Діаріуш або тиск слова

October 15, 2018

Пішли в розкол

Розспівавсь як анахвему в піст.

Події на церковному фронті розвиваються дуже стрімко. Перебуваючи в гостях на канонічній території Константинопольського патріархату в Мінську, — ага-ага, тепер не тільки Україна, а й Білорусь згідно із заявами греків минулого тижня також не належить до підпорядкування Москви, адже кордони з архіву піднято ще ті, древньої Київської митрополії, — перебуваючи без потрібного дозволу Варфоломія, ще раніше припинивши згадувати його в церемоніях, росіяни проголосили розкол зі світовим православ’ям. Проголосили розрив євхаристичного спілкування між ієрархами, духовенством та мирянами. Що є де-факто накладенням анафеми на відлучених од спілкування. Тепер побожні росіяни під загрозою анафематствування з боку своєї сталінської ієрархії не можуть відвідувати будь-які церковні установи, що перебувають у такому спілкуванні з Константинополем, не можуть навіть помолитися з відлученими в одному домі, і далі по канонах…

Операція греків на київському плацдармі вдалася. Минулого тижня РПЦ відкинуто до стану XVII ст., сьогодні ж московити самі вирішили давити сири й повернутися ще далі, аж до XVI-го. Головна лякалка про неканонічність українських розкольників обернулася на протилежну. Українське попівство потрапило між молотом і ковадлом.

Навіть не сподівався на такий розвиток подій. Колись дуже давно, щойно вийшовши ще наприкінці минулого тисячоліття в мережу на жвавий форум Кураєва, багато обговорював можливі варіанти розвитку подій при зіткненні різних інтересів, але тоді деґрадація авторитарного керівництва в РФ ще не сягнула глибин, тож такого подарунка українським відлученим церквам передбачити ніхто не міг. Перед підготовкою українського об’єднавчого собору РПЦ, а отже і підрозділ УПЦ МП, поставила себе поза канонами. Маючи скільки завгодно інструментів впливу, росіяни обрали найгірший — самі відпали від усіх. Наче з політичним відходом України самі провалилися в потенційну яму, з якої вибралися колись завдяки київській книжності.

Тепер цікаво буде дивитися на перерозподіл майна, прихожан та грошових потоків. Уже якісь неясні рухи почалися в монастирях Афону, підпорядкованих напряму грекам. Тепер в української ієрархії з’явився несподіваний шанс повернути собі втрачене багато століть тому. Зокрема, належне місце в диптиху. Головне, щоб наші не розміняли першородство на соболі, як уже бувало.
 

October 12, 2018

Визнання автокефалії

Ото указ надрюкують:
«По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

Це справді подія. І ми її сучасники. Одна з тих подій, навколо яких потім століттями обертатиметься шкільна історія. Формальне відновлення автокефалії для Києва через 333 роки поглинання Москвою означає не що інше, як необхідне авторитетне зовнішнє визнання українського історичного ґранд-наративу. І водночас заперечення російського. Оті смішні ряжені грецькі бородані вчора офіційно скасували ідею тисячолітньої Росії, якою вона про себе мислить, офіційно й документально проголосивши скасування політичних і духовних претензій. Претензій на першородство, претензій на перенесення імперії, претензій на народну єдність. Хай які розроблені й обґрунтовані відповіді існують для внутрішнього користувача, вони завжди потребують підтримки зовні. Саме це відрізняє два різні становища — вважати і бути. Можна гадати, це було ясно вже сто років тому, коли зруйнованій імперії не вдалося захопити проливи, що це тільки наслідок, але підтверджено вчора.

Фактично, вчора на звичне російське бикування «Ти хто такий? Скільки в тебе танкових дивізій?» нарешті відповіли закономірне «А ти хто такий?» І раптом вияснилося, що в тій логіці, в якій століттями вибудовувалася конструкція російської внутрішньої історії й експансії, на важливі питання відповісти неможливо. Навіть на найперше: коли відбулося хрещення самої Москви, входження її до світової історії, якщо Київська митрополія офіційно не московська? І ніколи насправді не була московською!

