Говорять усі

 
Уже давно ідеологічні та світоглядні замітки «Української правди» мені можна читати як антикомпас. Практично кожного разу це щось протилежне моїм переконанням та відчуттям.

Цього разу увагу привернула недільна передовиця Павла Казарина («Тонка зелена лінія», УП, 21 травня 2023 року). Автор і на службі не втратив свого красивого впізнаваного стилю поверхового забалакування важливих питань. Тема замітки — право публіки мати й висловлювати свою думку, що не подобається Павлові. — Ні, ви не маєте такого права під час війни! — стверджує журналіст. Заслужити право висловлюватися легковажно можна тільки «у нас» (мається на увазі, у війську).

Ідея не ориґінальна. Типово ліва думка, що висловлюватися на теми, що стосуються певної групи, має тільки представник групи (ідентичності, певної професії тощо). Інші мають поштиво слухати та схвалювати, хоч якісь дурниці промовлятимуться. В запущених випадках це подається як обов’язкова вимога емпатії. А в особливо запущених слово перевіряється на суспільну шкоду.

На щастя, людина наділена розумом, що долає такі несуттєві перешкоди як особисте переживання та участь. Про смаки сперечаються! Розум дає нам усім право висловлюватися на будь-які теми, не зважаючи на схвалення чи несхвалення. На образи чи скасування. Бо взагалі не думати з самої людської природи ми не можемо. Етика — це ніколи не «вміння вчасно закрити рота», етика — це доведення думки до кінця.

Кінцевий же результат обмежуючого підходу Казарина зрозумілий — цензура та самоцензура. О, як мило, коли заради вищого добра можна було б повертати тумблер цензури на свою користь. Та хіба це та країна в якій захочеться жити?

Говоріть усе. Говоріть, що завгодно. Хтось хай інвестує у перемогу, а хтось хай міркує на скільки частин розпадеться РФ. Ви маєте на це право не тому, що берете безпосередню участь у чомусь, не тому, що належите до якоїсь групи, а тому, що це ваше базове право людини. Поле вільної думки і стане колись нашою найбільшою перемогою.
 

Самопідживлююча цензура

 
Купівля Ілоном Маском відомої соцмережі продовжує гірко радувати. У «Файлах Твіттера» нова знахідка. Звісно, можна було сподіватися, що обставини авторитарного відкату на хвилі ковідного залякування колись стануть відомі. Але сучасний час це час електронного листування, а отже витоки стаються не через десятки років, коли окремі зацікавлені історики відкривають запилені архіви, а просто зараз, по гарячих слідах злочину, скоєного чиновниками проти основних прав і свобод людини.

Чергові викриття з електронного листування керівників Твіттера та дослідників стенфордського проекту «Віраліті» полягають у проханні до цензорів Твіттера від лютого 2021 року розширити політику видалення дезінформації (тобто того, що цензори вважають дезінформацією) на цілковито правдиві повідомлення (знову ж таки, правдиві з погляду цензорів). Точна цитата зі звернення, що має підлягати цензурі разом з дезінформацією: «Правдивий контент, що може сприяти хитанню щодо вакцин. (…) Такий контент не є власне дезінформацією або викривленням, але може виступати шкідливою інформацією (що перебільшує або уводить в бік). Також слід взяти до уваги, що нерідко правдиві пости можуть підживлювати вагання, як приклад, повідомлення про те, що в окремих країнах були заборонені окремі вакцини».

Це просто неймовірна новина зі світу зловживань влади! Правдивість інформації не мала значення, якщо правда могла зашкодити поточній політиці. Колись я згадував статтю Іоаннідіса, в котрій той намагався вияснити, чому при співмірних реґаліях та індексах цитування до бюрократів доходила інформація тільки однієї групи. Тоді було відмічено, що єдине, чим протилежні експерти відрізнялися, це представленням у соцмережах.

Тепер же виходить, що то була не випадковість, а штучно створена бігова доріжка цензури. Чиновники в стилі британського міністра Метта Хенкока визначали, що вважати істиною, а що суспільно шкідливою інформацією. Потім через партнерство з цензурними проектами, на кшталт «Віраліті», або прямо способами військової пропаґанди, як у Канаді, відбувалося деформування інформаційного простору, після чого і до публіки, але й до чиновника так само, переставала надходити необхідна для ухвалення зважених рішень інформація, а те, що доходило, штовхало до вибору все більш і більш помилкової політики, що не знаходила опору в дозволеному інформпросторі. Цензура самопідживлювалася й поверталася посиленням на наступній ітерації.

