають корінь, сприймаючи ре- як префікс до гіпотетичної «іфікації», то несвідомо знедійснюють обов’язкову в українській мові йотацію після голосного (§ 90, п. 5, б). Така гіперкоректна «ре-іфікація» добре засвідчує заслабке розуміння того, про що вони так цікаво пишуть.
 

Просто вебсеріал

 
Відеокамера й обдарованість — таке поєднання завжди рідкісне. А коли трапляється, то звичайна шкільна самодіяльність сама собою перетворюється на якісний продукт. Отак просто новозеландець Пітер Хейнс (Peter Haynes) написав, поставив і зрежисерував прекрасний любительський вебсеріал «Не за комп’ютером» (AFK: The Webseries, 2015-).

Дія вебсеріалу відбувається у всесвіті популярної рольової онлайн-гри, яка за сюжетом стає реальністю для гравців, що потрапили в неї. Шість персонажів прокидаються в цій реальності, щоб знайти свій шлях в незнайомому світі. Кожна серія необтяжливо триває 9-15 хвилин, тим не менш, повністю занурюючи в сюжет прекрасною грою залучених акторів-любителів.
 

Пілотна серія («Не за комп’ютером», серія 1-2, 2015). Посилання: https://www.youtube.com/watch?v=-6d0PlFmCko
«Дезорієнтовані та спантеличені в хаотичному новому світі ґеймери швидко заводять нових друзів та нових ворогів.»

З перших кадрів помітно, наскільки такі, нічим не примітні, навіть цілком самодіяльні відеовитвори перевершують більшість української сучасної телевізійної продукції своїм класом. Це гарний приклад, що великі бюджети не ґарантують результат, і навпаки, можливо, це свідчення того, що наші любителі різноманітних світів та (рольових) ігор не повною мірою використовують популярну нині технологію відеороликів, котра тепер надає талановитій людині чудовий майданчик для негайної реалізації своїх фантазій.

Зацікавлені знайдуть посилання на окремий канал вебсеріалу (не варто дивитися трейлер на їхній головній сторінці — спойлери!), вебсайт та сторінки в соцмережах.
 

Не думати про дороги

 
Потрапляю в якісь опитування суспільної думки дуже нечасто. Але якщо вже потрапляю, то стаю наче руйнівником опитування. Адже питання в них звичайно складають для з’ясування якихось певних проблем, з огляду на усереднену аудиторію, тому завжди випускають незначущі для себе відповіді. Для мене ж це означає відсутність потрібних варіантів.

От і цього разу опитування про стан автодоріг. Що я про це думаю? Чи задоволений? Як оцінюю роботу «Київавтодору»?

А я взагалі про автодороги не думаю. Автомобілем не їжджу, з громадського транспорту користуюся переважно метрополітеном, тому питання якості київських автодоріг перебуває для мене на далекій-далекій периферії уваги. Звісно, абстрактно розумію важливість якісного сполучення для розвитку економіки міста, але це опосередковане розуміння без особистої залученості ніяк не тягне на вироблення власної думки про роботу відповідних служб.

І нещасному волонтеру довелося зависати на кожній моїй відповіді, бо таких варіантів в опитувальному листі взагалі не було передбачено. І мені незручно, що випадаю з середнього набору, і збирачам доводилося підганяти відповіді під стандартні, що напевно псуватиме результат. Нарешті, всі були задоволені, коли на останнє запитання про те, чи заважали мені ремонтні роботи, я відповів твердим «Ні!», але знов-таки, тільки тому, що взагалі не звертаю на автодороги увагу, а не через потрібну для значимої відповіді залученість.
 

