Діаріуш або тиск слова

January 24, 2019

Зрадництво перекладача

 
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
 

«…як я вже говорив, назву нам нав’язали не нашу. Оцю — Православна церква України. Хто пов’язаний зі ЗМІ, треба викорінити назву Православна церква України. Це є не наша назва. Ми є Українська православна церква. Як інші: Болгарська православна церква, Російська, Сербська і тому подібні. А Православна церква в Україні — це означає, що вона не є панівною церквою, а однією з церков в Україні. А ми не «в Україні», а ми є «Українська». Ми — панівна церква України» (…) «Отець Михаїл (Омелян), ви там пишете в інтернет. Нехай там хтось називає, але щоб у наших джерелах не було ПЦУ. УПЦ, а не ПЦУ». (Патріарх Філарет на закритій зустрічі церковнослужителів, «112 канал», 24 січня 2019 р.)

 
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.

Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
 
 
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
 

January 3, 2019

Слуга народу

Filed under: Мова, Політологія, Фразеологізми — maksymus @ 11:35

 
До вічно відстаючих українців світова думка доходить з величезним запізненням. Скажімо, вираз слуга народу, створений колись під кінець епохи слуг та панів, насправді докотився до нас тільки тепер. Не бракує бажаючих послужити.

«Король — перший слуга народу», — повторював за Руссо Фрідріх Великий. Напередодні Великої французької революції преподобний Роберт Нерс (Nares), розглядаючи нову популярну думку про те, що король теж перебуває на службі держави, чи не перший і заперечив її. У книзі з яскравою назвою «Принципи урядування, виведені розумом, підтримані англійським досвідом та з урахуванням французьких помилок» (1792) Нерс твердив: «Це фальшива, облудна й дуже згубна тенденція звати короля слугою держави. (…) помилка виникає через сплутування ідеї служіння та виконання службових обов’язків». Він доводив, що король здійснює обов’язки перед державою пануючи, а не служачи. Та вже в той час у літературному журналі (The Monthly review, 1794) проґресивні критики ніяк не погоджувалися з автором, вперше вживши вираз слуга народу: «(…) Король, на нашу думку, є слугою народу (servant of the nation) не тільки тому, що перебуває на народній службі (national service), але тому, що народ є його господарем (master)». Хоч як дивно, французькі революціонери пішли ще далі, доводячи ідею служіння народу до кінця; Робесп’єр у запалі заявив: «Я не слуга народу, не його суддя, не його трибун, не його адвокат — я сам народ!»

Коли падав старий режим, ця плідна ідея, що верховна влада теж перебуває в безумовних відносинах служіння-підпорядкування була приємною для всіх. Недарма і Наполеон, і мексиканський повстанець Хосе Марія Морелос (пом. 1811) прямо називали себе «слугами народу» (El Siervo de la Nación). Це хотілося чути публіці. У посібнику для домашніх служок Семюеля та Сари Адамсів «Досконалий слуга» (1825) ідея висловлена як сама собою зрозуміла: «Дворяни та державні міністри є підлеглі короля, а король сам є слугою народу, й мудро підпорядковується національним законам. Божественний порядок виявляється в тому, що суспільство таким чином складається з підлеглих та панівних класів».

В українську мову вираз слуга народу прийшов значно пізніше, коли у всьому світі штамп давно втратив пряме значення, добряче потріпався й набув помітних жартівливих відтінків. Не випадково, він відмічається вперше в перекладі Марка Твена: «Але слуга народу не зазнає спокою» («Збôрка начеркôвъ» Марка Твейна, 1900). Згодом серйозність надовго повернулася в сталінські часи; радянські народні депутати, вірні «слуги народу» за посадою не жартували про свою роль. Іронія відновилася тільки в часи розпаду СРСР й не залишає вираз до нашого часу.
 
Картинка до запису…

December 26, 2018

Про дивні поради

Filed under: Мова, Розваги — maksymus @ 10:11

 
«Мовна мозаїка» в журналі «Українська мова» — невичерпне джерело лулзів. Як ми бачимо на прикладі проекту правопису й у супровідних обговореннях, у тій мовній установі чомусь вирішили, що мовна практика неважлива, досліджувати історичні причини появи того чи того «неправильного» явища не варто, зате можна просто щось «виправити», довільно висловити, постулювати з власного смаку, і це одразу має ставати керівництвом для всіх. Глибока помилка.

