Діаріуш або тиск слова

May 29, 2020

На роковини правопису

Filed under: Мова, Політологія, Правопис — maksymus @ 13:34

 
Треба щось написати на роковини правописного безладу, запущеного незаконною постановою Гройсмана. Звісно, якісь висновки робити ще зарано, бо добре пам’ятаю реформу початку 90-х, що і через десять років не була завершена при значно послідовніших зусиллях з її упровадження. Тому лише кілька загальних спостережень.

Суд ще не завершився, а з цим карантином невідомо навіть, коли відбудеться наступне засідання. Та і без цього уряди Зеленського постанову просто проіґнорували. Можливо, розумно оминають закладений попередниками підступ (зачепи тільки мовне питання!), можливо, просто байдужі. Якщо ж подивитися на сайти Кабміну, Верховної Ради, взагалі на урядові текстові ресурси, для яких, власне кажучи, і ухвалювалася постанова про стандартну мову, то в них навіть елементи реформи важко знайти. Сайт НАНУ, чиї представники брали участь, також переважно залишився в нормальній орфографії, хоча тут відхилення трапляються помітно частіше, особливо в передрукованих матеріалах. Єдині представники влади, що старанно виконують незаконну постанову, — МОН; напевно, кілька швидкозмінених керівників міністерства не встигли замінити старий технічний персонал.

По приватних інформаційних ресурсах ламання мови проходить якось непослідовно, хвилями. Якісь елементи редакції підхоплюють, якісь не помічають. Суб’єктивно спостерігаю, що на катастрофічний правопис найповніше переходять переважно групи з російськомовними авторами, редакторами і ведучими; пояснити це можна тим, що вони не впевнені в своїй українській, і намагаються точніше слідувати за тим, що хтось десь називає «правильним». Абсолютно те ж явище псування мови спостерігав по пресі 20-х, коли спущені згори норми першими підхоплювали «українізовані», а не українці.

Зі свого глядацького боку ще задовго до останньої правописної катастрофи виробив мовну гігієну — просто вимикаю канали і відкладаю книги, де бачу неподобство, до якого насправді ніщо не зобов’язує. А взагалі нічого дивного, бо в нашому інформаційному просторі завжди непросто було знайти акуратно вичитані тексти.
 

May 13, 2020

Гіпотетичний напис на руїнах цивілізації

Filed under: Політологія, Розваги, Різне — maksymus @ 16:30

 
Майкл Х’юмер пригадав давню мислену забавку Річарда Фейнмана: якби наша цивілізація зникла в результаті якогось катаклізму, але ви мали б можливість передати майбутньому поколінню людства тільки одне речення, то яким би воно могло бути?

Сам Фейнман, знаменитий фізик, запропонував речення, в якому стисло викладено атомну теорію: «Всі речі складаються з атомів, маленьких частинок, що рухаються в безкінечному русі, притягуючись, коли вони знаходятся на невеликій відстані, але відштовхуючись при зіткненні».

Така відповідь, що зводиться до передачі знання про фізику, філософа Х’юмера не задовольняє, і він ставить питання ширше: «…що є тим найважливішим, чого навчилася наша цивілізація? Або, що є найважливішою ідеєю, котру ми могли б донести до членів випадкового людського суспільства?»

Можливі варіанти, зібрані в імпровізованому опитуванні, переважно зводилися до того, що хвилює окрему людину просто зараз, вони не універсальні. Хтось запропонував передати теорему Байєса, як базове твердження епістемології, хтось пропонував політичні речення, на кшталт «немає авторитетів» чи «люди мають право жити так, як бажають, при умові, що вони не порушують права інших». Інші пропонували речення про розум та знання: «знання походять з розуму та спостереження», «доброчесність — це раціональність».

Не зупиняючись на цьому варіанті як найкращому, Х’юмер, теж у рамаках умови задачі передачі найважливішого знання, запропонував записати: «Ваші апріорні припущення занадто завищені». Проте пояснення цього речення зайняло ще сторінку. Перед тим він відкинув як погані твердження, що можуть здатися беззмістовними, на кшталт речення-питання «Чому?» А от мене ці «беззмістовні» відповіді привабили більше напрямом думки. Бо сам міркую в цьому напрямі.

Непросто сформулювати свою відповідь. Я уявив, що читаю таке речення зниклої цивілізації, щось на кшталт напису «Кроатон» на дереві, і всі ці запропоновані речення про теорії та знання виглядають надто дрібними. Формулювання атомної теорії? Основи епістемології? Вони ж, звісно, нічого не варті без цілого величезного поля думки, в якому виникли, а за умовами задачі це тільки одне речення. Фактично, це задача, оберенена тій, що її сфантазував Роберт Шеклі в оповіданні «Вірне запитання»; щоб правильно поставити запитання, треба знати більшу частину відповіді. Щоб речення було цінним, майбутнє покоління після уявного катаклізму має бути здебільшого таким же, як наше. І якщо ні, то наведені відповіді, в яких в одному реченні сконцентровано якісь особливі локальні знання, будуть абсолютно непотрібні. А що можна передати через такий високий бар’єр?

