Діаріуш або тиск слова

October 26, 2020

Консервативний захист демократії

 
За цілий рік після виходу в світ українського перекладу світового інтелектуального бестселера Джейсона Бреннана «Проти демократії» в україномовній сфері з’явився тільки один відгук. (Якщо не рахувати обговорення в дискусійному клубі соціологів улітку та номінування перекладу в рейтинґу «Книжка року ’2020» в підгрупі «Політологія».)

Відгук заслуговує на увагу тим, що його консервативний автор додає несподіваний погляд на демократію загального виборчого права, як таку, що в теперішніх умовах може бути (чи не єдиним) інструментом захисту неліберальних цінностей. Він наче перевертає шкалу цінностей Бреннана, і зауважує:
 

«Носіями ідей новітньої форми лібералізму (глобалізм, промігрантська позиція, ЛГБТ, гендерна теорія) є еліти. Частина суспільств засвоїла ці ідеї через ЗМІ, масову культуру та освіту. Але тільки частина. Подальше впровадження згаданих ідей наштовхнулося на інертність мас, (…) Одначе сьогодні загальне виборче право є хоч якимось запобіжником від радикалізму еліт, способом етнічного самозбереження, механізмом захисту від упровадження ЛГБТ-ідеології та подібних доктрин. Саме тому демократію варто рятувати. (…) цінність демократії сьогодні полягає у тому, що вона є хоч якимось засобом протидії тиранічним прагненням новітніх «демократів».
 
Ігор Загребельний. Чи варто рятувати демократію?

 
Загалом критика досить традиційно передбачає, що незнаючий, нераціональний, упереджений електорат голосує так, як це об’єктивно відповідає його інтересу. Проте Джейсон Бреннан, маючи попередниками Каплана, Ахена, Бартельса та ін., присвятив значну частину книги розвінчанню цього ідеалістичного погляду. Тож навіть, якщо припустити слушність тверджень про інертність мас і протидію «новітнім формам лібералізму», голосування при загальному виборчому праві ніяк не може бути запобіжником; такими при демократії є опосередковуючі фактори, що цілком в епістократичному стилі обмежують сучасну виборчу аристократію.
 

October 22, 2020

Страх і свобода

 
Цифри зараження коронавірусом щодня б’ють рекорди в Україні та у всьому світі. На системи охорони здоров’я в різних країнах випала страшенна небезпека перетнути межу, за котрою пандемія стає неконтрольованою, коли вал хворих перевищить наявні потужності, і медики муситимуть обирати, кому надавати допомогу, залишаючи решту самих на себе. Вакцини ще не має, протоколи лікування змінюють з кожними новими результатами досліджень новітньої хвороби. Перед урядами впритул стоїть вибір — вдатися до жорстких карантинних заходів, закриваючи країни, припиняючи комунікацію, позбавляючи горожан прав і свобод, зупиняючи економіки, чи ризикнути й покластися на вироблення колективного імунітету, дозволяючи людям самим робити вибір, що стосується їхнього життя. Вибір непростий навіть теоретично. Адже люди мають право вирішувати самі стосовно свого життя, але з другого боку, під час вірусної загрози їхня поведінка стосується не тільки їх самих, а й усіх оточуючих. Хто може і має вирішити за них? Права і свободи під час небезпек завжди піддаються серйозному випробуванню. Вибір вимушено стає політичною проблемою, що має розв’язуватися кожним урядуванням у реальному часі з невідомими результатами.

Меморандум Джона Сноу проти Ґрейт-Баррінґтонської декларації далі…

October 12, 2020

Учений активізм

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 10:40

 
Новітнє явище, назване в англомовному світі activict scholarship чи activist research, важко передати українською. Хоча з такого штибу активізмом і ми стикаємося все частіше, ще доволі новими є самі практики, коли активісти суспільних рухів займаються науковими дослідженнями, або коли певні вчені спеціалізуються на дослідженнях, присвячених активізму, химерно змішуючи науку і політику. Перебравши варіанти, зупинюся на досить приблизному відповіднику, що мав би охоплювати і дослідження, і викладання, і політичну діяльність, — учений активізм.

Мета ученого активізму, як її розуміють прихильники такого поєднання, полягає в тому, щоб виробити нові підходи до здобування, вироблення знання, при яких активісти та дослідники об’єднуються для сприяння правам людини, справедливості й рівності в різних формах. Це можуть бути ґендерні дослідження, постколоніальні студії, дослідження расових та етнічних меншин, людей з обмеженими можливостями, ба навіть вивчення ожиріння та багато іншого, коли наукова цікавість стимулюється ідеологією чи ідентичністю, а результати негайно перетворюються на політичну зброю для її обстоювання.

