Діаріуш або тиск слова

March 16, 2020

На захист спекулянтів масками

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 14:25

 
Інформаційними каналами розносяться переможні урядові повідомлення про перекриття контрабанди медичних препаратів, зокрема масок для обличчя. Ай, молодці, не продали стратегічний товар за кордон! Влада пишається скоєним як здобутком, ба навіть опозиція мляво критикує хіба що за те, що мало перекривали, треба було більше зупиняти вивіз, щоб нам самим залишилося. І взагалі, треба встановити низькі ціни на медичні препарати, щоб припинити спекуляції.

Дарма шукав в потоці повідомлень хоч поодинокі голоси на захист вільного ринку і з осудженням авторитарного втручання у встановлення цін. Що ж, доведеться висловитися самому, виходячи з того, що урядові обмеження вільного ціноутворення морально невиправдані, і що немає нічого осудного в тому, щоб заробляти на задоволенні попиту навіть на найпотрібнішому, найстратегічнішому товарі.

«Спекулятивне», ажіотажне підвищення цін це не що інше, як прояв ринкового механізму, що включається в ті моменти, коли якогось товару бракує. Саме таким чином, грубо кажучи, як при встановленні будь-яких інших цін, коли попит перевищує пропозицію, ціни зростають, стимулюючи, з одного боку, пошук шляхів збільшення пропозиції, скажімо, через виробництво, а з другого, обмеження споживання. Взяти ті ж маски. По копійчаній ціні вони лежали в аптеках, нікому не потрібні, нині ж їх скуповують і готові витрачатися на перевезення на великі відстані. Отут втручається чиновник і декретом обмежує вивіз і ціну. Гадаєте, це збільшить пропозицію? Аж ніяк! Штучне обмеження ринково встановленої ціни тільки створюватиме дефіцит. Ринок піде в тінь, а гравці на ньому вдаватимуться до контрабандних способів торгівлі, при цьому зруйнований втручанням ціновий реґулятор не запустить механізм задоволення попиту через виробництво чи торгівлю, бо ціна штучно занижена.
 

Зрештою, розподіл за ринковими цінами має дві переваги порівняно з будь-яким іншим способом розподілу. Він змушує людей скорочувати свої запити — особливо тих, хто потребує товару менше, і тому готовий платити за це менше. Також він заохочує людей, котрі мають надлишковий запас — людей, котрі роблять запаси, людей з незачеплених громад та виробників, котрі могли б виробити більше — перевезти цю пропозицію туди, де вона найбільше потрібна. Ринкові ціни працюють на задоволення потреб людей як з боку попиту, так і з боку пропозиції.  
Ціни можуть бути не ідеальними. Але вони, як правило, працюють краще, ніж альтернатива.
(Метт Зволінскі. Етика спекулятивних цін.)

 
Якщо державні агенти, урядовці, чиновники та под. розподілювачі суспільних дібр так зацікавлені в якомусь товарі, вони мали б грати за ринковими правилами, а не проти них. Мати в бюджеті рядок на закупівлі, на програми забезпечення державних закладів потрібними засобами, на виробництво на державних підприємствах. Втручання ж заднім числом заборонами та обмеженнями, хоч яку інтуїтивну привабливість патерналізм має для нашого постсоціалістичного суспільства, призводитиме до протилежного проголошеному захисту населення результату.
 

March 15, 2020

Карантин як позбавлення свободи

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:37

 
Цікаве питання розбирає уже знайомий нам філософ-лібертаріанець Майкл Х’юмер. Якщо ми сприймаємо карантин для потенційних хворих за норму, то чому б так само не ставитися до потенційних злочинців:
 

«Практика поміщати людей у карантин дуже схожа на ув’язнення. Тож чому ми вважаємо нормальним застосовувати карантин до людей, що можуть захворіти тільки з імовірністю 1%, але водночас вважаємо неприйнятним ув’язнити людину, котра з імовірністю 50% може виявитися карним злочинцем?
 
