Діаріуш або тиск слова

February 15, 2019

Пастка фальсифікацій

Filed under: Вибори, Політологія — maksymus @ 07:25

 
Якби мав більшу аудиторію і якісь вбудовані інструменти для голосування, то перед цими виборами зацікавився б тільки одним питанням приблизно такого змісту: «Чи хотіли б ви перемоги свого кандидата за допомогою фальсифікацій і підкупу, якщо в іншому випадку точно проходив би інший претендент?»

Сам відповів би, що в жодному разі, бо до цього спонукає мене тверде переконання, що важливі не прізвища, не обличчя, а принципи демократичної виборчої системи. Адже особа, котра переможе після фальсифікацій, і переможці без них — дуже відрізнятимуться своїми можливостями. Бо ці можливості надають не персональні якості, а леґітимність посади. Леґітимність можна пробувати замінити насильством, підкупом, державною пропаґандою, всіма тими зворушливими засобами авторитарних режимів. Проте такі речі, що руйнують країни, проїдаючи вже зараз їхнє майбутнє, себе не виправдовують у тривалій перспективі.

Напевно, я поспішив би з такою відповіддю, вона була б не зовсім щира. Хай які тверді погляди, вони завжди вступатимуть у протиріччя з особистим ставленням. Адже неприємні обличчя мають значення. Я це з усією гостротою відчув, передивляючись кадри деяких з’їздів. Скажімо, обличчя представників теперішнього уряду мене зовсім не задовольняють. І це незадоволення настільки сильне, що переноситься і на ставлення до президентських кандидатур. Якби можна було розділити… Але неможливо з різних причин, і от мені самому доведеться вирішити, що робити.

Отут, на межі особистого відчуття і принципів ховається найбільша пастка. Голос виборців щось означатиме тільки в прозорій системі, інакше виборці втрачають все через погодження з порушеннями. У підроблених виборах голос не має значення, хай як подобається чи не подобається результат саме цьому виборцеві. І принциповою цифрою на цих виборах, як і на всіх попередніх українських, залишається не відсоток переможців, а відсоток тих горожан, котрі готові миритися з виборчими порушеннями з боку навіть приємних представників.
 

February 6, 2019

Вакарчук вигулькнув

Filed under: Інформація, Вибори, Політологія — maksymus @ 11:00

 
Святослав Вакарчук, котрому вистачило здорового глузду не висуватися в Президенти, начудив у своєму програмному (?) зверненні (УП, 6 лютого 2019). Перший крок у політиці з провалу.

До кого звернення про «небезпечнй токсин» «невиконання обіцянок»? Уявіть собі всю комічність — до політиків! Тобто політики мають раптом прозріти і нащось обмежувати себе під час кампаній у невиконуваних обіцянках. Це наче помилка авторитарного мислення. Кумедно звучить заклик «Поставити край!» Якщо виборці загалом ставляться до невиконання обіцянок спокійно й не очікують од вибраних осіб виконання, то політикам немає жодного сенсу знижувати градус обіцянок. Звернення Вакарчука мало б бути до виборців. Не з того боку підходить.

«Нам потрібна нова політична культура. Нам потрібна чиста політика». — Гм, «нам» — політичній групі Вакарчука? Чи просто абстрактним нам?

«Ті, хто були при владі… до влади мають прийти молоді професіонали, люди майбутнього, для яких справедливість та державні інтереси – понад усе». — Змішано різні категорії. Де молодий професіонал може здобути професіоналізм, як не при владі? Та й загалом молодий політик це часто тільки зручна ширма для старих інтересів. А справедливість і державний інтерес лежать узагалі в протилежних місцях.

«…новий Виборчий кодекс». — О, дуже цікаво! Новий виборчий кодекс це ключовий спосіб зміни режиму імітаційної демократії. Напевно, далі має бути про те, як завдяки змінам виборчої системи можна збільшити леґітимність представництва й убезпечити відокремлення виборців від ухвалення рішень. Виборчий кодекс має створюватися в розрахунку на те, що всі виборці мають однакові права з погляду держави, незалежно від усього іншого. Авжеж, щось я розмріявся…

«Мажоритарка скасовується як така». — Р-раз, і мимо. Теза прямо засвідчує протилежний напрям. Саме мажоритарка, при всіх недоліках, забезпечує прямий зв’язок населення з обраною владою.