Якщо ви стикалися з твердженнями, що мова має бути змінена, бо вона є насильством, або з тим, що не існує такого поняття, як біологічна стать, або з вимогою політкоректного ставлення до людей з надмірною вагою, зі звинуваченнями в культурній апропріації чи в завідомому расизмі тощо, ви стикалися саме з проявами ученого активізму, цього дивного дітища доби постмодерну.

Читати запис про цинічні теорії та учений активізм далі…

October 1, 2020

Сутінки демократії та принада авторитаризму

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 16:18

 
Енн Епплбаум — добре відомий в Україні автор робіт з історії радянських злочинів. За книгу про ГУЛАГ (2004) вона одержала Пулітцерівську премію. Робота «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» (2017) не тільки ще раз привернула світову увагу до української трагедії, а й, перекладена українською, сколихнула хвилю обговорення Голодомору у нас.
 

Anne Applebaum. Twilight of Democracy: The Seductive Lure of Authoritarianism. 2020

 
Нова книга Епплбаум не про радянську історію. І зовсім не є класично історичною. Це свого роду залучене спостереження автора за багаторічним світовим занепадом демократії, і за тим, як по-різному з цим дають раду ті представники добре відомого їй освіченого політичного і культурного прошарку, її оточення, хто ще якихось два десятиліття тому був непохитним демократом (націонал-демократом) у своїх центрально- та східноєвропейських країнах. На перший погляд книга може видатися непослідовною, багато відступів у сущі дрібниці внутрішньої політики малих країн, і зовсім мало теоретизувань чи узагальнень. Та це і не було метою. Це не книга-теорія, не книга-попередження, це те, що відбувається вже. Дивіться! Якщо я правильно вгадую композиційну ідею, тут Епплбаум виступає скоріше як журналіст, виконуючи роботу не історика, а наче літописця сучасних подій, що ще не завершилися. І з опису вона вибудовує зовсім не чергову теорію, але якусь клінічну картину перебігу поточної хвороби. Більше того, читачам водночас пропонується її самоусвідомлюваний власний досвід зміни чи корекції політичних поглядів, що він роз’єднав її з колишніми друзями й однодумцями, а це завжди цікаво, навіть якщо ця зміна протилежна читацькій.

У центрі уваги винесена в назву принада авторитаризму й популізму. Книга про те, як узагалі стає можливим, що владу нині здобувають неліберальні політики. Як вони використовують теорії змови, соціальні мережі, політичну поляризацію, ностальґію. Маючи досвід дослідження подій першої половини XX ст., автор добре озброєна надзвичайно потрібною тут оптикою, спрямованою саме туди, куди треба, на другий план політичної картини. Адже за політиками-популістами у світлі софітів неодмінно стоять бойовими рядами непомітні спершу в тіні союзники тиранії, чиновники, мас-медіа, інтелектуали, без залучення котрих неліберальний відкат був би неможливий. Те, яким чином і завдяки чому відбувається рекрутування в їхні лави, є мабуть, найцікавішою частиною книги.
 

April 22, 2020

Зупинка Пінкера перед епістократією

 
Стівен Пінкер — відомий автор захоплюючої, невтомно ліберальної книги «Просвітництво сьогодні. Арґументи на користь розуму, науки та проґресу», де в жанрі «про все потроху» подано вражаючу панораму сучасного світу з погляду критичної, розумної, думаючої людини. Торкаючись питання демократії, розглядаючи її історичні успіхи, він не може обійти увагою проблеми, перед якими вона нині забуксувала.

Пінкер добре знайомий з ідеєю епістократії, демонструє обізнаність своїм розлогим розбором невігластва виборців та особливою увагою до того, як демократія працює (чи як не працює). У твіттері Пінкер свого часу позитивно відзначив вихід книги Бреннана «Проти демократії» коментарем (2016): «Чи повинні ми замінити демократію епістократією? Цього ніколи не станеться, але це та ідея, що справді змушує задуматися».
 
Кілька фрагментів далі…

March 16, 2020

На захист спекулянтів масками

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 14:25

 
Інформаційними каналами розносяться переможні урядові повідомлення про перекриття контрабанди медичних препаратів, зокрема масок для обличчя. Ай, молодці, не продали стратегічний товар за кордон! Влада пишається скоєним як здобутком, ба навіть опозиція мляво критикує хіба що за те, що мало перекривали, треба було більше зупиняти вивіз, щоб нам самим залишилося. І взагалі, треба встановити низькі ціни на медичні препарати, щоб припинити спекуляції.

Дарма шукав в потоці повідомлень хоч поодинокі голоси на захист вільного ринку і з осудженням авторитарного втручання у встановлення цін. Що ж, доведеться висловитися самому, виходячи з того, що урядові обмеження вільного ціноутворення морально невиправдані, і що немає нічого осудного в тому, щоб заробляти на задоволенні попиту навіть на найпотрібнішому, найстратегічнішому товарі.