До речі, хочу зазначити, що це проблема не тільки для лібертаріанців *, а проблема для всіх, хто має звичайні, загальновизнані погляди. Майже всі погоджуються з тим, що можна поміщати в карантин особу, котра має 1% імовірності захворіти смертельною хворобою, але не можна ув’язнювати злочинця, котрий винний з 50% імовірністю.»
(Майкл Х’юмер. Лібертаріанська політика щодо пандемії)

 
Х’юмер міркує, що існують способи обґрунтувати відмінність карантину від ув’язнення, і наводить кілька основних тез: 1) ув’язнення є мірою покарання, тоді як карантин таким не є; 2) покарання злочинців, як правило, набагато важчі, ніж карантинні заходи; 3) інфікована (потенційно) людина становить небезпеку для оточуючих, навіть не здійснюючи нічого поганого зі свого боку, тоді як злочинець (гіпотетичний) не становитиме загрози, якщо не коїтиме нічого поганого; 4) інфікована людина становить особливу загрозу, тому що хвороба може передаватися іншим, а від тих, у свою чергу, до наступних, натомість звичайний злочин не поширюється експоненційно таким чином од людини до людини; 5) у випадку кримінального злочину існує більша загроза, що уряди зловживатимуть владою, занижуючи рівень необхідних доказів; 6) у випадку кримінального злочину можна сподіватися досягти високого рівня доказовості вини, якщо людина справді є винною, натомість для нового захворювання, поки не створено (бракує) надійних тестів, це може бути не так.

Цікаво відзначити, що згадана п’ятою відмінність у загальному випадку непереконлива, адже уряди можуть зловживати і карантином, припиняючи антиурядові акції, наприклад.
 
 
* Як вони розв’язують цю проблему, див.: Метт Зволінскі. Лібертаріанці та коронавірус.
 

February 20, 2020

Моральні наближення

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 08:28

 
Брайан Каплан, відомий нам автор книги «Міф про раціонального виборця», запропонував цікавий підхід. Розглядати не моральні еквіваленти, а моральні наближення («моральні апроксимати»).
 

«(…) нам ніколи не знайти буквальних моральних еквівалентів у реальному світі. Чому? Тому що в світі безперервних змін одна сторона в будь-якому конфлікті неодмінно буде хоч трішки гіршою. Тим не менш, ретельне вивчення конфліктів у реальному світі інколи виявляє в них, якщо і не моральні еквіваленти, то моральні наближення. Хоча моральний статус обох сторін не є точно рівним, вони морально більш-менш однакові.»
 
«(…) ось три найперші моральні наближення, які я готовий захистити.
 
1. Комунізм і нацизм — це моральні наближення. Чому? Обидві течії були фанатичними спробами побудувати дистопічні суспільства, і обидві самовдоволено знищили десятки мільйонів невинних людей. На відміну від того, що твердить потужна пропаґанда, комуністи не мали хоч скільки помітно кращих мотивів. В обидвох групах уявляли, що певне тоталітарне суспільство стане значним поліпшенням, порівняно з попереднім становищем, і безрозсудно приймали за норму необхідність масових убивств, щоб створити таке.
 
2. Соціалізм і фашизм — це моральні наближення. Чому? Соціалізм — пом’якшена версія комунізму; фашизм — пом’якшена версія нацизму. Як пом’якшені версії, вони націлюються на значно менші задачі, і вбивають набагато менше людей. Проте бачення обох течій — суспільство як велика родина зі спільною метою — залишається дистопічним. І хоча їхні методи набагато менш жорстокі, ніж при комунізмі чи нацизмі, соціалізм і фашизм мимохідь виступають за всеохопний примус з надуманих причин.
 
(Мій головний сумнів тут полягає в тому, що, хоча я неодноразово публічно обговорював соціалістів, я не став би витрачати час на фашистів. Хіба це не свідчення того, що я вважаю фашизм помітно гіршим? Не зовсім. Основна причина, чому я не обговорюю фашистів, — у відкритого фашизму нині настільки низький статус, що його прихильники малоцікаві та залякані. Якби фашисти належали до мейнстріму так, як теперішні соціалісти, я б і їх обговорював).
 
3. Демократична та Республіканська партії США — це моральні наближення. Чому? Обидві догматичні, емоційні та демагогічні . Жодна з партій не усвідомлює максими, що з великою владою приходить велика відповідальність, — або не думає про ймовірність того, що вони можуть жорстоко поводитися з людьми, котрі з ними не згодні. Обидві партії проголошують, що хочуть різних радикальних змін, багато з яких здаються дуже поганими. Проте політика, яку демократи і республіканці насправді нав’язують, коли вони при владі, однаково посередня, хоча це не заважає їм риторично роздувати її важливість. Наприклад, щодо імміґрації демократично-республіканська дискусія в основному зводиться до того, чи має бути кордон закритим на 98% чи на 99%. Хоча я віддаю перевагу першому, це приблизно те саме.»
 
Брайан Каплан. Моральні наближення («Еконліб», лютий 2020).

