Діаріуш або тиск слова

October 13, 2017

Доброго дня

 
Про цікавий забобон дізнався сьогодні. Почув, як звичайно в таких випадках, від неофітів-начотників, які ревно виправляють усе, що не вкладається в їхній підручник. Виявляється, дехто вважає вітання «доброго дня» неправильним, бо допускається тільки називний відмінок «добрий день», і тільки родовий «доброго ранку». Оскільки свого часу найповажаніший мною літредактор завжди вітався з колективом «доброго дня», і таку звичку я перейняв у нього, зацікавили корені цього зауваження.

Швидкий пошук вивів на блоґ Пономаріва, що одразу перевело припис у розряд комічних пуржиків:

«Щодо формул вітання я вже неодноразово писав: доброго ранку, добрий день (добридень), добрий вечір (добривечір), добраніч (на добраніч) — це давно усталені формули. Гадаю, їх не варто міняти на штучні: доброго дня, доброго вечора. Так можна казати, коли при цих сполуках маємо ще дієслово: бажаю вам (тобі) доброго дня, доброго вечора

Приєднується до заборони Петро Федотюк:

«На мій «добридень» знайома поетеса щоразу з притиском відказує «доброго дня» – мовби правильно вітається вона, а не я. Але для мене мій варіант звучить природніше. Тим часом не тільки ця знайома – дедалі частіше також і в ефірі лунає «доброго дня», «доброго вечора» – простежується тенденція до витіснення форми «добрий день», «добрий вечір»… Втім, хоч в 11-томному СУМі є «добридень», «добрий день», «доброго дня» та «Добривечір», «добрий вечір», «доброго вечора», а також «добрий ранок» і «доброго ранку», Словник Грінченка фіксує тільки «доброго ранку» (є ще й «добридосвіток») та «добридень» […] » («Вітчизна», 2007, № 1-2).

Проте і та, і та форма правильна. Адже, як слушно зауважила Галина Голосовська:

«Є суперечки, як правильно — „Добрий день“ чи „Доброго дня“. Дехто намагається довести тільки один варіант. Насправді правильні обидва. […] Стилістично нейтральними є такі форми привітань: „Добрий день“, „Доброго дня“, „Добрий ранок“, „Доброго ранку“, „Добрий вечір“, „Доброго вечора“ та стягнені „Добридень“ і „Добривечір“. Так вітаються всі до всіх. Якщо зазирнути в походження, то „Добрий день“ — теж уже скорочена від ширших форм „Дай, Боже, добрий день“, „Дай, Боже, добрий вечір“. Ще стягнена форма є „Добраніч“ від „На добраніч“ „Доброї ночі“ стали вітатися журналісти зі своїми нічними глядачами. […]» (Gazeta.ua)

У літературі простежуються ці різні форми, і в називному, і в родовому, і стягнені, і неповні, аж до перших увічливих привітань. У словнику Кримського (1924) особливо зауважено, що «доброго ранку» є тільки в інтеліґентів. Огієнко додає спостережень:

«[…] літературна мова вживає тільки форми добридень, добривечір. Жива мова знає різні варіанти: добрий день, добрий вечір, день добрий (часте на Київщині, але немає вечір добрий, тільки добривечір); рідко: доброго дня, доброго вечора (з опущенням „бажаю вам“). На Київщині цікаве розрізнення: зранку кажуть добридень (російське „доброго утра“), а далі тільки день добрий (російське „здравствуйте“).» (Етимологічно-семантичний словник, Т. 1, С. 343)

Сфера ритуалів завжди навантажується різноманітними забобонами. Скажімо, може бути визначений ранок до дванадцятої, а вечір після шостої, і всі чекають, що привітання буде ранкове, денне й вечірнє. Але немає жодних причин вигадувати ще одне обмеження на відмінок увічливого привітання. Правильними є і «добрий день», і «доброго дня», і «добрий ранок», і «доброго ранку».
 

Advertisements

October 12, 2017

Непритомного добий

Filed under: Мова, Політологія — maksymus @ 19:25

 
Українську сторону просто розмазали по підлозі в ПАРЄ за освітній закон. За закон досить проґресивний і давно запізнілий саме в тих положеннях, за які на країну накинулися всі зачеплені сусіди. Країна повільно починає ставити питання про те єдине, для чого взагалі існують сучасні національні держави, — питання про механізм відтворення національної культури. І це, цілком очевидно, суперечить національним інтересам тих сусідів, котрі бажали б продовжувати використовувати нашу державну систему для власних національних задач.