«Спекулятивне», ажіотажне підвищення цін це не що інше, як прояв ринкового механізму, що включається в ті моменти, коли якогось товару бракує. Саме таким чином, грубо кажучи, як при встановленні будь-яких інших цін, коли попит перевищує пропозицію, ціни зростають, стимулюючи, з одного боку, пошук шляхів збільшення пропозиції, скажімо, через виробництво, а з другого, обмеження споживання. Взяти ті ж маски. По копійчаній ціні вони лежали в аптеках, нікому не потрібні, нині ж їх скуповують і готові витрачатися на перевезення на великі відстані. Отут втручається чиновник і декретом обмежує вивіз і ціну. Гадаєте, це збільшить пропозицію? Аж ніяк! Штучне обмеження ринково встановленої ціни тільки створюватиме дефіцит. Ринок піде в тінь, а гравці на ньому вдаватимуться до контрабандних способів торгівлі, при цьому зруйнований втручанням ціновий реґулятор не запустить механізм задоволення попиту через виробництво чи торгівлю, бо ціна штучно занижена.
 

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги порівняно з будь-яким іншим способом розподілу. Він змушує людей скорочувати свої запити — особливо тих, хто потребує товару менше, і тому готовий платити за це менше. Також він заохочує людей, котрі мають надлишковий запас — людей, котрі роблять запаси, людей з незачеплених громад та виробників, котрі могли б виробити більше — перевезти цю пропозицію туди, де вона найбільше потрібна. Ринкові ціни працюють на задоволення потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.  
Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони, як правило, працюють краще, ніж альтернатива.
(Метт Зволінскі. Етика спекулятивних цін.)

 
Якщо державні агенти, урядовці, чиновники та под. розподілювачі суспільних дібр так зацікавлені в якомусь товарі, вони мали б грати за ринковими правилами, а не проти них. Мати в бюджеті рядок на закупівлі, на програми забезпечення державних закладів потрібними засобами, на виробництво на державних підприємствах. Втручання ж заднім числом заборонами та обмеженнями, хоч яку інтуїтивну привабливість патерналізм має для нашого постсоціалістичного суспільства, призводитиме до протилежного проголошеному захисту населення результату.
 

March 15, 2020

Карантин як позбавлення свободи

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:37

 
Цікаве питання розбирає уже знайомий нам філософ-лібертаріанець Майкл Х’юмер. Якщо ми сприймаємо карантин для потенційних хворих за норму, то чому б так само не ставитися до потенційних злочинців:
 

«Практика поміщати людей у карантин дуже схожа на ув’язнення. Тож чому ми вважаємо нормальним застосовувати карантин до людей, що можуть захворіти тільки з імовірністю 1%, але водночас вважаємо неприйнятним ув’язнити людину, котра з імовірністю 50% може виявитися карним злочинцем?
 
До речі, хочу зазначити, що це проблема не тільки для лібертаріанців *, а проблема для всіх, хто має звичайні, загальновизнані погляди. Майже всі погоджуються з тим, що можна поміщати в карантин особу, котра має 1% імовірності захворіти смертельною хворобою, але не можна ув’язнювати злочинця, котрий винний з 50% імовірністю.»
(Майкл Х’юмер. Лібертаріанська політика щодо пандемії)

 
Х’юмер міркує, що існують способи обґрунтувати відмінність карантину від ув’язнення, і наводить кілька основних тез: 1) ув’язнення є мірою покарання, тоді як карантин таким не є; 2) покарання злочинців, як правило, набагато важчі, ніж карантинні заходи; 3) інфікована (потенційно) людина становить небезпеку для оточуючих, навіть не здійснюючи нічого поганого зі свого боку, тоді як злочинець (гіпотетичний) не становитиме загрози, якщо не коїтиме нічого поганого; 4) інфікована людина становить особливу загрозу, тому що хвороба може передаватися іншим, а від тих, у свою чергу, до наступних, натомість звичайний злочин не поширюється експоненційно таким чином од людини до людини; 5) у випадку кримінального злочину існує більша загроза, що уряди зловживатимуть владою, занижуючи рівень необхідних доказів; 6) у випадку кримінального злочину можна сподіватися досягти високого рівня доказовості вини, якщо людина справді є винною, натомість для нового захворювання, поки не створено (бракує) надійних тестів, це може бути не так.

Цікаво відзначити, що згадана п’ятою відмінність у загальному випадку непереконлива, адже уряди можуть зловживати і карантином, припиняючи антиурядові акції, наприклад.
 
 
* Як вони розв’язують цю проблему, див.: Метт Зволінскі. Лібертаріанці та коронавірус.
 

