Другий бік перейменування Московії

 
Підтримую петицію про перейменування Російської Федерації в українському офіційно-діловому вжитку на Московію. Хоча варто розуміти, що будь-яке позамовне втручання в мовні засоби неодмінно десь вигулькне в іншому місці, причому несподівано для тих, хто планує зміни.

Так і тут. Неможливо буде повернути Московії її історичну зовнішню назву, не поставивши на кін в якості плати за відновлення історичної справедливості офіційну назву Україна. Використання назви Московія замість Росії балансується тільки поверненням Україні споконвічної назви Русь, і нічим іншим. Тому що назва Росія, Рóсія, як вона задумувалася колись київськими книжниками (Ірина Жиленко добру роботу проробила), це був такий ідеологічний подарунок імперії од киян-русинів, що доклали руку до уявляння Росії як династичного, родом з Києва, об’єднання Русі та Московії.

Україна не може перейменувати Росію на Московію, не змінившись сама, не змінивши натомість своє уявлення про себе і свою власну історію.
 

Мітки на місцевості

 
Війна з пам’ятниками завжди проходить по особливому відомству виправдовувань. Існує свого роду презумпція першовстановлення. Стоїть — ну, нехай стоїть. Воно ж нікому не заважає, а може бути ще і матеріальною, і художньою цінністю. Знесення натомість виглядає варварством. На другий план відступає питання причин, мети встановлення, функцій, що її монументальна пропаґанда виконує в публічному просторі. Вся дискусія закільцьовується навколо характеру насильства.

От і нова хвиля зносу пам’яток часів окупації наштовхується на це порочне коло, переводячи дискусії в площину фактичної дії. Помітили — спробували знести — вийшло-не вийшло, пішли далі.

Новина про одеський пам’ятник Катерині II не здивувала. Влітку минулого року спеціально пішов сфотографуватися поруч, бо знав, що імператриця там не простоїть довго. А паровозом пішов пам’ятник Суворову, про який раніше не згадували. Генералісімус раніше проходив нижче інформаційних радарів; просто помітили невчасно, як пам’ятники Пушкіну.

От і про Ахматову не траплялося у ЗМІ нічого. Мій давній різкий запис про незаконно встановлений під поточну політичну ситуацію бюст мав відносно велику аудиторію, що свідчить про гостроту проблеми м’якого культурного вливу. Але хоча ініціатори встановлення пам’ятки в центральному парку Києва не надто приховували атакуючу мету, хоча вони вже не мають в Україні інформаційних каналів та, схоже, з початком війни виїхали за кордон у відомому напрямку, ця точка на місцевості поки проходить під радарами активістів комеморативних практик.

Старий бюстик Пушкіна неподалік знесли (дарма, як на мене; давність освячує), а от вулиця Мазепи як була обрізана на догоду московським церковникам, котрі не бажали писати адресу захопленої Лаври анафематствуваним іменем, так і залишається скороченою наполовину. Нагадуючи всім про коротку пам’ять активістів. Досить ворогу вкинути щось, витримати перший тиск, як сил суспільства більше не вистачає. А може, місце якесь нездорове…

Так чи довго ще простоїть цей «навічний» пам’ятний знак російської присутності? Давно вже час починати помічати яскраво підсвічені мітки. По таких мітках потім прилітає, коли найменше сподіваєшся. А сьогоднішні вибухи в Місті добре чути і у нас.
 

Дзеркальна дата

 
У цю ніч Кремль офіційно визнав окупацію ще частини України. За визнанням маріонеткових республік послідувало тепер уже неприховане введення військ «на прохання двох народів». З часу окупації Криму минуло багато років, і от, схоже, керівництво РФ правильно вирахувало зручну нагоду вдруге відбутися світовим протокольним глибоким занепокоєнням у відповідь на «незначне вторгнення». Повторення вже випробуваної тактики. І навіть дату підгадали теж особливу, диктатори полюбляють усіляку нумерологію.

