Діаріуш або тиск слова

July 21, 2018

Національна держава єврейського народу

Filed under: Інформація, Політологія — maksymus @ 09:02

 
Найважливішою світовою подією тижня я вважаю ухвалення кнесетом Ізраїлю закону про єврейську національну державу. Коротко суть документа звадиться до офіційного проголошення того, що Ізраїль є історичною батьківщиною єврейського народу, де він реалізує своє виключне право на самовизначення. Закон проголошує Єрусалим єдиною столицею держави, юридично визнає єврейський календар та державні свята, визначає іврит державною мовою, позбавляючи такого статусу арабську, називає створення єврейських поселень національною цінністю.

Настільки сильні формулювання закону, по суті, закону рівня конституції, надзвичайно потужного символічного значення, засвідчують завершення визначення давнього світського вектору розвитку устрою держави, закладеного при її заснуванні. Фактично цей напрям будівництва держави завжди був незмінний, але на шляху формального визнання національних основ стояли, з одного боку, ортодоксальна релігійність, що заперечувала будь-які світські перетлумачення нації, а з другого, взагалі нерозв’язуване питання меншин та відомі обставини постійної війни за існування. Проте час настав, і ухвалення закону ставить крапку в тривалому самоконституюванні держави Ізраїль.
 

July 19, 2018

Неспокійна тиша перед кампанією

Filed under: Політологія — maksymus @ 15:45

 
В Україні так давно не було великих виборів, не проводилося потужних виборчих кампаній, що, здається, виборці почали втрачати навіть ті незначні політичні навички, набуті під час масових протестів. Принаймні, останні опитування думок населення, проведені в розрахунок на Президентські вибори наступного року, показують, що історичні суспільні події, національні й демократичні зрушення Євромайдану ніяк не відклалися в пам’яті.

За чотири роки суспільство наче повернулося до вимоги популізму, стало більш прихильне до авторитарної ідеї «сильної руки», менш ліберальне, але водночас постає й більш розбитим, розшарованим на незалежні й непроникні категорії, що в них досі відбувається пошук лідерів. Якщо раніше константою залишалися два великі блоки, чия політична позиція, програма й пропозиції взаємно вироблялися в конструюванні протилежного один до одного, то тепер таких блоків декілька, а з утратою окупованих територій значно поменшав, розділився, а тому й утратив потенціал відштовхування найпотужніший раніше проросійський табір. Це має наслідком неминучий зсув на звільнену площину пропозицій усього електорального поля.

Якщо розглядати Євромайдан з погляду повернення до леґітимності, втраченої при узурпації Януковичем влади, найбільшим програшем протесту стало те, що не були убезпечені найважливіші демократичні інститути передачі влади — інститут виборів та незалежність суду. Відтягування виборчої реформи (та формування ЦВК) до самісінького початку кампанії означає, що правлячі еліти не від того, щоб використати нереформовані старі моделі для продовження визначненя переможців із своїх. Запит суспільства й тиск міжнародних партнерів виявився заслабкий для проведення за чотири роки необхідних реформ, і саме тому ми всі приречені знову проходити через масові протести, коли накопичені протиріччя вчергове буде неможливо розв’язати в рамках уже давно спотвореної системи.

А поки варто насолоджуватися спокійним літом, останнім перед великими неприємними зрушеннями, про які поки невиразним рухом стрілок барометра попереджають опитування.
 

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

June 15, 2018

Не думати про дороги

 
Потрапляю в якісь опитування суспільної думки дуже нечасто. Але якщо вже потрапляю, то стаю наче руйнівником опитування. Адже питання в них звичайно складають для з’ясування якихось певних проблем, з огляду на усереднену аудиторію, тому завжди випускають незначущі для себе відповіді. Для мене ж це означає відсутність потрібних варіантів.

От і цього разу опитування про стан автодоріг. Що я про це думаю? Чи задоволений? Як оцінюю роботу «Київавтодору»?

А я взагалі про автодороги не думаю. Автомобілем не їжджу, з громадського транспорту користуюся переважно метрополітеном, тому питання якості київських автодоріг перебуває для мене на далекій-далекій периферії уваги. Звісно, абстрактно розумію важливість якісного сполучення для розвитку економіки міста, але це опосередковане розуміння без особистої залученості ніяк не тягне на вироблення власної думки про роботу відповідних служб.

