Діаріуш або тиск слова

January 22, 2019

Пошук крайніх

 
Багато років тому робив звичайну недільну закупівлю на дарницькому ринку. Гарний літній день, між рядами ходять покупці, перебирають товар. Група молодих людей привернула загальну увагу. Нічого особливого, спортивної постави австрійці, як засвідчували наліпки на одязі, просто купували щось, гучно розмовляючи між собою по-своєму. Тепло, туристи, дешеві ціни, чудовий настрій… Та коли німецьку почула старенька за прилавком поруч, вона завмерла, а коли ті пройшли, розплакалася. Спершу не зрозумів, чого. Аж потім дійшло, що це була реакція на німецьку мову. Оприявнений страх, перенесений крізь десятиліття. Реакція зрозуміла, з огляду на те, що гітлерівці тут накоїли під час Другої світової війни.

Самі ж німці шукають для себе нові способи опису минулого, щоб жах винищення, руйнування й грабунку, що його принесла сусідам Німеччина колись, був наче розмазаний між усіма. Звісно, своїх предків німці хотіли б бачити інакше, ніж таврованими злочинцями. Таке вже спільне минуле, наче зовсім близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів.

Відеофрагмент далі…

January 18, 2019

Божки з машинок

Filed under: Культурологія, Розваги, Різне — maksymus @ 09:31

 
Якийсь північноамериканський культуролог нарахував на континенті кілька потенційних націй, що вони останні століття усталюються на основі великих транскордонних реґіонів. Серед основних осередків Каліфорнія, Техас, Нова Англія. Кожну таку протонацію поєднують тісні економічні відносини, виробничі комплекси, але головне, такого роду об’єднання так чи так набувають власних культурних особливостей, що відрізняють їх од інших.

Про невідомі шляхи моральних імпульсів…

January 5, 2019

Прокляття неісторичності

 
Дві протокольні промови під час підписання томосу помітно відрізнялися. І зовсім не тим, що українська сторона виступала вдячним прохачем, а грецька приймала заслужену подяку. Глибинна відміннсть полягала в тому, що Варфоломей промовив текст, в якому основою, стрижнем виступала підкреслена історичність, що надавала сенс поточній події й вписувала її в необхідний контекст. Це той вимір, що його Єпіфаній зовсім не торкнувся, незрозумілий вимір. Наче прокляття української неісторичності відтворюється саме собою. Це грек згадав Ольгу та Володимира, це грек оперував тисячоліттям як своєю власністю…

Історичність недарма проявилася в промові грецького ієрарха. Християнство це наскрізь історієорієнтована релігія, починаючи з послідовності «Символу віри» до канонічних священних текстів. Християнство розгортає язичницьке коло світоустрою в лінію, що має початок і кінець, між яким належно розташовано всі земні справи. І не дивно, що колись саме промова київського митрополита Іларіона помістила нову просвітлену державу в світову історію. Дивно те, що сучасний український митрополит не має цього історичного стрижня.

Утім, це біда не тільки нашого часу. Без грецьких, польських, німецьких сторонніх книжників («Німець каже…») наша історія наче оберталася «білими плямами». Часто дивуються, чому, маючи можливість доторкнутися через греків до величезної античної спадщини, слов’янські перекладачі вибирали нудні, вторинні, другорядні тексти, що стосувалися зовнішньої обрядовості. От тому і вибирали, що концепція історичності залишалася на наших теренах недоступною. І, як видно, залишається такою досі. І досі породжує потребу наставництва греків.
 

February 26, 2018

Власність і мова

Filed under: Культурологія, Мова, Політологія — maksymus @ 07:49

 
Прекрасна цитата одного з засновників соціології про певну відповідність власності й мови: «…мова просто встановлює цілковиту спільність, коли всі, вільно черпаючи із загального скарбу, спонтанно сприяють його збереженню» (О. Конт). Нижче пояснюючий витяг з відомого підручника Реймона Арона.

Наче готова відповідь літератору А. Куркову, котрий нещодавно виступив з типово колоніальними тезами про необхідність визнання «російськомовності» такою собі українською «культурною власністю» з наступною політичною метою використати цю інституційно привласнену українцями російську мову для боротьби проти московського самодержавства й «російського світу» (*). (Логіки в цьому повторюваному капітулянтському заклику, звісно, не треба шукати, це так огидно через російського письменника промовляє раціоналізований шкурний інтерес розширення свого простору — імперського й самодержавного просто по факту російської мови — за рахунок української культури. Хоч як викручується росіянин, одверто погрожуючи уявлюваною ним п’ятою колоною, з України тоді вийде зовсім не альтернативна вільна республіканська «друга Росія», а просто мовна спільність з ворогом сприятиме спонтанному збереженню в нас того самого самодержавства й ворожого світу, створеного чужими й для чужих.)
 