В тумані слів та заяв останніх місяців дуже вирізнялася оця кинута американським президентом-демократом фраза про те, що за незначним вторгненням (minor incursion) не послідує серйозних санкцій. Її намагалися лагідно пояснювати як завгодно, але привідкрита тоді суть домовленостей тепер стає цілком зрозумілою. Вона означає, що з погляду реакції світового співтовариства, якщо ситуація заморозиться на вже зробленому, на давно досягнутому на Донбасі статус-кво, то й цього разу аґресор відбудеться легко. Саме для цього створювався ґрандіозний інформаційний замах: замах на карбованець, удар на копійку.

Питання тільки в тому, чи вдасться всім втриматися на цьому хиткому балансі довго. Офіційна дія з визнання окупованого разом зруйнувала попередні формати, що тримали ці баланси. І претензія на подальші захоплення територій «в адміністративних кордонах областей» нікуди не ділася. Та й «пробачене» цього разу повернеться наступного новими захопленнями. Питання тільки, коли? Вже завтра прямо з коліс? Через вісім років?

Тож не ховайте далеко свої «тривожні» валізки. І зберігайте спокій. Офіційне визнання окупації областей — це просто документальна фіксація етапу величезного історичного програшу Кремля, що стався вісім років тому, а його вже не відіграти, хоч усю Україну заради помсти завалити. В долі РФ це нове їх територіальне надбання під дзеркальну дату вже нічого не змінить. Для нас же все тільки починається.
 

Куди дійдуть

 
Влітку 2015-го, коли вперше вийшов на закупівлі в селище біля Яворівського полігону, де тоді проходив перепідготовку, розговорився «за життя» з п’яненьким місцевим мешканцем. На моє здивування, виявилося, що присутність і активізація військової частини селян зовсім не тішить. Пізніше дізнався, що місцеві мали якісь свої плани на військові гектари; за кілька років до того перекривали дорогу під приводом, що сусідня частина розносить захворювання. І всі ці своєкорисливі плани, очевидно, були віднесені вітром через початок війни, відповідно, через необхідну активізацію навчань. На швидко відновленому полігоні почали стріляти, греміти, перестали пускати випасати худобу, — селянам стало зрозуміло, що протестувати вже не випадає. Але незадоволення залишилося.

Історичний розпач

 

«У їх народ і слово, і у нас народ і слово.
А чиє краще, нехай судять люди.»

 
Людина сучасної світової цивілізації мислить історично. Навіть не просто історично, а лінійно історично. Не в колі, і не в поверненні того самого; наші історії-наративи зручно розгорнуті в одному невблаганному напрямі від минувщини до будучини, події в них нанизані на цю наскрізну лінію, наче намистини. Як той Нікейський символ віри, де було викладено-вилито в наративну формулу основні й безсумнівні з погляду віруючих християн події лінійної історії, що була, що є і що ще буде. Якщо ж їх не згадують, події зникають, наче і не існували.

Стаття-послання Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» це виклад сучасного московського офіційного символу віри. На обрану наскрізною історичну лінію нанизано ретельно підібрані події, що в своїй багатокілобайтній повноті за задумом автора мають доводити винесену в назву тезу. Фактично, висунуте твердження тут доводиться саме через себе, і можна було б пройти повз, якби це не був програмний текст лідера країни, що останні кілька років веде з нами цілком реальну війну з цілком реальними втратами. А отже, смисл статті далеко не в історичному тлумаченні, а в певному виправданні росіян перед самими собою того, що вони за цей час накоїли.

Численні провали інтерпретацій статті неодмінно розберуть на цитати дотепні журналісти, що спеціалізуються на історичній тематиці. Відмічу головне, що за цим текстом ховається справжній ідентичнісний розпач. А якщо якась намистина не нанизується? Якщо українці і росіяни не об’єднані ні мовою, ні вірою, ні навіть давньокиївською спадщиною, навіть у вигляді вбитої російськими більшовиками династії?

