Діаріуш або тиск слова

May 20, 2019

Новий курс у старому напрямі

Filed under: Політологія — maksymus @ 16:44

 
Перша заява новенького Президента України одразу накреслила напрям політики до найгіршого ґатунку авторитаризму.

Недоторканність законодавців — це важливий елемент системи стримувань та противаг і в більш стійких демократичних режимах. Бідна та країна, де одна гілка влади закликає другу зняти з себе недоторканність, а громадськість чомусь не гнівно обурюється таким нахабним зазіханням на власні, громадськості права, а бездумно аплодує. Та вас же, сірих і убогих, якраз і позбавляють такої необхідної вам же системи стримувань, бовдури!

Недоторканність депутатів і призначена для захисту вибору від чиновників, для захисту представників перед свавіллям виконавчої влади. Коли Президент вимагає від депутатів зняти з себе недоторканність, ця вимога створює негайний конфлікт інтересів, який можна розв’язати тільки негайними перевиборами і парламенту, і Президента після зняття недоторканності хоч когось із них, бо така зміна негайно змінює баланси, на які ніхто не уповноважував. Надто, коли слідом іде заява про розпуск. Здається, нові обличчя цього взагалі не розуміють, або просто цинічно підіграють дезінформованості пересічного виборця.

Про популістичний мотлох для кретинів, що десятиліттями теліпають з року в рік, на кшталт недоторканності та владних привілеїв, див. старі записи: антиподи, привілеї, захист мандата, недоторканність, недоторканність полетіла.
 

May 3, 2019

Чи можна вимагати кращого?

 

Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі
 
Джейсон Бреннан, професор стратегії, економіки, етики і публічної політики Джорджтаунського університету. Останні монографії: «Ринки без кордонів» (2015, у співавт.), «Етика голосування» (2011), «Проти демократії» (2016).
 
 
        Хто повинен бути наділений владою: меншість чи більшість? Концентрація влади в руках меншості — при монархії, диктатурі або олігархії — призводить до зловживання владою для отримання особистої вигоди за рахунок інших. Однак при поширенні влади серед більшості, як це робится при демократії, голос кожної окремої людини перестає мати значення, тоді як більшість голосуючих складають невігласи, упереджені та непоінформовані.
 
        Отже, маємо дилему.
 
        Республіканська представницька демократія намагається знайти золоту середину: стримування і противаги, судовий контроль, біллі про права й виборні представники — все це призначене для того, щоб підтримувати відповідальність лідерів перед людьми, разом з тим стримуючи дурість неосвічених мас. Загалом, ці інститути працюють добре: як правило, при демократіях люди мають найвищі стандарти життя. А якщо ми можемо досягти кращого?

 
Читати переклад далі…

April 29, 2019

Епістократія

Filed under: Вибори, Лібералізм, Політологія — maksymus @ 14:52
…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Коли лібералізм суперечить демократії, варто обирати лібералізм. Читати запис далі…

April 22, 2019

Голос як принципово досяжна нагорода за кращість

Filed under: Політологія — maksymus @ 20:41

 
У будь-якій незрозумілій ситуації змінюй виборче законодавство. Напевно, перед виборами в Раду виборчі закони підправлять, але недоторканним залишиться священний принцип рівності голосів. Питання навіть не поставлять, і це дуже прикро. Але треба почати здалеку.

Коли маленькі маршрутні автобуси ще не запанували на київських вулицях, у комунальному транспорті часто можна було натрапити на картину, коли кондуктори, обходячи вагон, знаходили тільки одного платника — мене. Значна частина пасажирів з якихось причин не платили, оплату покривали розгалужені складні пільги. Усі місця зайняті, я один заплатив і стою, а пільговики за рахунок держави, тобто нас усіх, почуваються у всіх значеннях комфортно. Зрозуміло, така дивна система була неспроможна забезпечити належне транспортне сполучення інакше, ніж витягуючи звідкись кошти. Коли в Місті почали наводити економію, то на місце зручного великого транспорту прийшли малі приватні бусики, де з пільговиками поводилися просто: сплачуйте за проїзд. (У звиклому до халяви суспільстві як подушка безпеки перед вибухом незадоволення виникли навіть звичаєві способи визначення на око, чи може пільговик скористатися законним правом. Скажімо, власник підприємства міг виділити одне-два безплатні місця, і якщо вони вже вибрані, то наступним претендентам наполегливо пропонують сплатити, або почекати наступного бусика.) Роздуті пільги зрештою призвели до незручностей для всіх, прибутків для небагатьох, і непідраховуваних витрат, витрат, витрат за суспільний рахунок.