«…27 регіональних, межі яких переважно збігаються з межами областей». — Два, і знову мимо. Пропозиція веде до феодалізації, людина належатиме до держави не напряму, а через штучно створений феодальний реґіон. Зменшувати треба межі представництва, позбавляти області функцій губерній.

«Висувати кандидатів мають право тільки партії». — Знову не туди. Обмеження конституційного права особи обиратися і бути обраною.

«Підкуповувати виборців,… стане значно важче… бо мандати будуть розподілятися в округах, які в середньому в десять разів більші…» — Які прекраснодушні благоглупості. Збільшений округ означатиме відсікання не тільки непартійних кандидатів, а й усіх чесних невеликих партій, що не здатні концентрувати в десять разів більші кошти й живуть на внески. В наших умовах це повне відсікання всіх ідеологічних партій, прямий шлях до панування іменних олігархічних блоків.

«Кандидати більше не зможуть вигравати вибори як “незалежні”, а потім приєднуватись до фракції партії…» — Узалежнення представника від партій й унезалежнення від виборців. Чудова дурниця.

Добре, коли молоді політики зрештою розкривають рот і говорять. Те, що запропонував Вакарчук, це дивовижне безумство. Відокремлення виборця від представництва, нищення самостійності депутатів, відсікання партій, котрі не фінансуються великими капіталами. Це шлях, що йому стоячи аплодуватиме той старий токсичний політичний клас, проти якого був весь пафос звернення.
 

January 31, 2019

Нездійснений перехід

Filed under: Політологія — maksymus @ 21:04

 
П’ять років це чимало. Люди вже забули, що було раніше, починають вважати, що так, як тепер, було завжди. І буде завжди, принаймні, не гірше. Проте невблаганні закони політичних систем не дадуть обійти звичайні кваліфікаційні бар’єри. Ці бар’єри наче спортивним заліком уже третє десятиліття стоять перед українцями, котрі кожного разу примудряються відмовитися їх долати, знову заганяючи себе в глухий кут, погіршуючи собі будучину. Україна так і не здійснила перехід до демократичної системи урядування, де від наступних виборів не руйнується країна. Хоча нині формальні інститути імітують подібність, демократичний плюралізм мас-медіа наче відновився після попереднього згортання, але переходу так і не відбулося.

Заліковою вимогою переходу є подвійна нормальна передача влади — тік-так. Проте кожного разу ця передача провалювалася на другому переході. Тік — Кучма, котрий одержав клейноди в нормальному режимі, сам не зміг піти без Майдану — так. Ющенко так. Тік — ганебний Янукович втік; одержавши владу нормально, він навіть не думав про передачу — так. Черговий Євромайдан розпочав новий ритм. І от тепер ми знову стоїмо перед наступною передачею влади, перед потенційним демократичним переходом, що завершиться авжеж не цього року, а тільки при нормальній другій передачі. Тік — кому тепер передасть повноваження Порошенко? І чи передасть їх узагалі?… Нормальний же так стає все примарнішим.

Знову ми на ритмі тік стоїмо при відносно демократичних виборах з більш-менш вільним висуванням, відкритою аґітацією і чесним підрахунком. Більш-менш. І знову наступний Президент навряд чи витримає спокусу продовжити себе і своє правління на ритмі так. Вона в першому кріслі стане наче наочною ілюстрацією для того, чого ми щасливо оминули попереднього разу, обираючи без вибору. Або він. Він теж для демократичного переходу стане програшним варіантом; якщо навіть теперішній Президент передавить вибори адмінресурсом, то шанс на наступний нормальний так теж буде втрачено. Якщо ж пощастить, тільки відкладено.

Що ж, якщо не навчилися з двох разів, знову доведеться повторити науку. Дурням повторюють тричі. І чималий витрачений час не зараховується. Все знову.
 

January 30, 2019

Бертран Рассел про лібералізм

Filed under: Лібералізм, Політологія, Різне — maksymus @ 11:45

 

Сутність ліберального світогляду полягає не в тому, яких поглядів дотримуються, а в тому, як їх дотримуються: не догматично, а з відкритою можливістю (tentatively), з усвідомленням того, що нові факти можуть у будь-який момент привести до відмови від них.
 
