Діаріуш або тиск слова

August 7, 2019

Безумовний дохід

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 09:24

 
Останнім часом у різних країнах жваво обговорюють ідею базового, ґарантованого державою безумовного доходу, тобто необумовлених нічим виплат певних грошових сум абсолютно всім горожанам. Деякі країни ставлять соціальні експерименти (Фінляндія, Канада), в деяких проводять референдуми (у Швейцарії на референдумі висловилися проти такого безумовного доходу).

Зрозуміло, підтримка чи засудження будь-якого перерозподілу податків залежить од політичних поглядів. Як правило, ліві любителі взяти все й поділити гаряче підтримують збільшення допомоги, відповідно, підтримують збільшення держави, праві індивідуалісти так само гаряче засуджують невиправдану халяву й обкладання працюючих секторів економіки з необхідністю додатковими податками.

Читати запис про безумовний базовий дохід далі…

Advertisements

May 3, 2019

Чи можна вимагати кращого?

 

Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі
 
Джейсон Бреннан, професор стратегії, економіки, етики і публічної політики Джорджтаунського університету. Останні монографії: «Ринки без кордонів» (2015, у співавт.), «Етика голосування» (2011), «Проти демократії» (2016).
 
 
        Хто повинен бути наділений владою: меншість чи більшість? Концентрація влади в руках меншості — при монархії, диктатурі або олігархії — призводить до зловживання владою для отримання особистої вигоди за рахунок інших. Однак при поширенні влади серед більшості, як це робится при демократії, голос кожної окремої людини перестає мати значення, тоді як більшість голосуючих складають невігласи, упереджені та непоінформовані.
 
        Отже, маємо дилему.
 
        Республіканська представницька демократія намагається знайти золоту середину: стримування і противаги, судовий нагляд, біллі про права й виборні представники — все це призначене для того, щоб підтримувати відповідальність лідерів перед людьми, разом з тим стримуючи дурість неосвічених мас. Загалом, ці інститути працюють добре: як правило, при демократіях люди мають найвищі стандарти життя. А якщо ми можемо досягти кращого?

 

        Розглянемо в якості альтернативи політичну систему, відому як епістократія. Епістократії зберігають ті ж політичні інститути, що й представницькі демократії, включаючи накладання ліберальних конституційних обмежень на владу, біллі про права, стримування і противаги, виборних представників і судовий нагляд. Але в той час як демократії надають рівне право голосу всім горожанам, епістократії за законом розподіляють політичну владу відповідно до рівня знань або компетенції.
 
        Ідея не в тому, що добре обізнані люди заслуговують мати владу — звичайно ні! — але в тому, що решта нас мають право не піддаватися некомпетентно виробленим політичним рішенням. Політичні рішення це висока відповідальність, а демократії довіряють ці рішення невігласам і некомпетентним. Демократії мають схильність ухвалювати закони й визначати напрями політики, привабливі для пересічного виборця, хоча той завалив би навіть початкові іспити з економіки, історії, соціології та політології. Емпіричні дослідження, зазвичай, показують, що виборці підтримали б інші політичні рішення, якби були краще поінформовані.
 
        Виборці схильні керуватися добрими намірами, але щоб добре проголосувати, самої добросердності недостатньо. Для цього необхідні величезні пізнання в соціальних науках, яких не має більшість горожан. Більшість виборців не знають нічого, хоча дехто знає дуже багато, а дехто знає навіть менше, ніж нічого. Завдання ліберальної республіканської епістократії — захист од недоліків демократії шляхом зменшення впливу найменш поінформованих виборців або збільшення впливу найбільш поінформованих.
 
        Існує багато шляхів установлення епістократії — деякі з них можуть виявитися краще працюючими за інші. Наприклад, епістократія може не надавати горожанам права голосу, поки вони не складуть іспит з основних політичних знань. Може наділити кожного горожанина одним голосом, але надавати додаткові голоси тим, хто складе певні іспити або надасть певні документи про кваліфікацію. Може ухвалювати всі законопроекти через звичайні демократичні процедури, але наділити експертні групи правом ветувати погано складені законодавчі акти. Наприклад, рада економічних експертів може мати право накласти вето на закони з реґулювання орендної плати, а Верховний суд може накладати вето на закони, що порушують Конституцію.
 
        Або ж епістократія може надавати кожному горожанину право голосу, одночасно накладаючи на нього зобов’язання проходити тест з основ політичної грамотності та надавати свої демографічні дані. На основі таких даних будь-який статистик може вирахувати «освічені уподобання» населення, тобто вибір, що його могли зробити б демографічно ідентичні виборці, якби вони були краще поінформовані. При епістократичній системі можна було б потім обирати за зразком освічених уподобань населення, а не за їх невіглаством.
 
