Діаріуш або тиск слова

March 22, 2018

Нащо шляхта без феодалізму

Filed under: Політологія — maksymus @ 13:22

 
У міфології Оксани Забужко тема старої еліти посідає особливе місце. Відсутність шляхетності провідної верстви в теперішньому осмислюється нею й переживається нами, вдячними читачами, як постійна втрата, досі незагоєний розрив. Йдеться навіть не про спадковість поколінь, що так чи так передають національний досвід через тексти, а постійно відчутний зяючий розрив у самій соціальній тканині суспільства, через що «маємо те, що маємо» при владі.

Останній запис теж про «націю мертвих титанів». Про втрачену еліту та її бодай символічне повернення:
 

«У нас була своя еліта. Запам’ятаймо це, раз і назавжди. І це завдяки їй — її надбаннями й зусиллями — ми, після програшу незалежности в 1921 р. (підписання „Ризького миру“), — за минуле століття не згинули, не розчинилися в гною чужої імперії, а живі — і, нівроку, боремось. Якби її не було, бути б нам там, де нині лужичани.
 
Тому таке важливе її символічне повернення. Важливо, щоб всі ті „батьки й матері модерної України“ повернулись — і на вулиці наших міст (а навіть у Києві досі нема ні вулиці Старицької-Черняхівської, ні Науменка, ні Чикаленка, ні, ні, ні…), і на сторінки підручників, і — головне — в нашу свідомість.»

Проблема відсутності шляхти як необхідного елемента суспільної структури постає тому, що — і це народи повсюди в світі вже дві з половиною сотні років відкривають наче вперше — мати формальні державні інститути, виборчі, партійні системи та представництво ще недостатньо для демократії. Потрібен ще якийсь елемент. Треба мати щось для того, щоб мати опірність владі, прагнення свободи й бажання її захисту. У феодальний час цей опір владному свавіллю забезпечувала саме шляхта. І її знищення у війнах та революціях «знесилює всіх, не виключаючи й її ворогів. Зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не зможе відродитися» (Токвіль). На світанку новочасної демократії аристократу Токвілю можна було шкодувати за незагоєною раною, йому це можна пробачити. Нам — ні. Бо поруч з громадівцями Науменками та Чикаленками наша стара еліта складалася переважно з Мартосів та Лукашевичів. І зовсім не варто повертати її кріпосництво, пиху, ненажерливість, навіть символічно, бо цього вдосталь в еліти теперішньої…

Зате новітнє українське суспільство й без осоружних феодальних залишків наочно продемонструвало відпірність і звичку до свободи. Попри всі негаразди й хитання, ми вже маємо, сказати б, розчиненим серед усіх нас, той необхідний елемент, що його наявність забезпечувала стара еліта. Це розчинення, що відбулося завдяки національному переходу, розбудові підстав національної держави, вже виключає саму потребу повернення елітарності під будь-яким соусом. Воно взагалі не залишає шляхті жодного місця.
 

Advertisements

March 16, 2018

Дзеркало для суспільства

Filed under: Політологія — maksymus @ 06:46

 
Мені симпатична головна героїня новин цього тижня, депутат, доброволець, Герой України Надія Савченко. Такий типаж різких самовпевнених недоуків, негайно реаґуючих елементарними рішеннями на поставлені задачі, сміливо зустрічаючих будь-які проблеми розрубуванням вузлів, дуже поширений серед професійних військових. Не один раз мені доводилося чути наївні міркування про легкість остаточного силового рішення проти тих незрозумілих поганців, хто там, нагорі, заважають жити простій людині в простому світі.

— От взяти б, й усіх постріляти! — Тобто, всі хороші люди мають зібратися, й винищити всіх поганих? — не міг утриматися я від іронії. — Авжеж! Вистачить мого взводу, — запалювалися ентузіазмом лейтенанти. — Одна моя рота все змінила б, — гарячкували капітани. Майори мовчали схвально, а підполковники вже занепокоєно дивилися на баламутів, усвідомлюючи, що все може бути не так легко. Полковники ж посміхалися на дурниці молоді, бо на тому рівні командного досвіду прості рішення вже не сприймаються як очевидно правильні.