«Слід зіставити два розділи, що стосуються, з одного боку, власності, а з другого — мови. Зіставлення може видатися дивним, але воно відповідає глибокій думці Оґюста Конта (30). Власність і мова справді відповідають одна одній. Власність — це проекція на суспільство діяльності, тоді як мова — це проекція розуму. Законом, спільним для власності й мови, слугує закон накопичення. Цивілізація проґресує, тому що завоювання в матеріальній та інтелектуальній царинах не зникають разом з тими, хто їх здійснили. Людство існує, тому що є традиції, тобто спадковість поколінь. Власність — це накопичення цінностей, що передаються від покоління до покоління. Мова — це, сказати б, місце зберігання надбання розуму. Отримуючи мову, ми отримуємо культуру, створену нашими предками.
 
Не треба затримуватися у своєму аналізі через слово «власність», що викликає широкий політичний резонанс чи упередженість. На думку Оґюста Конта, зовсім неважливо, чи буде це приватна чи суспільна власність. Він бачить у власності основну форму, в якій виражає себе цивілізація, — в самому факті матеріальних витворів людей, що існують і після того, як їхніх творців уже немає, і в тому, що ми можемо передати нащадкам створене нами. Обидва розділи — про власність і про мову — присвячені двом основним інструментам людської цивілізації, умовами існування якої слугує спадкоємність поколінь і продовження живими думок мертвих. Звідси — відомі висловлювання: «Людство складається радше з мертвих, ніж із живих», «Мертві дедалі частіше керують живими».
 
Ці формули наводять на певні міркування. Одна з особливостей Оґюста Конта полягає в тому, що, відштовхуючись од ідеї індустріального суспільства, бувши переконаним у тому, що наукові спільноти значно відрізняються від колишніх спільнот, він прийшов не до применшення минулого й звеличення майбутнього, як більшість сучасних соціологів, а до чогось на зразок реабілітації минулого. Утопіст, який мріє про майбутнє, більш досконале, ніж усі відомі спільноти, він залишається людиною традиції з гострим почуттям єдності людей у всі часи (31).»
 
Арон, Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки. — К.: Юніверс, 2004. — С. 113.

 
Додатково власне цитата Конта…

August 28, 2017

Вскриття вітчизни

 
Інколи гадаю, що не може ж бути такого, що безодня облуди поглинула всіх росіян без винятку. Ну, хоч хтось із лідерів думок чи публічних осіб мав же зберегти тверезість. Та один за одним їх вскривала реакція на Євромайдан, на окупацію Криму, на наступне військове вторгнення. Останні роки кожен день приносить вісточки про те, що на українському питанні луснула чергова відома персона.

Особливо шкода вскриття Андрія Ілларіонова, ерудованого й блискучого аналітика ліберальних поглядів, котрий для мене сьогодні погорів на банальному російському вітчизняному націоналізмові. Склавши свій список «30 найважливіших битв вітчизняної історії», він легко й невимушено переступив через віки й кордони, країни й народи. Захищаючи вибір, без сорома казка вдався до типових імперських тез про прикметник вітчизняний, який наче має сам собою пояснювати перескакування росіянами через кордони чужих вітчизн. Єдине, чого в принципі він не здатен зробити, — прямо назвати вітчизну, як її розуміє, на ім’я. Дуже зворушливо. Як зауважила Оксана Забужко про вскриття чергової російської письменниці: «…оцей самий зворушливий расизм, який вони демонструють, як маленька дитина голу попку, не розуміючи навіть наскільки це непристойно».

Таким чином, дізнався, що вітчизняний націоналізм Ілларіонова абсолютно нічим не відрізняється від такого ж сприйняття сусідів і національних кордонів з боку теперішнього офіційного кремлівського керівництва. А значить, їхні розбіжності не принципові, а суто стилістичні.

Додаток…

August 22, 2017

Культури арешту і свободи

 
У кількох статтях з нагоди річниці радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні 1968 року відмітив цікаві фотографії, з яких видно, що чехи сприймали окупацію також через оптику культурного конфлікту різних світів.