Розпач автора проявляється в тому, що, формулюючи як символ віри обрані історичні події під певним кутом, про що б не йшлося, він веде мову зовсім не про Україну. А про ідеологічне існування самої Російської Федерації! Про її вислизаючу ідентичність. Якщо українці і росіяни не один народ, то коли відбулося хрещення росіян, наприклад? Якщо не було єдності Києва та Залісся, як немає її тепер, то як історія київської династії стосується історії її однієї гілки? Якщо більшовики погані, то чому викликає такий опір «ленінопад» чи дерадянізація? І т. д. Чорна діра власної історії, що не виводилася б з Києва, надзвичайно лякає автора, про неї воліє навіть не думати. Як страхітливо оминали її покоління імперських істориків.

Звідси, з головного замовчання життєвої необхідності України-як-одного-народу для будучини РФ і бере початок і гуманітарна, і військова політика Кремля. Анексований Крим, загиблі від рук окупанта українські захисники на Донеччині… Стаття постулює твердо для найнездогадливіших — це війна не просто за якісь території, це війна за самі підстави існування. А значить, вона ніколи не закінчиться. Ультимативні умови здачі чітко висловлено.

Нам же залишається самим вирішувати, що робити з тими, хто не визнає самого нашого існування.
 

Наполеон 1812 року

 
Блискуча наполеонівська епоха має одну дивовижну особливість, що не минає століттями. Не тільки сумлінні дослідники чи пересічні обивателі, а й кожний останній бовдур, віслюк, невіглас, серійний маніяк чи пройдисвіт-пропаґандист, котрий звертається до цієї теми, не піде незачеплений. Одні ошляхетнюються, інші сходять з розуму. Та просто хоч що дізнатися про той час, про тих людей, про ті нрави та звичаї, сама потужність епохи Великої французької революції та її придушення європейською монархічною реакцією, епоха виникнення національних держав, прав людини, поняття справедливості тощо тощо, наче поштовхом піднімає всіх, хто торкнувся її, до найкращого в них, але не всі проходять випробування. Досі звучні імена тодішніх героїв і зрадників лунають музикою, маршами і сонатами. А найперше — Наполеон! Сьогодні з багатьох відомих дійових осіб того часу саме Наполеон є нашим сучасником: його дії зрозумілі без пояснення, його думки це наші думки. Аристократичні ж противники, рабовласники й кріпосники, котрі тоді затримали хід сучасності на кілька десятиліть, для нас виглядають наче динозаври; вони хоч якою мовою нині залишаються незрозумілі без перекладу.

Коля Герасимов, у котрого вийшло

 
Радянський дитячий телефільм «Гостя з майбутнього» весною 1985 року став неймовірною подією. Весна, канікули, ось-ось почнеться остання відлига, так звана «Перебудова»; чудово поставлений фільм потрапив саме в той невидимий тон епохи, в який потрапляють ідеальні твори. Серіал негайно розійшовся на цитати, сюжет дитячою фантазією був розібраний до ниточки. Вдячні глядачі дивувалися таким «звичайним» талантам дівчинки з майбутнього, співчували роботу-романтику, посміювалися над недалеким, але відповідальним Колею з його пляшками з-під кефіру, нездатному навіть полетіти кудись за межі Землі. А якби він все-таки полетів?…

Сам Кір Буличов, автор повісті, за мотивами якої було знято телефільм, авантюрного Колю Герасимова (у тексті Наумова) недолюблював. Як другорядний персонаж оповідання про Алісу, Коля перебував переважно в ролі сірого статиста. Більш-менш героїчним для нас його зробили вже телесценаристи, пригладивши логічні нерівності авторського тексту й додавши Колі риси значно позитивнішого Пашки Гераскіна, постійного книжкового супутника Аліси. Книга і фільм закінчується прощанням теперішнього і майбутнього, прохід закривається. Далі своїм ходом. А чи могло все бути інакше? І наче відповідаючи на незадоволений читацький запит про нашого сучасника в майбутньому, автор, напевно, вирішив поставити чіткішу крапку в цьому сюжеті, в одному з пострадянських продовжень повісті відправивши на сто років уперед іще одного мандрівника. Але якого!

