Діаріуш або тиск слова

March 12, 2019

Пасажир при чужому перекладі

 
Втягнувся в неприємне обговорення однієї перекладацької невдачі, яке несподівано вивело на питання ширші, глибші й цікавіші. Про якість українського перекладу, про очікування читачів, про брак літературної критики й відсутність культури дискусій на тему «смаків», про мовне питання. Але спробую про все потроху.

У сучасному світі інформаційних бульбашок варто чимось зацікавитися, як інтернет починає всюди підсовувати під ніс дотичні матеріали. Так сталося і цього разу. На вихідних розважався в книгарні тим, що брав навмання книжку за книжкою, щоб одразу ж помітити мовне відхилення. За умовами імпровізованої гри купив першу ж, де на випадково розгорнутій сторінці не побачив неприємну помилку; знайшов уже вдома.

Тільки звернув увагу в цей бік, як послужлива мережа негайно рекомендувала з різних джерел незадоволений читацький відгук, що саме набирав коментарі, лайки та репости, про український переклад французького детективу «Пасажир» Жана-Крістофа Ґранже. Відсутність традиції обговорень, брак серйозної літературної критики того валу видань, що їх пропонує нині український ринок, має сумним наслідком те, що пересічні читачі, не виключаючи мене, наче сліпі кошенята не мають надійного опертя на обов’язкові схеми, котрі без витрачання зайвих зусиль давали б загальне уявлення, на що варто звертати увагу, а що неважливе. Відповідно, давали б об’єктивні критерії, чи варто купувати той чи той продукт.

Про халтурний переклад далі…

February 26, 2019

Залиште Шевченкові шапку!

 
Мене неприємно зачепила «мистецька» акція з перемалюванням портрета Шевченка під упізнаваних персонажів сучасної масової поп-культури на станції метрополітену. Навіть не тому, що це надто вже нагадує розмальовки ілюстрацій у підручниках занудьгованих двієчників. Довбень, котрий влаштував це паскудство, чудово про себе все розповів журналістам у провалених відповідях на елементарні запитання про обставини життя поета. Одразу вияснилося, що постать самого Кобзаря йому глибоко байдужа, тобто не йдеться про жодну «популяризацію», а так, з нудьги «приколотися» на тему. Скільки ще треба поколінь школярів, кожне з котрих палить свій «Кобзар», щоб це нарешті стало заяложеним загальним місцем. Ну, спалив, як тисячі й тисячі до тебе, і що далі?

Звісно, байдужим невігласам надто складно просто поцікавитися, дізнатися, що мужицьке вбрання для Тараса Шевченка було образом. Він, як професійний художник, творив свій життєвий образ цілком свідомо, ретельно добираючи в текстах, в творчості, в поведінці, в одязі для фотографій та автопортретів тих деталей, що сам хотів і вважав за потрібне. Коли в очікуванні звільнення запустив бороду (солдат з бородою!), коли одягав на модний костюм кожух, щоб сфотографуватися, навіть коли в цілком цивільному вбранні ставив шапку на стіл, аби позначити момент. І такий образ був зовсім не випадковий. Це сьогодні вишиванкою чи хіпстерською борідкою нікого не здивувати, а в ті феодальні кастові часи за саме носіння «мужицького» вбрання тих, хто не належав до селянства чи купецтва, могли арештувати яко неблагонадійних.

Та марно обсміяна невігласами шапка «селюка», «свинопаса», чи що там іще накидають знічев’я, це і був виклик, революційної напруги виклик, добре зрозумілий сучасниками. Збагнути це можна тільки з мінімумом цікавості до постаті, котру беруться замалювувати «квантовими» перетвореннями.

Фотографія Шевченка в колі друзів…

March 17, 2018

Заклик чи доля?

 
Цікавий зсув помітив у статистиці «Ізборника». Багато років Шевченківські дні виводили на перше місце за відвідуваністю «Заповіт». Але цієї весни з подвійним відривом лідирує «Сон» («У всякого своя доля…»), на другому місці «І мертвим, і живим…». Можливо, наслідок якихось перестановок у шкільній програмі, але хотілося б думати, що це відбиток поки непомітних суспільних змін.

А може, просто така погода: «…бо холодно, Мороз розум будить.»
 

May 25, 2017

Наш сучасник Вадим Бойко

 
Найстрашнішим і найнезбагненнішим досвідом XX сторіччя, без сумніву, є досвід масового винищення людей тоталітарними режимами. Мільйони й мільйони пройшли через табори смерті, мільйони були знищені, мільйони були сучасниками й співучасниками. Саме раціональне упорядкування конвеєрів знищення безособовими державами ставить під величезний сумнів підстави нашої раціональності. Своєю незрозумілістю і жахливістю ця відносно недавня історія відштовхує і притягує водночас. Тож не дивно, що одним з найперекладеніших українських авторів усіх часів став безпосередній очевидець, дивом виживший в’язень нацистських концтаборів — Вадим Бойко. Його книги «Слово після страти» і «Якщо на землі є пекло» були колись справжніми міжнародними бестселерами, сказати по-сучасному.