 

February 1, 2020

Капіталізм пошибає соціалізм. Навіть утопічний

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 21:30

 
У блискучій іронічній манері в нарисах «Чому б не капіталізм?» (Why not capitalism?, 2014) американський політичний філософ Джейсон Бреннан, спародіювавши провідного філософа-марксиста Джеральда Аллана «Джеррі» Коена з його роботою «Чому б не соціалізм?» (Why not socialism?, 2009), показав, що перевага капіталізму над соціалізмом не тільки в тому, що він краще працює в реальному світі неідеальних людей, але й те, що капіталізм з усіх поглядів перевершує соціалізм і в ідеальному світі. Як дотепно зауважив автор, був використаний прийом «філософського айкідо», де кожне твердження марксиста на користь соціалізму обертається на ще кращий доказ на користь капіталізму.

Та вийшовши далеко за межі пародії, Бреннан цілком серйозно обґрунтував, що навіть, якби всі люди були високоморально досконалими створіннями, приватна власність та вільні ринки були б кращими для ідеалу соціальної справедливості, взаємної кооперації та процвітання.
 
Багато цитат про перевагу капіталізму далі…

January 5, 2020

Зміна курсу

 
Минулий рік видався дуже особливим для мене. Не так часто з людьми відбуваються настільки радикальні світоглядні зміни, і ще рідше їх вдається «спіймати», щоб спробувати осмислити. Бо кожній людині здається, що вона була однаковою, завжди такою як зараз, хіба що більше знає чи мудрішає з віком. Навряд чи можу докласти останні речі до себе.

Читати багато слів далі…

December 14, 2019

Скандали іншого рівня

 
Поки в наших відсталих широтах вирують дешеві скандали тубільців, зв’язані з недієздатністю гілок влади, далеко-далеко, наче в іншій галактиці, проблеми значно серйозніші.

Не так давно навчальні заклади США в рамках програми компенсаційної дискримінації почали вимагати від кандидатів на посади та подекуди абітурієнтів так звану декларацію різноманітності (diversity statement).

Про скандал навколо відкритого листа далі…

November 25, 2019

Голоси на продаж

 
Загальна думка обивателів одностайна — продаж голосів на виборах це погано, аморально, недемократично. Це ж очевидно несправедливо, щоб багатії скупали собі вибори, викривляючи народну волю, якою вона є. Під уже традиційні згадки гречки та продуктових наборів, комунальних ремонтів, передвиборчих внесків од заможних кандидатів та подібних лякалок наша виборча система все далі втрачає одну з найважливіших рис — прямий зв’язок виборця з представником. Бо якщо ми справді бажаємо знищити підкуп, саме знищення зв’язку з виборцями і може виглядати тим гаданим виходом. (Про те, що при цьому руйнується система представництва, уже не йдеться.)

А якщо звернутися прямо до витоків проблеми. Не бігти від неї, обмежуючи свободу виборця розпоряджатися своїм голосом, а прийняти як належне? Чи може вийти так, що продаж, от саме буквальний продаж голосів за гроші, послуги чи «гречку» і є порятунком демократії, що падає? Емпірічні дослідження показують, що заможніші є більш освіченими, більш компетентними виборцями, а бідні часто знають менше, ніж нічого, тобто, віддаючи голос, ласі до гречки злидарі не здатні зв’язати мету і засоби, за які голосують. Таким чином опосередковуючий фактор продажу голосів зовсім не псує, не спотворює вибір суспільства, а навпаки, рятує демократичну систему від падіння, дозволяючи демократії працювати краще, ніж вона мала б при її недоліках.

Уже відомий у цьому блозі Джейсон Бреннан, з пропозицією епістократії якого ми вже знайомі, якраз пропонує повернутися обличчям до проблеми, щоб побачити, в чому саме продаж голосів виборців може бути суспільним добром, або принаймні не злом.

Читати запис про етичність продажу голосів далі…

November 15, 2019

Капіталізм та кооперація

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 05:58

 
Можна багато говорити про високу духовність економічно невільних країн, будувати величні повітряні замки абстрактних ідей. Але емпіричні дані ставлять усе на своє місце.
 


Класифікація країн за економічною свободою, добродійністю, ВВП на душу населення та щастям. (Арео, «Кооперативна природа капіталізму», 2019):

 
«Цифри ніколи не брешуть. Капіталізм — це система кооперації, за якої люди мають можливість робити речі самостійно для інших. Він не тільки вивільняє потужні сили індивідуальних стимулів, але створює місце для співчуття та милосердя через добровільну допомогу. Вільні суспільства досягають економічного процвітання, що, в свою чергу, каталізує щастя в їхньому населенні (до певної міри). Соціальні системи, засновані на примусі, породжують протилежний результат.»
 

