Діаріуш або тиск слова

July 21, 2019

Суфікси -чик, -щик як бідні родичі

 
Продовжу тему штучно знищуваних суфіксів. На контрасті до питомого, досить продуктивного суфікса -чанин, що, тим не менш, зазнає наслідків згубної уваги кабінетних пуристів, треба розглянути випадок суфіксів -чик / -щик (-чиц-я / -щиц-я), що їх також нині виганяють звідусіль. Під час цьогорічної реформи з правопису викинули навіть згадку про них з двома прикладами (хлопчик, прапорщик), а також вставили в обхід словників дивний пуржик «продавчиня» (замість очікуваної з цим суфіксом назви продавщиця).

Про особливий східнослов’янський суфікс далі…

July 18, 2019

Зіпсований телефон суфікса -чанин

 
Колись у записі про датчан я зосередився на історії української мови, визираючи назовні хіба що для порівняння та знаходження етимологічних зв’язків. А тепер вважаю, що цього було не досить. Під час правописних дискусій і здивованого читання довільних необґрунтованих у межах української мови змін, що одразу наводять на думку про підглядання до російських рішень, виробив перше правило: всяке твердження пуристів треба обов’язково перевіряти спершу на російських дискусіях.

Мабуть, усі стикалися з наївними застереженням проти суфікса -чани в назвах жителів. Не -чани, а -ці, — рекомендують третьосортні порадники та халтурні коректори, а перелякані словникарі підчищають словники. З типового для пуристів невігластва цю злу рекомендацію доповнюють абстрактними міркуваннями про те, що це нібито російський вплив, а також уже стереотипним камланням про «Наталку-Полтавку», а не полтавчанку. Абстрактні міркування це улюблений коник незнаючих і не бажаючих нічого знати про українську мову.

Абсолютно впевнений, нікому з тих, хто читає цей запис, не треба розказувати добре відомі речі, що суфікс -чанин не є ніяким запозиченням з російської, що він виник ще в давньокиївській період на основі -анин/-янин унаслідок перерозкладу відповідних твірних основ, що назви з цим суфіксом відомі в староукраїнських пам’ятках, що суфікс і досі має високу продуктивність, що назви з суфіксами -ани/-чани на території старожитних українських говірок поширені значно більше, ніж з -ці. Це елементарні емпіричні свідчення, що негайно руйнують абстрактні міркування. Але вже впроваджена такими міркуваннями політика непробивна: Коли прапор в’ється, про голову не йдеться! (*)

Про російську полеміку далі…

June 12, 2019

Про російські тенденції в правописі

 
Наші мас-медіа продовжуть безумно тиражувати дезінформацію про те, що «гройсманівка» це таке повернення до якоїсь справжньої, «питомої» мови, яку заборонили більшовики. Польський етимолог А. Брюкнер колись казав, що одне слово історика може спростувати досить докладні й найпевніші доводи мовознавця. Перекладаючи на наші реалії, історики практично нічого не знають про обставини мовних унормувань сторічної давнини, і не можуть сказати й слова, а мовознавці-прескриптивісти й не бажають знати нічого, що виходило б за зручну емоційну схему «репресованої» мови, яка дає моральне виправдання довільному втручанню в мову. Абсолютно довільному.

Що ховається за інформаційним шумом…

December 22, 2018

Коли українці відкрили Америку?

Filed under: Мова, Московія, Русь — maksymus @ 16:18

 
Цікаве спостереження про поширення інформації у Новий час подибав у блозі Андрія Кураєва. Приблизно в кінці 1540-х рр. Максим Грек у коментарях до слова Григорія Богослова згадує:
 

«…люди португальські й іспанські, з усією обережністю, нещодавно, років 40 чи 50 тому (по сповненню сьомої тисячі років од сотворення світу), почали перепливати на великих кораблях і відкрили багато островів, з яких одні населені людьми, а другі порожні, і землю Кубу, настільки велику за розмірами своїми, що навіть її жителі не знають, де вона закінчується. Ще відкрили вони, коли обійшли всю південну сторону [Африки] до північного сходу до Індії, сім островів, Молуккськими звуться,… »

 
Здається, це перша згадка про відкриття Америки в далекому закутку Московської держави. Тут Максим Грек покладається на пам’ять; колишній член делеґації Константинопольського патріарха в Московію, котрий одверто погано ставився до московського розколу, залишився там надовго — двічі засуджений соборами грек перед створенням коментарів устиг посидіти у монастирському ув’язненні. З обставин життя святого перекладача можна припустити, що текст «Объяснение отчасти недоуменных неких речений в слове Григория Богослова» Максим Грек написав не раніше 1548 року. За часом появи зі свідченням грека за першість конкурує слов’янський переклад записки Максиміліана Трансільвана «Про Молуккські острови», виданої в Кельні 1523 року й майже дослівно перекладеної не пізніше середини XVI ст. в тому ж перекладацькому колі. У записці докладно описані обставини відкриття Нового світу та плавання Маґеллана.