Одна справа, коли це питання ставить Київ, якому можна легко пред’явити фізичну присутність росіян в ретельно обставлених російськими табличками історичних місцях, і зовсім інша, коли запитує розвинута міжнародна інституція з давнім запиленим архівом, в якому документи якогось давно забутого 1686 року можуть скасовувати так само легко, як довідку з поліклініки. Не залишається нічого, як піти в «несознанку», погрожувати силою, заявляти про невизнання і розкол.
 

September 17, 2018

Порівняння реформ

 
Між проваленою російською реформою 1960-х років та теперішньою українською можна зауважити багато зближень. І навряд чи зовсім уже випадкових, адже відбуваються вони по схожій схемі, мають подібний матеріал унормування. Найбільша відмінність — потужний мотив архаїзації та, відповідно, незрівнянно нижчий рівень обговорень сучасної української пропозиції, що переносить дискусії про унормування на рівень XIX ст.

Виклад перебігу й арґументів російської реформи початку 1960-х братиму з цікавої оглядової статті Арутюнова Е. В. Реформа русской орфографии и пунктуации 1960-х годов: неизвестные страницы истории // Сибирский филологический журнал. 2016. № 3 (текст). Далі подаватиму розлогі переклади цитат з цієї праці.

Отже, ідея реформувати російську орфографію виходила з владних структур. Проект готували кілька років, опублікували 1964 року. — Український проект правопису виходить од імені Міністерства освіти і науки України, його готувала призначена Кабінетом міністрів комісія три роки при інформаційному мовчанні.

Читати запис про мовні реформи далі…

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

May 11, 2018

До найглибшого дна

Filed under: Московія, Політологія, Розваги — maksymus @ 16:28

 
Серед усе більше вражаючих проявів московського «побєдобєсія» цього року було багато цікавинок. Це і танкові паради дітей, і котики в пілотках на листівках, і запалене від «вічного вогню» символічне серце, і вулична їжа в огидних колорадських кольорах. Але от один перформанс мене вразив найбільше. Це був явно претендент на пробивання найглибшого дна.

Макет монумента в тролейбусі…

January 22, 2018

Відлуння Наполеона

 
Нещодавно видана в Москві багатосторінкова праця про Наполеона з новим поглядом і несподіваними акцентами сколихнула мережу настільки, що хвилі пробилися і до мене через політичні й мовні бар’єри. Звісно, книгу Є. Понасенкова «Первая научная история войны 1812 года» не читав, і навряд чи читатиму через брак спеціального інтересу до літератури ревізіонізму, але тут мене зацікавила не сама книга, а реакція на неї. «Значення — це відповідь», стверджував Морс Пекхем. Цього разу відповідь широкої публіки на нудне наукове дослідження подій двохсотрічної давнини перевищила всі найсміливіші сподівання на славу науковців будь-яких історичних періодів.

І що дивно, найбільше несприйняття й обурення російської публіки викликали звичайні прохідні тези про те, що основною ідеєю, майже нав’язливою ідеєю Наполеона з самого консульства було бажання миру та союзництва з Російською імперією. Що імперії абсолютно не мали принципових протиріч, їхні геополітичні інтереси майже не перетиналися; Російська імперія приєднувала Фінляндію і воювала з турками, Французька ж мала принципового ворога — Британію. Що так палко бажані Наполеоном союзи Петербурґа та Парижа руйнувалися з ініціативи російської сторони, яка і виступала аґресором, а зовсім не жертвою.

Фактично, Понасенков як вправний публіцист привніс до навколонаукового дискурсу про ті далекі часи чималу долю «антипатріотичних» художніх оцінок Різуном/Суворовим Другої світової. І публіка, незнайома навіть із загальною канвою подій 1812 року, кинулася запекло обстоювати принципову правильність своєї уявної спільноти, права вона, чи ні.
 