Новорічний телевізійний морозильник

 
У критському готелі було два десятки каналів, кілька місцевих та загальногрецьких, кілька міжнародних англійських, багато німецьких, італійських і аж чотири російських та ще й з англомовним «Раша тудей». Перше, що кинулося в очі, — російські канали, окрім висвітлення України, основної невідв’язливої теми кожного дня, виглядають наче віртуальна машина часу. Програми наче не мінялися десятиліттями: постарілі й зів’ялі зірки 90-х всюди; я був у шоці, коли побачив щойно знятий випуск «Що? Де? Коли?» з командами у складі середини 80-х! Час наче зупинився.

А сьогодні, на новорічні свята, крутив українські канали. Ну, боротьба президентських привітань, це зрозуміло, політика. Але перше розважальне, що побачив, — «Кролікі». Кролікі, Карл! Новорічні ефіри завжди трохи ностальґійні, підіграють мрійливому настрою глядачів у пригадуванні найкращого в минулому, що разом пережили за рік чи більше. Але комік-дует Кролікі, зірки понад двадцятилітньої свіжості, що останні роки війни виступали виключно в РФ, мене вбили. Справжнє дно.

Вибір редакцій кількох каналів не випадковий. Мотив цього нового року, настрій байдужого конформізму, дуже тонко відчутий Президентом, — «яка різниця, якщо…»? І справжня різниця, різниця смаку, етики, раціональності, ображено відходить у тінь, пропонуючи байдужим окунутися з головою у її відсутність. Якщо немає різниці, то от вам «Кролікі».
 

Суфікси -чик, -щик як бідні родичі

 
Продовжу тему штучно знищуваних суфіксів. На контрасті до питомого, досить продуктивного суфікса -чанин, що, тим не менш, зазнає наслідків згубної уваги кабінетних пуристів, треба розглянути випадок суфіксів -чик / -щик (-чиц-я / -щиц-я), що їх також нині виганяють звідусіль. Під час цьогорічної реформи з правопису викинули навіть згадку про них з двома прикладами (хлопчик, прапорщик), а також вставили в обхід словників дивний пуржик «продавчиня» (замість очікуваної з цим суфіксом назви продавщиця).

Зіпсований телефон суфікса -чанин

 
Колись у записі про датчан я зосередився на історії української мови, визираючи назовні хіба що для порівняння та знаходження етимологічних зв’язків. А тепер вважаю, що цього було не досить. Під час правописних дискусій і здивованого читання довільних необґрунтованих у межах української мови змін, що одразу наводять на думку про підглядання до російських рішень, виробив перше правило: всяке твердження пуристів треба обов’язково перевіряти спершу на російських дискусіях.

Мабуть, усі стикалися з наївними застереженням проти суфікса -чани в назвах жителів. Не -чани, а -ці, — рекомендують третьосортні порадники та халтурні коректори, а перелякані словникарі підчищають словники. З типового для пуристів невігластва цю злу рекомендацію доповнюють абстрактними міркуваннями про те, що це нібито російський вплив, а також уже стереотипним камланням про «Наталку-Полтавку», а не полтавчанку. Абстрактні міркування це улюблений коник незнаючих і не бажаючих нічого знати про українську мову.

Абсолютно впевнений, нікому з тих, хто читає цей запис, не треба розказувати добре відомі речі, що суфікс -чанин не є ніяким запозиченням з російської, що він виник ще в давньокиївській період на основі -анин/-янин унаслідок перерозкладу відповідних твірних основ, що назви з цим суфіксом відомі в староукраїнських пам’ятках, що суфікс і досі має високу продуктивність, що назви з суфіксами -ани/-чани на території старожитних українських говірок поширені значно більше, ніж з -ці. Це елементарні емпіричні свідчення, що негайно руйнують абстрактні міркування. Але вже впроваджена такими міркуваннями політика непробивна: Коли прапор в’ється, про голову не йдеться! (*)