Все, що могла б передати зникла цивілізація в будучину, це загальне уявлення про те, якими ми були, що рухало нами, що ми хотіли б увічнити. Причому зрозуміле в рамках інших наукових, етичних, світоглядних систем, а втім в яких залишаються вічні речі. І тут у мене вимальовується тільки одна відповідь. Це речення має бути своєрідним зверненням-посланням, що говорило б тільки про нас самих: «Будьте достойними людьми».
 

May 5, 2020

Сором історичної пам’яті

Filed under: Інформація, Політологія — maksymus @ 11:28

 
Зміною назви країни під грецьким тиском колишні македонці, тепер північномакедонці, вирішили обміняти національну гідність на вступ до європейських структур. Чудовий приклад обміну первородства на юшку. Ганебний як для самих переназваних, так і для ЄС загалом з греками зокрема.

Проте такі обміни з позиції сили, раз почавшись, не бувають завершені, тільки розбурхують апетити. Греки поки не придумали нових вимог і більш-менш задоволені здачею, але тепер претензії через політику пам’яті виставили болгари. Вони вважають, що перейменоване населення колишньої Македонії фальсифікує болгарську історію визвольної боротьби проти османів, а тому вони аж ніяк не можуть пропустити таких нещирих претендентів. Хай роззброюються перед партією.
 

«СОФІЯ. Болгарія, ймовірно, накладе вето на початок переговорів про приєднання Скоп’є до ЄС через відсутність проґресу в роботі двостороннього комітету, що складається з істориків, відповідальних за розв’язання питань спільної історії двох країн. „Якщо комісія зі спільної історії не відновить роботу до червня, а влада в Скоп’є продовжить фальсифікувати історію, Болгарія не погодиться розпочати попередні переговори про приєданння з Північною Македонією“, — заявив депутат Європарламенту… Андрей Ковачев.» (EURACTIV, 4 травня 2020)

 
Моралі тут немає. Учасників угоди обмін задовольняє, і цього досить. Але що ж так неприємно про це дізнаватися, наче про чийсь сором публічної ганьби?
 

May 3, 2020

Демократія для реалістів

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 09:27

 
Бувають книги, які звичайним людям краще не читати. Якщо після їх прочитання залишаєтеся при своїх, це означатиме тільки, що ви стали епістемічно гіршими. Коли такі книги торкаються загальновизнаних матерій, показують, що популярні й усезегальні погляди помилкові або не мають належних обґрунтувань, то їх краще просто відкласти, наче нічого не сталося. Навіть найраціональнішій людині важко змиритися з крахом святих і «всім відомих» уявлень. І цьому є пояснення.

Чому вибори не приводять до влади відповідальні уряди…

April 22, 2020

Зупинка Пінкера перед епістократією

 
Стівен Пінкер — відомий автор захоплюючої, невтомно ліберальної книги «Просвітництво сьогодні. Арґументи на користь розуму, науки та проґресу», де в жанрі «про все потроху» подано вражаючу панораму сучасного світу з погляду критичної, розумної, думаючої людини. Торкаючись питання демократії, розглядаючи її історичні успіхи, він не може обійти увагою проблеми, перед якими вона нині забуксувала.

Пінкер добре знайомий з ідеєю епістократії, демонструє обізнаність своїм розлогим розбором невігластва виборців та особливою увагою до того, як демократія працює (чи як не працює). У твіттері Пінкер свого часу позитивно відзначив вихід книги Бреннана «Проти демократії» коментарем (2016): «Чи повинні ми замінити демократію епістократією? Цього ніколи не станеться, але це та ідея, що справді змушує задуматися».
 
Кілька фрагментів далі…

April 18, 2020

Задовільна соціальна лабораторія

Filed under: Історія, Переклади, Політологія — maksymus @ 16:07

 
Цікаві спогади з першої чверті XX ст. залишив відомий віденський банкір Фелікс Зомарі. В них він, зокрема, подав замальовку зустрічі німецького соціолога Макса Вебера й австрійського економіста Йозефа Шумпетера в кав’ярні «Ландманн» 1918 року у Відні.

Коли Шумпетер цинічно висловився про те, що соціалізм перестав бути справою «паперової дискусії», бо Росія являтиме тепер для них «задовільну лабораторію», Вебер додав: «Лабораторію з горами людських трупів». «Як і будь-який анатомічний театр», відповів Шумпетер.
 
Уривок зі спогадів Фелікса Зомарі далі…

April 2, 2020

На кризу демократії

Filed under: Політологія — maksymus @ 10:21

 
За даними «Фрідом хаус» падіння демократії по всьому світу спостерігається вже 14 років поспіль. Щось перестало спрацьовувати на базовому рівні. Їхня цьогорічна аналітика була опублікована перед світовою пандемією, що стала для горожанських свобод наче «чорним лебедем», після прольоту якого заплющувати очі на виклики вже неможливо навіть найпереконанішим страусам. Для прикладу, серед інших запобіжних заходів, що стосуються обміну прав і свобод людини на безпеку, у понад тридцяти країнах світу було відкладено проведення чергових виборів. У залежності від політичних відповідей, сформульовуваних просто зараз, нашвидку в умовах загроз і обмежень, вирішується, в якому прекрасному новому світі ми житимемо всього через кілька місяців.

