Діаріуш або тиск слова

December 7, 2018

Логіка й опортунізм

Filed under: Політологія, Різне — maksymus @ 06:39

 
Вимога несуперечливості між арґументами доведення часто пояснюється знаменитим шкільним анекдотом. Бертрана Рассела якось запитали, чи справді можна з суперечливого набору арґументів вивести будь-що? Справді, — відповів великий логік. Доведіть тоді, що ви є Папа Римський. Рассел запропонував наступне іронічне доведення:

1. Припустимо, що 2 + 2 = 5.
2. Віднімемо 2 з обох частин рівняння й одержимо 2 = 3.
3. Переставляючи, одержимо 3 = 2.
4. Віднімемо одиницю з обох частин й матимемо 2 = 1.
5. Бертран Рассел і Папа Римський це дві людини, але оскільки два дорівнює одному, то я і Папа є однією людиною. Отже, я є Папою Римським.

Завдяки суперечливості початкових тверджень (водночас 2 + 2 = 4 та 2 + 2 = 5) створюється ілюзія логічного слідування з, насправді, будь-яким кінцевим результатом, довільно визначеним.

Проте в політиці ця вимога не діє так, як у науці. Ба навіть навпаки, набір навмисно суперечливих арґументів дозволяє звертатися до всіх учасників політичного процесу взагалі, до всіх виборців загалом, не втрачаючи нічиєї підтримки для досягнення поставленої мети. Особливо цей прийом дієвий у періоди суспільних зрушень й переоцінки цінностей. Перед політиками, наприклад, стоїть задача знести монументи Леніну й не посваритися з сентиментальними пенсіонерами типу «Леніна звалили». Справжні опортуністи вкидатимуть одразу суперечливі твердження, з різних наборів арґументації, — Ленін величезний злочинець та Ленін був безсрібником і просив не вшановувати себе монументами та культом, «…уберите Ленина с денег, так цена его высока». Суперечливість у тому, що або ми зносимо монументи з антикомуністичних мотивів, або зі справжніх комуністичних, але не можна керуватися водночас обома. Та ні, можна і треба, відповідає реальна політика, і працює з виборцями далі. В цьому випадку мета знаходиться за межею доведення, визначається не ним, а політиканами, що, вдаючись до суперечливої аґументації, можуть виходити до публіки з чим завгодно. Чи треба винести муміфікованого Леніна з Мавзолею? Треба, це не по-християнськи, це суперечить волі покійного, це буде вшануванням, це буде покранням злочинця. Знайдіть суперечності.

Власне, на суперечності арґументації і ловляться опортуністи, але після здійснення політичної дії це нікого не цікавитиме.
 

December 5, 2018

Про примітивні політичні міркування

Filed under: Мова, Політологія, Ґендер — maksymus @ 08:02

 
Надибав на цікаве (для справжніх цінителів дискурсу, звісно) інтерв’ю Ірини Фаріон. Якщо щось і може змусити мене поміняти думку про неприпустимість вживання неофемінативів у нейтральному мовленні, то це саме такі політикування. Перебільшую, звісно, бо зміна поглядів просто всупереч тому, що одіозні особи висловлюють абсолютно неприйнятні міркування, засвідчила б повний провал здатності власного раціонального судження. А втім, це завжди буває неприємно, коли, на перший погляд, «підтримка» знаходиться там, з чим завжди стинаєшся, що вважаєш одним з найбільш неприйнятних явищ у питаннях української мовної політики, без подолання наслідків чого сама нормальна мовна політика неможлива в жодному питанні, не тільки в цьому. І саму таку ведмежу підтримку завжди доведеться розбирати окремо й усупереч основній дискусії. Тим не менш, такі чудово сформульовані в концентрованому вигляді вибухові заперечення саме з боку консерваторів змушують вносити корективи в мої пошуки, що ґрунтуються суто на ліберальних поглядах. Вони засвідчують, що, як і в польському випадку, між політичним консерватизмом і вибором стратегії нейтралізації в українській може існувати зв’язок тісніший, ніж я припускав раніше, а це значно ускладнюватиме будь-які дослідження, що ще й не починалися.
 