* * *

Пам’ятаю по собі, приблизно навесні 2021 року мені стало зовсім важко дихати, і не тому, що як усі обмануті довго носив безглузді маски: тоді стало остаточно ясно, що інформаційне поле мас-медіа та соцмереж катастрофічно викривлене державним втручанням, і щось з цим треба робити. Тобто довелося витрачати на пошук інформації та її перевірку значно більше часу. Впорався з цим так, як впорався; результати можна бачити в попередніх записах.
 

Психологія цензури

 
Інколи під якимись матеріалами натрапляю на особливого типу коментарі, звернені не до автора, написані не для обговорення, а як попередження іншим читачам. Це такий своєрідний спосіб цензурування без доступу до головного запису. Коментатор, як йому здається, розумніший за інших, не такий наївний, і попередити інших вважає своїм обов’язком. Коментарі цього жанру завжди виглядають дивно. Викликають в мене наче іспанський сором за те, що прочитав публічний донос.

До цього ж типу навздогінної цензури належать автоматичні наліпки-попередження від соцмереж. Наприклад, що за певними ключовими словами запису наполегливо посилають на якусь бюрократичну службу, що визначає поточну політику в дражливому питанні. Вони промовляють про те, що хоча в записі немає до чого придратися, щоб видалити, власники ресурсу не довіряють випадковим читачам мережі покладатися на власне судження. За них це судження повинен зробити патентований «фактчекер». Самозвана влада так званої перевірки фактів кілька років цензурує багатьох провідних науковців у своїх галузях знання, варто їм тільки відхилитися від бажання чиновника.

Про звичайну цензуру, що геть викреслює людину з охоронюваного простору, згадувати навіть не треба.

Практикована повсюди, цензура стає наче постійним фоном будь-яких дискусій, спотворюючи їх самою присутнстю.

Що ж штовхає людей не тільки миритися з нею, а й бажати для себе? Зрозуміло, вони бажають її для інших, але таким чином впускають цензуру в свій інформаційний простір, роблячи його викривленим. Наприклад, що може примирити людину з цензурою, на його думку, чужої дезінформації?

Психологи пробують дати відповідь. Вони «виявили, що найсильнішим і найнадійнішим чинником, що провіщає очікування небезпеки дезінформації є ефект третьої особи (тобто уявлення про те, що інші особи більш вразливі до дезінформації, ніж ви самі) і, зокрема, віра в те, що «далекі» інші (на відміну від родини та друзів) вразливі до дезінформації. (…) Нарешті, виявили, що учасники, котрі повідомляють про те, що їх більше турбує дезінформація, більш охоче лайкають і діляться панікерськими розповідями про дезінформацію. Висновки показують, що на страх перед дезінформацією впливає наша схильність вважати інших людей довірливими» (Саша Алтай, Альберто Ачербі).

Можна сказати, утрируючи, що страх перед дезінформуванням інших, і як наслідок, більша прихильність до цензури, породжується приємною думкою про свою вищість над іншими.
 

Православне вуду

 
Коментувати рішення про виселення релігійної організації з історико-культурного заповідника водночас і просто, і складно. Було б чудово перетворити територію на схилах на історико-рекреаційну зону. Початок уже покладено, з комплексу навколо монумента радянським героям Другої світової, що ще потребує національної реконструкції, через зведений Ющенком комплекс пам’яті Голодомору, аж до схилів з залізною бабою. І Лавра посередині, як перлина київської старовини. Що може бути логічніше з боку будь-якої міської влади, ніж попросити монахів на вихід?

А складність у тому, що йдеться, все-таки, про віруючих, тобто про тонкі матерії, що стосуються свободи віросповідання. Зрозуміла зовнішньому спостерігачу логіка виселення промосковської церкви виглядає зовсім в іншому світлі для її прихильників. Немає нічого складнішого, ніж розв’язувати розпалені втручанням влади релігійні конфлікти. І релігійні переслідування — називати варто як є — не додадуть державі авторитету.