August 7, 2019

Безумовний дохід

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 09:24

 
Останнім часом у різних країнах жваво обговорюють ідею базового, ґарантованого державою безумовного доходу, тобто необумовлених нічим виплат певних грошових сум абсолютно всім горожанам. Деякі країни ставлять соціальні експерименти (Фінляндія, Канада), в деяких проводять референдуми (у Швейцарії на референдумі висловилися проти такого безумовного доходу).

Зрозуміло, підтримка чи засудження будь-якого перерозподілу податків залежить од політичних поглядів. Як правило, ліві любителі взяти все й поділити гаряче підтримують збільшення допомоги, відповідно, підтримують збільшення держави, праві індивідуалісти так само гаряче засуджують невиправдану халяву й обкладання працюючих секторів економіки з необхідністю додатковими податками.

Читати запис про безумовний базовий дохід далі…

May 3, 2019

Чи можна вимагати кращого?

 

Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі
 
Джейсон Бреннан, професор стратегії, економіки, етики і публічної політики Джорджтаунського університету. Останні монографії: «Ринки без кордонів» (2015, у співавт.), «Етика голосування» (2011), «Проти демократії» (2016).
 
 
        Хто повинен бути наділений владою: меншість чи більшість? Концентрація влади в руках меншості — при монархії, диктатурі або олігархії — призводить до зловживання владою для отримання особистої вигоди за рахунок інших. Однак при поширенні влади серед більшості, як це робится при демократії, голос кожної окремої людини перестає мати значення, тоді як більшість голосуючих складають невігласи, упереджені та непоінформовані.
 
        Отже, маємо дилему.
 
        Республіканська представницька демократія намагається знайти золоту середину: стримування і противаги, судовий нагляд, біллі про права й виборні представники — все це призначене для того, щоб підтримувати відповідальність лідерів перед людьми, разом з тим стримуючи дурість неосвічених мас. Загалом, ці інститути працюють добре: як правило, при демократіях люди мають найвищі стандарти життя. А якщо ми можемо досягти кращого?

 

        Розглянемо в якості альтернативи політичну систему, відому як епістократія. Епістократії зберігають ті ж політичні інститути, що й представницькі демократії, включаючи накладання ліберальних конституційних обмежень на владу, біллі про права, стримування і противаги, виборних представників і судовий нагляд. Але в той час як демократії надають рівне право голосу всім горожанам, епістократії за законом розподіляють політичну владу відповідно до рівня знань або компетенції.
 
        Ідея не в тому, що добре обізнані люди заслуговують мати владу — звичайно ні! — але в тому, що решта нас мають право не піддаватися некомпетентно виробленим політичним рішенням. Політичні рішення це висока відповідальність, а демократії довіряють ці рішення невігласам і некомпетентним. Демократії мають схильність ухвалювати закони й визначати напрями політики, привабливі для пересічного виборця, хоча той завалив би навіть початкові іспити з економіки, історії, соціології та політології. Емпіричні дослідження, зазвичай, показують, що виборці підтримали б інші політичні рішення, якби були краще поінформовані.
 
        Виборці схильні керуватися добрими намірами, але щоб добре проголосувати, самої добросердності недостатньо. Для цього необхідні величезні пізнання в соціальних науках, яких не має більшість горожан. Більшість виборців не знають нічого, хоча дехто знає дуже багато, а дехто знає навіть менше, ніж нічого. Завдання ліберальної республіканської епістократії — захист од недоліків демократії шляхом зменшення впливу найменш поінформованих виборців або збільшення впливу найбільш поінформованих.
 
        Існує багато шляхів установлення епістократії — деякі з них можуть виявитися краще працюючими за інші. Наприклад, епістократія може не надавати горожанам права голосу, поки вони не складуть іспит з основних політичних знань. Може наділити кожного горожанина одним голосом, але надавати додаткові голоси тим, хто складе певні іспити або надасть певні документи про кваліфікацію. Може ухвалювати всі законопроекти через звичайні демократичні процедури, але наділити експертні групи правом ветувати погано складені законодавчі акти. Наприклад, рада економічних експертів може мати право накласти вето на закони з реґулювання орендної плати, а Верховний суд може накладати вето на закони, що порушують Конституцію.
 
