Посаджена минулого року сакура дала великі рожеві квітки. Вже недарма були намагання прикрасити подвір’я.
Першу зиму щасливо пережили всі саджанці дерев, а от маленькі кущики форзиції були за рік зрізані, витоптані, переїхані автомобілями. Довелося підсадити нову посадку.
Перші теплі сонячні дні нового року. В ботсаду розквітли дві маґнолії; спраглі весни люди скупчилися навколо й фотографують білі квіточки. Такі білі. Все в саду прокидається, набухло бруньками, готове до нового життя.
До музею в неділю стояла велика черга. Коли виходив через годину, вона стала ще вдвічі довшою. І це зовсім не зважаючи на прикру бідність колекцій Національного художнього музею України на Грушевського.
Цього разу відвідувачів приваблювала експозиція пам’яток Братського монастиря. Кілька десятків картин і предметів, що залишилися з того добре забутого часу. Виставка триватиме до кінця місяця.
Подати особливості наголошування у вигляді «граматичного» репу до ЗНО це блискуча ідея. Хлопець справжній геній, одержує заслужену увагу мережі й подяки. Та мало хто задумується, чому нам завжди, і в цьому випадку також, доводиться закривати провали сучасного складно організованого суспільства індивідуальним ентузіазмом знизу.
Дивна ситуація, коли школяр перед іспитом зазубрює літературні наголоси поширених слів, ну зовсім вже ненормальна. Вона добре засвідчує панування в нас прескриптивізму, причому якогось безсилого прескриптивізму. Безсилого, коли хтось згори намагається встановити, що повинно бути правильним, але не має належної владної потуги для того, щоб змусити провідні «говорячі голови» країни виконувати своє кабінетне рішення. А тому відігрується на школярах.
За великим рахунком, величезні витрати на шкільне навчання літературної мови нівелюються першим же словом на вулиці, першим вмиканням телевізора чи відеоканалів у мережі. Фонетика це дуже консервативна система, але ті ж неправильні з погляду класичної української фонетики наголоси перевчити ой як важко, якщо вже правильні не спираються на сучасну «вулицю». Та навчити чи перевчити школяра — навчити одного школяра, котрий забуде все одразу після випуску, або, в разі довгої пам’яті, перемикатиметься між мовними режимами, залежно від обставин. Навчити ж диктора — навчити мільйони в легкій, невимушеній, непомітній формі. Група згаданих «говорячих голів» з добре натренованою в студіях ідеальною вимовою за кілька років (або десятиліть) здатні зробити все, що забажаєте. Дивовижно, скільки зусиль, часу, коштів, нервів витрачаються намарно, просто через упертий підхід не з того боку.
Зрештою, якщо не змогли і вже ніколи не зможемо навчити дикторів, то скільки б не навчали школярів, через якийсь час доведеться погодитися зі зміною наголошування в словниках на неправильні. Дескриптивізм суто з міркувань економії зусиль.
От усі абсолютно справедливо кажуть, що порівнювати українські переклади з російськими це «фу-фу!», але самі з авторським текстом порівняти не можуть. Виходить наче замкнуте коло, коли потрібно підтвердити чи спростувати використання російського перекладу.
Придумав кількісний спосіб показати можливе посередництво іншої мови під час перекладу для тих, хто не бажають звертатися до ориґіналу, або не мають такої змоги. Для цього потрібно лише мати різні переклади на ту мову, посередництво якої підозрюється, включно з підозрюваним перекладом, обов’язково два чи більше, припускаючи їх незалежність (якщо залежні, то порівняння не вийде, і це буде одразу помітно). Суто формальна подібність перекладацьких рішень може засвідчити високу ймовірність використання якогось перекладу як посередника чи допоміжного джерела. Головний недолік цього дуже приблизного способу кількісної оцінки збігів у тому, що неможливо визначити, котрий з перекладів краще передає ориґінал, тільки той, до котрого ближче. Тож подальше варто сприймати як попередні міркування на тему кількісної, але в жодному разі не якісної оцінки.
Під час попередніх виборів міського голови сидів далеко на полігоні, відірваний від локального рекламного потопу та відповідних політичних дискусій. Це були перші і єдині вибори за все моє свідоме горожанське життя, на яких я не зміг проголосувати. Але здалеку не мав змоги також зануритися в контекст. І коли на зв’язку з Києва як само собою зрозумілі речі згадували якісь гучні імена чи всім відомі обставини тієї кампанії, мені це видавалося наче таємничим жартом чи грою слів. Невідомі прізвища, невідомі деталі використаних політтехнологій. Пропущена кампанія досі залишається «білою плямою».
Під час цієї президентської кампанії поява в претендентах і рейтинґах багатьох невідомих прізвищ нагадала мені те особливе зніяковіння від випадіння з контексту. Я просто банально не розумію «жартів» соцопитувань. Хіба це можливо, якщо я особисто не знаю нікого, хто підтвердив би такий прикол? А от, виявляється, можливо. Просто різні, чи не непроникненні суспільні групи, що зі взаємним здивуванням бачаться хіба що на національних виборах.
Та сподіваюся, все-таки, що вже зовсім скоро це залишиться тільки минулим жартом. Згоден навіть на нову «білу пляму».
Жанр коротких британських гумористичних серіалів захопив мене дуже давно. Ще за часів залізної завіси продукція Бі-бі-сі чи «Темз телевіжн», що дивним чином проходила радянські цензурні обмеження, вражала незвичним поглядом, наче підтверджуючим численні анекдоти про особливий гумор.