Програш у залі Асамблеї аж ніяк не дивний, адже Україна поруч з іншими східноєвропейськими країнами виглядає здоровезним Ґуллівером, і кожен рух в питанні меншин так чи так оцінюватиметься саме з урахуванням гігантського розміру. Те, що цей велетень має мозок і м’язи ліліпута, а тому нездатен ні забезпечити, ні захистити себе, ні просто виразно відстояти позицію щодо освітньої реформи, є тільки обтяжливою обставиною. За схвалення документа проголосували 82 депутати, проти — 11, утрималися — 17.

Законом «Про освіту», ухваленим Верховною Радою 5 вересня, в Україні запроваджено дванадцятирічну середню освіту, що було головною зміною. Але документ також визначив у 7-й статті, що мовою освітнього процесу в навчальних закладах є державна мова — українська. А значить, що від меншин, які раніше навчалися за державний рахунок, і могли взагалі не знати української, — нонсенс для будь-кого з сусідів! — тепер вимагається основна вимога для набуття національного горожанства — володіння державною мовою. Чому ж наші представники в ПАРЄ не відстояли чинний закон, де права меншин розписані на цілу сторінку? Та порахувати, для якого відсотка української делеґації українська мова є рідною, все стане зрозуміло.

Образливу для України ганебну резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи протягнули депутати від Угорщини та Румунії, підтримали Польща, Греція, Болгарія, тобто всі ті сусідні й зацікавлені країни, де українська меншина взагалі немає жодного з механізмів підтримки, що їх вимагають од нас. Угорські представники дійшли до того, що через законодавчу вимогу угорській меншині знати українську перешкоджатимуть нашій євроінтеґрації. До цькування приєдналися більшість країн, адже просто не розуміють з жодного власного досвіду підтримки загрожених меншин, що відбувається з українською мовою в Україні. Ну, а про паритет узагалі не йдеться; національні держави, що захищають власні культури століттями, лежачого непритомного б’ють сильніше й наперед, щоб узагалі ніколи не прокидався. Аби чого не вийшло.
 

October 4, 2017

Каталонія вільна

Filed under: Мова, Політологія, Різне — maksymus @ 11:42

 

Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови…

У синхроні на каналі «Євроньюс» з вулиці Барселони обурена жінка: — Ми просто хочемо проголосувати, ми же не злочинці, як ті корупціонери при владі.

Ось воно! От саме таких щирих і наївних вскриків я і ждав для того, щоб пазл національного самовизначення каталонців склався. Коли на вулицях кричать не тільки про незалежність, але про зловживання правлячого класу країни, що включає і мадридських, і місцевих корупціонерів, це звучить кінцем іспанської імперії. Культурні вимоги, підкріплені економічними, остаточно перетворилися на політичну дію.

Нікчемний з усіх формальних поглядів каталонський референдум з його навмання намальованими результатами (авжеж, класичні 90% це улюблена цифра фальсифікаторів) був проведений тільки тому, що міг бути проведений. Влада в Каталонії вже знаходиться в руках каталонських сепаратистів. І метрополія нічого з цим зробити вже не зможе.

Власне, весь цей фарс з референдумом якраз і мав продемонструвати неспроможність іспанців здійснювати владу в каталонській провінції наявними в розпоряджені центру силовими засобами. І тут уже відсоток прихильників чи противників незалежності реґіону абсолютно неважливий; каталонські активісти за останні десять років пройшли потрібний шлях усамостійнення від опанування шкільної освіти до кон’юнктурного популізму Пучдемона й інших реґіональних лідерів. Як за підручником про національні рухи, вимога захисту власної культури перевтілилася в політичну вимогу. Тому що кожна культура, зрештою, веде війну за своє існування через політико-економічний дискурс. І політичним активістам у Каталонії нарешті вдалося «капіталізувати» культурні відмінності.

Колись веселий колективний спів на вулицях свого старого міста про давню історію народу засвідчив, що здобуття незалежності це тільки справа часу. Що місцеві лоялісти, ба навіть у більшості в цій провінції, тепер приречені або виїхати в метрополію, або стати каталонцями. І от тепер це стало прозоро очевидно. Каталонський рух збирає масові демострації, проводить страйки, підтримані всіма, і університетами, і пожежниками, і футбольними клубами. Тепер будь-які дії мадридської монархії з опанування нової республіканської провінції будуть неважливі й безрезультатні. Вони просто не мають таких засобів.

