У березневому київському лісі

 
Прогулявся по чудовому весняному лісу. Наче все готове до зеленого перевдягнення в найближчі пару тижнів. Деінде залишилися маленькі снігові плямки, ще стоїть крига на озері, але весна вже готується взяти своє.

Трохи пошуку в соцмережі

 

У глибинах людського несвідомого криється
всепроникна потреба в існуванні логічного,
осмисленого Всесвіту. Однак реальність
завжди переступає рамки логіки.
Принцеса Ірулан «Слова Муад’Діба»
(Френк Герберт «Дюна»)

 
Бавився з пошуком у Твіттері, закидуючи різноманітні запити. Переважно для того, щоб оглянути україномовне коло користувачів. У тій соцмережі є функція сортування за останнімі «твітами», що дозволяє в масиві реплік переглядати реакцію місцевої спільноти на різноманітні політичні події за ключовими словами. Людське невігластво і нераціональність бувають доволі забавні. Почав пошук з правопису:

«На уроці української мови вчителька висміяла новий правопис разом із моїми однокласниками, для них він смішний і „модний“, їм він ріже вухо, особливо „вольности“, „незалежности“ та ін. Мої друзі теж були в їх числі. Більше у мене немає друзів.»

Що ж, хороші учителі з нормальною реакцією зовсім не рідкість, за опитуванням «Всеосвіти» не сприйняли мовну реформу близько 70% учасників. При тому, що в коротких репліках Твіттера навпаки, помітно переважають типово дезінформовані користувачі з усіх боків, котрі або спрямовують свою ненавість на суд (замість того, щоб звернути увагу на провали влади, що просуває свої рішення з порушеннями, — свіжий твіт адвоката у справі) чи непатріотичне оточення: «правопис, перейменування вулиць, закони… що далі?», або на якісь зовнішні таємні ворожі сили: «правопис це взагалі річ яку нам сорос і геї нав’язують». Трапляються також сумні задумливі записи: «розмовляти то ще ладно, а ось правопис відібрав у мене щось чого вже не повернути». Так, втручання в мовну норму позбавило комфорту не тільки цього дописувача.

Натрапив і на такий коментар про твіт Зеленського китайськими ієрогліфами: «Не хило „новий правопис“ украинский язык поменял».

Сербські та інші південнослов’янські учасники додають жару. Їхньою кирилицею правопис також пишеться правопис, і теми з проблемами до болю упізнавані: «Отвори Правопис мало пре него што отвориш уста ’леба ти»; «передавање о судским органима ми држи неко ко ни правопис не познаје?!»; «И ти си нашао да причаш о правопису а пишеш туђим писмом»…
 
* * *
Закинув у пошук запит «протязі», щоб ще раз полюбуватися на кретинів, котрі досі недолуго «виправляють» на протязі — протягом, бо десь щось од когось чули. Приблизно кожний десятий-двадцятий запис, таких у будь-якій соцмережі вистачає: «Викладачка говорить „кожна розумна людина повинна знати біографію Арістотеля“, але при цьому ця розумна людина каже „на протязі“. Ну чи не йолки палки…» А я дивлюся, розумні викладачі ще тримають марку (в хорошій науковій мові, справді, варто віддавати перевагу аналітичним конструкціям як точнішим); звідки ж невігласи беруть оці свої приколи? Хтось далі починає здогадуватися про довільність поради: «От я колись чув, що вживати „на протязі“ неправильно, бо це значить, якщо перекладати на російську, „на сквозняке“, але ж тоді „протягом“ буде перекладатися „сквозняком“. Ну і взагалі я не уявляю сит[у]ацію в житті, коли хто-небудь може вжити „на протязі“ в значенні „на сквозняке“».

Загалом бачу за населенням, що це явно не моя соцмережа.
 

Багачі, бідняки

 
По радянському телебаченню часто крутили чотирисерійний фільм «Багач, бідняк» (Литовська кіностудія, 1982 рік) за романом Ірвіна Шоу. Знятий дуже непогано, з якісним підбором акторів, фільм помітно виходив за рамки звичайної критики «загниваючого Заходу». Проте без неї, звісно, не обійшлося. Сам автор роману був лівих поглядів, демонстрував антивоєнні настрої, в часи маккартизму виїхав з США в Європу, критикував «родимі плями капіталізму», — чудовий ідеологічний вибір для радянської екранізації. А ще до титрів фільму було додано такий вражаюче докірливо осуджуючий відеоряд під блискуче підібране виконання пісні «Америко, Америко!», що у цензури взагалі не могло бути жодних претензій.