І нещасному волонтеру довелося зависати на кожній моїй відповіді, бо таких варіантів в опитувальному листі взагалі не було передбачено. І мені незручно, що випадаю з середнього набору, і збирачам доводилося підганяти відповіді під стандартні, що напевно псуватиме результат. Нарешті, всі були задоволені, коли на останнє запитання про те, чи заважали мені ремонтні роботи, я відповів твердим «Ні!», але знов-таки, тільки тому, що взагалі не звертаю на автодороги увагу, а не через потрібну для значимої відповіді залученість.
 

May 21, 2018

Поразка відкладається до наступної серії

Filed under: Політологія, Розваги, Різне — maksymus @ 18:54

 
Од серіалу «Пані держсекретар» (Madam Secretary, 2014-) інколи лізуть мурашки по тілу. Сюжет цього мила спрощений, більшість епізодів мають класичну стереотипну повторювану структуру: американський держсекретар вправно розв’язує складні зовнішньополітичні проблеми, опонуючи радикальним пропозиціям силового блоку й враховуючи амбіції президента, одне з основних бажань котрого посісти належне місце в історії. Автори серіалу не приховують своїх ліберальних поглядів, що їх постійно оприявнюють у відповідних художніх способах розв’язування питань. У перших сезонах пробували ще зробити ставку на інтелектуальну аудиторію, додавали інколи потрібні відсилки (наприклад, так і недорозказаний анекдот: «Заходить у бар Фома Аквінський…»), але згодом за сюжетом практично було забуто, що головні персонажі університетські професори й провідні аналітики. Так виявилося простіше.

Обрана тема вимагала постійної поточної актуалізації розв’язуваних зовнішньополітичних питань. Пані держсекретар мала проблеми з ядерною програмою Ірану, китайськими космічними амбіціями, грецькими боргами, канадським нафтопроводом та правами людини в Африці. Всі розв’язані ідеально мирним договором. Епізоди ж 2015-го року постійно поверталися до відображення російського вторгнення в Україну. І отут націкавіше — спрощене сприйняття проблем і бажане авторським колективом їх компромісне мирне вирішення вступило в протиріччя зі справжнім ходом подій. З самого початку держсекретар як цілісний персонаж зайняла позицію швидкого примирення сторін. По сюжету це означало виламування рук українському Президентові, щоб той погодився на всі вимоги Кремля (федералізація, визнання нових кордонів). Бо все одно програє. Пропозиції поставок зброї й інструкторів з боку військового лобі відміталися держсекретарем як такі, що не мають дражнити аґресора. Проте справжні події того року розвивалися стрімко, і сценаристи мали наздоганяти мінливу реальність, не відкидаючи провідної лінії — Україна має здатися, щоб усе залишалося тихо-мирно. Зрештою в сюжеті побували й українські нацисти, фотографія з якими стала приводом для порушення росіянами угод, і неконтрольовані повстанці, що потім матимуть стосунок до поширення ядерної зброї. А українські політики, щоб втягнути США у війну, інспірують хакерську атаку проти американського літака, а потім полонієм (!) ліквідують причетних. За це укранїському Президенту зверхньо погрожуватимуть долею Нор’єґи, проте продовжують вважати «своїм сучим сином». Зрештою, під усе зростаючу мілітаризацію Кремля, яка старанно відображається в серіалі, Україні надходять і зброя, і військові радники, США навіть забезпечує закриття повітряного простору своїми силами.

Цікаво спостерігати за таким стереотипізованим поглядом, що спрощено відображає основні події і проблеми останнього часу з погляду і для основної американської аудиторії. На щастя, реальна політика значно складніша, і не зводиться до простої схеми для сюжету однієї серії. Інакше пані держсекретар легко здала б проблемних українських союзників ще в першому сезоні.
 

May 11, 2018

До найглибшого дна

Filed under: Московія, Політологія, Розваги — maksymus @ 16:28

 
Серед усе більше вражаючих проявів московського «побєдобєсія» цього року було багато цікавинок. Це і танкові паради дітей, і котики в пілотках на листівках, і запалене від «вічного вогню» символічне серце, і вулична їжа в огидних колорадських кольорах. Але от один перформанс мене вразив найбільше. Це був явно претендент на пробивання найглибшого дна.