Ваша культура — арешт, наша — свобода! Не хочемо росіян! (Прага, 1968)

Цей аспект повною мірою проявився на нашому Євромайдані та під час наступної російської аґресії, знову окресливши несумісні світи культури арешту й культури свободи.
 

August 21, 2017

Колективні уявлення

 

«Минуле й сучасність доступні нам тільки через категорії і схеми — або, як сказав би Дюркгейм, „колективні уявлення“ — нашої власної культури». Пітер Берк (Burke)

 

December 4, 2016

Нерівноцінність культур у практичній політиці

Filed under: Культурологія, Політологія — maksymus @ 21:02

 
Генерал-лейтенант у відставці Майкл Т. Флінн, котрого новообраний американський президент щойно призначив радником з національної безпеки, одразу потрапив під негайно звинувачуючий і караючий мікроскоп об’єднаної опозиційної нині політики ідентичності. Дарма, що сам генерал є зареєстрованим офіційно виборцем деморатичної партії з давньої демократичної сім’ї, його гострі висловлювання, попри певну ідеологічну витриманість, чіпляють чужі групи, а отже роблять Флінна, вже названого пресою найсердитішим генералом, смертельним ворогом демократичного мейнстриму.

Чого варте, наприклад твердження про культурний релятивізм: «Я не вірю в те, що всі культури морально рівноцінні. І я вважаю, що Захід, а особливо Америка, є набагато більш цивілізованим, набагато більш етичним і моральним, ніж та система, яку наші головні вороги хочуть нав’язати нам… І ми повинні перестати відчувати найменшу провину, називаючи на справжнє ім’я та ідентифікуючи їх яко фанатичних убивць, що діють від імені невдалої цивілізації». (М. Флінн. «Поле бою: Як ми можемо виграти у ґлобальній війні проти радикального ісламу і його союзників»). Чудово прозирає полеміка з політикою, для якої відзначати належності як неґативні вже є провиною.

У тризіркового генерала були й міцніші одвертості. Наприклад, буквальне порівняння ісламу з раком, а ісламського тероризму з метастазами, або по-солдатськи прямолінійна відповідь на звинувачення в ісламофобії: «Термін ісламофобія є оксимороном, оскільки фобія означає наявність безпричинного страху. Боязнь ісламу, який бажає, щоб 80 відсотків людства були поневолені або знищені, абсолютно раціональна…» А найкраще Флінн оприявнив свої погляди у твердженні, що іслам насправді не є релігією, але політичною ідеологією, що ховається під маскою релігії.

Цікавий початок нового виборчого циклу.

Додаток. 13 лютого. Звільнений зі скандалом за закулісні переговори з Кремлем.
 

August 4, 2016

З яких фавел вийшли

Перенесено з ФБ.
 
“І з яких-таких фавел ви вийшли, щоб мітити будинки, де жили Косачі й Суровцеви?” “Краще б ви там 20-метрові килимки з лебедями вішали…”
Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко) ПРО ГІГАНТСЬКИХ СИНІХ ЧЕРВ’ЯКІВ, АБО ФАВЕЛІЗАЦІЮ КИЄВА. Після 2-місячної відсутности Київ перепиняє око:
1) рясним ремонтом вулиць;
2) купою, як на такий коротк…

Коментарі…

May 16, 2016

Мова нерозрізнення добра і зла

Filed under: Культурологія, Мова — maksymus @ 19:37

 
На російських сторінках ЖЖ промайнула започаткована morreth літературна дискусія фентезійників (авторів і читачів) про нерозрізненість добра і зла в російській культурі. Шкода, що міг ознайомитися лише уривками. Тема глибока, від західного зверхнього опису Мішле з цього приводу про брак “істотної ознаки людяності” до самосхвального розв’язного визнання нерозрізнення росіянами добра і зла в Галковського (“у житті, в слові вони недостатньо розрізняють добро і зло” як схвальний автором “уход від моральнісної дилеми”) можна говорити довго. Ще більше шкода, що дискусія велася не якою іншою, а радянською мовою, де площина ‘правда-неправда’ підмінена ‘вірно-невірно’. Відсилки учасників до кількох фентезійних канонів і їхніх інтерпретацій просто кричать про неможливість вирватися з заданого самою мовою дискурсу. (Сама мова культури нерозрізнення добра і зла не пускатиме!) Колись треба буде повернутися до обговорення більш серйозно.
 

Older Posts »