Діаріуш або тиск слова

August 28, 2017

Вскриття вітчизни

 
Інколи гадаю, що не може ж бути такого, що безодня облуди поглинула всіх росіян без винятку. Ну, хоч хтось із лідерів думок чи публічних осіб мав же зберегти тверезість. Та один за одним їх вскривала реакція на Євромайдан, на окупацію Криму, на наступне військове вторгнення. Останні роки кожен день приносить вісточки про те, що на українському питанні луснула чергова відома персона.

Особливо шкода вскриття Андрія Ілларіонова, ерудованого й блискучого аналітика ліберальних поглядів, котрий для мене сьогодні погорів на банальному російському вітчизняному націоналізмові. Склавши свій список «30 найважливіших битв вітчизняної історії», він легко й невимушено переступив через віки й кордони, країни й народи. Захищаючи вибір, без сорома казка вдався до типових імперських тез про прикметник вітчизняний, який наче має сам собою пояснювати перескакування росіянами через кордони чужих вітчизн. Єдине, чого в принципі він не здатен зробити, — прямо назвати вітчизну, як її розуміє, на ім’я. Дуже зворушливо. Як зауважила Оксана Забужко про вскриття чергової російської письменниці: «…оцей самий зворушливий расизм, який вони демонструють, як маленька дитина голу попку, не розуміючи навіть наскільки це непристойно».

Таким чином, дізнався, що вітчизняний націоналізм Ілларіонова абсолютно нічим не відрізняється від такого ж сприйняття сусідів і національних кордонів з боку теперішнього офіційного кремлівського керівництва. А значить, їхні розбіжності не принципові, а суто стилістичні.

Додаток…

Advertisements

August 22, 2017

Культури арешту і свободи

 
У кількох статтях з нагоди річниці радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні 1968 року відмітив цікаві фотографії, з яких видно, що чехи сприймали окупацію також через оптику культурного конфлікту різних світів.


Ваша культура — арешт, наша — свобода! Не хочемо росіян! (Прага, 1968)

Цей аспект повною мірою проявився на нашому Євромайдані та під час наступної російської аґресії, знову окресливши несумісні світи культури арешту й культури свободи.
 

August 21, 2017

 

«Минуле й сучасність доступні нам тільки через категорії і схеми — або, як сказав би Дюркгейм, „колективні уявлення“ — нашої власної культури». Пітер Берк (Burke)

 

December 4, 2016

Нерівноцінність культур у практичній політиці

Filed under: Культурологія, Політологія — maksymus @ 21:02

 
Генерал-лейтенант у відставці Майкл Т. Флінн, котрого новообраний американський президент щойно призначив радником з національної безпеки, одразу потрапив під негайно звинувачуючий і караючий мікроскоп об’єднаної опозиційної нині політики ідентичності. Дарма, що сам генерал є зареєстрованим офіційно виборцем деморатичної партії з давньої демократичної сім’ї, його гострі висловлювання, попри певну ідеологічну витриманість, чіпляють чужі групи, а отже роблять Флінна, вже названого пресою найсердитішим генералом, смертельним ворогом демократичного мейнстриму.

Чого варте, наприклад твердження про культурний релятивізм: «Я не вірю в те, що всі культури морально рівноцінні. І я вважаю, що Захід, а особливо Америка, є набагато більш цивілізованим, набагато більш етичним і моральним, ніж та система, яку наші головні вороги хочуть нав’язати нам… І ми повинні перестати відчувати найменшу провину, називаючи на справжнє ім’я та ідентифікуючи їх яко фанатичних убивць, що діють від імені невдалої цивілізації». (М. Флінн. «Поле бою: Як ми можемо виграти у ґлобальній війні проти радикального ісламу і його союзників»). Чудово прозирає полеміка з політикою, для якої відзначати належності як неґативні вже є провиною.

У тризіркового генерала були й міцніші одвертості. Наприклад, буквальне порівняння ісламу з раком, а ісламського тероризму з метастазами, або по-солдатськи прямолінійна відповідь на звинувачення в ісламофобії: «Термін ісламофобія є оксимороном, оскільки фобія означає наявність безпричинного страху. Боязнь ісламу, який бажає, щоб 80 відсотків людства були поневолені або знищені, абсолютно раціональна…» А найкраще Флінн оприявнив свої погляди у твердженні, що іслам насправді не є релігією, але політичною ідеологією, що ховається під маскою релігії.

Цікавий початок нового виборчого циклу.

Додаток. 13 лютого. Звільнений зі скандалом за закулісні переговори з Кремлем.
 

May 16, 2016

Мова нерозрізнення добра і зла

Filed under: Культурологія, Мова — maksymus @ 19:37

 
На російських сторінках ЖЖ промайнула започаткована morreth літературна дискусія фентезійників (авторів і читачів) про нерозрізненість добра і зла в російській культурі. Шкода, що міг ознайомитися лише уривками. Тема глибока, від західного зверхнього опису Мішле з цього приводу про брак “істотної ознаки людяності” до самосхвального розв’язного визнання нерозрізнення росіянами добра і зла в Галковського (“у житті, в слові вони недостатньо розрізняють добро і зло” як схвальний автором “уход від моральнісної дилеми”) можна говорити довго. Ще більше шкода, що дискусія велася не якою іншою, а радянською мовою, де площина ‘правда-неправда’ підмінена ‘вірно-невірно’. Відсилки учасників до кількох фентезійних канонів і їхніх інтерпретацій просто кричать про неможливість вирватися з заданого самою мовою дискурсу. (Сама мова культури нерозрізнення добра і зла не пускатиме!) Колись треба буде повернутися до обговорення більш серйозно.
 