Психологія простих рішень у війську є ознакою професійності нижчих виконавців. Система не працюватиме, коли ті почнуть розмірковувати. Проте там завжди існує дуже важливий запобіжник проти дурнів — їхня абсолютна несамостійність. Кожен крок готової на все людини зі зброєю обставлений контролюваннями, перешкодами та захистами. І чим більшою є покладена відповідальність, чим більша самостійність прийняття рішень, тим ширшим стає горизонт планування, глибшим розуміння факторів та небезпек.

Витримавши полон і перебування в заручниках, потрапивши завдяки беззаперечному героїзму на вершину української політики, Савченко залишилася з усіма цими професійними викривленнями гарного військового, чудового молодшого офіцера. Аж до повної несамостійності включно; неодмінно шукайте поруч з нею командирів, тих політиків, котрі ставлять відповідні завдання.

Питання не до неї, а до цілком цивільного українського електорату, серед якого щире бажання негайних розрубувань проблем породжує значну підтримку такої політики на національному рівні. Прості до простого по просте. Але в цивільних немає своїх полковників, котрі грубим окриком зможуть пояснити бовдурам, до чого такі прості рішення призводитимуть. А тому цю електоральну прихильність наших простаків переживатимемо потім всі як власні помилки на власній шкірі.
 
Картинка для запису…

March 10, 2018

Без площі Чикаленка

Filed under: Інформація, Київ, Політологія, Різне — maksymus @ 05:53

 
На сайті Київської міської держадміністрації кілька місяців висить повторна петиція — перейменувати площу Льва Толстого на честь Євгена Чикаленка. Активність низька, результати під кінець засвідчують тотальну необізнаність киян з іменем одного з провідних діячів українського національного руху. Обговорення в мас-медіа так само мляве, бо незнайоме ім’я не спонукає до активності.

Такі акції цікаві як фотографічний знімок стану суспільства. Притомне чи ні? Ага, ще не опритомніли.
 

March 2, 2018

Спрощення без ускладень

Filed under: Політологія, Різне — maksymus @ 10:42

 
Разом з попередньою цитатою про відповідність власності й мови побачив у Р. Арона ще одну, висловлену про марксизм, проте гідну повторення абсолютно для всіх теорій:
 

Будь-яка теорія, що прагне стати ідеологією політичного руху або офіційною доктриною держави, повинна піддаватися спрощенню, для простаків, і ускладненню, для снобів.
 
Арон, Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки. — К.: Юніверс, 2004. — С. 157.

Хоча мені здається, що в наш час теорії, котрі претендують на політичні доктрини, вже не повинні мати ніякого «ускладення». Еліти цілком задовольняє всеохопний цинізм, а для простаків вистачає багаторазових повторень. Тож самого спрощення цілком досить — «Це правда, ми всі так кажемо!»
 

February 26, 2018

Власність і мова

Filed under: Культурологія, Мова, Політологія — maksymus @ 07:49

 
Прекрасна цитата одного з засновників соціології про певну відповідність власності й мови: «…мова просто встановлює цілковиту спільність, коли всі, вільно черпаючи із загального скарбу, спонтанно сприяють його збереженню» (О. Конт). Нижче пояснюючий витяг з відомого підручника Реймона Арона.