Примирення з чужими в кіно

 
Тема примирення з чужою колонізацією мене не відпускає. От і черговий фільм з уже стереотипним сюжетом — «Нова ера Z» (The Girl with All the Gifts, 2016). Цього разу британці сфантазували постапокаліптичний світ, де людство винищує вірус, що поширюється через мутовані спори грибів. Вірус стандартно для сучасних трилерів перетворює людей на голодних зомбі, а оскільки поширюється через спори, додається кручене пояснення, що заражені люди на наступному етапі стають поживним ґрунтом для пророщених грибів, що таким чином поширюються далі. Що поробиш, британські сюжети завжди особливо складні.

Проте головний мотив примирення з чужими повертає на звичну колію. До виготовлення вакцини залишається один крок — потрібні тканини заражених другого покоління, тобто дітей, що народилися від уже заражених. У другому поколінні вірус діє по-особливому, вступаючи в симбіоз з носієм спор, так само перетворюючи їх на голодних дикунів, що себе не контролюють, поки щось не зжеруть, але залишаючи їм рештки свідомості, що і створює основну моральну проблему фільму: чи можна створювати вакцину для людства, якщо при цьому будуть знищені розумні (хай і наполовину розумні) істоти. Ні! Ні в якому разі! — жирними мазками малюють відповідь автори фільму, перетворюючи дивом виживших дослідників на бездушних монстрів, які своє виживання ставлять вище чужих. Краще всі загинемо, хай це вже буде не наш, а їхній світ. «Це вже не ваш світ», — прямим текстом заявляє дівчинка-мутант помираючому солдату.

Кінцева картинка, коли остання людина-вчитель через скло лабораторії намагається викладати щось юрбі мутованих дітей, вражає вже очікуваним примиренням з долею смертника.
 

Ґінкґо в Києві

 

«Найкращий час посадити дерево був двадцять років тому.
А втім, нині також чудовий час.»
Китайське прислів’я

Ґінкґо дволопатеве (Ginkgo biloba L., Ґінкґо білоба) це симпатичне реліктове дерево палеозойської ери, що дивом збереглося до наших днів як єдиний представник своєї родини і свого класу, одна з найархаїчніших рослин на Землі. Ґінкґо має унікальний спосіб двостатевого розмноження, досліджений зовсім нещодавно. Мільйони років тому рослина була поширена в Північній півкулі, викопні рештки засвідчують існування кількох видів; нині ж, зі зникненням динозаврів, котрі переносили насіння, жевріє в природі в деяких місцевостях у Китаї, Кореї та Японії, і знаходиться на межі зникнення.

Європейські дослідники виявили ґінкґо наприкінці XVII ст. Німецький натураліст Енґельберт Кемпфер, перебуваючи в складі голландського посольства в Японії, побачив дерево в буддійському монастирі в Наґасакі, дав йому назву ґінкґо (що мало означати «сріблястий абрикос») і привіз саджанці в Утрехт, де посадив перші за останні кілька мільйонів років ґінкґо в Європі. Додаток білоба, тобто дволопатеве, додав до наукової назви Карл Лінней, розглядаючи особливі подвійні листики рослини. На своєрідне дволопатеве дерево звернув увагу Ґете, присвятивши йому романтичний вірш.

З кінця XVIII ст. ґінкґо стає неодмінним елементом оформлення міських парків Європи й Північної Америки. Популярність засвідчує той факт, що з описаних семисот тисяч дерев Нью-Йорка ґінкґо посідає поважне місце в першій десятці (20 тис. ґінкґо). Дерево виявилося ідеальним для міських посадок помірного клімату — стійке до шкідників, грибків та хвороб, морозу, невибагливе до ґрунтів та забруднення повітря, довговічне. Його плоди й листя широко використовують у медицині та кухні. В містах через особливий запах плодів висаджують переважно чоловічі особини.