Макет монумента в тролейбусі…

May 1, 2018

Райський тиждень

Filed under: Київ, Політологія, Розваги, Різне — maksymus @ 19:49

 
Київ завжди прекрасний. Але кожної весни настає один дивовижний тиждень, коли наше Вічне Місто перетворюється на справжній земний рай. Зазвичай такий час настає у другій половині квітня, одразу після тижня вітрів, що старанно здувають зимовий бруд з вулиць. Цього ж року запізнився до травня. Нині все квітне, буяє, зеленіє, біліє, синіє, барвить навколо усіма барвами.

* * *

У нововідремонтованій трапезній Видубицького монастиря відмітив гарно вироблену бронзову люстру зі світлодіодними лампочками-свічками. Ідея ж на поверхні! Нащо палити неекономні, неекологічні й пожежонебезпечні воскові свічки, коли можна в храмах провести звичний струм і прикрутити під іконами патрони для сучасного освітлення. Віруючі тоді проявлятимуть відданість релігійним переконанням з неабиякою користю, а не спалюючи марно внески в повітря. Лампочки можна ще підписувати молитвами чи звичними проханнями до вищих сил; довготривалі елементи освітлення виконуватимуть функцію зв’язку з небесами стільки, скільки дозволятиме їхній ресурс. «Благодатний» вогонь можна тоді привозити в акумуляторах, урочисто приєднувати до освяченої відповідним чином електромережі. Нове тисячоліття на дворі, а вони все зі свічками!

* * *

Біля пам’ятника Булгакову на Андріївському узвозі імпровізований концерт. Бандурист награє й співає варіант пісні «Ой служив я в пана…», заводячись при кожному нанизуванні повторів. Цікавий спосіб засвоїти простір біля українофобського знака.

* * *

На Хрещатику знімають кіно про Стуса. Проходив здалеку, від червоного аж пересмикнуло негайно всплилим комічним образом портьє з фільму «Дежа вю», котрий побачив білогвардійського офіцера й закричав «Наші в місті!», — не наші.

Допитливі коментатори в мережі помітили на знімальному майданчику прапори АзРСР замість УРСР, неймовірні для 70-х афіші з забороненими та репресованими назвами. Добре, що минуле так швидко відходить, що навіть для недешевого кінематографа не знаходять знавців відповідного періоду. Не через те, що так уже важко знайти консультантів, а тому, що не потрібно. Просто не потрібно! Люди в масі забули нещодавнє радянське минуле настільки, що не помітять кричущих невідповідностей та анахронізмів у картині навіть на найбільшому екрані.
 

March 22, 2018

Нащо шляхта без феодалізму

Filed under: Політологія — maksymus @ 13:22

 
У міфології Оксани Забужко тема старої еліти посідає особливе місце. Відсутність шляхетності провідної верстви в теперішньому осмислюється нею й переживається нами, вдячними читачами, як постійна втрата, досі незагоєний розрив. Йдеться навіть не про спадковість поколінь, що так чи так передають національний досвід через тексти, а постійно відчутний зяючий розрив у самій соціальній тканині суспільства, через що «маємо те, що маємо» при владі.

Останній запис теж про «націю мертвих титанів». Про втрачену еліту та її бодай символічне повернення:
 

«У нас була своя еліта. Запам’ятаймо це, раз і назавжди. І це завдяки їй — її надбаннями й зусиллями — ми, після програшу незалежности в 1921 р. (підписання „Ризького миру“), — за минуле століття не згинули, не розчинилися в гною чужої імперії, а живі — і, нівроку, боремось. Якби її не було, бути б нам там, де нині лужичани.
 
Тому таке важливе її символічне повернення. Важливо, щоб всі ті „батьки й матері модерної України“ повернулись — і на вулиці наших міст (а навіть у Києві досі нема ні вулиці Старицької-Черняхівської, ні Науменка, ні Чикаленка, ні, ні, ні…), і на сторінки підручників, і — головне — в нашу свідомість.»