Чи всі голоси мають бути рівні? Читати запис далі…

April 21, 2019

Цей день 101 рік тому. Вибори

Filed under: Історія, Вибори, Політологія — maksymus @ 20:59

 
Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
 

Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
 
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
 
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
 
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
 
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.

 
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.
 

April 19, 2019

Відчай без моралі

Filed under: Київ, Політологія, Різне — maksymus @ 18:12

 
Потрапити у відділення «Ощадбанку» в дні пенсій та комунальних платежів це неймовірний досвід. Невеличка кімната, набита літніми немічними людьми, для котрих це те єдине місце, де вони можуть одержати копійку чи пільгу від держави, віддаючи одразу величезну частину за комуналку. Вони змушені при цьому принижуватися перед юними працівниками, яким сама ідея особистого сплачування не через інтернет вже незрозуміла. Такі видовища людського відчаю дуже прочищають мозок. Можна скільки завгодно нарікати, що дехто не хоче бачити покращення і перспектив, але проведіть хоч хвилину в тому пеклі, де ці нещасні живуть завжди.

У моєму районі це залишки того покоління робітників навколишньої радянської промзони, що заселилося в місцеві хрущовки в епоху міського буму 1960-х. Переважно малоосвічені, бідні, хворі, вони пережили багаторічну кризу, суттєву втрату рівня життя, зазнали соціального розшарування, були полишені на самоті молоддю, що спилася чи роз’їхалася по всіх усюдах. Новітні способи оплати надто складні для них. Монетизація пільг перебуває за межею розуміння. У новітньому відділенні з красивим ремонтом цей натовп виглядає дуже недоладно. Біля блискучого автомата стоїть терплячий працівник і допомагає сплачувати шумовки та візовки, показує, як натискати на електронні кнопки на екрані. Раз у раз повторюється сцена відчаю перед віконцем, коли слабоумний відвідувач елементарно не знає, що робити з одержаною соціальною карткою, забув паспорт чи пін-код: — Видайте все, що надійшло. — Назвіть суму, — каже касир. — Не знаю, віддайте все готівкою… — Чому немає, де сісти? Я поскаржуся в райвиконком!..

Це все виборці, які кожного разу обирають тільки один пункт — та нехай воно все скінчиться! Кожен популіст з продуктовим набором чи красивими обіцянками всього й одразу негайно матиме на цьому електоральному полі вдячну аудиторію.
 

April 18, 2019

Погралися — віддавайте

Filed under: Політологія — maksymus @ 17:43

 
У перші роки після Євромайдану мене неабияк непокоїла революційна діяльність з «оджиму» — інакше, ніж цим блатним слівцем, не назвати — приватної власності. Якщо так легко можна було забрати у власників той же «Приватбанк», то так само легко буде повернути все з компенсацією в разі зміни політичної кон’юнктури. Ну, а рекапіталізація, рятування збанкрутілого банку всією країною була напевно помилкою. Фактично, держава зробила нас усіх заручниками дуже сумнівних дій. Можливо, політично й економічно навіть виправданих дій, але це політичне обґрунтування тоді означає саме те, що ми маємо зараз. На тлі відсотків першого туру, що вже засвідчили зміну політики, передбачаючи реванш опозиції, активізувалися цілком очікувані спроби повернення власності через так і нереформований суд. Адже при зміні обставин змінюється обґрунтування. Змінився важіль впливу на залежних суддів — негайно змінилося все. І тепер ми маємо готуватися заплатити втретє за те, що нас врятували за наш же рахунок.