August 28, 2017

Вскриття вітчизни

 
Інколи гадаю, що не може ж бути такого, що безодня облуди поглинула всіх росіян без винятку. Ну, хоч хтось із лідерів думок чи публічних осіб мав же зберегти тверезість. Та один за одним їх вскривала реакція на Євромайдан, на окупацію Криму, на наступне військове вторгнення. Останні роки кожен день приносить вісточки про те, що на українському питанні луснула чергова відома персона.

Особливо шкода вскриття Андрія Ілларіонова, ерудованого й блискучого аналітика ліберальних поглядів, котрий для мене сьогодні погорів на банальному російському вітчизняному націоналізмові. Склавши свій список «30 найважливіших битв вітчизняної історії», він легко й невимушено переступив через віки й кордони, країни й народи. Захищаючи вибір, без сорома казка вдався до типових імперських тез про прикметник вітчизняний, який наче має сам собою пояснювати перескакування росіянами через кордони чужих вітчизн. Єдине, чого в принципі він не здатен зробити, — прямо назвати вітчизну, як її розуміє, на ім’я. Дуже зворушливо. Як зауважила Оксана Забужко про вскриття чергової російської письменниці: «…оцей самий зворушливий расизм, який вони демонструють, як маленька дитина голу попку, не розуміючи навіть наскільки це непристойно».

Таким чином, дізнався, що вітчизняний націоналізм Ілларіонова абсолютно нічим не відрізняється від такого ж сприйняття сусідів і національних кордонів з боку теперішнього офіційного кремлівського керівництва. А значить, їхні розбіжності не принципові, а суто стилістичні.

Додаток…

July 7, 2017

Окупаційна археологія

    
Російські окупанти продовжують вивозити з Криму та частини Донбасу цінності, що належать українському народу. З підприємств, заводів, музеїв, галерей, дістають із землі. Нарешті в наших міністерствах слідом за військовими та артистами звернули увагу на заблукалих в Україні злочинних археологів.

«Культурні цінності, що знаходяться у музеях Автономної Республіки Крим, це музейні предмети, які є невід’ємною частиною державної частини Музейного фонду України і є власністю держави Україна, національним багатством, невід’ємною складовою культурної спадщини України та охороняються міжнародним та національним законодавством. Незаконно вивезені з території України культурні цінності підлягають поверненню в Україну. […]
Проведення будь-яких археологічних досліджень на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь становить порушення норм міжнародного та національного законодавства України. […]
Міністерство культури України закликає країну-агресора негайно припинити міжнародні правопорушення, а також вкотре звертається до міжнародних організацій з проханням вжити заходів до країни-порушника.»
(Заява Міністерства культури України, 3 липня 2017 р.)

Плани звернутися до міжнародних організацій з приводу незаконних розкопок на території окупованого Криму нарешті набувають перших вагомих обрисів у власних українських діях проти порушників. Якщо російські вчені, які раніше вільно проводили дослідження з дозволу добросусідської України, нині самі не розуміють, чи вдають нерозуміння того, що після окупації перетворилися на «чорних» археологів на окупованій території, то їм про це мають нагадати, як уже нагадують російським артистам. Проте злочини археологів-грабіжників значно серйозніші, це вже не перетин кордону, а грабунок. Як тут не згадати про німецьку нацистську археологію часів Другої світової, коли відомства Гіммлера і Розенберґа відправляли експедиції в Крим та Дніпропетровськ у пошуках ґотських старожитностей для обґрунтування витоків німецької історії. Ті окупанти в нас теж не своє шукали…

«Україна готується порушити кримінальні справи проти російських археологів, які з 2014 року в порушення міжнародних конвенцій і українського законодавства про охорону пам’яток проводять розкопки в окупованому Криму.»
(Список з 35 осіб окупантів передано в прокуратуру.)

Сумна доля історичних знахідок і на окупованих територіях східноукраїнських областей. Що залишиться після пограбування росіянами музеїв Донецька й Луганська, можна бачити на прикладі уже розграбованих підприємств. …На картинці…

June 28, 2017

Ахматова. Чи надовго?