Один раз я перетнувся з Вадимом Яковичем на початку 80-х, коли він жив поруч на Мінському масиві. Він тоді показав школяреві вибитий на руці концтабірний номер, розповів свою непересічну історію, подарував дорогоцінний примірник однієї повісті, що його потім зачитав до літери, до останньої коми. Мало який твір був читаний і перечитуваний мною стільки разів.

Мати своїми сучасниками людей такого масштабу вже диво, зустріти їх і один раз просто неймовірно. Вони завжди здаються класиками з вічності, недосяжними для звичайних обивателів. Аж от виявляється, що Вадим Бойко досі наш сучасник. Йому тепер понад 90 років, і чи не кожен день увечері письменник сидить у скверику на вулиці Стрілецькій у Києві, розпродає власну бібліотеку, переповідає тим, хто хоче почути, свою історію.

Учорашній запис у Фейсбуку Ольги Усачової, закритий зараз, спонукав мене відвідати його сьогодні вдруге. Навколо валізи з книжками вже зібралася групка людей, допомагати грошима, підписувати книги, знайомити з автором дітей. Життя свідка, що вижив, очевидця і тепер є прикладом і загадкою. Звісно, ту першу зустріч, що справила на мене колись величезне враження, він і не міг пригадати. З довгою сідою бородою, недочуваючий, тільки пронизливі очі людини, що була і є на межі людського досвіду, не змінилися.
 

December 5, 2015

Львівський музей книги

Перенесено з ФБ.
 
Музей книги. Перші кириличні друки: Тріоді Швайпольта Фіоля (1491) та Біблія Скорини (1518).
 

 
Ще декілька знімків…

June 19, 2015

Булгакови очима «Василіси»

Filed under: Історія, Київ, Літературознавство — maksymus @ 09:55

  
Відлущуючи брудний шар колоніальної фарби, Оксана Забужко нагадує, що не варто плутати місцями господарів і квартирантів:

Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей — слава Богу, є, а от «дому» — вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) — за іменами власників, і аж ніяк не «понаєхавших» квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й «отжала» у міста — разом із добрячим шматком його, міста, історії.
О. Забужко. Цей проклятий «квартирный вопрос», 18 червня 2015

І падають на мовчазне київське каміння фальшиві сльози туристів про казкове білоґвардійське російське місто, яким воно уявляється через добре розроблений опис опановуваної території. Єдино дозволений опис, в якому зірки з серпом і молотом взаємодоповнюють двоголових орлів, як легко замінюють один одного картинні герої війн з «місцевими племенами», криваві маніяки Най-Турси, фанатики Павки Корчагіни чи лагідні адміністратори Фундуклеї. А переверніть справжню бруківку, клеймо власника розповість зовсім іншу історію. Так і співіснують ушанування та неприязнь.
 

May 28, 2015

Всякому городу

Filed under: Літературознавство — maksymus @ 12:45

 
У Дмитра Чижевського є спостереження про кореляцію тем Гоголя й Сковороди. Хоча в іншому місці він же зауважує, що Гоголь не знав творів «мандрівного філософа», але тим цікавішим виглядає можливий збіг мотивів зі сковородинськими людськими типами. Цитую за приміткою до книги «Українське літературне бароко» (1941):

Треба звернути увагу на те, що в «Всякому городу» власне подані численні мотиви пізніших творів Гоголя! Що одна з основних тем Гоголя — тема різноманітності людських стремлінь, пристрастів («задоры» у Гоголя); про це див. мою статтю в Zeitschrift f. slav. Philologie, XIV (1937), 63 — 94. Вказав на це між іншим В. Ґіпіус. Що Гоголь використав ті самі людські типи, про які говорить Сковорода, кидається в очі. Наводимо вірші Сковороди з вказівками на відповідних героїв Гоголя:
Петр для чинов углы панскіи трет, — — — — герой Владимира 3-ей степени.
Федька купец при аршинѣ все лжет, — — — «аршинники» «Ревизора».
Тот строит дом свой на новый манер, — — — Леніцин («Мертвые души», II).
Тот весь в процентах: пожалуй повѣрь! — — Петух (МД), Леніцин.
Тот непрестанно стягает грунта — — — — Костанжогло.
Сей иностранны заводит скота, — — — — — Кошкарев.
Тѣ формируют на ловлю собак, — — — — — Ноздрев.
Сих шумит дом от гостей, как кабак. — — — Ноздрев, Леніцин.
Строит на тон свой юриста права, — — — — юристи з « Мертвых душ», II.
С диспут студенту трещит голова,
Тѣх безпокоит Венерин амур, — — — — — Андрій, Піскарев
Всякому голову мучит свой дурь.
Тот панегирик сплетает со лжей,
Лѣкарь в подряд ставит мертвых людей, — — Тема «Мертвых душ».
Сей образы жировых чтет тузов, — — — «Игроки».
Степка бѣжит, как на свадьбу в позов. — — — Герої «Повѣсти о том, как поссорился Иван Иванович…».