…Науковий світогляд, відповідно, є інтелектуальним доповненням того, що складає світогляд лібералізму в практичній сфері.

 

January 24, 2019

Зрадництво перекладача

 
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
 

«…як я вже говорив, назву нам нав’язали не нашу. Оцю — Православна церква України. Хто пов’язаний зі ЗМІ, треба викорінити назву Православна церква України. Це є не наша назва. Ми є Українська православна церква. Як інші: Болгарська православна церква, Російська, Сербська і тому подібні. А Православна церква в Україні — це означає, що вона не є панівною церквою, а однією з церков в Україні. А ми не «в Україні», а ми є «Українська». Ми — панівна церква України» (…) «Отець Михаїл (Омелян), ви там пишете в інтернет. Нехай там хтось називає, але щоб у наших джерелах не було ПЦУ. УПЦ, а не ПЦУ». (Патріарх Філарет на закритій зустрічі церковнослужителів, «112 канал», 24 січня 2019 р.)

 
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.

Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
 
 
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
 

January 22, 2019

Пошук крайніх

 
Багато років тому робив звичайну недільну закупівлю на дарницькому ринку. Гарний літній день, між рядами ходять покупці, перебирають товар. Група молодих людей привернула загальну увагу. Нічого особливого, спортивної постави австрійці, як засвідчували наліпки на одязі, просто купували щось, гучно розмовляючи між собою по-своєму. Тепло, туристи, дешеві ціни, чудовий настрій… Та коли німецьку почула старенька за прилавком поруч, вона завмерла, а коли ті пройшли, розплакалася. Спершу не зрозумів, чого. Аж потім дійшло, що це була реакція на німецьку мову. Оприявнений страх, перенесений крізь десятиліття. Реакція зрозуміла, з огляду на те, що гітлерівці тут накоїли під час Другої світової війни.

Самі ж німці шукають для себе нові способи опису минулого, щоб жах винищення, руйнування й грабунку, що його принесла сусідам Німеччина колись, був наче розмазаний між усіма. Звісно, своїх предків німці хотіли б бачити інакше, ніж таврованими злочинцями. Таке вже спільне минуле, наче зовсім близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів.

Відеофрагмент далі…

January 5, 2019

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

January 3, 2019

Слуга народу

Filed under: Мова, Політологія, Фразеологізми — maksymus @ 11:35

 
До вічно відстаючих українців світова думка доходить з величезним запізненням. Скажімо, вираз слуга народу, створений колись під кінець епохи слуг та панів, насправді докотився до нас тільки тепер. Не бракує бажаючих послужити.

«Король — перший слуга народу», — повторював за Руссо Фрідріх Великий. Напередодні Великої французької революції преподобний Роберт Нерс (Nares), розглядаючи нову популярну думку про те, що король теж перебуває на службі держави, чи не перший і заперечив її. У книзі з яскравою назвою «Принципи урядування, виведені розумом, підтримані англійським досвідом та з урахуванням французьких помилок» (1792) Нерс твердив: «Це фальшива, облудна й дуже згубна тенденція звати короля слугою держави. (…) помилка виникає через сплутування ідеї служіння та виконання службових обов’язків». Він доводив, що король здійснює обов’язки перед державою пануючи, а не служачи. Та вже в той час у літературному журналі (The Monthly review, 1794) проґресивні критики ніяк не погоджувалися з автором, вперше вживши вираз слуга народу: «(…) Король, на нашу думку, є слугою народу (servant of the nation) не тільки тому, що перебуває на народній службі (national service), але тому, що народ є його господарем (master)». Хоч як дивно, французькі революціонери пішли ще далі, доводячи ідею служіння народу до кінця; Робесп’єр у запалі заявив: «Я не слуга народу, не його суддя, не його трибун, не його адвокат — я сам народ!»

Коли падав старий режим, ця плідна ідея, що верховна влада теж перебуває в безумовних відносинах служіння-підпорядкування була приємною для всіх. Недарма і Наполеон, і мексиканський повстанець Хосе Марія Морелос (пом. 1811) прямо називали себе «слугами народу» (El Siervo de la Nación). Це хотілося чути публіці. У посібнику для домашніх служок Семюеля та Сари Адамсів «Досконалий слуга» (1825) ідея висловлена як сама собою зрозуміла: «Дворяни та державні міністри є підлеглі короля, а король сам є слугою народу, й мудро підпорядковується національним законам. Божественний порядок виявляється в тому, що суспільство таким чином складається з підлеглих та панівних класів».