Наче готова відповідь літератору А. Куркову, котрий нещодавно виступив з типово колоніальними тезами про необхідність визнання «російськомовності» такою собі українською «культурною власністю» з наступною політичною метою використати цю інституційно привласнену українцями російську мову для боротьби проти московського самодержавства й «російського світу» (*). (Логіки в цьому повторюваному капітулянтському заклику, звісно, не треба шукати, це так огидно через російського письменника промовляє раціоналізований шкурний інтерес розширення свого простору — імперського й самодержавного просто по факту російської мови — за рахунок української культури. Хоч як викручується росіянин, одверто погрожуючи уявлюваною ним п’ятою колоною, з України тоді вийде зовсім не альтернативна вільна республіканська «друга Росія», а просто мовна спільність з ворогом сприятиме спонтанному збереженню в нас того самого самодержавства й ворожого світу, створеного чужими й для чужих.)
 

«Слід зіставити два розділи, що стосуються, з одного боку, власності, а з другого — мови. Зіставлення може видатися дивним, але воно відповідає глибокій думці Оґюста Конта (30). Власність і мова справді відповідають одна одній. Власність — це проекція на суспільство діяльності, тоді як мова — це проекція розуму. Законом, спільним для власності й мови, слугує закон накопичення. Цивілізація проґресує, тому що завоювання в матеріальній та інтелектуальній царинах не зникають разом з тими, хто їх здійснили. Людство існує, тому що є традиції, тобто спадковість поколінь. Власність — це накопичення цінностей, що передаються від покоління до покоління. Мова — це, сказати б, місце зберігання надбання розуму. Отримуючи мову, ми отримуємо культуру, створену нашими предками.
 
Не треба затримуватися у своєму аналізі через слово «власність», що викликає широкий політичний резонанс чи упередженість. На думку Оґюста Конта, зовсім неважливо, чи буде це приватна чи суспільна власність. Він бачить у власності основну форму, в якій виражає себе цивілізація, — в самому факті матеріальних витворів людей, що існують і після того, як їхніх творців уже немає, і в тому, що ми можемо передати нащадкам створене нами. Обидва розділи — про власність і про мову — присвячені двом основним інструментам людської цивілізації, умовами існування якої слугує спадкоємність поколінь і продовження живими думок мертвих. Звідси — відомі висловлювання: «Людство складається радше з мертвих, ніж із живих», «Мертві дедалі частіше керують живими».
 
Ці формули наводять на певні міркування. Одна з особливостей Оґюста Конта полягає в тому, що, відштовхуючись од ідеї індустріального суспільства, бувши переконаним у тому, що наукові спільноти значно відрізняються від колишніх спільнот, він прийшов не до применшення минулого й звеличення майбутнього, як більшість сучасних соціологів, а до чогось на зразок реабілітації минулого. Утопіст, який мріє про майбутнє, більш досконале, ніж усі відомі спільноти, він залишається людиною традиції з гострим почуттям єдності людей у всі часи (31).»
 
Арон, Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки. — К.: Юніверс, 2004. — С. 113.

 
Додатково власне цитата Конта…

February 20, 2018

Ще зарано

Filed under: Політологія — maksymus @ 13:26

 
Крізь загалом урочисте, сумне й подекуди формальне відзначення четвертої річниці масових розстрілів на Майдані в українському медійному просторі всюди пробивається відчутна важлива нота — розгубленість. Наче ми досі не здатні перегорнути сторінку з критичною подією, і постійно переживаємо її як нав’язливий жах, що його неможливо збагнути, поки не прокинулися. Те, що сталося в лютому 2014 року, негайно виявилося не кульмінацією протесту, за яким мала б настати очікувана політична розв’язка, але перемістило нас у нову реальність утечі керівництва, іноземного вторгнення, гібридної війни, падіння економіки, в реальність національної світоглядної кризи. Та навіть в огні її, окраденую, все це досі не збудило. І мабуть, іще зарано. Ця відчутна розгубленість породжується очевидною незавершеністю події. Соціальні гасла на вуличних акціях найкраще засвідчують неабиякі небезпеки, що вони ждуть нас наступного року, коли на заміну незадовільного неефективного уряду виборчі перегони висувають у лідери популістів, конформістів, ваблять українців пропозиціями простих рішень усіх мастей і сортів…

Подія не завершена, досі триває страшний сюжет, коли розпочате на Євромайдані може як вивести Україну на світову орбіту наздоганяти відкриті суспільства розвинутих демократій, або ж призвести до чергового авторитарного спрощення й ручного силового управління. І хоча б заради вже покладених жертв ми не маємо права програти.
 