— Є частина українців, які підтримують вживання фемінітивів, а інша — навпаки проти. Яке Ваше ставлення до фемінітивів?
 
— Це якась навала з фемінітивами. Їх тулять куди треба і не треба. Для мене дуже важливо з яких середовищ вони ідуть. Ідуть з ліберального середовища, з середовища, яке обстоює гендерну ідеологію від якої мене тріпає, тому що я шанувальниця традиційних стосунків між чоловіком і жінкою, традиційної родини, де чоловік — це голова, але жінка — шия. У нас в Україні завжди був матріархат і буде. Але я за те, щоб чоловік був воїном, а жінка передусім, хоч би перші три роки абсолютно віддала своїй дитині. Тому, коли починають втручатися в цю царину святая святих, то в мене виникає внутрішній супротив. І тому, коли мене представляють, як «професорка», то я ставлю запитання: «Це є така посада «професорка»?». Мене обирали на посаду професора, я бачила офіційно-діловий документ. Ви можете мене професоркою кликати на каві, але в офіційно-діловій атмосфері прошу мене називати відповідно до чинного правопису. Якщо ми це заведемо через правописну комісію, колегію мовознавців Інституту української мови, до якої я також увійду і скажу свою думку, тоді ми можемо вживати це у всіх сферах. А якщо це є черговий елемент моди, то вибачте, я не модна, тому що я стильна. Бо мода — це та штука, яка минає, а стиль це те, що залишається завжди. А немає нічого кращого серед стилів, ніж класичний.
(Ірина Фаріон: «Вони реально посягають на мій рай, тому я змушена повернутися в пекло»)

 
Для розбору можна зазначити, що тут водночас вжито давно відому арґументацію пунктів 6, 7, 8, 9, 10, 11. Нічого нового.
 

November 30, 2018

Про безпам’ятство наше й чиновників

Filed under: Інформація, Київ, Політологія — maksymus @ 07:07

 
Приємний клаптик зелених насаджень в історичному центрі Києва на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької одержить статус скверу тільки для того, щоб Київраді було зручніше присвоїти цій точці на карті ще одну власну назву. Вже стало дурною звичкою теперішньої міської влади обирати імена іноземців, абсолютно чужих і незначних як для Києва, так і для всієї України. Треба неодмінно іноземця обрати? Назвіть сквер іменем Рейґана чи Тетчер, Спінози чи Арістотеля, іменем Шекспіра чи Сапфо. Іменем Лінкольна, нарешті, як назвали вулицю у Львові, або хоч Вашинґтона, з його праведним законом. Цього разу вирішили нащось увічнювати в топонімції древнього міста Ярослава вбитого при непрояснених обставинах посереднього білорусько-російського журналіста Павла Шеремета. На злобу дня, наче подачка неукоріненій медійній тусовці для окозамилювання нерозкритості гучної політичної справи підірваного невідомими з невідомих причин іноземця.

Хіба можуть знати байдужі тимчасові чиновники, що тут живе, і саме в цьому історичному місці в останні роки часто сидить, розпродаючи домашню бібліотеку, один з найбільш перекладаних за кордоном українських письменників усіх часів, людина непересічної долі — Вадим Бойко? Та звісно, не знають.

Саме життя недвозначно підказує, якщо взагалі називати сквер, то кращого імені не буде ніколи. Гадаю, неформально кияни так і називатимуть цю ділянку іменем Вадима Бойка, коли хоч трохи опритомніють од національного безпам’ятства й пошуку тільки чужих авторитетів та чужих схвалень.
 

