Озеленення біля будинку

 
Маю давним-давно відкладувану мрію трохи озеленити й цивілізувати зовсім занедбане подвір’я своєї хрущовки. Проте з чого почати? Навіть близько не уявляю. Припускаю абстрактно, що потрібно десь замовити ґрунт чи чорнозем, вибрати саджанці дерев, кущі, трави та квіти, а потім якось поєднати всі ці об’єкти композиційно на прилеглій території за допомогою лопати та граблів. Якось так.

Пішов до житлової контори по консультацію. Там спершу злякалися, що хочу змусити їх щось робити, а коли зрозуміли, що ніяка допомога від них не вимагається, одразу дали зелене світло, сказали, що робіть усе самі, головне, не сильно розривайте теплові комунікації.

Підбити сусідів буде марною справою. Значить, доведеться все робити самотужки, роблячи всі помилки новачків. Інтернет допомагає, звісно, різноманітними комерційними пропозиціями саджанців, ґрунтів, добрив, але знайти одну фірму, що взялася б зробити все з початку й до кінця, так і не вдалося.
 

Advertisements

МОЗ рекомендує

 
На сайті Міністерства охорони здоров’я рекомендують найкращі серіали для вдосконалення медичної англійської. У списку запропонували назви на всі смаки: «Доктор Хаус», «Анатомія Ґрей», «Клініка» (Scrubs) тощо.

Дуже непогана порада. Треба б розвинути ідею. Хай спецслужби вивчають «Батьківщину» (Homeland), освітяни «Бостонську школу» (Boston Public), чиновники президентської адміністрації дивляться серіал «Віце-президент» (Veep), а МВС і так вже давно надихається «Поліцейською академією».

Час — уперед!

 
Нарешті цей день переведення стрілок годинника на годину вперед. Діждався з нетерпінням, прокидаючись останні тижні задовго до п’ятої ранку. І от сьогодні перетерпів останній ранок часової невідповідності. Справді геніальні люди вигадали сезонне переведення.
 

Березневий дощ-мочар. І тільки годинник горить над тобою, над твоєю, над нашою головою…

 

Заклик чи доля?

 
Цікавий зсув помітив у статистиці «Ізборника». Багато років Шевченківські дні виводили на перше місце за відвідуваністю «Заповіт». Але цієї весни з подвійним відривом лідирує «Сон» («У всякого своя доля…»), на другому місці «І мертвим, і живим…». Можливо, наслідок якихось перестановок у шкільній програмі, але хотілося б думати, що це відбиток поки непомітних суспільних змін.

А може, просто така погода: «…бо холодно, Мороз розум будить.»
 

Цікаві конкурси

 
Періодично чомусь прокидається цікавість до аматорських пісенних конкурсів. При тому, що не знаю навіть загальновідомих найпопулярніших виконавців, а мало того, з багатьма піснями, мелодіями, композиціями останнього півстоліття знайомлюся саме в таких переспівах.

Коли багато років тому пісенні телешоу тільки з’явилися, й на кастинґи в різних містах стояли черги, нові переможні команди негайно ставали зірковими, цікавість ще можна було пояснити новинкою формату. Проте так само легко пояснити, чому залишали абсолютно байдужими наступні різноманітні фактори й голоси.

Але чому раптом хочеться послухати останні відбори на Євробачення чи «Голос країни», пояснити собі ніяк не можу. В цих шоу дратує все. Невідомі й неприємні іншомовні журі, які легко рублять будь-які справжні прояви українських голосів, непрофесійні обговорення, вражаюча неінтеліґентність, пласкі жартики. Зате, якщо прокрутити супровідні обставини, на сцені з’являється новий голос, невироблений, невишколений, але чимось незрозумілим дуже привабливий. Гадаю, ефект для мене сам собою зникне на наступних етапах відбору, коли з виконавцями попрацюють «тренери», але поки вони звучать самостійними голосами «з народу», це щось неймовірне.
 

Перформанс та змагання

 
Зимові олімпійські види спорту мені ніколи не подобалися й завжди залишали байдужим. Головним чином тим, що це види спорту з обов’язковими додатковими продовженнями людського тіла, сказати б, зі штучними інструментами, лижами, ковзанами, санками, дошками. Давній жарт, що в Бубки треба забрати медалі, бо стрибати з шестом — нечесно, стосується повною мірою зимових спортивних видовищ. Якщо за Ґумбрехтом виділяти агон (змагання) та арете (прагнення досконалості), то змагання взимку надто особливі; до прагнення людини досконалості додається прагнення зробити досконалими супровідні інструменти. І останнє взимку стає визначальним.

Під інструментами я розумію не тільки спеціальне спорядження атлетів, од древніх коней і колісниць до ключки для керлінґу, а й інноваційне конструювання, матеріалознавство, хімічні засоби догляду, нашуміле нещодавно медичне обслуговування учасників, що найбільше вбиває цікавість до результатів. Останнє найбільше вражає; огидних російських порушників позбавили честі виступати під національним прапором у Пхенчхані, але серйозної шкоди завдано всім. Якщо спорт це конкуренція науки і техніки, то людина там стає не потрібна. Знати, що змагаються не звичайні люди, а спеціально змінені «неприродним» чином, це як спостерігати за змаганням шахових алгоритмів або ж штучно створених механізмів. Відбувається відчуження.