Мова завжди супроводжувала імперію і слідувала з нею. Далі…

September 29, 2017

Благо з трупним відтінком

Filed under: Значення, Мова, Синоніми, Словник — maksymus @ 17:19

 
Дивна історія трапилася з церковнослов’янським іменником благо «добро», що вже в давньокиївських текстах геть заступив очікуване на східнослов’янському ґрунті болого. Заступив надійно, принісши з півдня в давньоукраїнську мову численні похідні іменники й прикметники: благовіщення, благовірний, благодать, благословіння, благий, блаженний та багато-багато подібних штучних кальок з грецької. (Один лише раз наше повноголосне болого трапляється в списку XIV ст. «Руської Правди» та в сумнівному «Слові о полку».) Іменник був надзвичайно важливий, можна згадати перший же політичний київський текст, що поміщав Київську державу в світову історію нарівні з іншими народами, присвячений закону й благодаті.


Благо і бл̃го в словнику Памва Беринди. (Лексикон словенороський, 1627)

Напевно, саме завдяки цій найвищій церковній важливості чуже для нас слово благо «добро» через табуїстичний ужиток в народній мові ще в давнину перетворилося на свою пряму протилежність. Набуло дзеркальних значень «поганий, слабкий, в’ялий, бідний», з якими навіть потрапило до балтійських мов (лит. blõgas, лат. blāgs). Памво Беринда мав уже докладно розбиратися зі значеннями таких двох, наче однакових, але протилежних іменників: «Благо: ґды пишется без титлы, въ росской мовѣ значитъ: не гараздъ, мдле, недобре, уломне, зимно, лѣниво, гнюсне, неохотне, блѣдо, синє, що трупѣю фарбу маєт». Його красиве рішення — чуже бл̃го під титлом означає «добре», своє розкрите благо має власні «погані» значення, аж до трупної синюшності.

Українська мова прийняла як добрі, так і погані значення. Далі…

July 24, 2017

Україномовний та українськомовний

 
До давно відомих складних прикметників двомовний, багатомовний, чужомовний, іншомовний та под. у мовній практиці другої половини XX ст. додалися нові складно-суфіксальні прикметники з опорним компонентом -мовний: англомовний, франкомовний, іспаномовний, тюркомовний, україномовний, російськомовний та ін., що були утворені зі скороченими основами прикметників — назв народів і мов: англійський, французький, іспанський тощо.

Спорадично вживані в українській літературі з 1950-х, спершу як спеціальні терміни гуманітарних дисциплін, а постійно й широко зі здобуттям незалежності й збільшенням потреби відокремлювати національну належність од мовної, такі прикметники були вперше зафіксовані в орфографічному словнику 1994 року [1], ставши відтоді звичним фактом мовної норми.

УКРАЇНОМОВНИЙ, -а, -е. 1. Який розмовляє, пише українською мовою. 2. Який створюється, видається українською мовою. 3. Населений людьми, які розмовляють українською мовою. [2]

Проте україномовні не були б україномовними, якби не створили чергову проблему на рівному місці, перевертаючи черговий прапор «за феншуєм». Поруч з основним варіантом прикметника україномовний, з’явився альтернативний — українськомовний. Поява варіанта не залишилася непоміченою мовознавцями: Читати про маніяків реформи далі…

July 13, 2017

Мирослав Попович про реформу правопису

Filed under: Мова, Політологія, Правопис — maksymus @ 13:09

   
Витяг із статті 2002 року про провалену правописну реформу, про підстави реформ узагалі, по слідах тодішніх мовознавчих дискусій у пресі. Читати запис далі…

July 5, 2017

Таємна змова проти мови

Filed under: Інформація, Мова, Правопис — maksymus @ 10:34

 
Створена два роки тому Правописна комісія ще нічим не проявила свою діяльність. Проте мовчання навколо її роботи не випадкове. З боку декотрих членів комісії просочуються скупі повідомлення про те, що цього разу реформатори вирішили вести атаку на мовну норму більш підготовлено, врахувавши попередні провали. І що вже восени 2017 року можна ждати несподіванок.