Проблема відсутності шляхти як необхідного елемента суспільної структури постає тому, що — і це народи повсюди в світі вже дві з половиною сотні років відкривають наче вперше — мати формальні державні інститути, виборчі, партійні системи та представництво ще недостатньо для демократії. Потрібен ще якийсь елемент. Треба мати щось для того, щоб мати опірність владі, прагнення свободи й бажання її захисту. У феодальний час цей опір владному свавіллю забезпечувала саме шляхта. І її знищення у війнах та революціях «знесилює всіх, не виключаючи й її ворогів. Зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не зможе відродитися» (Токвіль). На світанку новочасної демократії аристократу Токвілю можна було шкодувати за незагоєною раною, йому це можна пробачити. Нам — ні. Бо поруч з громадівцями Науменками та Чикаленками наша стара еліта складалася переважно з Мартосів та Лукашевичів. І зовсім не варто повертати її кріпосництво, пиху, ненажерливість, навіть символічно, бо цього вдосталь в еліти теперішньої…

Зате новітнє українське суспільство й без осоружних феодальних залишків наочно продемонструвало відпірність і звичку до свободи. Попри всі негаразди й хитання, ми вже маємо, сказати б, розчиненим серед усіх нас, той необхідний елемент, що його наявність забезпечувала стара еліта. Це розчинення, що відбулося завдяки національному переходу, розбудові підстав національної держави, вже виключає саму потребу повернення елітарності під будь-яким соусом. Воно взагалі не залишає шляхті жодного місця.
 

March 16, 2018

Дзеркало для суспільства

Filed under: Політологія — maksymus @ 06:46

 
Мені симпатична головна героїня новин цього тижня, депутат, доброволець, Герой України Надія Савченко. Такий типаж різких самовпевнених недоуків, негайно реаґуючих елементарними рішеннями на поставлені задачі, сміливо зустрічаючих будь-які проблеми розрубуванням вузлів, дуже поширений серед професійних військових. Не один раз мені доводилося чути наївні міркування про легкість остаточного силового рішення проти тих незрозумілих поганців, хто там, нагорі, заважають жити простій людині в простому світі.

— От взяти б, й усіх постріляти! — Тобто, всі хороші люди мають зібратися, й винищити всіх поганих? — не міг утриматися я від іронії. — Авжеж! Вистачить мого взводу, — запалювалися ентузіазмом лейтенанти. — Одна моя рота все змінила б, — гарячкували капітани. Майори мовчали схвально, а підполковники вже занепокоєно дивилися на баламутів, усвідомлюючи, що все може бути не так легко. Полковники ж посміхалися на дурниці молоді, бо на тому рівні командного досвіду прості рішення вже не сприймаються як очевидно правильні.

Психологія простих рішень у війську є ознакою професійності нижчих виконавців. Система не працюватиме, коли ті почнуть розмірковувати. Проте там завжди існує дуже важливий запобіжник проти дурнів — їхня абсолютна несамостійність. Кожен крок готової на все людини зі зброєю обставлений контролюваннями, перешкодами та захистами. І чим більшою є покладена відповідальність, чим більша самостійність прийняття рішень, тим ширшим стає горизонт планування, глибшим розуміння факторів та небезпек.

Витримавши полон і перебування в заручниках, потрапивши завдяки беззаперечному героїзму на вершину української політики, Савченко залишилася з усіма цими професійними викривленнями гарного військового, чудового молодшого офіцера. Аж до повної несамостійності включно; неодмінно шукайте поруч з нею командирів, тих політиків, котрі ставлять відповідні завдання.

Питання не до неї, а до цілком цивільного українського електорату, серед якого щире бажання негайних розрубувань проблем породжує значну підтримку такої політики на національному рівні. Прості до простого по просте. Але в цивільних немає своїх полковників, котрі грубим окриком зможуть пояснити бовдурам, до чого такі прості рішення призводитимуть. А тому цю електоральну прихильність наших простаків переживатимемо потім всі як власні помилки на власній шкірі.
 
Картинка для запису…

March 10, 2018

Без площі Чикаленка

Filed under: Інформація, Київ, Політологія, Різне — maksymus @ 05:53

 
На сайті Київської міської держадміністрації кілька місяців висить повторна петиція — перейменувати площу Льва Толстого на честь Євгена Чикаленка. Активність низька, результати під кінець засвідчують тотальну необізнаність киян з іменем одного з провідних діячів українського національного руху. Обговорення в мас-медіа так само мляве, бо незнайоме ім’я не спонукає до активності.

Такі акції цікаві як фотографічний знімок стану суспільства. Притомне чи ні? Ага, ще не опритомніли.
 

Older Posts »