Технології убивають змагальність, переводячи все до розряду перформансу. До такого комерційного шоу, де головним стає бренд, нанесений на форму. І національні команди нині змагаються в технологіях, за якими на другий план відступає справжня велич найвищих людських досягнень.
 

Жива віртуальна реальність бачить і не бачить

 
Коли вперше проїжджали через Яворів, а від водія доносилося «У нас на районе…», запитав інших офіцерів, що це за місто. Один львів’янин випнув губу і повчально промовив, що то є якесь містечко, бо містами можна називати тільки ті, котрі мали Маґдебурзьке право. Ми ще не знали один одного, тому я тільки посміхнувся про себе, пригадуючи своє Вічне Місто, якому не може бути рівних. Уже згодом, налагодивши інтернет-зв’язок, прочитав, — на відміну від інших, маю звичку дізнаватися якомога більше, — що Яворів згадано вперше не надто пізніше за Львів, і що він теж одержав маґдебурзькі права. Що місто мало дуже цікаву історію як ремісничий центр, горожани якого підтримали Хмельницького, що там була фортеця, і що Яворів одержав навіть статус вільного міста. У наступні місяці кілька разів у випадкові години обійшов його здовж і впоперек, шукаючи і знаходячи різних цікавинок. Можна і не казати, що львів’янин навіть не поцікавився нічим, бачачи все те саме негідне уваги жалюгідне містечко. Це повчальна історія про сприйняття через власну оптику, що стає визначальною в тому, що помічати, а що залишається назавжди невидимим.

Минулого тижня шоумен Потап, щось обговорюючи на цікавому пісенному «Голосі країни», зізнався, що ту пісеньку «про район» написав під враженням од Дарниці, а саме, вулиці Будівельників і Чудновського (нині Чупринки). Не від Троєщини, Виноградаря чи Оболоні, а від Дарниці! Аж поперхнувшись, я намагався збагнути, яким чином спокійнісенький п’ятиповерховий масивчик з кількома школами, книгарнями і черговою частиною можна побачити у світлі «нашого району», на якому всі такі — йо! — крута босота. Амплуа приблатненого виконавця визначило оптику, через яку і побачилися ним сумирні вулички як міські нетрі. Така собі створена вживу віртуальна реальність.
 

Сила реклами

 
Кожної середи на проспекті Соборності (влучно перейменованому колишньому проспекті Возз’єднання) збирається великий виїздний ринок, що з Дарницької площі розтягується майже до залізничного переїзду. На ньому продають овочі, фрукти, м’ясо та всіляку іншу сільгосппродукцію з усієї країни. Постійно купую на цьому ринку тваріг на розвіс, що завжди смакує краще за розпакований магазиновий. Єдиний недолік такої купівлі — неусталений смак навіть одного виробництва. Тому взяв за звичку купувати потрібну мені кількість у двох різних точках, зазвичай за однаковою ціною. Обов’язково вийде один смачніший.

І от цього разу продавщиця, рекламуючи товар, зауважила, що тваріг цього разу дуже смачний, бо в них тепер нова технолог, яка ставиться до роботи відповідальніше. Авжеж, відповів, кадри вирішують усе. Я навіть подумки посміхнувся, що сердитий пенсіонер у черзі поруч цитату не розпізнав. Але тепер цілий тиждень не можу викинути з голови, що от у цього продукту щось особливе, на відміну від проданого мовчки другого.

Два пакунки цього разу виявилися абсолютно однакові на смак, однакової ціни, але до одного з них додано рекламу. І все, продукт оцінюється вже по-іншому. Така сила.
 

Школа для телебачення

 
Учора натрапив на каналі «1+1» на новий укранїський серіал «Школа». Кількох хвилин вистачило, щоб оцінити посередню якість, недотягування акторів, орієнтацію на невибагливий смак аудиторії, звиклої до російського мила. Проте одну річ я відмітив надійно й безпомилково. І коли дивився потім у мережі критичні розбори та висміювання деталей, не випускав її з виду. Ця головна річ — серіал повністю україномовний. Фактично, «Школа» це один з перших, якщо не найперший сучасний міський серіал власного виробництва на українському телебаченні, український мовний режим якого незмінний весь час. Дивний, і дивно, що дивний, факт, який досі для мене переважує будь-які недоліки.

Колись з’явиться краща українська продукція, з ретельнішою роботою сценаристів, кращою роботою виконавців тощо тощо, але вона вже з’явиться саме завдяки школі «Школи». Бо українській україномовній продукції теж треба вчитися.
 

З Новим 2018 роком!

 

У ХВИЛЮ ВАЖНУ
(При стрічі з Новим Роком).
 
У хвилю важну приходиш отсе,
      Дорогий Новий Роче,
Як рідний наш край і людство усе
      Кайдани порвать хоче;
Як житє шумить, іде боротьба
      Серед обставин диких,
А в тій боротьбi рiшається судьба
      Вcіх малих і великих;
Як серця слабкі і душі малі
      В зневіру люту впали,
Як навіть з могил рицарі славні
      До борби повставали;
Як духом сильні падуть і встають
      Та й з рук не пустять зброї
І, як сатану страшна дусить лють,
      Що ми бажаєм волі.
                  * * *
У хвилю важну надходиш отсе,
      Дорогий Новий Роче!
З тобою судьба чейже принесе
      Щось нове та уроче.
Чей людство усе кайдани порве
      А ми здобудем волю;
І красше житє — щасливе, нове,
      Розпічнемо з тобою.
 
Сава Чернецький.
1916