February 11, 2018

Нейтралізація державного гімну

Filed under: Мова, Політологія, Ґендер — maksymus @ 19:23

 
У Канаді завершилася кількадесятилітня боротьба активістів за нейтральний варіант їхнього англомовного гімну, де раніше йшлося про синів.

 
Наприкінці січня 2018 року сенат Канади остаточно ухвалив законопроект, що зробив гімн «О Канадо!» ґендерно-нейтральним, і він одержав необхідну королівську згоду цієї середи. Слова «у серцях твоїх синів» було замінено на «у всіх наших серцях». (Бі-бі-сі, 9 лютого 2018)

Мені подобається такий хід думки й відповідна розумна політична дія. Український національний гімн теж містить звертання чомусь тільки до братів, а це в українській мові найбільш підкреслений розділенням лексичний спосіб граматичного роду. Впевнений, колись дійде черга і до нашого виправлення. Як міг би виглядати нейтралізований текст…

January 6, 2018

Персидські справи

Filed under: Політологія — maksymus @ 18:00

 
Колись на світанку цивілізації велика перська сатрапія стала визначальною Іншою для греків і всіх їхніх європейських культурних нащадків, і з французькими лібералами, і з англійськими колонізаторами, і з нами включно. В ту древню епоху
 

«…була спущена залізна завіса: Схід проти Заходу, деспотизм проти свободи; встановлені дихотомії після греко-перських війн лунають крізь світову історію і їм, здається, призначено усталюватися ще більше, потроху, коли людина відроджує старі й відкриває нові способи для того, щоб піддавати тортурам свою душу» (О. Мюррей; цит. за: Історія європейської цивілізації… Х., 2016.)

Нині, спостерігаючи за іранськими масовими виступами проти патріархальної влади релігійних бородачів, можна лише дивуватися, шанувати, ба навіть заздрити сміливості й рішучості людей, котрі у своїх щирих прагненнях прав і свобод змушені переступати через найміцніші, найважчі перешкоди, що тільки знає людина, — через власну культуру, через власний триб життя. На таке спроможні тільки справді великі народи.


Тегеранська жінка, скинувши хіджаб, з легкої руки Масіх Алінеджад стала обличчям іранського протесту.
І навіть неважливо, що ця «ікона» теж є створеним, вигаданим, ба ні, правильно сказати уявлюваним образом. (Бі-бі-сі, 3 січня 2018)

 

December 29, 2017

Перпендикулярне бачення

Filed under: Вибори, Київ, Політологія — maksymus @ 10:47

 
У колонці «Даєш двопалатну Київраду!» на «Українській правді» (29 грудня 2017) член правління партії «ДемАльянс» пропонує партійне «бачення особливостей місцевих виборів у Києві в новому законі про столицю».

Треба ж так невдало пропонувати, що кожен пункт не просто промах, а прямо суперечить тому, що я хотів би одержати як київський виборець.

Спершу звичний для українських партій, створюваних як політичні проекти згори, а не від низових осередків, виступ проти мажоритарки. Пропозиція подається як фальшиво-зважена — «У світовій практиці мажоритарний підхід […] має низку успішних прикладів», «Але в українських корумпованих реаліях…» Наче до висновку прийшли після роздумів, але це ж не так. Насправді, партія, як і багато інших, пропонує відштовхуватися не від демократичних принципів збільшення представництва, зміцнення зв’язку виборця з представниками, а від тимчасової ситуації партійної зручності й відсутніх механізмах правоохоронної системи, що запобігали б підкупу виборців. У тимчасовій перспективі партійна система з відкритими територіальними списками, можливо, краща за просто партійну, але в країні з загалом нерозвинутою системою партій відмова від мажоритарки це довготривалий спосіб відокремити виборців од влади.