November 28, 2018

Паритет і політика

Filed under: Політологія — maksymus @ 16:26

 
Напад росіян на українські суда в Керченській затоці знову нагадав українським обивателям те, що за кілька років гібридної війни було добре забуто. Базову річ міжнародної політики — від нападу країну убезпечують не домовленості й папірці, а військовий паритет. Причому навіть зараз прості горожани в масі відмовляються це зрозуміти; ганебна поведінка частини депутатів у Верховній Раді добре засвідчує, що політики зовсім не ризикують втратити голоси виборців через те блокування трибуни в критичний момент прямої зовнішньої загрози. Звісно, гадати про те, що звичний побут захищають самі слова й умиротворюючі домовленості з аґресором, завжди зручніше. До того моменту, коли вже стає пізно, коли на порозі з’являються солдати в чужих одностроях.

Створити паритет це не значить виставити один до одного кількість військовослужбовців та техніку. Навіть і не накопичити на кожну ворожу одиницю бронетнехніки протитанкову гранату, а на кожен літак чи судно ракету. Хоча це теж не завадить, але, все ж, не обов’язково. Паритет це можливість завдати нападнику таких втрат, що вони навіть у разі поразки знецінять можливий виграш від нападу.

Введення воєнного стану через захоплення річкових катерів з буксиром у Керченській протоці — більшого Україна поки не змогла виставити — гучно нагадало, що війна не завершена, а тільки тимчасово стихла в ретельному розрахунку сторонами ціни й відповідних можливостей. До повномасштабної війни із застосуванням флоту й авіації під своїми прапорами кілька кроків. Пройде безкарно прямий напад тепер, нападники вважатимуть прийнятними втрати, наступного разу ставки підвищуватимуться. Воєнний стан — це не про вибори і домовленості, не про конспірологію і політичний розрахунок. Це про паритет, про підвищення ціни нападу. І якщо мирні обивателі досі вважають інакше, підтримуючи приємно засліплюючий популізм, то це тільки їхні проблеми. Ну, і наші також.
 

November 26, 2018

Головний ризик неповернення

Filed under: Політологія — maksymus @ 08:43

 
Поки широка громадськість у зв’язку з введенням воєнного стану побоюється за вибори, вужча за скасування концертів та розважальних програм на свята, а зовсім незначна за потенційно реквізовуване для потреб війська майно, введення цього особливого режиму означає для мене шанс знову потрапити в казарми — перший резерв зобов’язує віддавати горожанський обов’язок за першою вимогою. Та це справжні побутові дрібні наслідки поточної політики, жоден програш у якій не остаточний, поки не визнаний. Не військові втрати та поразки, а саме визнання програшу ставить крапку. Армії можна відновити, флоти відбудувати, майно повернути, території звільнити, власноручне визнання ж поразки не відіграти ніколи. Саме так колись у Мінську визнання політичних положень угод і стало тим, що на будь-яку передбачувану перспективу, тобто назавжди, зафіксувало український програш першого року війни. Варто було українській стороні підписати політичну частину, як ті угоди, що відтепер відокремлювали окуповані території, стали безальтернативними. Навіть, якщо їх спершу й ніхто і не збирався виконувати просто через невиконуваність, тим не менш, вони обернулися риторичною формулою й обов’язковим ґрунтом для будь-яких наступних домовленостей і політичних дій. Тільки після підписання «Мінську» єдиним способом повернути контроль над окупованими областями, починаючи з Криму, став територіальний розпад РФ, тобто зникнення винесеного за дужки головного суб’єкта домовленостей. Тож якщо події в окупованій українській Керченській протоці сприятимуть цій перспективі, хоч виснажуючи окупантів, хоч залучаючи нові санкції союзників, то можна вважати, що вони не минули дарма, якщо суперечитимуть, то треба пробувати далі. Не здаватися.