А втім, так зворушливо виглядають звернення притиснутих монахів про те, що вони ще не починали молитися старанно. Майже дослівна цитата московських лідерів про те, що вони ще не починали воювати по-справжньому, тут спирається на магічне мислення тих, до кого адресоване. Мовляв, ми, служителі культу, маємо прямий канал до бога, і в запасі у нас дієві способи випросити потрібне. А якщо не буде як хочеться, то використають його як православну ядерну зброю.

Натуральне вуду, шаманізм, поганство в чистому вигляді. І ці люди вважають себе представниками християнської традиції, сидять в Лаврі намісниками та посередниками? Це було б смішно, якби не було так сумно.
 

Путівник по демократії Джейсона Бреннана

 
Побачила світ давноочікувана книга американського аналітичного філософа Джейсона Бреннана, в котрій автор виступає перед читачем як подорожуючий гід, в ролі, можна сказати, провідника по країні обґрунтувань демократії. У цій роботі відомий українським читачам за перекладом світового бестселера «Проти демократії» Бреннан пропонує захоплюючий інтелектуальний тур по арґументах «за» та «проти» демократії з погляду п’яти великих достоїнств режиму: стабільності, шляхетності, мудрості, свободи та рівності. В кожному розділі путівник проведе читача заплутаними дорогами арґументів з інтелектуального минулого до найсучасніших.
 

Джейсон Бреннан. Путівник по демократії, 2022.
(Jason Brennan. Democracy: A Guided Tour, 2022.)

 
Джейсон Бреннан тут зізнається у своїй великій прихильності до демократії, і викладає арґументи та теоретичні моделі на її захист в найпоблажливішому світлі. Проте ми живемо в часи, що їх можна назвати золотим віком для досліджень та обґрунтувань демократії. На відміну від поколінь першопрохідців, що два тисячоліття аж до середини XIX ст. вживали назву демократія як пейоративну на позначення виродженої, нестійкої системи правління, на відміну від сподівань та авансів XX ст., коли назва стала символізувати все хороше, до чого варто прагнути, не роздумуючи, наші сучасники можуть бачити й демократичні обіцянки, і демократичні плоди, вивчати практичні результати політики.

Книгу можна радити як «приквел» до його епістократичної «Проти демократії». Читачі першої книги, котрі могли не вповні розуміти інтелектуальну історію поставлених там питань, в путівнику знайдуть для себе пояснення їхньої появи та взагалі надзвичайну важливість розгляду.
 

Новий піксельний завіт

 
Релігійні групи нині наполегливо працюють з військом. Авжеж, війна завжди хлібний час для фельдкуратів. Забувши про будь-які світські основи національної держави, і в нас розростається інститут капеланів. Кілька разів мій дивізіон примусово вишиковували для чогось, що назвав би соборуванням. Про новий випуск військових працівників культу в Київському університеті (!) на цьому тижні урочисто повідомляють ЗМІ.

А чого б і ні? З другого боку, по всьому світу сектор освіти захоплюють проґресисти, проповідники уокеїзму, політики ідентичності, що виступає світським замінником релігії. Ну, а більш стійкі до цих критичних теорій сектори підвищеного ризику, такі як військо, хай уже залишаються на окормлення традиційних організацій.

Приміряючи релігійну віру на себе, розумію, що був би поганим віруючим. Бо якби вірив хоч з зерно гірчичне, то напевно в принципі не зміг би стати військовим, це явно суперечило б доктрині. Але жодні невідповідності не змушують сучасних проповідників ніяковіти. Навпаки, чудова нагода попрацювати з особовим складом. Гроші не пахнуть.

Свято нещирості

 
Вдруге чи втретє зустрічаю 8 березня в формі, спостергаючи з особливої точки, і котрий раз дивуюся стійкості цього сексистського релікта сітки радянських свят. Спробам згори переосмислити закладені в дату смисли опирається звичайний консерватизм повторюваних з року в рік принизливих для всіх учасників ритуалів, порожніх слів, побутових практик. І поки не буде рішучої відмови або влучної заміни, інерція зберігатиме і дату, і нарослі на ній комеморативні практики.