З останніх телевізійних продуктів ніяк не можна пропустити чудовий сатиричний міні-серіал «Ворон-вискочка» (Upstart Crow, 2016-), знятий автором уже класичної «Чорної гадюки». Назву досить вдало перекладають через радянську гумористичну кіноцитату «Вільям наш, Шекспір», бо наш масовий глядач точно не зможе впізнати відому фразу про Уїльяма Шекспіра, «вискочку, ворона, прикрашеного краденим павиним пір’ям» (Р. Ґрін, 1592). «Ворон у павиних пір’ях» це настільки невпізнавана цитата, що навіть російські автори словників крилатих висловів, знаходячи її в Чехова та Гончарова, не припускають іншого джерела, ніж байкар Крилов (*).
Серіал камерний, побудований на театралізованих діалогах у кількох невибагливих декораціях. Просто неймовірно, як англійці люблять себе, свою історію, як шанують своїх геніїв! Навіть у гуморі, часто дошкульному, вони виявляють цю безмежну любов і повагу до Шекспіра. Серіальний Уїльям — комічний самозакоханий персонаж з величезним еґо, котрий твердо знає, що він справжній геній усіх часів, і хоч що він напише, ставатиме шедевром. І це підтверджене переконання, зрештою, поділяють як автори за кадром, так і приймають глядачі, що додає градуса комічності відповідним реплікам.
Оточення створює ідеальний сценічний світ: неграмотний слуга Боттом, чиє прізвисько (bottom) говорить само за себе, донька власника лондонського будинку Кейт стає наче поглядом сучасної емансипованої жінки на британський «золотий вік», колеґа-пустун Марлоу не пише за Шекспіра, як у численних конспірологіях, а навпаки, це Шекспір пише за нього, архіворог Роберт Ґрін, заздрісний драматург-чиновник, бездарна трупа Бербеджа, а також традиційна родина Уїльяма в сільському оточенні Стратфорда…
Тут акуратно зроблено все, специфічна мова, постійні прямі й приховані шекспірівські алюзії, комедія ситуацій, злободенна сатира, що висміює цілком сучасні теми. Належні компоненти вивірені наче на вагах, що буває дуже нечасто. Чекатиму наступного сезону.
Відео першого епізоду далі…
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.
Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
Якийсь північноамериканський культуролог нарахував на континенті кілька потенційних націй, що вони останні століття усталюються на основі великих транскордонних реґіонів. Серед основних осередків Каліфорнія, Техас, Нова Англія. Кожну таку протонацію поєднують тісні економічні відносини, виробничі комплекси, але головне, такого роду об’єднання так чи так набувають власних культурних особливостей, що відрізняють їх од інших.
Українські мережі регочуть над новиною, що в РФ почали продавати курячі яйця девятками. В упаковках неважливо якої фірми тепер поміщають по дев’ять яєць, що пояснюється наближенням до покупців. Новину коментують чиновники високих ранґів, розганяючи веселу хвилю.
А от дарма сміються. Наші торговельні мережі давно повторюють попередній російський успіх зменшення ваги та об’єму продукції. Зменшені упаковки молочних продуктів, недосипане борошно, маленькі лотки тих же яєць давно пропонують наші супермаркети. Якщо практика вдала, то її повторюють хоча б для перевірки українського споживання. Головне, щоб залишався вибір.
Та навіть не проблема, що люди воліють купувати менше, бо приваблює менша ціна. Справа в тому, що метрична система насправді не надто придатна для споживання харчових продуктів. Літри, кілограми, ба навіть ті ж десятки, — погані й зовсім випадкові мірки, на відміну від тих, що ставили людину в середину вимірювання (фунт, гарнець, сажень та под.). Як у того персонажа Оруелла: півлітра мало, а літр забагато, — прол хотів свою пінту. І досі в англійців є особлива мірка для молока. А деякі одиничні продукти, такі як яйця, нормально міряти дюжинами, півдюжинами. Купувати тузінь яєць, а не десяток, було б цілком нормально.
І ця невідповідність справжньої людської потреби, що відбивалася в природних об’ємах чи обсягах, та штучної метричної системи неодмінно колись мала бути виправлена. Зовсім неважливо, й жодним чином не дивно, що почалося це вирівнювання не з гарного життя. Зубожіння населення змушує шукати кращі ринкові підходи й задовольняти потреби точніше. Причому цілком очевидно, що тут існують об’єктивні обмеження. А основне те, що зменшувати можна тільки до такого розміру, ваги чи об’єму, щоб ціна упаковки (брутто) не була визначальною при продажах самого продукту (нетто). Все одно, покупці купуватимуть стільки, скільки треба. Але в кожному разі доведеться платити за пластик, жерсть, папір чи картон. Оця різниця між сукупною ціною двох упаковок і однієї великої з меншими витратами на упаковку може визначати успіх продаж продукту. Ті виробники, хто вгадають правильний людський обсяг, матимуть ринкову перевагу.
Я б із задоволенням купував молоко приблизно 1,2 літра, а кефір мав би бути десь 0,6. І тваріг для мене найкраще фасувати десь у 0,3 чи 0,6 кг. Літр чи кілограм дуже незручні. Якщо метрична система не допомагає, то хай допоможе збалансувати мірки жадібність та ощадливість під час кризи.