        Важливе питання полягає в тому, що вважається (і хто вирішує, що це вважається) політичною грамотністю або знанням основ політики. Ми зовсім не хочемо отримати діючих у своїх інтересах політиків, котрі шахраюватимуть з іспитом з політичної компетентності на свою користь. Можна скористатися вже існуючими тестами, тестом на набуття горожанства США, наприклад, або ж тими питаннями, що ними вже 60 років користується Американський національний комітет електоральних досліджень (ANES). Ці питання — як звуть чинного президента? на що виділена найбільша частка федерального бюджету? — легко можна перевірити, і вони не викликають суперечностей; крім того, здатність дати правильну відповідь на такі питання демонструє сильну кореляцію з тими політичними знаннями, що справді мають значення на виборах.
 
        Один з найпоширеніших арґументів проти епістократії — принаймні, в політичній філософії — полягає в тому, що демократія необхідна для вираження ідеї, що всі є рівні. Здавалося б, це твердження виглядає дивним. Демократія це політична система, а не поема або картина. Однак люди ставляться до права голосу як до почесної грамоти, яка показує, що суспільство вважає тебе повноцінним членом національного клубу. (Це одна з причин, чому ми позбавляємо права голосу злочинців.) Однак ми могли б замість цього розцінювати право брати участь у голосуванні як щось не важливіше, ніж ліцензія на здійснення водопровідних робіт чи медичної практики. Уряд США відмовляється надавати мені подібні ліцензії, однак я не вважаю, що цим, зважаючи на обставини, виражається моя неповноцінність у порівнянні з іншими.
 
        Інші заперечують, що рівне право голосу потрібне для того, щоб змусити уряд відповідати нашим інтересам. Однак цифри цього не підтверджують. На переважній більшості виборів я маю стільки ж шансів щось змінити, як виграти в лотерею. Має значення як ми голосуємо, але як хтось із нас особисто голосує, або не голосує взагалі, не змінює нічого. Можливо, перемога Дональда Трампа на президентських виборах стане катастрофою, однак для мене віддати за нього голос не катастрофічно. Як каже політолог Бен Сондерс, у демократії вплив кожної особи настільки незначний, що наполягати на рівності — все одно, що сперечатися через крихти від пирога, а не через рівний шматок.
 
        З другого боку, і це правда (принаймні, нині), що деякі демографічні групи, наприклад, багаті білі чоловіки, мають більш високі шанси скласти тест з основ політичної грамотності, ніж інші, наприклад, бідні темношкірі жінки. Звідси виникають побоювання, що епістократії будуть схилятися на користь інтересів одних груп за рахунок інших. Однак ці побоювання, можливо, перебільшені. Політологи традиційно виявляють, що коли окремі виборці мають мало шансів вплинути на результат, вони скоріше голосують за те, що, як вони відчувають, сприятиме загальному добру, а не задовольняє їхні особисті інтереси. Крім того, цілком імовірно, що виключення або зменшення ваги найменш компетентних 75 % білих чоловіків принесе кращі результати для бідних темношкірих жінок, ніж це робить демократія.
 
        Звичайно, будь-яка епістократична система може зазнати зловживань. Легко уявити, що багато чого може піти не так, як належить. Але це також повною мірою стосується демократії. Більш цікавим є питання, яка з систем, з усіма їхніми недоліками, працюватиме краще. Зрештою, помилкою буде порівнювати епістократію з правлінням елітарної групи технократів або «королів-філософів». Скоріше, ідея епістократії полягає в тому, щоб робити те, що робить демократія, тільки краще. І демократія, і епістократія наділяють владою більшість, але епістократія намагається зробити так, щоб більшість поінформованих не були заглушені більшістю невігласів чи дезінформованих.
 
 
Перекладено за публікацією Jason Brennan. The right to vote should be restricted to those with knowledge // Aeon, 29 September, 2016.

 
 
Див. також дотичні записи: Епістократія, Голос як принципово досяжна нагорода за кращість; Антиринкові упередження та політичні наслідки.
 

April 29, 2019

Епістократія

…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Коли лібералізм суперечить демократії, варто обирати лібералізм. Читати запис далі…

January 30, 2019

Бертран Рассел про лібералізм

Filed under: Лібералізм, Політологія, Різне — maksymus @ 11:45

 

Сутність ліберального світогляду полягає не в тому, яких поглядів дотримуються, а в тому, як їх дотримуються: не догматично, а з відкритою можливістю (tentatively), з усвідомленням того, що нові факти можуть у будь-який момент привести до відмови від них.
 
…Науковий світогляд, відповідно, є інтелектуальним доповненням того, що складає світогляд лібералізму в практичній сфері.