Відзначання березневого свята в тиловому підрозділі добре прочищає оптику спостереження. Тут святкове шикування, урочиста промова гучномовного командира про те, які хороші жінки помічниці у війні та обороні, списана замполітом з методички брежнєвських часів, роздача суто жіночих нагород і грамот. Дивовижну нещирість самої ситуації підкреслює те, що абсолютно всі присутні на шикуванні жінки — військові професіонали, фахові військовослужбовці та працівники ЗСУ, контрактники з вислугою, котрі обрали службу з власного покликання. Тоді як переважна більшість місцевих чоловіків у святковому строю, від імені яких відбувається привітання, це ненавчені непрофесійні мобіки, котрих призвали у військо за законом, що накладає окремо на чоловічу стать кабальний обов’язок служити, незалежно від особистого бажання чи вміння. Нещира гра всіх учасників механічно повторює звичайні в суспільстві ритуали зверхності й підпорядкування, явно недоречні тут.

Напевно, коли пильніше придивитися до загальних практик відзначання, деконструкція проситиметься сама собою. Переформатування явно не вдається.
 

Продавці страху

 
Тиждень тому в мережу злили сотні тисяч робочих електронних повідомлень Метта Хенкока, міністра охорони здоров’я Великої Британії часів введення драконівських ковідних обмежень. Досьє локдауну, «файли локдауну», як їх уже охрестили, день за днем розкривають брудну кухню ухвалення рішень, що обмежували права і свободи британців, а за їхнім прикладом і підданих другорядних країн світу, таких як наша.

Ви, любителі теплих інформаційних ванн, не прочитаєте про цей безумний скандал у наших ЗМІ. Таке щасливе незнання. А ці злиті файли листування урядовців насправді вражають своєю банальністю зла. Вони свідчать, що для досягнення політичних цілей чиновники не гребують нічим. Зокрема, використовувати головний свій інструмент — страх. Страх і провину. «Ми всіх залякаємо до смерті», — прямо пише Метт Хенкок, наче наочно підтверджуючи філософствування про оприявнення державою біобезпеки «голого життя» Джорджо Аґамбена.

У файлах не видно одного — не видно хоч якогось зовнішнього обґрунтування політики обмежень. Не видно намагання розібратися в проблемі. Діяти негайно, опозицію давити. Суто політичний інтерес.
 

Не ставай феміністом

 
Ця книга блискучого сучасного економіста Брайана Каплана побачила світ минулого року, й зі зрозумілих причин цілком могла пройти непоміченою мною, якби не коротенький період байдикування з відносно доступним інтернетом перед переміщенням між посадками влітку. Захоплюючий текст розумного автора, з котрим ми вже знайомі, з несподіваним поглядом та ретельно обґрунтованими цифрами твердженнями чудово відволік од поточних польових негараздів.

Збірка есе про фемінізм, соціальну справедливість та безліч дотичних проблем побудована у вигляді листів до доньки, яку турботливий батько, як видно вже з промовистої назви, відмовляє ставати феміністкою. Наскільки руйнівною автор вважає доктрину, можна подивитися у фрагментах нижче. Принаймні підштовхує не піддаватися тиску натовпу, а зробити свій свідомий вибір, розсудливо оцінивши опонування.
 

 
Брайан Каплан. Не будь феміністкою: Нариси про справжню справедливість. Ферфакс, Вірґінія, 2022.
(Bryan Caplan. Don’t Be a Feminist. Essays on Genuine Justice, 2022.)

 

Особливі жінки

 
Коли трохи оправився від шоку, коли різкий стрибок з посадок на асфальт уже перестав болісно відчуватися щохвилинним прислухуванням до прильотів, звернув увагу на жінок… Ні, не так. Одного разу у вагоні метрополітену я чомусь відмітив навпроти ряд симпатичних важких чорних берцеподібних черевиків невеликих розмірів на тендітних жіночих ніжках. Авжеж, мода влучна: таке похідне взуття практичне й чудово відповідає теперішній тривожній ситуації. А потім, коли до наступної станції вже придумав цілу теорію відповідності моди практичним потребам та навіть пригадав класичний монолог персонажа Меріл Стріп про моду, для порівняння вирішив поглянути, що тепер носять чоловіки. Тільки тут побачив величезного слона у вагоні, усвідомив наявний ґендерний дисбаланс у міському транспорті. Кількість чоловіків зменшилася десь на чверть — доволі відчутне зникнення. Наші досі дискримінуючі чоловічу стать закони акуратно прибрали мужчин із міст.