Не допоможе і наступна популістська пропозиція «ДемАльянсу»: «Представники з цього списку беруть участь в публічних праймеріз — вони презентують власне бачення, свої ораторські та професійні якості». Згадані вище «українські корумповані реалії» означатимуть перенесення корупції з дільниць на збори «праймериз». Ну, не заради ж самого ораторського мистецтва збиратимуться пенсіонери, щоби слухати невідомих їм партійців, не зв’язаних з громадою і проблемами округів, а поставлених згори на дільницю партійним списком.

Наступна пропозиція полягає в поверненні райрад у розрахунку на двопалатну Київраду. Просто повернення райрад, як нижчої по відношенню до Київради ланки самоуправління, можна тільки вітати. Але у вигляді другої палати — це просто дивовижне безумство, що зводить пропозицію на пси.

Те, що партія «ДемАльянс» абсолютно не виходить у своїх пропозиціях з демократичних принципів, і ладна погоджуватися з обмеженим представництвом, свідчить і неймовірний запропонований ними «запобіжник, який передбачає, що доля делегатів кожного району в нижній палаті Київради залежить від долі виборців, що прийшли на дільниці, а не від долі усіх зареєстрованих виборців». Чудовий подарунок корупційній складовій. Після відмови київським горожанам у праві обирати своє представництво у власних територіальних громадах і вибудування складних рівнів представництва, це не дивно. Але все цілком у річищі зменшення зв’язків виборця з депутатами.

Отже, в сухому залишку. Новостворена партія пропонує виборчу систему, де депутати для дворівневої міської влади обираються не від громад, а від партій. А щоб запобігти зрозуміло очікуваній аномії, небажанню виборців приходити на дільниці, щоб леґітимізувати це неподобство, «ДемАльянс» пропонує розважати мешканців через «праймериз» та обмежити представництво за допомогою «запобіжника».

Ет, хотів би побачити таку партію, яка виходила б у своїй політиці не з технології здобуття й утримання влади, а з демократичних принципів, для чого ця влада здобувається й утримується. Де виборча система орієнтується на горожанина, а не на партію, де влада здійснюється на основі волевиявлення, а не маніпуляцій з його обмеження. Звісно, це надто складно для недорозвинутої патерналістської політичної системи.
 

December 24, 2017

Флешмоб на Хрещатику

Filed under: Інформація, Київ, Політологія, Різне — maksymus @ 21:02

 
Побував сьогодні на флешмобі з загадковою для мене робочою назвою.
 


«Кава на Хрещатику» (24 грудня 2017 року)

 
Гідну жалю групку молоді всіх вікових категорій чисельністю в пару сотень голів можна бачити на знімку. Походив довкола знічев’я. Подивився на симпатичні обличчя київської блоґототи. Розгублені, політично дезорієнтовані, шукаючі якоїсь авторитетної команди, вони самі не надто розуміли, нащо зібралися, але намагалися всіляко підбадьорювати себе приємними словами й фантастичними проектами наступних неполітичних акцій. Не вірю, що такі взагалі можливі, адже акція чогось варта тільки тоді, коли планується наступний крок. Підтримувати владу — нерозумно, влада сама себе вміє підтримати і без вулиці. Виходити невизначено «за все хороше» чи «проти всього поганого» не має сенсу. Жартівливий плакат російською «Порошенко — наш президент вселенной» чи принизливо перевернутий за феншуєм прапор виглядали найосмисленішою плямою на акції; принаймні, ці люди твердо знали, чого хочуть. Мабуть, щось було в моєму погляді, скупчення на шляху по-військовому розступалися, коли проходив крізь них.

Да, і каву я не люблю…
 

Older Posts »