Цього серпня ІУМ відкрив сторінку в Фейсбуку, тепер долучатися до абстрактного мудрування можна і через соцмережі. В перших же записах — поради. Традиційні поради Городенської виразно поділяються на своєрідне повторення загальних норм та на пропозицію якогось дивного відхилення. Один запис від 24 грудня з прикладами:

– «У Республіці Польща чи Республіці Польщі» — порада помилкова, практика підтверджує правоту критикованих довідників, а не довільну смакову рекомендацію. (Перевага на порядок показує наочно, що є мовною нормою.)
– «Не виключено, що…» — дивна пропозиція замінити варіант, що його вживали Грушевський, Йогансен, Огієнко, Петров-Домонтович, Гончар (тільки за першим пошуком у корпусі), вживають Забужко, Андрухович, Ліна Костенко. Можна замінити одну кальку на такі ж довільно запропоновані кальки, але навіщо?
– «Документ показують, а не пред’являють» — пред’явники документів у шоці, бо вони тепер будуть «показники»?
– «Про розділовий знак після З повагою» — рекомендує тире, а не кому, в етикетній конструкції. Ще раз, в етикетній, тобто такій, що усталюється незалежно від норм згори.
– «Святки», «Донька, дочка» — поради зайві; ті, хто взагалі читають такі поради, напевно вже встигли прочитати словники.
– «Заступник, не заступниця» — порада не вживати іменник у жіночому роді обґрунтована помилково.
– «Завідувачу, але небоже» — порада пояснюється через норму, але дуже неповно.
 

December 22, 2018

Коли українці відкрили Америку?

Filed under: Мова, Московія, Русь — maksymus @ 16:18

 
Цікаве спостереження про поширення інформації у Новий час подибав у блозі Андрія Кураєва. Приблизно в кінці 1540-х рр. Максим Грек у коментарях до слова Григорія Богослова згадує:
 

«…люди португальські й іспанські, з усією обережністю, нещодавно, років 40 чи 50 тому (по сповненню сьомої тисячі років од сотворення світу), почали перепливати на великих кораблях і відкрили багато островів, з яких одні населені людьми, а другі порожні, і землю Кубу, настільки велику за розмірами своїми, що навіть її жителі не знають, де вона закінчується. Ще відкрили вони, коли обійшли всю південну сторону [Африки] до північного сходу до Індії, сім островів, Молуккськими звуться,… »

 
Здається, це перша згадка про відкриття Америки в далекому закутку Московської держави. Тут Максим Грек покладається на пам’ять; колишній член делеґації Константинопольського патріарха в Московію, котрий одверто погано ставився до московського розколу, залишився там надовго — двічі засуджений соборами грек перед створенням коментарів устиг посидіти у монастирському ув’язненні. З обставин життя святого перекладача можна припустити, що текст «Объяснение отчасти недоуменных неких речений в слове Григория Богослова» Максим Грек написав не раніше 1548 року. За часом появи зі свідченням грека за першість конкурує слов’янський переклад записки Максиміліана Трансільвана «Про Молуккські острови», виданої в Кельні 1523 року й майже дослівно перекладеної не пізніше середини XVI ст. в тому ж перекладацькому колі. У записці докладно описані обставини відкриття Нового світу та плавання Маґеллана.

А от коли відомості про відкриття Америки потрапили в Україну? Маючи свої контакти і з греками через канали церковної ієрархії, і з Західною Європою через політичні польські зв’язки, інформація про таку подію мала потрапити чи не одразу й звідусіль. Але самого потрапляння замало, треба, щоб відбулася певна рецепція, певна згадка в тексті. Можливо, в латино- чи полономовному тексті, що міг поширюватися в Україні.

Точно відомо, що «Космографія» Себастьяна Мюнстера (1544) знаходилася в бібліотеці Костянтина Острозького. Можливо, збірник Сімона Ґрінеуса «Novus orbis…» (1532)? Пізніше джерелом цілком може бути «Хроніка» Мартіна Бельського з доповненням «Про Новий світ і Америку» (1564); останню згадує А. Курбський після 1575: «…да прочтется книга, глаголемая «Кроника о новом свете», яко короли шпанский и португальский, недавными леты во Индие многие земли подъ свои власти покорили, и научивъ ихъ христианскимъ обычаемъ, и святымъ крещениемъ просветили». Але який староукраїнський автор уже знає про Новий світ?
 
