Порожні місця на ринку

 
Шукав на Радіоринку потрібний нестандартний перехідник. Давно там не був. Та й узагалі, нечастий покупець радіодеталей. Тим не менш, відвідування раз на рік чи кілька років складаються в велику картину; помічаю те, що змінювалося раз за разом.

Колись у 90-і вдало купив на цьому ринку трансформатор для старенького чорно-білого телевізора «Сніжок-303», мого ровесника. Той вірно прослужив після відновлюючого ремонту ще кілька років. Пізніше, на ще популярній у межах Радіоринку вуличній розкладці знайшов потрібні лампи для антикварного, але досі працюючого, лампового радіоприймача, від якого десь у шухлядах навіть збереглася дідусева книжка з дозволами (так, так, колись в СРСР приймачі треба було реєструвати в органах влади). Знаходив на цьому ринку якісь зарядки, кабелі, інколи особливі плати для комп’ютера.

Сьогодні був вражений. Дві третини яток зачинені, а в суботу — день торгівлі! — це немислима річ. Один балакучий продавець поскаржився, що рвуться налагоджені за десятиліття канали поставок. Постачальники через карантин зривають терміни, виставляють додаткові рахунки, не покривають всю потрібну номенклатуру. За кілька місяців обмеження вибили з ринку багатьох продавців.

Потрібний перехідник я не знайшов, хоча купив два, що, поєднані, мають виконувати разом потрібну функцію, але ще не мав нагоди перевірити, чи запрацює конструкція. Паралельно замовив в інтернеті, орієнтуючись на опис. Тут теж дивна річ. Один продавець відповів, що на сайті застаріла інформація, такого вже немає, і поставок не ждуть скоро. Другий мовчить. Та й у мережі не дадуть дуже потрібну консультацію в стилі «оця хитра байда кріпиться сюди, а ота крива штукенція ліпиться туди».

Півроку карантину найбільше помітно на таких центрах роздрібної торгівлі, що перекриває невмирущі нестандартні запити покупців. У цьому бізнесі в безпосередній комунікації, що розривається, зав’язано багато людей, і вони тепер втрачають найбільше. Як і їхні клієнти, котрі орієнтується на самостійні дешеві покупки. Карантин суттєво змінить цю сферу. Вже змінює.
 

Фотополювання в парку

 
Літо в Києві прекрасне. Прогулювався в парку «Перемога», де наштовхнувся на це чудове створіння паркових дизайнерів. На надзвичайно залишково радянській, серйозно-урочистій за стилем алеї, що починається з монументального знаку Матері Солдата й веде до пафосного кургану пам’яті, де поруч ще нещодавно виставляли артилерію та бронетехніку останньої незавершеної війни, стоїть кролик. Просто кролик біля своєї нірки. Трохи далі розставлено годинники. Схоже, був задум відтворити елементи Керролівської «Аліси». Мені це дуже подобається.
 

Парад планет на зоряному небі

 
Інколи треба подивитися високо вгору. Навіть у Місті, де зорі завжди ховаються за світловим забрудненням.

Одна з моїх улюблених програм на планшеті це Star Chart. У будь-яку хвилину дня і ночі можна відкрити, щоб побачити, де, що і як усе перебуває на своєму законному місці. Світовий порядок заспокоює.

Цими днями там нагорі відбувається дивовижне — парад планет. Всі розташовані з одного боку Сонця. І програма послужливо підказує, в яку сторону дивитися. Чарівне рідкісне явище допомагає побачити неймовірна технологія.

Гіпотетичний напис на руїнах цивілізації

 
Майкл Х’юмер пригадав давню мислену забавку Річарда Фейнмана: якби наша цивілізація зникла в результаті якогось катаклізму, але ви мали б можливість передати майбутньому поколінню людства тільки одне речення, то яким би воно могло бути?

Сам Фейнман, знаменитий фізик, запропонував речення, в якому стисло викладено атомну теорію: «Всі речі складаються з атомів, маленьких частинок, що рухаються в безкінечному русі, притягуючись, коли вони знаходятся на невеликій відстані, але відштовхуючись при зіткненні».