Проте не треба вважати, що це падіння стало зовсім уже несподіванкою. Філософи й політичні теоретики зауважили останню кризу демократії ще на її початку, багато років тому, підходячи до розуміння проблеми з різних підстав.

Про смерть демократії далі…

March 31, 2020

Множинний голос в літературі

 
З середини XIX ст., коли в новітній думці прозвучали перші обґрунтування пропозиції множинного голосу (Мілль), ця ідея не могла не знайти відображення в художній літературі. Згадаю два найвідоміші приклади.

Марк Твен. Цікава республіка Ґондур (1875).
У короткому памфлеті знаменитий американський автор сфантазував республіку, в котрій знаючі та заможні спільними зусиллями «розширили» право голосу, надаючи за освітні чи майнові здобутки додаткових голосів.
 

Як тільки я трохи навчився розмовляти їхньою мовою, мене дуже зацікавило ґондурське суспільство та система державного урядування.
Я виявив, що спершу нація спробувала впровадити просте й зрозуміле загальне виборче право, але відмовилася від нього, оскільки результат був незадовільним. Виглядало на те, що при ньому вся влада передавалася в руки неосвічених та тих, що не платять податки; а також, як наслідок, відповідальні посади були заповнені представниками цих класів.
Довелося шукати способів виправити ситуацію. І ґондурці вважали, що знайшли такий, — не в знищенні загального виборчого права, а в його розширенні. Це була дивна, але геніальна ідея. (. . .)

 
 
Невіл Шют. Сезон дощів (In the Wet, 1953)
Англійсько-австралійський письменник, відомий автор «На останньому березі», у цьому романі описує вигаданий світ майбутнього через тридцять років, де, на відміну від соціалістичної занепалої Англії, в Австралії та Канаді необхідною умовою покращення демократії впровадили множинний голос, коли додатково до одного базового за замовчуванням можна одержати ще голоси через військову службу, освіту, створення сім’ї. У британського підданого останній, сьомий голос призначається за видатні заслуги особисто королевою. (Треба зауважити, що до 1949 року випускники британських університетів одержували додатковий голос, а також власники могли голосувати двічі, і там, де мешкали, і там, де була зареєстрована власність.)

А які ще можна пригадати художні (фантастичні) приклади, критичні чи схвальні, де було впроваджено епістократію або якісь її форми?
 

March 29, 2020

Зупинка перед…

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:27

 
Поетична метафора світової зупинки, паузи, перерви на час карантину приховує досить неприглядні речі. Держави закривають кордони, самоізолюються, вводять внутрішні політичні й економічні обмеження для своїх горожан. Всюди вимушено скасовуються права і свободи людини. Світ закривається, стає авторитарнішим, біднішим, статичнішим, стає менш вільним. Розділені на клаптики території шукають власних способів вийти з кризи самим, і ці знахідки, прийняті нашвидку політичні рішення залишатимуться назавжди. Наївно думати, що невдовзі все повернеться «в норму», що буде як колись. Не буде, ми житимемо в новій нормі, що творитиметься за парканами. Але ще остаточно не вирішено, перед чим же ця зупинка?

Вражає, як швидко злетіли звичні зовнішні атрибути демократії…

March 20, 2020

Карантин і епістократія

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 06:53

 
Треба зауважити, що карантин це хороший приклад інструментального підходу до урядування. Обґрунтування необхідності обмеження прав і свобод горожан (і політичних, і економічних) цілком проходить по відомству пропозицій епістократичного характеру. Власне, в загальному випадку прийнятність епістократії доводиться саме так, як доводиться необхідність карантину. Працює принцип компетентності, голоси незнаючих не мають значення, освічені рішення, сформовані за рекомендацією експертів, накладаються на всіх. Ба більше, внаслідок запровадження карантину страждають найбільше деякі демографічні групи, причому достоту ті ж, на котрі посилається демографічне заперечення епістократії. Що ще раз підтверджує на практиці, що це тільки наслідок нерівності, а не причина.

Гадаю, якщо ви знаходите неможливим підтримувати епістократію, то мали б з тих же причин не підтримувати карантинні заходи. Звісно, поточна ситуація це один з численних прикладів того, як демократична структура влади вимушено вдається до епістократичних елементів і відступає від своїх підстав заради доцільності. А тому має балансувати між необхідністю вдаватися до потрібних заходів і думкою незадоволених бовдурів, котрі прийдуть на наступні вибори, щоб покарати урядовців за хворобу, що від них не залежить. Виходять половинчасті міри, але дуже характерні.
 

Older Posts »

Powered by WordPress.com.