Картинка до запису…

December 16, 2018

Єпіфаній з варіантами

Filed under: Власні назви, Мова — maksymus @ 06:10

 
Колись Бернард Шоу дотепно зауважив, що англійці з американцями це два народи, розділені спільною мовою. У нас навіть більше — українці це такий один народ, розділений однією мовою. В українському випадку закон очікування найгіршого працює якнайкраще й якнайочевидніше. Якщо для чогось існує найменша можливість вигадати мовне відхилення, воно буде вигадано, й негайно набуде прихильників та противників, розділених непримиренно на групи тільки цим.

Ім’я новообраного предстоятеля нововизнаної автокефальної української церкви вже має три варіанти: нормативний літературний Єпіфаній (з гр. відомий, знатний), перезапозичений на західний манір Епіфаній та штучно архаїзований варіант Єпифаній. Немає сенсу розбирати, хто, де і з якої причини зробив помилку чи не погодився з усталеним ужитком, варіанти вже існують і розділятимуть україномовних. У Вікіпедії такий різнобій кумедно подано навіть в одному реченні: «Епіфаній (…) пострижений у чернецтво з іменем Єпіфаній на честь святителя Єпифанія Кіпрського». Хоча в нашій історії найвідомішим є ім’я не святого Єпіфанія з далекого Кіпру, а Єпіфанія Славинецького, українського церковника й філософа XVII ст.

Не маю жодного сумніву, що вживана останнім часом по відношенню до Сергія Думенка виробнича назва Епіфаній буде критикована опонентами як типове мовне латинництво. Бо варіант Епіфаній міг би з’явитися в українській тільки тоді, коли початково грецьку назву переймали через західноєвропейські мови (пор.: епігон, епіграма, епідерміс; навіть епіфанії Дж. Джойса), а варіант Єпифаній міг з’явитися б і внаслідок українських фонетичних змін (пор.: єпископ, єпитимія, єпитрахиль), якби ж тільки ім’я неперервно побутувало в українській і не зазнавало інших змін (скажімо, як Матвій, Степан). Проте так не сталося, і заміна -і- на -и- нині засвідчує виключно спробу штучно підробити, сфальсифікувати фонетичну історію церковного імені, наче воно було завжди, або ж переробити за вигаданою логікою, на противагу західному Епіфанію. Цей позамовний підхід з наївним бажанням щось навмання «виправити» завжди дивує, бо засвідчує зневажливе ставлення до мови як до неповної чи примітивної системи. Тим часом літературний варіант Єпіфаній (Єпіфан) з різних причин, серед яких можна виділити важку вимову для народного вжитку, вплив церковного іменування та вплив російської мови, залишився і з йотацією, і з Ф-, і з фонемою -і- (пор.: Філарет, Леонід).

Якщо різнобій уже існує об’єктивно й нікуди не зникне вже ніколи, можна хіба що спробувати оцінити поширеність варіантів. Кількаразову перевагу очікувано має літературна норма Єпіфаній, підтримана величезним корпусом наукових та енциклопедичних видань останнього сторіччя, а два конкуруючі з протилежними ідеологічними обґрунтуваннями варіанти Епіфаній та Єпифаній поширені приблизно однаково як відхилення. Проте тепер, з появою керівника нової церковної структури, зміни в розподілі кількості неодмінно стануться. Звісно, залежно від згадування діяльності нової дійової особи на українському політичному полі.

Картинка до запису…

December 14, 2018

Томос

Filed under: Мова, Політологія, Словник — maksymus @ 12:08

 
Позичання нових іншомовних назв й уживання їх без подальшої адаптації завжди засвідчує певну потребу мовців прийняти разом з назвою якусь нову концепцію, нове явище, нову річ. Таким назвам залишають свої ніші, де їхні значення зрозумілі без перекладу.

Нині в медіа очікувано вибухово збільшилася кількість згадок активізованої нещодавно назви томос, що означає певного роду церковний указ, декрет. Проте, як і у випадку булли, енцикліки чи фетви, саме нові додаткові значення породжують необхідність запозичення. Томос це не просто указ, а указ предстоятеля православної церкви з питань церковного устрою, а також, що теж необхідно, церкви з основною грецькою мовою.