 

October 23, 2018

Доктор, монахи та стереотипи

Filed under: Лібералізм, Розваги, Ґендер — maksymus @ 10:28

 
Передача широким жестом Андріївської церкви, однієї з архітектурних перлин Києва, в постійне користування іноземній ієрархії, від якої зараз ситуативно залежить не що інше, як релігійний вимір української ідентичності, наочно демонструє, що віросповідання це не тільки про духовне, а й про матеріальне також. Головним чином про матеріальне.

Нещодавно згадував британський серіал «Доктор Хто» (The doctor, not A doctor) виробництва Бі-бі-сі. Це один з моїх улюблених неймовірних сюжетів, що перевертають світ своїм незвичним, нестандартним, водночас іронічним і сумним, але завжди повчальним поглядом. Коли років десять тому випадково побачив якусь серію, де жир з боків товстих людей уночі збирається в маленькі істотки й рухається в бік пункту збору новонароджених інопланетян, я зрозумів — фантастичне безумство абсолютно неперевершене. Ліберальні творці в цьому придатному для експериментів сюжеті мають широку можливість відтягуватися по повній, проходячи катком по людських забобонах, стереотипах, вірах. Чого варті, наприклад, фантастичні «монахи», інопланетна раса зі здатністю телепатично впливати на прихильність людей. Доктор, як завжди багатослівний і неозброєний, успішно зупиняє окупацію Землі цими монахами, котрі своє вторгнення підкріпили зміною історії, уявлень людей про історію, пропонуючи водночас духовну втіху від самої присутності захисників. А що ще роблять монахи, цілком земні монахи, як не саме це?

Щойно розпочався новий сезон. І от несподіванка для глядачів — Доктор пройшов традиційну для цього майже безсмертного персонажа реінкарнацію-відновлення, яка за сюжетом найдовшого в світі серіалу зручно закриває необхідну зміну акторів, і тепер це… жінка.

Читати запис про фантазію і стереотипи далі…

October 10, 2018

Політика ображеності

 

— Подвиг Армінія, – говорить він, – з погляду тверезого розуму не дав,
можливо, виразних зовнішніх результатів, бо треба визнати, (…)
— Ні, не визнавши. Я цього не визнаю. Ніхто тут не визнає цього.
Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далі.
Ліон Фейхтванґер. «Сім’я Оппенгеймів»

 
Цю широку аморфну інтердисциплінарну сферу вони назвали дослідженнями ображеності (grievance studies) через те, що в ній соціальна ображеність ставиться перед пошуком об’єктивної істини… Але треба почати з кінця.

Троє поважних учених, активістів атеїстичного руху, — американський математик Джеймс Ліндсі, британський культуролог Хелен Плакроуз, яка спеціалізується на дослідженні прав жінок у добу Відродження, і доктор філософських наук Пітер Богоссян, професор Портлендського університету, відомий автор робіт про критичне мислення, — протягом року писали абсурдні статті в різних галузях соціальних наук, надсилали їх під вигаданими іменами в провідні журнали і… здивовано спостерігали за тим, як одверто безглузді тексти з безумними висновками проходили рецензування, були опубліковувані, ба навіть одержували спеціальні відзнаки. Докладніше в електронному журналі «Аеро» (редактор Хелен Плакроуз); особливо цікаво виглядають рецензії.
 


Джеймс Ліндсі, Хелен Плакроуз і Пітер Богоссян («Науковий скандал року: вчені писали фейкові дослідження, аби викрити псевдонауку». Бі-бі-сі, 2018)

 
На такий дивний експеримент вони пішли через переконання, що в окремих галузях знання місце науки посіла увага до зловживань та проявів соціальної несправедливості. І що автори робіт, які належать до досліджень ображеності, прямо чи опосередковано вчиняють політичний тиск на всю наукову сферу, змушуючи редакторів, рецензентів, діячів та організаторів науки висловлювати беззастережну підтримку певним поглядам, при цьому заплющувати очі на їх антинауковість.

Хоч на яку тему зі сфери ображеності трійця писала, про дослідження фемінізму, культуру мужності, расові питання, сексуальну орієнтацію, статті будувалися за схемою висування політично коректної радикально-скептичної теорії, якою засуджувано той чи той «соціальний конструкт». І завдяки правильним словам з правильними висновками певного роду ці статті ставали недосяжними для критики. Адже «боротьба з проявами несправедливості ставиться вище за об’єктивну правду», тож ніхто в ланцюжку публікації не наважувався виступити проти.

На думку авторів, експеримент удався. Але, гадаю, справжній експеримент далеко ще не закінчено. Залишається питання, що далі? Які наслідки для журналів, рецензентів, наслідки для самих скептиків? Наслідки для галузі?