Один з маніяків реформи, О. Пономарів розповів про загальну кухню:

Певний час мала резонанс дискусія про правопис. Чи триває вона зараз?
Наразі не можу про правопис розповідати, бо я є членом редакційної ради (зі зміни правопису). У нас уже був на початку 2000-х років розроблений проект нової редакції українського правопису. І якби не почалося тоді всенародне його обговорення, то ухвалили б. Тодішній прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський, пам’ятаю, тоді дав інтерв’ю і сказав, що на що замінять. І почалося всенародне обговорення правопису. І почали будь-яку людину питати: а ви за те, щоб був «етер» чи «ефір»? А цього не можна було робити. Закон цей мовний ухвалюють тільки мовознавці. Коли лікарі роблять операцію, вони ж не запрошують слюсарів на консультацію, чи не так? Поки що не закінчилася робота робочої групи. Коли ми закінчимо і коли правописна комісія щось ухвалить — тоді розповімо.
Наскільки ця робота може затягнутися?
Не знаю. Там є дві антагоністичні групи і ми поки що не можемо дійти консенсусу. Є дві протилежні течії, бо нині працює новий склад груп. Одні хочуть щось міняти, а інші хочуть усе лишити так, як є. Питання тоді — навіщо було створювати цю правописну комісію?

Одержавши від суспільства відлуп минулого разу, реформатори пробують просунути свої ганебні зміни знову. Розуміючи, що у відкритій дискусії облуда про «справжню українську мову» не спрацює, роботу правописної комісії утаємничили. Мало того, всередині самої комісії було створено іще закритіший гурток.

Уникання всенародного обговорення не випадкове, адже відновлення комісії відродило сподівання реформаторів протягнути зміни мовної норми, що не стосуються власне правопису. Скажімо, не є справою правопису розв’язувати питання передачи іншомовного звука [h], як не є справою правопису визначати, як правильно, Віфезда чи Бетесда. (Приклади підлотного просування мовних хотілок можна вже багато років бачити на сторінках журналу «Українська мова» в колонках консультацій та ухвал вченої ради. Ба навіть офіційні відповіді на запити про розв’язання правописних питань до Інституту української мови повертаються з обманом, зокрема, в частині поширення «дев’ятки» на власні назви.) Правописними питаннями є власне те, що писати з великої літери, що через дефіс чи окремо, що в лапках. Але жодним чином не накидати загальні норми там, де їх не може бути.

Про виділення робочої групи, про втаємничення пропонованих змін, про обмеження кола обговорення через побоювання неґативної суспільної реакції, про терміни напрацювання інформація скупо доходить через прихильних до змін блоґерів …Читати запис далі…

June 5, 2017

Назви вулиць для нас

   
Через чверть століття після розпаду Радянського Союзу сперечатися про доцільність перейменування радянської номенклатури дивно. Ба більше, залишки тоталітарного канону в українській топомніміці виглядають шизофренічно. Накинуті свого часу назви вулиць, міст, сіл, музеїв, заводів, парків, будівництв та под. були елементом зміни реальності новостворюваної комуністичним режимом людини. Як важлива складова штучної радянської мови, топоніми, від найпоширеніших партійних кличок-псевдонімів вождів до химерних ювілейних назв з абревіатурами, не були випадкові, відтворюючи до дрібниць ідеальний радянський простір назв у кожній місцевості неосяжної імперії. Самі залишки своєю промовистою присутністю засвідчували нерозуміння української влади того, з чим вона має справу, засвідчували слабкість і потенційну вразливість держави.

Розпочата зрештою декомунізація згори запізнілася рівно на збройний напад з боку колишньої метрополії. І тепер перейменування здійснюються швидко, безграмотно, випадково, на злобу дня, часто для виклику чи протесту, а не виходячи з власного життя, що створює ґрунт для наступної, вже більш розважливої української черги перейменувань невідповідних назв.


Вулиця з багатьма табличками у Львові, 2016.

А от про те, яким має бути нормальний опис навколишнього простору, треба добре думати. Думати про будучину, в якій хочеться жити. У Львові, де декомунізація відбулася раніше, можна бачити приклади передбачення наступного кроку; гру з назвами, як на фотографії, або вибір світових імен, як дає приклад вулиця Авраама Лінкольна. На останній я аж завмер од захоплення. Мені негайно захотілося мати з цією вулицєю щось спільне. Пишіть мені на вулицю Лінкольна, це ж прекрасно!

Публіцист Портніков, зауважуючи по мотивах російського хамського коментування перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича, що обурення ліберального росіянина Шендеровича нічим не відрізняється від спроб Путніа приватизувати Анну Ярославну, бо виходять з одного імперського джерела, що заперечує українську суб’єктність. І додав згодом на критику відсутності спадковості, що греки звуть свої вулиці іменами Сократа й Арістотеля, італійці пишаються Данте й Овідієм, євреї моляться у древньої стіни храма і розповідають про Давида і Соломона.