В українську мову вираз слуга народу прийшов значно пізніше, коли у всьому світі штамп давно втратив пряме значення, добряче потріпався й набув помітних жартівливих відтінків. Не випадково, він відмічається вперше в перекладі Марка Твена: «Але слуга народу не зазнає спокою» («Збôрка начеркôвъ» Марка Твейна, 1900). Згодом серйозність надовго повернулася в сталінські часи; радянські народні депутати, вірні «слуги народу» за посадою не жартували про свою роль. Іронія відновилася тільки в часи розпаду СРСР й не залишає вираз до нашого часу.
 
Картинка до запису…

December 21, 2018

Іменування чужого

Filed under: Політологія — maksymus @ 09:46

 
Учорашній закон про перейменування УПЦ (МП) дивовижно непристойний. Влада, в цьому випадку законодавча гілка, продовжує ставитися до населення яко до дітей нерозумних, що їх треба оберігати від шкоди. Такі авторитарні патерналістські ідеї не залишають український політичний клас ніколи. Можна згадати про пропозиції маркування як іноземних агентів недержавні організації з закордонним фінансуванням. Наче все правильно — влада турбується про державну політичну й економічну безпеку, але по факту це є втручанням туди, куди державі суватися зась. Якщо організація, хоч цивільна, хоч релігійна, є злочинною й небезпечною, то можна і треба її діяльність заборонити, а членів переслідувати, але дозволяти під умовою додатку до назви це неймовірно.

Наші керівники вдаються до аналогії захисту національних брендів. Агов, у нас світська держава, де релігійні організації можуть довільно вдавати з себе найпрекрасніших продавців найбезумніших вірувань та світоглядів, найкращих серед усіх конкуруючих фірм посередників між реальними та вигаданими світами. Їх назви стосуються тільки їхніх організаторів та їхніх прихожан і нікого більше. За однієї умови.

Ця умова — державне фінансування. Тільки тоді, коли держава володіє часткою прибутку організації (або з якихось причин витрачає на її утримання бюджетні кошти), вона має право брати участь у виборі назви. Якщо вже якась з церков потрапила в опалу у поточного керівництва, це не дозволяє владному механізму управління втручатися в принципово недержавний сектор. Помилка цього втручання на наступному електоральному циклі цілком може обернутися навспак.
 

December 14, 2018

Томос

Filed under: Мова, Політологія, Словник — maksymus @ 12:08

 
Позичання нових іншомовних назв й уживання їх без подальшої адаптації завжди засвідчує певну потребу мовців прийняти разом з назвою якусь нову концепцію, нове явище, нову річ. Таким назвам залишають свої ніші, де їхні значення зрозумілі без перекладу.

Нині в медіа очікувано вибухово збільшилася кількість згадок активізованої нещодавно назви томос, що означає певного роду церковний указ, декрет. Проте, як і у випадку булли, енцикліки чи фетви, саме нові додаткові значення породжують необхідність запозичення. Томос це не просто указ, а указ предстоятеля православної церкви з питань церковного устрою, а також, що теж необхідно, церкви з основною грецькою мовою.

В українській мові потреба позичання виникла тільки після появи ідеї української автокефалії, ба навіть іще пізніше, під час осмислення формальних кроків до її здобуття. Проте поразка Української революції 1917-21 рр. відклала це надовго. Втім, хоча і за кордоном, але переклад томосу 1924 року про визнання автокефалії Польської церкви був урочисто зачитаний також українською.

Перші приклади послідовного вживання назви томос в українській мові трапляються в спеціальній літературі з історії релігії кінця 30-х років (О. Лотоцький-Білоусенко, 1938, І. Огієнко, 1942). Українські автори мали належним чином описати документи, що були надані Константинополем новим східноєвропейським релігійним утворенням у Польщі, Естонії, Латвії, і припускати, що одержання української автокефалії так само відбуватиметься через томос. Таким чином назва однозначно зв’язувалася з політичною ідеєю здобуття автокефалії й не зникала з того часу ніколи. Цей зв’язок добре зберігають і вживання до нашого часу.
 

Older Posts »