Така відповідь, що зводиться до передачі знання про фізику, філософа Х’юмера не задовольняє, і він ставить питання ширше: «…що є тим найважливішим, чого навчилася наша цивілізація? Або, що є найважливішою ідеєю, котру ми могли б донести до членів випадкового людського суспільства?»

Можливі варіанти, зібрані в імпровізованому опитуванні, переважно зводилися до того, що хвилює окрему людину просто зараз, вони не універсальні. Хтось запропонував передати теорему Байєса, як базове твердження епістемології, хтось пропонував політичні речення, на кшталт «немає авторитетів» чи «люди мають право жити так, як бажають, при умові, що вони не порушують права інших». Інші пропонували речення про розум та знання: «знання походять з розуму та спостереження», «доброчесність — це раціональність».

Не зупиняючись на цьому варіанті як найкращому, Х’юмер, теж у рамаках умови задачі передачі найважливішого знання, запропонував записати: «Ваші апріорні припущення занадто завищені». Проте пояснення цього речення зайняло ще сторінку. Перед тим він відкинув як погані твердження, що можуть здатися беззмістовними, на кшталт речення-питання «Чому?» А от мене ці «беззмістовні» відповіді привабили більше напрямом думки. Бо сам міркую в цьому напрямі.

Непросто сформулювати свою відповідь. Я уявив, що читаю таке речення зниклої цивілізації, щось на кшталт напису «Кроатон» на дереві, і всі ці запропоновані речення про теорії та знання виглядають надто дрібними. Формулювання атомної теорії? Основи епістемології? Вони ж, звісно, нічого не варті без цілого величезного поля думки, в якому виникли, а за умовами задачі це тільки одне речення. Фактично, це задача, оберенена тій, що її сфантазував Роберт Шеклі в оповіданні «Вірне запитання»; щоб правильно поставити запитання, треба знати більшу частину відповіді. Щоб речення було цінним, майбутнє покоління після уявного катаклізму має бути здебільшого таким же, як наше. І якщо ні, то наведені відповіді, в яких в одному реченні сконцентровано якісь особливі локальні знання, будуть абсолютно непотрібні. А що можна передати через такий високий бар’єр?

Все, що могла б передати зникла цивілізація в будучину, це загальне уявлення про те, якими ми були, що рухало нами, що ми хотіли б увічнити. Причому зрозуміле в рамках інших наукових, етичних, світоглядних систем, а втім в яких залишаються вічні речі. І тут у мене вимальовується тільки одна відповідь. Це речення має бути своєрідним зверненням-посланням, що говорило б тільки про нас самих: «Будьте достойними людьми».
 

Незірваний бузок

 
Маленький позитивний наслідок карантину. Щойно розквітлий бузок у Дарниці не зривають в перший же день. Мабуть, окрім того, що менше виходять на вулицю, цього року «врожай» важче продати, ринки ж поки не працюють.
 

Київський Ботанічний сад півстоліття тому

 
Дуже хочеться в Ботанічний сад… Та хоч почитаю про нього в газеті 42 року.

Я. Малина. Київський рай проф. Р. Травтфеттера // «Кремянецький вісник». № 53 від 02.07.1942. С. 3.

Соціалізм і бріліанти на йолку

 
Порпання в електронному архіві старої преси дозволило мені під новим кутом поглянути на ідіосинкратичне питання інтервокального в іншомовних назвах. Під час останньої недолугої реформи грубо втрутилися в назви з е після голосних, намагаючись накинути невластиву вимову цілому класу слів, але реформатори поки зупинилися перед впровадженням -ія-кання, відклавши псування до наступного разу.