Учора в центрі Києва спускався від відбудованого Михайлівського Золотоверхого собору вулицею Трьохсвятительською (колись змінену на Жертв Революції, потім на Героїв Революції), де навпроти католицького костелу прекрасний, не більше людського зросту, як і належить, пам’ятник Данте Аліґ’єрі. Мати в нашому місті вулицю Данте, чому ні? Вулиці Арістотеля, Овідія, Соломона, площу Піфагора — так. Європейська і світова спадщина дає безліч величних імен, знакових подій, що часто важливіші для нас за власну історію. Вибір величезний.
   

May 24, 2017

М-м пахлава

Filed under: Мова, Розваги — maksymus @ 13:58

 
У комедійному серіалі «Друзі» була забавна сценка інтерв’ювання одного з головних героїв, де той провалюється на неправильному написанні назви «Мбоскодіктіозавр». Підвела німа «М» на початку слова, про існування якої треба було здогадатися. Приклад цілком вигаданий, хоча англійська мнемоніка [nı´mɑnɪks] засвідчує таку потенційну можливість.

Виявив, що в нас теж можуть існувати німі початкові літери. Точніше, промовисто неіснувати. Поруч з прозоро турецькою баклавою, ми маємо більш поширену народну пахлаву. І тут не обійти згадкою греків, котрі ревно відшукують візантійські витоки цих турецьких солодощів, і звуть їх μπακλαβάς. Оце певне грецьке м- у нашій пахлаві просто має бути, хай і німе, без нього назва залишається наче недовершеною.
 

May 18, 2017

Віртуальний рів пролягає по мові

Filed under: Мережа, Мова, Політологія — maksymus @ 17:44

  
Новина про адміністративне впровадження обмеження доступу українських користувачів усесвітньої мережі до провідних російських сайтів захопила зненацька. Була настільки неждана, що досі не віриться в спроможність нашої влади довести це важливе політичне рішення до якогось вагомого результату. Обмежити доступ до ресурсів, що нині охоплюють понад дві третини української інтернет-аудиторії, означає зовнішнім втручанням змінити топографію національної мережі, що своєю чергою напевно змінить економічний, політичний, ба навіть культурний ландшафт країни. Адже ця віртуальна зміна зрештою мінятиме і весь простір українських медіа. Наважитися на такі радикальні дії можна тільки маючи залізобетонну впевненість у суспільній підтримці самої ідеї розірвання цього зв’язку.

Для українського інтернету ця заборона є шансом народитися нарешті. Досі, за два десятиліття, наша мережа хаотично розвивалася як складова частина російської, як одне з відгалужень рунету. І війна цьому ніяк не заважала. Тому що кордони в мережі проходять єдиним чином — по мові. Маючи багато років константою 7-10% україномовних проявів користувачів (відповідно, такий відсоток українських з територіального походження порталів, сайтів, блоґерів, вибору мови операційних систем, користувачів Вікіпедії), просто нереально було сподіватися на механізми самореґулювання окремого самодостатнього українського ринку.

Рунет, маючи всі можливі переваги, першим пропонував російськомовним у всьому світі системоутворюючі ресурси: пошук, пошту, вільний хостинґ, соціальні мережі, файлообмінники, хмари тощо тощо. Пересічний український користувач міг весь час проводити в російській мережі, задовольняючи геть усі свої запити.

Відсутність належної за рівнем української пропозиції проявляється в найрізноманітніших сферах. Скажімо, колись морфологічний аналізатор новоствореного Яндекса, що на кілька років випередив алгоритми Ґуґла, допоміг створити Національний корпус російської мови, досі відсутній для української. На київському муніципальному каналі ведучі ранкової програми розповідають про трафік на вулицях міста, демонструючи на весь екран відповідну яндексівську карту заторів. У військовій частині офіційне листування ведеться через Мейл.ру, а солдати переписуються через мережу Вконтакті. Українські аналоги в умовах захопленого ринку елементарно неконкурентні.

Тепер українська мережа завдяки владному протекціонізму одержує шанс перерозподілити ці дві третини своєї потенційної аудиторії. Частина, звісно, знайде обхідні шляхи, частина піде на світові майданчики, але, гадають, якась частина залишиться. А от яка саме частина, залежить переважно від того, як розв’язуватиметься гравцями ринку в українській мережі мовне питання. Якщо користувач і далі не матиме можливості повністю зануритися в українське середовище, якщо відсоток мовної пропозиції залишатиметься на тому ж рівні однієї десятої, то заборона навіть провідних російських ресурсів рівно нічого не дасть. Користувачі залишатимуться в рунеті, тільки змінять точки входу. Чужа мова чужого ринку визначатиме обмеження нашого, і з цим ніяка заборона нічого не поробить.
  

Older Posts »