В українській мові потреба позичання виникла тільки після появи ідеї української автокефалії, ба навіть іще пізніше, під час осмислення формальних кроків до її здобуття. Проте поразка Української революції 1917-21 рр. відклала це надовго. Втім, хоча і за кордоном, але переклад томосу 1924 року про визнання автокефалії Польської церкви був урочисто зачитаний також українською.

Перші приклади послідовного вживання назви томос в українській мові трапляються в спеціальній літературі з історії релігії кінця 30-х років (О. Лотоцький-Білоусенко, 1938, І. Огієнко, 1942). Українські автори мали належним чином описати документи, що були надані Константинополем новим східноєвропейським релігійним утворенням у Польщі, Естонії, Латвії, і припускати, що одержання української автокефалії так само відбуватиметься через томос. Таким чином назва однозначно зв’язувалася з політичною ідеєю здобуття автокефалії й не зникала з того часу ніколи. Цей зв’язок добре зберігають і вживання до нашого часу.
 

December 5, 2018

Про примітивні політичні міркування

Filed under: Мова, Політологія, Ґендер — maksymus @ 08:02

 
Надибав на цікаве (для справжніх цінителів дискурсу, звісно) інтерв’ю Ірини Фаріон. Якщо щось і може змусити мене поміняти думку про неприпустимість вживання неофемінативів у нейтральному мовленні, то це саме такі політикування. Перебільшую, звісно, бо зміна поглядів просто всупереч тому, що одіозні особи висловлюють абсолютно неприйнятні міркування, засвідчила б повний провал здатності власного раціонального судження. А втім, це завжди буває неприємно, коли, на перший погляд, «підтримка» знаходиться там, з чим завжди стинаєшся, що вважаєш одним з найбільш неприйнятних явищ у питаннях української мовної політики, без подолання наслідків чого сама нормальна мовна політика неможлива в жодному питанні, не тільки в цьому. І саму таку ведмежу підтримку завжди доведеться розбирати окремо й усупереч основній дискусії. Тим не менш, такі чудово сформульовані в концентрованому вигляді вибухові заперечення саме з боку консерваторів змушують вносити корективи в мої пошуки, що ґрунтуються суто на ліберальних поглядах. Вони засвідчують, що, як і в польському випадку, між політичним консерватизмом і вибором стратегії нейтралізації в українській може існувати зв’язок тісніший, ніж я припускав раніше, а це значно ускладнюватиме будь-які дослідження, що ще й не починалися.
 

— Є частина українців, які підтримують вживання фемінітивів, а інша — навпаки проти. Яке Ваше ставлення до фемінітивів?
 
— Це якась навала з фемінітивами. Їх тулять куди треба і не треба. Для мене дуже важливо з яких середовищ вони ідуть. Ідуть з ліберального середовища, з середовища, яке обстоює гендерну ідеологію від якої мене тріпає, тому що я шанувальниця традиційних стосунків між чоловіком і жінкою, традиційної родини, де чоловік — це голова, але жінка — шия. У нас в Україні завжди був матріархат і буде. Але я за те, щоб чоловік був воїном, а жінка передусім, хоч би перші три роки абсолютно віддала своїй дитині. Тому, коли починають втручатися в цю царину святая святих, то в мене виникає внутрішній супротив. І тому, коли мене представляють, як «професорка», то я ставлю запитання: «Це є така посада «професорка»?». Мене обирали на посаду професора, я бачила офіційно-діловий документ. Ви можете мене професоркою кликати на каві, але в офіційно-діловій атмосфері прошу мене називати відповідно до чинного правопису. Якщо ми це заведемо через правописну комісію, колегію мовознавців Інституту української мови, до якої я також увійду і скажу свою думку, тоді ми можемо вживати це у всіх сферах. А якщо це є черговий елемент моди, то вибачте, я не модна, тому що я стильна. Бо мода — це та штука, яка минає, а стиль це те, що залишається завжди. А немає нічого кращого серед стилів, ніж класичний.
(Ірина Фаріон: «Вони реально посягають на мій рай, тому я змушена повернутися в пекло»)

 
Для розбору можна зазначити, що тут водночас вжито давно відому арґументацію пунктів 6, 7, 8, 9, 10, 11. Нічого нового.
 