        Або ж епістократія може надавати кожному горожанину право голосу, одночасно накладаючи на нього зобов’язання проходити тест з основ політичної грамотності та надавати свої демографічні дані. На основі таких даних будь-який статистик може вирахувати «освічені уподобання» населення, тобто вибір, що його могли зробити б демографічно ідентичні виборці, якби вони були краще поінформовані. При епістократичній системі можна було б потім обирати за зразком освічених уподобань населення, а не за їх невіглаством.
 
        Важливе питання полягає в тому, що вважається (і хто вирішує, що це вважається) політичною грамотністю або знанням основ політики. Ми зовсім не хочемо отримати діючих у своїх інтересах політиків, котрі шахраюватимуть з іспитом з політичної компетентності на свою користь. Можна скористатися вже існуючими тестами, тестом на набуття горожанства США, наприклад, або ж тими питаннями, що ними вже 60 років користується Американський національний комітет електоральних досліджень (ANES). Ці питання — як звуть чинного президента? на що виділена найбільша частка федерального бюджету? — легко можна перевірити, і вони не викликають суперечностей; крім того, здатність дати правильну відповідь на такі питання демонструє сильну кореляцію з тими політичними знаннями, що справді мають значення на виборах.
 
        Один з найпоширеніших арґументів проти епістократії — принаймні, в політичній філософії — полягає в тому, що демократія необхідна для вираження ідеї, що всі є рівні. Здавалося б, це твердження виглядає дивним. Демократія це політична система, а не поема або картина. Однак люди ставляться до права голосу як до почесної грамоти, яка показує, що суспільство вважає тебе повноцінним членом національного клубу. (Це одна з причин, чому ми позбавляємо права голосу злочинців.) Однак ми могли б замість цього розцінювати право брати участь у голосуванні як щось не важливіше, ніж ліцензія на здійснення водопровідних робіт чи медичної практики. Уряд США відмовляється надавати мені подібні ліцензії, однак я не вважаю, що цим, зважаючи на обставини, виражається моя неповноцінність у порівнянні з іншими.
 
        Інші заперечують, що рівне право голосу потрібне для того, щоб змусити уряд відповідати нашим інтересам. Однак цифри цього не підтверджують. На переважній більшості виборів я маю стільки ж шансів щось змінити, як виграти в лотерею. Має значення як ми голосуємо, але як хтось із нас особисто голосує, або не голосує взагалі, не змінює нічого. Можливо, перемога Дональда Трампа на президентських виборах стане катастрофою, однак для мене віддати за нього голос не катастрофічно. Як каже політолог Бен Сондерс, у демократії вплив кожної особи настільки незначний, що наполягати на рівності — все одно, що сперечатися через крихти від пирога, а не через рівний шматок.
 
        З другого боку, і це правда (принаймні, нині), що деякі демографічні групи, наприклад, багаті білі чоловіки, мають більш високі шанси скласти тест з основ політичної грамотності, ніж інші, наприклад, бідні темношкірі жінки. Звідси виникають побоювання, що епістократії будуть схилятися на користь інтересів одних груп за рахунок інших. Однак ці побоювання, можливо, перебільшені. Політологи традиційно виявляють, що коли окремі виборці мають мало шансів вплинути на результат, вони скоріше голосують за те, що, як вони відчувають, сприятиме загальному добру, а не задовольняє їхні особисті інтереси. Крім того, цілком імовірно, що виключення або зменшення ваги найменш компетентних 75 % білих чоловіків принесе кращі результати для бідних темношкірих жінок, ніж це робить демократія.
 
        Звичайно, будь-яка епістократична система може зазнати зловживань. Легко уявити, що багато чого може піти не так, як належить. Але це також повною мірою стосується демократії. Більш цікавим є питання, яка з систем, з усіма їхніми недоліками, працюватиме краще. Зрештою, помилкою буде порівнювати епістократію з правлінням елітарної групи технократів або «королів-філософів». Скоріше, ідея епістократії полягає в тому, щоб робити те, що робить демократія, тільки краще. І демократія, і епістократія наділяють владою більшість, але епістократія намагається зробити так, щоб більшість поінформованих не були заглушені більшістю невігласів чи дезінформованих.
 
 
Перекладено за публікацією Jason Brennan. The right to vote should be restricted to those with knowledge // Aeon, 29 September, 2016.

 
 
Див. також дотичні записи: Епістократія, Голос як принципово досяжна нагорода за кращість; Антиринкові упередження та політичні наслідки.
 

Older Posts »

Powered by WordPress.com.