Та от, переглядаючи його в дитинстві безліч разів з будь-якого місця, мені ніколи не вдавалося повірити в мотиви персонажів. Мирило з цією обставиною тільки те, що це був, по суті, не серіал, а саґа. Історія родини з невдалими та успішними випадковостями. У цьому світлі нелогічні зв’язки ставали наче на місце, але все одно, залишалася якась недомовленість.

З Новим 2021 роком!

 

НОВИЙ РІК
 
      Рік бурхливий хуртовина
      Здула за моря,
      В Україну швидко лине
      Ясная зоря.
 
Голос волі в хату нашу
Рветься, заліта;
Наша воля, мов би чаша,
Повна і свята.
 
      Привітала вік наш доля,
      Радо гонить день,
      І до вас у сніжнім полі
      Новий рік іде.
 
Зустрічайте на морозі
Гостя із степів,
З старим роком зникли сльози,
З новим прийде спів.
 
      На просторі пісня лине,
      В грудях грає кров,
      Доля наша, як перлина,
      Пломеніє знов.
 
Андрій Чорний (А. Хіменко)
1942

 

Зближення Юпітера і Сатурна 21 грудня

 
У Місті зимовий туман і мряка. На небі зірок узагалі не видно. Тому цікаве сьогоднішнє небесне явище — зближення найбільших планет, Юпітера і Сатурна, Велике з’єднання (лат. Coniunctio magna), назване журналістами «Вифлеємською зіркою», — доводиться спостерігати через програму на планшеті. Найближче ці планети зійдуться через пару годин у південно-західній частині неба, коли в наших широтах вони вже підуть за горизонт.
 

Юпітер і Сатурн зближаються (21 грудня 2020, 16:14)

 

Документальний серіал про Рейґана

 
Новий документальний чотирисерійний серіал про американського президента Рональда Рейґана («Рейґани», The Reagans, 2020) я почав дивитися тільки для проформи. Думаю собі, не завадить, документалка дозволить закрити пробіли у візуальному сприйнятті того заокеанського періоду, що його знаю тільки через чорно-білий радянський телевізор і через призму протистояння часів «холодної війни». На якісь особливі відкриття не сподівався.

Втрачений смак

 
Продавщиця на привозному ринку всіляко розхвалювала товар: — Купуйте сир «Радомер», смак як радянський. Не «прочитавши» за маскою моєї гидливої реакції, продовжувала наполягати: — Як радянський…

Тут навіть не в тому справа, що «Радомер» почали варити тільки з 1991 року, а в Україну він потрапив іще пізніше. Така дурна реклама, розрахована на зовсім уже безпам’ятних, мимоволі змусила мене пригадати справжній смак отих радянських сирів. Ті кілька нещасних сортів, що їх дуже часто не було в продажу. Як зараз відчуваю липкий присмак і сморід неякісного молочного виробу на шкільному бутерброді. Коли значно пізніше розпробував і належно оцінив якість справжніх сирів, особливо найтвердіших, так їх і не полюбив.

О. Негребецький склав невеличкий перелік того, що з’явилося з продуктів після розпаду СРСР. Так, я теж багато чого скушутував уперше після розпаду совка.

За одне мені найбільше прикро. Тепер я страшенно люблю кокоси, хоча дізнався про це не одразу. Вперше мав нагоду скуштувати на початку 90-х. І от така прикрість, смаку ще не знав, а перший же розбитий горіх виявився перекислий, гіркий і просто був викинутий яко несмачний після наївних спроб його розмочити, розтерти тощо. Довго потім оминав кокоси, поки не спробував був свіжий.

Оце дивне безпам’ятство про якість тодішньої їжі вражає. Хоч які продукти радянського харчопрому пригадати: ковбаса, морозиво, печиво, сир, тваріг, олія, шпроти, томатний соус, макарони. Усе було жахливе, якщо порівнювати з найгіршими продуктами на теперішніх прилавках. А м’ясо з кістками, підгнилі овочі, непросіяні крупи та борошно… Не знаю, як викручувалися в селах, а в місті купівля харчів була лотереєю. Батькам доводилося докладати неймовірних зусиль, витрачати багато вільного часу не тільки в чергах, щоб перетворити придбані, завжди дефіцитні харчові продукти просто на щось їстівне.

І от через тридцять років по тому мені рекламують сир як «радянський»…
 

Підйом-переворот

 
Безумна ідея перевернути прапор догори дриґом «за фен-шуєм», незважаючи на свою сміховину, виявилася заразною. Запала глибоко в душу простому народу. Переворот як архетип наче оприявнює якісь українські глибинні риси.