В Україні перший відомий екземпляр посадили 1818 року в Ялті (нині під окупацією). Та хоча ґінкґо можна тепер знайти практично в кожному поважному парку від Ужгорода, де цього року розбили ґінкґову алею, до Харкова, спеціальну увагу українських озеленювачів міст воно не привертало до останнього часу. Можливо, цьому сприяв суто психологічний момент особливості дерева, небажання комунальників возитися з екзотами в звичайних посадках. Проте все частішають спроби поставити ґінкґо на належне місце, розглядаючи його як перспективне для озеленення промислових українських міст. Наприклад, ґінкґо було рекомендоване в програмі розвитку зеленої зони Києва 2005 року. 2009 року в колах міської адміністрації навіть вели розмову про заміну ними каштанів та тополь.

Але й досі ґінкґо залишається на периферії озеленювання. Ідеальне для міської посадки дерево чомусь досі не має належного поширення в Києві. Досі київські дерева ґінкґо дволопатеві можна перерахувати на пальцях. Що я і зроблю нижче.

Поразка відкладається до наступної серії

 
Од серіалу «Пані держсекретар» (Madam Secretary, 2014-) інколи лізуть мурашки по тілу. Сюжет цього мила спрощений, більшість епізодів мають класичну стереотипну повторювану структуру: американський держсекретар вправно розв’язує складні зовнішньополітичні проблеми, опонуючи радикальним пропозиціям силового блоку й враховуючи амбіції президента, одне з основних бажань котрого посісти належне місце в історії. Автори серіалу не приховують своїх ліберальних поглядів, що їх постійно оприявнюють у відповідних художніх способах розв’язування питань. У перших сезонах пробували ще зробити ставку на інтелектуальну аудиторію, додавали інколи потрібні відсилки (наприклад, так і недорозказаний анекдот: «Заходить у бар Фома Аквінський…»), але згодом за сюжетом практично було забуто, що головні персонажі університетські професори й провідні аналітики. Так виявилося простіше.

Обрана тема вимагала постійної поточної актуалізації розв’язуваних зовнішньополітичних питань. Пані держсекретар мала проблеми з ядерною програмою Ірану, китайськими космічними амбіціями, грецькими боргами, канадським нафтопроводом та правами людини в Африці. Всі розв’язані ідеально мирним договором. Епізоди ж 2015-го року постійно поверталися до відображення російського вторгнення в Україну. І отут націкавіше — спрощене сприйняття проблем і бажане авторським колективом їх компромісне мирне вирішення вступило в протиріччя зі справжнім ходом подій. З самого початку держсекретар як цілісний персонаж зайняла позицію швидкого примирення сторін. По сюжету це означало виламування рук українському Президентові, щоб той погодився на всі вимоги Кремля (федералізація, визнання нових кордонів). Бо все одно програє. Пропозиції поставок зброї й інструкторів з боку військового лобі відміталися держсекретарем як такі, що не мають дражнити аґресора. Проте справжні події того року розвивалися стрімко, і сценаристи мали наздоганяти мінливу реальність, не відкидаючи провідної лінії — Україна має здатися, щоб усе залишалося тихо-мирно. Зрештою в сюжеті побували й українські нацисти, фотографія з якими стала приводом для порушення росіянами угод, і неконтрольовані повстанці, що потім матимуть стосунок до поширення ядерної зброї. А українські політики, щоб втягнути США у війну, інспірують хакерську атаку проти американського літака, а потім полонієм (!) ліквідують причетних. За це укранїському Президенту зверхньо погрожуватимуть долею Нор’єґи, проте продовжують вважати «своїм сучим сином». Зрештою, під усе зростаючу мілітаризацію Кремля, яка старанно відображається в серіалі, Україні надходять і зброя, і військові радники, США навіть забезпечує закриття повітряного простору своїми силами.

Цікаво спостерігати за таким стереотипізованим поглядом, що спрощено відображає основні події і проблеми останнього часу з погляду і для основної американської аудиторії. На щастя, реальна політика значно складніша, і не зводиться до простої схеми для сюжету однієї серії. Інакше пані держсекретар легко здала б проблемних українських союзників ще в першому сезоні.