Самі автори зізнаються, що ждуть гіршого — звільнень, обструкцій, негласної заборони викладання тощо. І це побоювання зовсім не пусте, з огляду на те, що за особливу сферу вони досліджували. Щойно відлунав скандал зі статтею Теодора Хілла, де була висунута математична модель «гіпотези варіантності статей». Тоді вже опубліковану роботу в журналі просто замінили під тими ж вихідними даними (нечувана річ!), а співавтори й ґрантодавці перелякано вимагали зняти згадки про себе і свою підтримку. Тиск політики ображеності виливається в пряме втручання в науковий процес.

* * *

На наших теренах прояви політики ображеності відомі давно. Це типові правильні слова псевдонаукових текстів про тисячолітні українські поневіряння, де власне наукові дослідження в гуманітарній сфері підмінюються звинуваченнями споконвічних кривдників, тими ж дослідженнями ображеності, непідлеглими критиці. Правильні безглузді слова і правильні абсурдні висновки в нас можна давно зустріти в історичних, мовних, політологічних, культурологічних, літературознавчих текстах. Для нас це зовсім не далекі смішні відгуки заокеанської возні. Теж мені, забагато лібералізму, нам би їхні проблеми, можна відкинути зверхньо. Але те, що звичне для нас політичне втручання політики ображеності справа повторюватиметься таким же політичним втручанням зліва, вже ніяка не абстракція. І те саме з відставанням пошириться і в нас, навіть через просто звичні канали адаптування, мавпування, плаґіатування західних тем і відповідних практик. Тож як там з проблемою зможуть упоратися сьогодні, визначатиме наше завтра.
 

May 1, 2011

Забобони та ритуали віджилого світу

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 19:50
Et des boyaux du dernier prêtre
Serrons le cou du dernier roi.

Кожної весни ми переживаємо два тижня безпросвітного панування старих вірувань та ідеологій. Починаючи з релігійних відправ на Великдень, що плавно перетікають у постчорнобильські жалоби, приправлені зіркою-полинню й антитехнологічними завиваннями, продовжуючи соціалістичним шабашем під червоними знаменами на першотравень і закінчуючи переформульованим на новітній російський лад святом з георгіївськими стрічками, яке за кілька останніх років заступило традиційне брежнєвське святкування перемоги радянського народу. А цього року, як навмисно збіглося, до загальної картини поразки розуму штрихами додалися римська беатифікація та пишне святкування англійського ясновельможного весілля, навіщось трансльованого кількома національними каналами. Мертві хапають живих.
 

December 29, 2010

Цей день 185 років тому. Південне товариство

Filed under: Історія, Лібералізм — maksymus @ 18:25

 
29 грудня 1825 р. (за ст. ст.), через два тижні після поразки декабристів в Петербурзі на Сенатській площі, під Білою Церквою в Трилісах на повстання проти самодержавства піднялася 5-а мушкетерська рота Чернігівського полку. Виступ організовувало Південне товариство, очолюване російськими офіцерами різних ранґів. Читати запис далі…

October 19, 2010

Цей день 273 роки тому. Третє століття лібералізму

Filed under: Історія, Лібералізм, Політологія — maksymus @ 10:50

 
В такий саме жовтневий день 1737 року Вольтер написав у листі до прусського короля Фрідріха знаментиту фразу, яку потім переказуватимуть на різні лади:


Je suis tolérant; je trouve très-bon qu’on pense autrement que moi: car que tout soit plein ou non, ne m’importe… Voltaire, Octobre 1737
(Я толерантна людина, і знаходжу дуже добрим, коли люди думають інакше, ніж я: байдуже, це повна нісенітниця, чи ні…)

Здається, це була Таллентайр (письменниця Евелін Голл, «Друзі Вольтера», 1906), яка вклала відомий тепер парафраз у вуста Вольтера: I disapprove of what you say, but I will defend to the death your right to say it. (Я не згоден з тим, що ви говорите, проте захищатиму до смерті ваше право висловлювати це.)

Загострене формулювання принципу індивідуальної свободи думки й висловлювання — до самої смерті, до кінця днів, до останньої краплі крові жертвувати життям за загальнолюдське право — в такому вигляді завжди приваблює прихильників та викликає роздратування критиків.
 

March 9, 2009

195 років

Filed under: Історія, Лібералізм, Русь — maksymus @ 16:19

 


«К топору зовите Русь!». Худ. В. Касіян, 1934

(Про сокиру та гласність.)

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.

1858. 22 ноября
[Санкт-Петербург]

http://ua-kobzar.livejournal.com/

* * *

«Не увлекайтесь толками о нашем прогрессе, мы все еще стоим на одном месте; во время великого крестьянского вопроса нам дали на потеху, для развлечения нашего внимания безымянную гласность; но чуть дело коснется дела, тут и прихлопнут…
Нет, наше положение ужасно, невыносимо, и только топор может нас избавить, и ничто, кроме топора, не поможет!» (Русский человек [Чернышевский или Добролюбов] — Герцену. «Колокол», 1860, № 64).
 
 

Older Posts »

Powered by WordPress.com.