Цікаво тільки, коли попереднім власникам повернуть простори Межигір’я? Взимку 14-го я був майже впевнений, що вулиця зрештою переможе януковичів, але не міг навіть припустити, що можна буде нормальними судовими процедурами відібрати їхнє кримінальне майно з надійно схованими кінцями. Тепер же, в разі успішного повернення банку відкривається нова сторінка повернення всього націоналізованого тоді. Тими самими способами.
 

April 11, 2019

Він нам нічого не винен

Filed under: Вибори, Політологія — maksymus @ 16:46

 
І це головна проблема нинішніх виборів. Основний претендент на посаду Президента України, котрий набрав вражаючу третину голосів виборців, нікому з них нічим не зобов’язаний, бо нікому нічого насправді не обіцяв.

На цьому тижні незалежні коментатори політичних подій намагаються розібратися з виниклим конфліктним протистоянням, знайти причини несподіваного розколу суспільства, побачити глибші лінії розлому. Один з авторів «Вашинґтон пост» добалакався навіть до того, що в Україні співіснують дві нації. Авжеж, плідна теза Маркса про існування двох націй у будь-якому буржуазному суспільстві, переломлена через посткомуністичний досвід, досі знаходить повторювачів.

У виниклому протистоянні немає абсолютно нічого дивного, нічого особливого. Все йде наче за підручником про вибори в президентських республіках. Саме те, що кожні вибори найвищої посади самою логікою президентських повноважень ведуть до того, що переможець одержує все, або майже все, і створюють розкол на «дві нації». Зрозуміло, пересічні виборці неабияк переймаються. Доведеться ще перетерпіти два тижні зойків та плачів про неправильний народ. Навіть дивно, що я сам, переживши і перестраждавши за часи незалежності кілька подібних шокуючих поразок своєї партії, теж не можу втриматися від внутрішнього неспокою.

А неспокій цей породжується тим, що вибори в дивній ситуації мовчання однієї сторони, в теперішньому електоральному розкладі принциповим чином відрізняються від усіх попередніх. На відміну від усіх інших, такий формат виборів не розв’яже питання леґітимності влади. Питання ж леґітимності це і є те головне питання, заради чого завжди старанно дотримуються реґулярності проведення виборів. Дивним чином, надуспішна популістична політична технологія загадкового кандидата з обіцянкою «все — всім» знищує леґітимність президентської посади. Адже не відбувається укладання того «соціального контракту», що виробляється саме на обіцянках кандидатів виборцям, на їх обговоренні зацікавленою публікою. Контракт не укладається в шоу з аналізами чи стадіонами, що на них просто згаяно цілий тиждень, це мають бути тверді висловлювання, таким чином, політичні акти кандидатів. Причому леґітимності в такому форматі не набуде будь-хто з переможців.

Що ж, задоволених не буде. І це відкриває прямий шлях до вибуху чергового Майдану в найближчі чотири-п’ять років.
 

April 4, 2019

Відсотки першого туру значать

 
Підрахунок бюлетенів на вільних виборах завжди дає найкращий зріз суспільства. Його потаємні запити, бажання, очікування. Загалом перший тур пройшов без порушень, і всі розподіли як на долоні. Хоча ще дораховують відсотки на окремих дільницях, загальна картина вже відома:
 

Зеленський 30,24 %; Порошенко 15,95 %; Тимошенко 13,40 %; Бойко 11,67 %; Гриценко 6,91 %; Смешко 6,04%; Ляшко 5,48 %; Вілкул 4,15 %; Кошулинський 1,62 %.

 
Найбільше мене, з одного боку, неприємно здивувала кількість прихильних до простих методів «сильної руки», — за армійського та кадебістського полковників разом 13 %, — з другого, цифра потішила, могло бути значно гірше. Так само здивувала й потішила водночас сукупна кількість (бл. 16 %) одверто промосковських відщипків януковичів; могло бути значно більше, хоча за чотири роки війни це ще дивує. Популізм Тимошенко та її колишнього однопартійця Ляшка (19 %), що давно взаємопоборюються, уже серйозніша цифра суспільних негараздів, хоча теж ще кілька років тому була значно більшою. Чисті націоналістичні погляди дивним чином втратили виборців, давши менше двох відсотків Кошулинському.