December 2, 2018

Підготуватися

Filed under: Мова, Словник, Словотвір — maksymus @ 20:29

 
За останній тиждень неодноразово бачив та чув дієприкметник підготований замість очікуваного, на мій погляд і смак, стандартного підготовлений. Цікаво, що можна місяцями ніде не натрапляти на перший, саме це привернуло увагу, а все одно, рано чи пізно виринатиме. Забагато вжитку менш поширеного й загалом незвичного варіанта водночас змушує припускати, що таким чином нещодавно десь несподівано спрацювало якесь авторитетне джерело з культури мови, що воно довільним чином радило україномовним обмежити вжиток одного на користь другого. (Чи не Караванського, бува, перевидали?)

Обидва дієприкметники створені звичайним чином від спільнокореневих дієслів; якщо підготовлений від підготовити (підготовляти за СУМ-11 основне дієслово), то підготований від підготувати. Обидва трапляються з кінця XIX ст. (Підготовлений приблизно з початку 1870-х, а підготований з початку 1890-х, але ця різниця несуттєва.) Проте вживання їх завжди було далеко не рівномірне, схоже, навіть незалежно від реґіону. Підготовлений з варіантами переважає підготований від 5-ти (ГРАК, причому за джерелами після 2000 року співвідношення збільшується до 10) до 20-ти (Лейпцизький корпус сучасних інтернет-текстів) разів.

Просто цікаво було відмітити, якщо раптом за кілька років співвідношення зміниться.
 

November 29, 2018

Обговорення заднім числом

Filed under: Інформація, Мережа, Мова, Правопис — maksymus @ 08:10

 
Щоб не пропустити. На сторінці МОН про громадське обговорення проекту правопису, де вже кілька разів змінювали інформацію (через тиждень офіційного терміну поміняли файл самого проекту, в процесі додали формат таблиці), нещодавно з’явився файл «результатів обговорення» prapovis.docx (sic!), в якому окремі пропозиції супроводжено позначками «Прийнята» та «Відхилена». Вже очікувано втаємничено, лаконічно, без жодних обґрунтувань та без інформації про те, як розподілилися думки й голоси членів комісії.

Активні користувачі мови, котрі брали участь в громадському обговоренні, одразу помітили в табличці деякі свої зауваження, але серед них чомусь жодного суттєвого. Таке дивне вибіркове «прийняття» та «відхилення» дає можливість заявити облудно: «Суттєвих зауважень не було» (*). Навіть про те, що на спільному засіданні НАНУ і колеґії МОН проект підтримано тільки з суттєвими зауваженнями, ані слова.

А втім, все частіше з’являються ґрунтовні оглядові замітки про суттєві недоліки проекту. Скажімо, відомий автор розвідок з культури мови Василь Задорожний, розбираючи завали тексту проекту, не приховує загального для всіх учасників обговорення здивування халтурою:
 

«Поза всяким найменшим сумнівом, запропонований проект правопису не вартий жодної серйозної уваги, і взяти посильну участь у його обговоренні мене змусила та обставина, що може так статися, що неосвіченість купки недалеких людей зроблять освітньою нормою всього українського народу. (…)
Легше укласти нові правописні правила сучасної української літературно-нормативної мови, ніж аналізувати ці, адже як багато часу й, головне, психічної енергії йде на спростування найрізноманітнішого характеру огріхів, помилок, неоковирностей, а часто й просто нісенітниць.» (**).

 
З випадкових коментарів далі…

November 22, 2018

Традиційна передача назв з літерою h

 
Серед найпомітніших сучасних правописних проблем чільне місце посідає передача літери h в запозиченнях. У проекті намагалися незграбно втрутитися у відповідні параграфи про літери ґ і г, тихенько додаючи та вилучаючи варіанти, приклади та згадки про різні мови, але розв’язати її виявилося ніяк неможливо в рамках такого різноспрямованого «виправлення» чинного правопису. Потрібно радикально змінювати сам підхід, на що в реформаторів немає ані волі, щоб позбутися причарування внормувань останнього сторіччя, ані навіть можливості спертися на якісь ґрунтовні дослідження.

Читати про традиційну передачу іншомовних назв з літерою h далі…

Older Posts »