Що мене дуже втішить у цій ситуації — воєнний стан може відкласти спроби втручання в мовну норму. Хоч до виборів, а потім про цю непродуману й непідтриману суспільством спробу напевно забудуть надовго. Принаймні, інакше це була б якась крива посмішка долі; чинний правопис, що його першу редакцію ухвалювали у військовому таборі під Харковом, навряд чи варто знову реформувати в спішці нової воєнної ситуації. Офіційне ж визнання обернеться саме тією поразкою, вічною політичною частиною, що визначатиме принципову неможливість повернутися.
 

October 25, 2018

Записка про проект правопису

 
Учора відбулося спільне засідання Президії НАН та Колегії МОН, де розглядали питання «Про нову редакцію Українського правопису» (див чиїсь випадкові фото). На ньому розбирали нашвидку виправлений за результатами попереднього підсумкового засідання Правописної комісії текст проекту, в який були внесені як власне виправлення, так і нові «блохи» через усе те ж добре помічене пубілкою хибне прагнення виправляти мову, а не орфографію. У доданій передмові основною метою нової редакції визначено «пошук балансу між різночасовими мовними прикметами» (!), дивна варіантність названа «органічною частиною правописної норми».

Якісь суто політичні обставини підштовхують реформаторів спішити й наполягати на невідкладному проведенні всіх формальних процедур. Тому, можна гадати, з наступними незначними редакційними правками і без переглядання основних помилкових підходів ця редакція піде далі по урядовій драбині, обростаючи ще більш химерними різноспрямованими втручаннями, що прямо ведуть до зникнення вже наступного року (й на наступне десятиліття хитань) єдиної загальновизнаної норми.

У наївному сподіванні, що розумні зміни можливі, до цього засідання зібрав щось на зразок узагальнюючої доповідної записки.
 

Читати записку про проект правопису далі…

October 15, 2018

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.
 

October 14, 2018

Найбільш вдале світське свято

Filed under: Історія, Політологія, Русь — maksymus @ 21:48

 
У новітній історії України немає більш успішного перепризначення календарної дати, ніж відзначення 14 жовтня Дня захисника України, перенесеного з радянського лютого.

Колись на перше число жовтня за старим стилем припадало одне з найбільших українських православних свят, свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ця дата загалом незначима в інших церквах, менш відзначувана московською, зовсім невідома грецькою та іншими церквами. А от в українській селянській традиції цим важливим днем починався «опалювальний» сезон, завершувався період весіль, згодом день Покрови одержав неабияке значення в період козацтва, що його нове значення Дня зброї перебрала створена в цей день УПА.

Усього за кілька років після внесення в календарну сітку день гучно набув нового значення як День захисника України. І тут водночас збіглися світський, релігійний та праворадикальний виміри, зручно рознесені за часом. Зранку формальності державні, продовжувані різноманітними попівськими піснеспівами, а ввечері марші правих. Усі задоволені.

Цікаво, що цей за задумом і реалізацією найбільш патріотичний календарний день сучасної України, також навантажений і найбільшими поразками в нашій історії. Саме виникнення його за леґендою сходить до відбиття греками нападу русів на Константинополь 910 року, за яким вигадують напад Олега, а пізніше усталення, зокрема, поширення, джерела міцно зв’язують з часом Андрія Боголюбського і його сумнозвісним нападом на Київ.

Тим не менш, здатність національною державою переосмислювати історичні дати одна з найдивовижніших. І ми маємо шанс на власні очі спостерігати заплутані шляхи комеморації.

Картинка до запису…

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

October 10, 2018

Політика ображеності

 

— Подвиг Армінія, – говорить він, – з погляду тверезого розуму не дав,
можливо, виразних зовнішніх результатів, бо треба визнати, (…)
— Ні, не визнавши. Я цього не визнаю. Ніхто тут не визнає цього.
Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далі.
Ліон Фейхтванґер. «Сім’я Оппенгеймів»

 
Цю широку аморфну інтердисциплінарну сферу вони назвали дослідженнями ображеності (grievance studies) через те, що в ній соціальна ображеність ставиться перед пошуком об’єктивної істини… Але треба почати з кінця.