Електоральні карти та діаграми далі…

April 2, 2019

Виборці подякували вас

Filed under: Вибори, Політологія — maksymus @ 18:15

 
Найвірогідніше, Зеленський перемагає і в другому турі. Навряд чи Порошенкові вдасться подолати настільки помітне відставання, змінити рейтинґи й антирейтинґи, якщо тільки не станеться якогось дива. Але виявляється, диво цілком можна створити, вирвати його в несприятливих обставин. На початку кампанії проходити в другий тур чинний Президент не повинен був. Соціологи відпрацювали на «відмінно», надаючи суспільству тиждень за тижнем його правдивий зріз. І непотрапляння в другий тур було майже забезпечене суспільною думкою. Та весь час можна було бачити, як президентська команда створювала й використовувала всі можливі шанси, аж до останнього дня, коли було зроблено неймовірне.

Справді ж, уявіть, що в списку немає Зеленського, кандидатури, що позиціонується як позасистемна віртуальність. Або є альтернативний Вакарчук. Або ж немає низки технічних кандидатів, котрі забезпечили дрібне, але достатнє відщипування відсотків у Тимошенко. Це тільки вершечок однієї списочної технології. А якби не «томос-тур», не шалений в останні тижні темп кампанії з потискання рук всім і кожному по всіх можливих райцентрах? Якби не потужна воєнна пропаґанда, що її включили на поборювання опонентів? І за цих обставин Порошенко виграв друге місце тільки дивом. Зате виграв! Бар’єр подолано.

Треба зазначити, що соціологія змогла так відпрацювати не через власні достоїнства, але завдяки забезпечуваному кілька років саме чинною владою демократичному плюралізмові. Єдиний виняток — респонденти помітно боялися визнати, що підтримують Бойка, одверто промосковського кандидата. Це дещо занижало його відсотки в опитуваннях. Але тут, скоріше за все, побоювання підживлював загальний антипутінський настрій у країні. Тим не менш, цей настрій не зупинив таку масштабну підтримку Зеленського, людини пострадянської, неукоріненої, навіть чия нерідна українська звучить огидно; говорить так, кривляючись, наче йому українське слово пече горлянку. Проте, пригадуючи, як Порошенко при нагоді всіх дякує, можна зрозуміти, що для масового виборця дражливе мовне питання не має особливого значення.

Ця кампанія унаочнила існування відокремлення власне російського владного і російського пострадянського в негидливій уяві українського виборця. Але це неперебірливе відокремлення добре змогла експлуатувати і команда Порошенка, ведучи свою інформаційну війну, в тому числі, радикальними російськими текстами професійних запрошених пропаґандистів Муджабаєва чи Бабченка, котрі дивним чином взялися виступати від імені українців та захисників українських інтересів. Останнім часом добалакалися навіть до розстрілів за неправильну думку, — національний спорт росіян, — що відлякує українців особливо.

Проте війна з намальованими іншованими опонентами ніколи не дасть справжньої перемоги. Дурні наліпки «по приколу», «клоун», «непрофесіонал» помітно не досягають мети для голосуючих проти істеблішменту. І стають у другому турі просто шкідливими. Вони здатні до печії в шлунку згуртувати осердя своїх прихильників навколо прапора, але тільки не пробити сформовані світогляди тих, хто інвестували в слугу якогось невідомого господина свої найпотаємніші мрії про «все хороше» проти «всього поганого». Змінити риторику на ходу, звісно, важкувато, та повторювати непрацюючі ходи в сподіванні, що ті дадуть новий результат, було б безумством. Утім, з огляду на гнучкість порошенківців, можна думати, що слова до виборців Зеленського «Я вас почув!» не залишаться порожніми, і ми ще побачимо несподівані політтехнологічні ходи, що в стислі терміни зрівняють шанси, знову нас дивуючи.
 

Older Posts »