Filed under: Київ, Московія, Політологія — maksymus @ 09:02

 

У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.

У Києві росіяни віджали ще одну точку міського простору. В Маріїнському парку, традиційному місці українофобських зібрань, «група киян» з каналу «Інтер» установила півтонний пам’ятник Анні Ахматовій з написом російською: «Великий поэт. Навеки».

Канал «Інтер», що досі є потужним провідником московського впливу, навіть після скандалів із українофобними випусковими редакторами, дивом залишається в українському ефірі, і ще більшим дивом має можливість встановлювати тут знаки огидного російського світу.

Як відбувається присвоєння і маркування колорадськими кольорами київського простору, підлотне протягування верблюдів крізь голчане вушко, найкраще розповість пряма мова з урочистого відкриття:

«Мені здається, дуже символічно, що саме в наші дні, в наш час, ми відкриваємо цей пам’ятник, — сказала Ганна Безлюдна, керівник Inter Media Group. — На жаль, наша країна і наше місто переживають скрутні часи, коли багато хто відрікається від свого минулого і від свого коріння. Багато хто, але не всі. В Ахматової є вірші, які всім нам необхідно перечитати сьогодні. Своєю творчістю, своїм життям вона показала, що таке вірність. Анна Ахматова була вірна собі, своєму таланту, своїй Батьківщині, і жодного разу, ні за яких обставин цьому не зрадила. І я дуже рада, що сьогодні в центрі Києва з’явився пам’ятник Анні Ахматовій. Спасибі всім причетним до цього.»

Гібридна війна РФ проти України з тисячами загиблих була названа «скрутними часами», в які дехто «відрікається від свого минулого», і тому треба брати приклад з російського поета-українофоба, яка була «вірна собі, своєму таланту, своїй Батьківщині». Хіба не зрозуміло, що тут названо «Батьківщиною», що «своїм минулим», а що таке «наша країна»? Гібридна війна не потребує прямого називання, поети й письменники чудово дотягуються туди, куди не дострілюють бандити.

«Важливо пам’ятати, що ми живемо в тому числі і в місті Анни Ахматової, — зазначив Антон Нікітін, головний редактор телеканалу „Інтер“.»

Ні, це не так. Ми живемо в місті анти-Ахматової, яке досі не видралося, і так важко видирається з колоніального світу російських поетів і письменників. Проти нас, проти нашого — не їхнього! — світу, проти нашої — не їхньої! — історії і пам’яті вони ведуть свою інформаційну війну на знищення. І встановлення чергового пам’ятного знаку російської колоніальної присутності є свідченням, що кияни досі системно не здатні відбивати цілком зримі гібридні військові дії в самісінькому центрі Міста. За наслідками, встановлення таких пам’ятників виглядає сумніше за вибухи легкових автомобілів полковників спецслужб.

Це, звісно, не назавжди, як сподіваються ті, хто веде проти нас таку гібридну війну, але це ще надовго. Колись знесення цього пам’ятника найкраще засвідчить нашу перемогу. Назавжди.
 
 
Потрібний коментар: Контекст для монумента.
  

March 18, 2017

Новини 1917-го року

Filed under: Московія, Розваги — maksymus @ 07:08

 
Блискуча ідея постановочних новин про лютневі події в Петербурзі сторічної давнини. І тема чудова — на руйнування імперії можна дивитися нескінченно.

https://youtu.be/VDjCjzrQBno
https://youtu.be/lJNTPdoLKc4

Але не міг зрозуміти, що з цими роліками не так. Спершу гадав, напруга виникає через разючий анахронізм, проте це ж і було основним захоплюючим моментом. Зрештою збагнув — справа в тому, що автори вигаданих новин і репортажів порушують елементарні журналістські професійні правила. Причому роблять це абсолютно несвідомо, наслідуючи сучасні російські ЗМІ, де таке порушення є нормою у суцільно викривленому інформпросторі.
 

Older Posts »