February 20, 2020

Моральні наближення

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:28

 
Брайан Каплан, відомий нам автор книги «Міф про раціонального виборця», запропонував цікавий підхід. Розглядати не моральні еквіваленти, а моральні наближення («моральні апроксимати»).
 

«(…) нам ніколи не знайти буквальних моральних еквівалентів у реальному світі. Чому? Тому що в світі безперервних змін одна сторона в будь-якому конфлікті неодмінно буде хоч трішки гіршою. Тим не менш, ретельне вивчення конфліктів у реальному світі інколи виявляє в них, якщо і не моральні еквіваленти, то моральні наближення. Хоча моральний статус обох сторін не є точно рівним, вони морально більш-менш однакові.»
 
«(…) ось три найперші моральні наближення, які я готовий захистити.
 
1. Комунізм і нацизм — це моральні наближення. Чому? Обидві течії були фанатичними спробами побудувати дистопічні суспільства, і обидві самовдоволено знищили десятки мільйонів невинних людей. На відміну від того, що твердить потужна пропаґанда, комуністи не мали хоч скільки помітно кращих мотивів. В обидвох групах уявляли, що певне тоталітарне суспільство стане значним поліпшенням, порівняно з попереднім становищем, і безрозсудно приймали за норму необхідність масових убивств, щоб створити таке.
 
2. Соціалізм і фашизм — це моральні наближення. Чому? Соціалізм — пом’якшена версія комунізму; фашизм — пом’якшена версія нацизму. Як пом’якшені версії, вони націлюються на значно менші задачі, і вбивають набагато менше людей. Проте бачення обох течій — суспільство як велика родина зі спільною метою — залишається дистопічним. І хоча їхні методи набагато менш жорстокі, ніж при комунізмі чи нацизмі, соціалізм і фашизм мимохідь виступають за всеохопний примус з надуманих причин.
 
(Мій головний сумнів тут полягає в тому, що, хоча я неодноразово публічно обговорював соціалістів, я не став би витрачати час на фашистів. Хіба це не свідчення того, що я вважаю фашизм помітно гіршим? Не зовсім. Основна причина, чому я не обговорюю фашистів, — у відкритого фашизму нині настільки низький статус, що його прихильники малоцікаві та залякані. Якби фашисти належали до мейнстріму так, як теперішні соціалісти, я б і їх обговорював).
 
3. Демократична та Республіканська партії США — це моральні наближення. Чому? Обидві догматичні, емоційні та демагогічні . Жодна з партій не усвідомлює максими, що з великою владою приходить велика відповідальність, — або не думає про ймовірність того, що вони можуть жорстоко поводитися з людьми, котрі з ними не згодні. Обидві партії проголошують, що хочуть різних радикальних змін, багато з яких здаються дуже поганими. Проте політика, яку демократи і республіканці насправді нав’язують, коли вони при владі, однаково посередня, хоча це не заважає їм риторично роздувати її важливість. Наприклад, щодо імміґрації демократично-республіканська дискусія в основному зводиться до того, чи має бути кордон закритим на 98% чи на 99%. Хоча я віддаю перевагу першому, це приблизно те саме.»
 
Брайан Каплан. Моральні наближення («Еконліб», лютий 2020).

 

February 1, 2020

Капіталізм пошибає соціалізм. Навіть утопічний

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 21:30

 
У блискучій іронічній манері в нарисах «Чому б не капіталізм?» (Why not capitalism?, 2014) американський політичний філософ Джейсон Бреннан, спародіювавши провідного філософа-марксиста Джеральда Аллана «Джеррі» Коена з його роботою «Чому б не соціалізм?» (Why not socialism?, 2009), показав, що перевага капіталізму над соціалізмом не тільки в тому, що він краще працює в реальному світі неідеальних людей, але й те, що капіталізм з усіх поглядів перевершує соціалізм і в ідеальному світі. Як дотепно зауважив автор, був використаний прийом «філософського айкідо», де кожне твердження марксиста на користь соціалізму обертається на ще кращий доказ на користь капіталізму.

Та вийшовши далеко за межі пародії, Бреннан цілком серйозно обґрунтував, що навіть, якби всі люди були високоморально досконалими створіннями, приватна власність та вільні ринки були б кращими для ідеалу соціальної справедливості, взаємної кооперації та процвітання.
 
Багато цитат про перевагу капіталізму далі…

January 5, 2020

Зміна курсу

 
Минулий рік видався дуже особливим для мене. Не так часто з людьми відбуваються настільки радикальні світоглядні зміни, і ще рідше їх вдається «спіймати», щоб спробувати осмислити. Бо кожній людині здається, що вона була однаковою, завжди такою як зараз, хіба що більше знає чи мудрішає з віком. Навряд чи можу докласти останні речі до себе.

Читати багато слів далі…

Older Posts »

Powered by WordPress.com.