(Відео) https://youtu.be/WizpLd64Kdc?t=1m38s  

 

May 20, 2014

Морс Пекхем. Дарвінізм та дарвіністицизм

 
Продовжу наше знайомство з американським культурологом Морсом Пекхемом (див. короткий загальний виклад його ідей). Цього разу пропоную переглянути класичний нарис про дарвінізм.

Морс ПЕКХЕМ
ДАРВІНІЗМ ТА ДАРВІНІСТИЦИЗМ

        Усім відомо, що публікація «Походження видів» справила величезний ефект, що ця книга глибоко вплинула на англійську та Західну літературу з моменту появи наприкінці листопада 1859 року. Проте, коли хтось намагається порахувати зачеплених авторів і склаcти список книг та перелік цитат, що демонстрували б дарвінівський вплив і дарвінівські припущення в романах, поемах та есе, наче туман стає перед очима, через який ледь помітними є проблиски чогось, що може бути, або ні, елементами справжнього дарвінізму.
        Безперечно, в цьому полягає перша проблема. Що таке дарвінізм? Або, принаймні, що таке дарвінізм, що знаходиться в «Походженні», єдиний дарвінізм, який мене тут цікавить. Ім’я Дарвіна притягнуло до себе тисячі всіляких ідейок, що їх точно не знайти в його книзі, а деякі з них сам Дарвін, якби про них дізнався, напевно відкинув би. { Наприклад, було сказано мільйон разів… }

 

November 19, 2013

Морс Пекхем. Значення — це відповідь

 
Попри свій значний науковий спадок, американський літературознавець Морс Пекхем (Morse Peckham, 1914-1993) невідомий широкій публіці. Не здивуюсь, якщо в Україні не знайдеться і п’яти вузьких спеціалістів, котрі хоч щось чули про нього з професійного зацікавлення. А шкода, при належній розкрученості ідеї Пекхема могли б заступити за впливом того ж Хомського.

Хоча нашого читача вже намагалися познайомити з його доробком. На початку 90-х у «Політичній думці» була надрукована стаття канадського філософа Анни Маколкін, де вона доречно до теми посткомуністичних перетворень цитувала одну з основних робіт Пекхема «Тріумф романтизму». (Цей фрагмент повністю увійшов до збірки «Політологія посткомунізму», Розд. I, §8.) Через редакційний недогляд у журналі його прізвище було спотворене до невпізнаності, аж до вигляду «Моріс Печем». А через недоступність іншомовних першоджерел так і не відбулося сплеску зацікавленості до ідей Пекхема, що мав би очікуватися, з огляду на те, що предметом його дослідження були ідеологія, влада, ідентичність, мова, проблема інтерпретації, культура і політика. Теми, що стали провідними і привабливими в українській гуманітаристиці останнього десятиліття, в країні, до якої хвиля політичних наслідків доби романтизму щойно докотилася. Читати запис далі…

August 22, 2009

А се наш місцевий…

Filed under: Літературознавство, Московія — maksymus @ 07:07

 
В продовження теми колоніалізму та російської літератури, піднятою колись перекладом Еви Томпсон.
Типова історія вибудовування літературної ієрархії та підпорядкування крізь призму імперської літератури, що можлива тільки в рамках колоніального дискурсу:

        «Василий Семенович Гроссман приехал в Ташкент. На перроне выстроилась целая депутация местных классиков. Глава ее, знакомя с высоким московским гостем своих собратьев, каждого из них представлял так:
        — Прошу знакомиться. Это вот — наш Маяковский… Большой узбекский поэт… Новатор… А это — наш Алексей Толстой. Исторические романы пишет. Знакомьтесь, пожалуйста, наш узбекский Алексей Толстой… А вот это наш Гайдар. Детские книжки пишет. Про пионеров, про тимуровцев… Наш узбекский Аркадий Гайдар…
        Гроссман кивал, пожимал руки. Но под конец все-таки не выдержал, спросил:
        — А кто же ваш узбекский Горький?
        Глава депутации потупился и застенчиво признался:
        — Меня считают.»

        Бенедикт Сарнов. Перестаньте удивляться.

Комізм ситуації зовсім не в прояві марнославства сором’язливого представника узбецьких письменників перед «високим гостем», а в тому, що російському оповідачеві (як і героєві сценки) важко навіть уявити, що національна література насправді може бути цінною сама по собі, без порівняння з імперською. Йому невідомі місцеві автори, але місцевим добре відомі російські класики, котрі виступають тут нейтрально-універсальними, з якими і відбувається своєрідне порівняння.

Несподівано побачив кумедний розвиток теми в російській телепередачі «Прожекторперісхілтон». Гостем студії був американець Міккі Рурк, і нікому невідомі місцеві ведучі програми представлялися «високому гостеві» так:

        — Це наш Джим Керрі, це наша Опра…
 

Older Posts »