А от коли відомості про відкриття Америки потрапили в Україну? Маючи свої контакти і з греками через канали церковної ієрархії, і з Західною Європою через політичні польські зв’язки, інформація про таку подію мала потрапити чи не одразу й звідусіль. Але самого потрапляння замало, треба, щоб відбулася певна рецепція, певна згадка в тексті. Можливо, в латино- чи полономовному тексті, що міг поширюватися в Україні.

Точно відомо, що «Космографія» Себастьяна Мюнстера (1544) знаходилася в бібліотеці Костянтина Острозького. Можливо, збірник Сімона Ґрінеуса «Novus orbis…» (1532)? Пізніше джерелом цілком може бути «Хроніка» Мартіна Бельського з доповненням «Про Новий світ і Америку» (1564); останню згадує А. Курбський після 1575: «…да прочтется книга, глаголемая «Кроника о новом свете», яко короли шпанский и португальский, недавными леты во Индие многие земли подъ свои власти покорили, и научивъ ихъ христианскимъ обычаемъ, и святымъ крещениемъ просветили». Але який староукраїнський автор уже знає про Новий світ?
 
Картинка до запису…

October 15, 2018

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.
 

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

September 17, 2018

Порівняння реформ

 
Між проваленою російською реформою 1960-х років та теперішньою українською можна зауважити багато зближень. І навряд чи зовсім уже випадкових, адже відбуваються вони по схожій схемі, мають подібний матеріал унормування. Найбільша відмінність — потужний мотив архаїзації та, відповідно, незрівнянно нижчий рівень обговорень сучасної української пропозиції, що переносить дискусії про унормування на рівень XIX ст.

Виклад перебігу й арґументів російської реформи початку 1960-х братиму з цікавої оглядової статті Арутюнова Е. В. Реформа русской орфографии и пунктуации 1960-х годов: неизвестные страницы истории // Сибирский филологический журнал. 2016. № 3 (текст). Далі подаватиму розлогі переклади цитат з цієї праці.

Отже, ідея реформувати російську орфографію виходила з владних структур. Проект готували кілька років, опублікували 1964 року. — Український проект правопису виходить од імені Міністерства освіти і науки України, його готувала призначена Кабінетом міністрів комісія три роки при інформаційному мовчанні.

Читати запис про мовні реформи далі…

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

May 11, 2018

До найглибшого дна

Filed under: Московія, Політологія, Розваги — maksymus @ 16:28

 
Серед усе більше вражаючих проявів московського «побєдобєсія» цього року було багато цікавинок. Це і танкові паради дітей, і котики в пілотках на листівках, і запалене від «вічного вогню» символічне серце, і вулична їжа в огидних колорадських кольорах. Але от один перформанс мене вразив найбільше. Це був явно претендент на пробивання найглибшого дна.

Макет монумента в тролейбусі…

January 22, 2018

Відлуння Наполеона

 
Нещодавно видана в Москві багатосторінкова праця про Наполеона з новим поглядом і несподіваними акцентами сколихнула мережу настільки, що хвилі пробилися і до мене через політичні й мовні бар’єри. Звісно, книгу Є. Понасенкова «Первая научная история войны 1812 года» не читав, і навряд чи читатиму через брак спеціального інтересу до літератури ревізіонізму, але тут мене зацікавила не сама книга, а реакція на неї. «Значення — це відповідь», стверджував Морс Пекхем. Цього разу відповідь широкої публіки на нудне наукове дослідження подій двохсотрічної давнини перевищила всі найсміливіші сподівання на славу науковців будь-яких історичних періодів.

І що дивно, найбільше несприйняття й обурення російської публіки викликали звичайні прохідні тези про те, що основною ідеєю, майже нав’язливою ідеєю Наполеона з самого консульства було бажання миру та союзництва з Російською імперією. Що імперії абсолютно не мали принципових протиріч, їхні геополітичні інтереси майже не перетиналися; Російська імперія приєднувала Фінляндію і воювала з турками, Французька ж мала принципового ворога — Британію. Що так палко бажані Наполеоном союзи Петербурґа та Парижа руйнувалися з ініціативи російської сторони, яка і виступала аґресором, а зовсім не жертвою.

Фактично, Понасенков як вправний публіцист привніс до навколонаукового дискурсу про ті далекі часи чималу долю «антипатріотичних» художніх оцінок Різуном/Суворовим Другої світової. І публіка, незнайома навіть із загальною канвою подій 1812 року, кинулася запекло обстоювати принципову правильність своєї уявної спільноти, права вона, чи ні.
 

Older Posts »