Троє поважних учених, активістів атеїстичного руху, — американський математик Джеймс Ліндсі, британський культуролог Хелен Плакроуз, яка спеціалізується на дослідженні прав жінок у добу Відродження, і доктор філософських наук Пітер Богоссян, професор Портлендського університету, відомий автор робіт про критичне мислення, — протягом року писали абсурдні статті в різних галузях соціальних наук, надсилали їх під вигаданими іменами в провідні журнали і… здивовано спостерігали за тим, як одверто безглузді тексти з безумними висновками проходили рецензування, були опубліковувані, ба навіть одержували спеціальні відзнаки. Докладніше в електронному журналі «Аеро» (редактор Хелен Плакроуз); особливо цікаво виглядають рецензії.
 


Джеймс Ліндсі, Хелен Плакроуз і Пітер Богоссян («Науковий скандал року: вчені писали фейкові дослідження, аби викрити псевдонауку». Бі-бі-сі, 2018)

 
На такий дивний експеримент вони пішли через переконання, що в окремих галузях знання місце науки посіла увага до зловживань та проявів соціальної несправедливості. І що автори робіт, які належать до досліджень ображеності, прямо чи опосередковано вчиняють політичний тиск на всю наукову сферу, змушуючи редакторів, рецензентів, діячів та організаторів науки висловлювати беззастережну підтримку певним поглядам, при цьому заплющувати очі на їх антинауковість.

Хоч на яку тему зі сфери ображеності трійця писала, про дослідження фемінізму, культуру мужності, расові питання, сексуальну орієнтацію, статті будувалися за схемою висування політично коректної радикально-скептичної теорії, якою засуджувано той чи той «соціальний конструкт». І завдяки правильним словам з правильними висновками певного роду ці статті ставали недосяжними для критики. Адже «боротьба з проявами несправедливості ставиться вище за об’єктивну правду», тож ніхто в ланцюжку публікації не наважувався виступити проти.

На думку авторів, експеримент удався. Але, гадаю, справжній експеримент далеко ще не закінчено. Залишається питання, що далі? Які наслідки для журналів, рецензентів, наслідки для самих скептиків? Наслідки для галузі?

Самі автори зізнаються, що ждуть гіршого — звільнень, обструкцій, негласної заборони викладання тощо. І це побоювання зовсім не пусте, з огляду на те, що за особливу сферу вони досліджували. Щойно відлунав скандал зі статтею Теодора Хілла, де була висунута математична модель «гіпотези варіантності статей». Тоді вже опубліковану роботу в журналі просто замінили під тими ж вихідними даними (нечувана річ!), а співавтори й ґрантодавці перелякано вимагали зняти згадки про себе і свою підтримку. Тиск політики ображеності виливається в пряме втручання в науковий процес.

* * *

На наших теренах прояви політики ображеності відомі давно. Це типові правильні слова псевдонаукових текстів про тисячолітні українські поневіряння, де власне наукові дослідження в гуманітарній сфері підмінюються звинуваченнями споконвічних кривдників, тими ж дослідженнями ображеності, непідлеглими критиці. Правильні безглузді слова і правильні абсурдні висновки в нас можна давно зустріти в історичних, мовних, політологічних, культурологічних, літературознавчих текстах. Для нас це зовсім не далекі смішні відгуки заокеанської возні. Теж мені, забагато лібералізму, нам би їхні проблеми, можна відкинути зверхньо. Але те, що звичне для нас політичне втручання політики ображеності справа повторюватиметься таким же політичним втручанням зліва, вже ніяка не абстракція. І те саме з відставанням пошириться і в нас, навіть через просто звичні канали адаптування, мавпування, плаґіатування західних тем і відповідних практик. Тож як там з проблемою зможуть упоратися сьогодні, визначатиме наше завтра.
 

Older Posts »