December 18, 2014

Претензія культури меншини

Filed under: Культурологія, Політологія — maksymus @ 11:08

 
Про всесвітньо відомого російського письменника Андрія Куркова ходить жарт, що його всі знають, ним всі захоплюються, але ніхто не читав. Я сам належу до тих, хто ніколи не читав його творів, і навряд чи колись зберуся прочитати, тож про письменника Куркова маю уявлення виключно через український медійний образ, створений всюдисущими журналістами навколо обставин його життя й політичної позиції. Це гарний образ, гадаю, росіянам пощастило, що мають ще одного талановитого представника своєї культури за кордоном. На цьому можна було б завершити, якби не одна дрібничка — Андрій Курков наполягає на тому, що він не російський, а український письменник. Отже, визнаний російський талант, котрий здобув популярність у своєї російськомовної аудиторії саме через російську творчість, через цікавість світу до російської культури, через особливості функціонування російського культурного продукту має астрономічні для українських масштабів тиражі й численні переклади на інші мови, зрештою претендує на належність саме до української літератури. Такої собі «теж української», хоч і російськомовної. Наче ожив сюжет з народної казки про рукавичку, тільки в ролі переляканих казкових звірів на російськомовного ведмедя, що десь загубив шлях до свого теремка, здивовано й з одвертим нерозумінням дивляться власне українські мешканці української літературної рукавички. Читати запис далі…

October 31, 2014

Про зовнішнє сприйняття

 
Мережею ходить відеофрагмент шведського гумористичного шоу, де несамовитий Путін несе абракадабру, яку «перекладають» аудиторії наче з російської на зрозумілу мову. Коли рівень несамовитості доходить краю, а оскаженілий актор-Путін стукає кулаками по столу з криком «Да-да-да», його заспокоїти може тільки принесений банан. Досить промовисте іншування, яке виводить ворога за межі адекватності. І це нейтральна Швеція, де тільки цього року суспільна думка почала схилятися до Північно-атлантичного альянсу. Читати запис далі…

October 3, 2014

Етнічність на чужині

Filed under: Історія, Культурологія — maksymus @ 18:01

 
Куди зникає етнічність на чужині? Якщо перше чи друге покоління переселенців ще пам’ятають батьківську мову, зберігають рідні звички, відчувають певну належність до своєї спільноти, то далі зв’язки втрачаються, звичаї змінюються, нащадки адаптуються, асимілюються в новій країні, нових містах і нових спільнотах до невідрізнення. (Що залишається від етнічності на чужині?) Зміну ідентичності прискорює поширене в новій країні ставлення до меншини. Класичним прикладом може слугувати німецька меншина в Сполучених Штатах. Потужна хвиля колонізації, співмірна з ірландською, зберігала надійні зв’язки з материковою Німеччиною, але після Другої світової за історично короткий час наче розчинилася в американському казані. Батько Генрі Хайнца, всесвітньовідомого виробника кетчупів, ще їздив навідувати рідню в Баварії. У Вестфалії залишилися ферми Ґроссштейнбеків, предків письменника Стейнбека. Батько Норберта Вінера, східноєвропейський єврей, перекладав з російської і німецької. А в нащадків навіть акценту не залишалося. Вже за покоління походження ставало малоцікавою деталлю. Актор Девід Духовний був упевнений, що він росіянин з Києва за дідусем. Коли ж йому розповіли, що це українське місто, то він спокійно відповів, що ніколи не пізно дізнатися щось нове про предків. Утім, ізольовані релігійні групи амішів чи менонітів зберегли вивезені мови й культури разом зі своїм суворим «орднунґом» і традиційним побутом. Читати запис далі…

August 8, 2014

Народжені стояти на колінах — не скакатимуть

« Et le mot de la fin ; qui ne saute pas, n’est pas Français ! »

У калейдоскопі подій останнього року незмінною константою приховано присутня одна важлива культурологічна тема, яку чомусь дуже важко вхопити, не забалакавши її до невпізнаності. Тема багатогранна, перед учасниками дискусій, як слон перед сліпими мудрецями, постають кожного разу тільки окремі її аспекти, що нібито ніяк не зводяться до одного загального предмета обговорення. Один намацує змієподібний хобот, другий міцні колони ніг, третій схопив ідею за хвіст. Але попри всю складність, неуникненне її проговорення, обдумування, вироблення моделей розв’язання й реаґування матимуть наслідки для політичного й духовного життя мільйонів людей, котрі занурені в цю, конституюючу ідентичності східнослов’янську тему. Читати запис далі…

July 30, 2014

Чужі люде

Filed under: Культурологія, Мова, Політологія — maksymus @ 18:51

 
Образити українця легко, досить сказати, що він теж росіянин. Жодна пряма образа, яку здатна народити російська уява, — етнічні прізвиська (хохли, черкаси, новітня вигадка — укри), соціальні наліпки (селюки, рогулі, бидло, мужики), політичні звинувачення (мазепинці, петлюрівці, бандерівці), — не справить на українця такого руйнівного й гіркого ефекту, як поблажливе зарахування до російського народу. Не врятують жодні проміжні пом’якшення, які залишають простір для української окремішності, на кшталт історичних малоросіяни, червоноруси чи новороси. Будучи названий росіянином, кацапом чи москалем українець відчуває, що його позбавили чогось дуже важливого, обікрали, принизили і зневажили водночас. Читати запис далі…

Older Posts »