Коля Герасимов, у котрого вийшло

 
Радянський дитячий телефільм «Гостя з майбутнього» весною 1985 року став неймовірною подією. Весна, канікули, ось-ось почнеться остання відлига, так звана «Перебудова»; чудово поставлений фільм потрапив саме в той невидимий тон епохи, в який потрапляють ідеальні твори. Серіал негайно розійшовся на цитати, сюжет дитячою фантазією був розібраний до ниточки. Вдячні глядачі дивувалися таким «звичайним» талантам дівчинки з майбутнього, співчували роботу-романтику, посміювалися над недалеким, але відповідальним Колею з його пляшками з-під кефіру, нездатному навіть полетіти кудись за межі Землі. А якби він все-таки полетів?…

Сам Кір Буличов, автор повісті, за мотивами якої було знято телефільм, авантюрного Колю Герасимова (у тексті Наумова) недолюблював. Як другорядний персонаж оповідання про Алісу, Коля перебував переважно в ролі сірого статиста. Більш-менш героїчним для нас його зробили вже телесценаристи, пригладивши логічні нерівності авторського тексту й додавши Колі риси значно позитивнішого Пашки Гераскіна, постійного книжкового супутника Аліси. Книга і фільм закінчується прощанням теперішнього і майбутнього, прохід закривається. Далі своїм ходом. А чи могло все бути інакше? І наче відповідаючи на незадоволений читацький запит про нашого сучасника в майбутньому, автор, напевно, вирішив поставити чіткішу крапку в цьому сюжеті, в одному з пострадянських продовжень повісті відправивши на сто років уперед іще одного мандрівника. Але якого!

Множинний голос в літературі

 
З середини XIX ст., коли в новітній думці прозвучали перші обґрунтування пропозиції множинного голосу (Мілль), ця ідея не могла не знайти відображення в художній літературі. Згадаю два найвідоміші приклади.

Марк Твен. Цікава республіка Ґондур (1875).
У короткому памфлеті знаменитий американський автор сфантазував республіку, в котрій знаючі та заможні спільними зусиллями «розширили» право голосу, надаючи за освітні чи майнові здобутки додаткових голосів.
 

Як тільки я трохи навчився розмовляти їхньою мовою, мене дуже зацікавило ґондурське суспільство та система державного урядування.
Я виявив, що спершу нація спробувала впровадити просте й зрозуміле загальне виборче право, але відмовилася від нього, оскільки результат був незадовільним. Виглядало на те, що при ньому вся влада передавалася в руки неосвічених та тих, що не платять податки; а також, як наслідок, відповідальні посади були заповнені представниками цих класів.
Довелося шукати способів виправити ситуацію. І ґондурці вважали, що знайшли такий, — не в знищенні загального виборчого права, а в його розширенні. Це була дивна, але геніальна ідея. (. . .)

 
 
Невіл Шют. Сезон дощів (In the Wet, 1953)
Англійсько-австралійський письменник, відомий автор «На останньому березі», у цьому романі описує вигаданий світ майбутнього через тридцять років, де, на відміну від соціалістичної занепалої Англії, в Австралії та Канаді необхідною умовою покращення демократії впровадили множинний голос, коли додатково до одного базового за замовчуванням можна одержати ще голоси через військову службу, освіту, створення сім’ї. У британського підданого останній, сьомий голос призначається за видатні заслуги особисто королевою. (Треба зауважити, що до 1949 року випускники британських університетів одержували додатковий голос, а також власники могли голосувати двічі, і там, де мешкали, і там, де була зареєстрована власність.)

А які ще можна пригадати художні (фантастичні) приклади, критичні чи схвальні, де було впроваджено епістократію або якісь її форми?
 

Нова експозиція Івана Марчука

 
Побував на виставці робіт Івана Марчука в центрі «Артареа» на Софіївській, 11-15. Блискучий проект «Секрети геніальності», в якому організатори поєднали як традиційну експозицію картин, так і аудіовізуальне представлення, відео-арт за мотивами «12 циклів» творчості. Друге для мене було цікавою новинкою; на стіни, стелю й підлогу виставкового приміщення в півтемряві під музику транслювали проекцію частково мультиплікованих картин, фотографій, відеофрагментів.