Про забавну реконструкцію «перевернутого» способу носіння козацької шапки дізнався сьогодні, що вона виринула в черговому раунді обговорень макетів великого герба. Зокрема, того елементу, де поставлено козака з мушкетом. Справа в тому, що в староукраїнських описах герба Війська Запорозького (І. Ґалятовський, Грабянка, пізніші літописці) спеціально зазначено особливу форму головного убору — «на голові має він перекривленого ковпака», — яка пояснюється красивою леґендою про «перекривлені» козаками кораблі та міста.

Ця прозора фраза про «ковпак», «ковпак перекривлений», в якій, здавалося б, важко побачити щось інше, ніж буквально ковпак перекривлений, як носять головні убори набакир і сучасні браві військові, викликала до життя вже перевірену на прапорі ідею перевернути козацький шлик міхом угору, ковпаком униз. Ориґінальна думка має автора, котрий запропонував два циркові способи — покласти шапку на голову пласко і балансувати собі, або взагалі перевернути наче по-жебрацькому. А як це виглядає, можна вже побачити на історичних реконструкціях одягу (*).

Політ фантазії у творчих людей буває неймовірний. А вже підготовлене ідеєю перевертання око бачить перевернуті шапки повсюди, на будь-яких історичних зображеннях, раціоналізуючи вигадки. (З різноманітності модних фасонів кепкував ще Іван Вишенський: «Уже мя не узриш, дияволе, перекривляючи макгерку то на той, то на сей бок…» Дієслово przekrzywić досі вживається в польській по відношенню до манери носіння капелюхів, шапок, беретів та інших головних уборів.) Але що тут іще можна додати за Федором Вовком:
 

«Б. С. Познанський, що мав нагоду бачити запорожський шлик у селі Покровському на Катеринославщині — між іншим, цілком однаковий і з шликом на малюнку Голембіовського, — приходить до висновку, що цей шлик, або, краще сказати, верхня частина його, цебто суконний мішок, що становив дно шапки та звішувався з голови, — і був справжнім головним вкриттям у запорожців; висота самої шапки мінялась відповідно до моди. Це дуже правдоподібно і, ясна річ, не виключає й інших типів шапок, що їх за різних часів носили запорожці, як, наприклад, шапка-кабардинка тощо, не кажучи вже про боброві та з рисі або іншого якого коштовного футра, що ними так чепурилась козацька старшина, що за них згадують у своїх денниках Ханенко і Маркович».
(Хведір Вовк. «Студії з української етнографії та антропології»)

 

Злива в Києві

 
Пару тижнів тому вперше з’їздив у Межигірря. Страуси! Тепла неділя жовтня, приємний день, народу — не проштовхнутися. Чудово прогулявся по цьому величезному помістю, забавній пам’ятці українській версії виборчої аристократії. Що мене особливо вразило в цьому царстві марнотратства, — крім страусів, звісно! — це дбайливо продумана технічна частина. На величезній площі розміщено поля для ґольфа, озера, ліси, пагорби і спуски до штучного Київського моря. Всюди, всюди розумно розташовано ретельно продумані гідротехнічні системи водовідведення, якісь криті канавки, стічні труби, стіни й ґабіони. Про їх абсолютно практичну необхідність відомо кожному, хто хоч раз відпочивав на Дніпрі вище Вишгорода і спостерігав, як у воду падають цілі шматки піщаних гір.

А нічогенька сьогодні злива була в Києві! Цілий день з неба виливалося те, що ощадливо накопичилося за сухе літо. Вийшов на Русанівку прогулятися під дощем, так ледь не змило потоками брудної води, що неслися від висоток у канал, лякаючи качок. Нещодавно там місцевість трохи осучаснили, проложили обабіч каналу красиві доріжки з плитки, що замикають Русанівку в два кільця, але водовідведення чомусь залишили на тому ж рівні, на якому воно було під час створення цього штучного острова понад півстоліття тому. Так, Києву явно не вистачило коштів на тих майстрів, котрі розпланували Межигірря. Воно і зрозуміло, куди вони пішли.

Загадкова Настасія Камулиха

 
У музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом у Пирогово в Києві звернув увагу на поховальні хрести середини XVIII ст., невідомо звідки притягнуті під дивовижну дерев’яну церкву св. Миколая, перенесену сюди з села Зелене Тернопільської області. (Як свідчить напис, церква, побудована 1817 року, типова для Західного Поділля.)