Діаріуш або тиск слова

October 13, 2017

Доброго дня

 
Про цікавий забобон дізнався сьогодні. Почув, як звичайно в таких випадках, від неофітів-начотників, які ревно виправляють усе, що не вкладається в їхній підручник. Виявляється, дехто вважає вітання «доброго дня» неправильним, бо допускається тільки називний відмінок «добрий день», і тільки родовий «доброго ранку». Оскільки свого часу найповажаніший мною літредактор завжди вітався з колективом «доброго дня», і таку звичку я перейняв у нього, зацікавили корені цього зауваження.

Швидкий пошук вивів на блоґ Пономаріва, що одразу перевело припис у розряд комічних пуржиків:

«Щодо формул вітання я вже неодноразово писав: доброго ранку, добрий день (добридень), добрий вечір (добривечір), добраніч (на добраніч) — це давно усталені формули. Гадаю, їх не варто міняти на штучні: доброго дня, доброго вечора. Так можна казати, коли при цих сполуках маємо ще дієслово: бажаю вам (тобі) доброго дня, доброго вечора

Приєднується до заборони Петро Федотюк:

«На мій «добридень» знайома поетеса щоразу з притиском відказує «доброго дня» – мовби правильно вітається вона, а не я. Але для мене мій варіант звучить природніше. Тим часом не тільки ця знайома – дедалі частіше також і в ефірі лунає «доброго дня», «доброго вечора» – простежується тенденція до витіснення форми «добрий день», «добрий вечір»… Втім, хоч в 11-томному СУМі є «добридень», «добрий день», «доброго дня» та «Добривечір», «добрий вечір», «доброго вечора», а також «добрий ранок» і «доброго ранку», Словник Грінченка фіксує тільки «доброго ранку» (є ще й «добридосвіток») та «добридень» […] » («Вітчизна», 2007, № 1-2).

Проте і та, і та форма правильна. Адже, як слушно зауважила Галина Голосовська:

«Є суперечки, як правильно — „Добрий день“ чи „Доброго дня“. Дехто намагається довести тільки один варіант. Насправді правильні обидва. […] Стилістично нейтральними є такі форми привітань: „Добрий день“, „Доброго дня“, „Добрий ранок“, „Доброго ранку“, „Добрий вечір“, „Доброго вечора“ та стягнені „Добридень“ і „Добривечір“. Так вітаються всі до всіх. Якщо зазирнути в походження, то „Добрий день“ — теж уже скорочена від ширших форм „Дай, Боже, добрий день“, „Дай, Боже, добрий вечір“. Ще стягнена форма є „Добраніч“ від „На добраніч“ „Доброї ночі“ стали вітатися журналісти зі своїми нічними глядачами. […]» (Gazeta.ua)

У літературі простежуються ці різні форми, і в називному, і в родовому, і стягнені, і неповні, аж до перших увічливих привітань. У словнику Кримського (1924) особливо зауважено, що «доброго ранку» є тільки в інтеліґентів. Огієнко додає спостережень:

«[…] літературна мова вживає тільки форми добридень, добривечір. Жива мова знає різні варіанти: добрий день, добрий вечір, день добрий (часте на Київщині, але немає вечір добрий, тільки добривечір); рідко: доброго дня, доброго вечора (з опущенням „бажаю вам“). На Київщині цікаве розрізнення: зранку кажуть добридень (російське „доброго утра“), а далі тільки день добрий (російське „здравствуйте“).» (Етимологічно-семантичний словник, Т. 1, С. 343)

Сфера ритуалів завжди навантажується різноманітними забобонами. Скажімо, може бути визначений ранок до дванадцятої, а вечір після шостої, і всі чекають, що привітання буде ранкове, денне й вечірнє. Але немає жодних причин вигадувати ще одне обмеження на відмінок увічливого привітання. Правильними є і «добрий день», і «доброго дня», і «добрий ранок», і «доброго ранку».
 

Advertisements

July 24, 2017

Україномовний та українськомовний

 
До давно відомих складних прикметників двомовний, багатомовний, чужомовний, іншомовний та под. у мовній практиці другої половини XX ст. додалися нові складно-суфіксальні прикметники з опорним компонентом -мовний: англомовний, франкомовний, іспаномовний, тюркомовний, україномовний, російськомовний та ін., що були утворені зі скороченими основами прикметників — назв народів і мов: англійський, французький, іспанський тощо.

Спорадично вживані в українській літературі з 1950-х, спершу як спеціальні терміни гуманітарних дисциплін, а постійно й широко зі здобуттям незалежності й збільшенням потреби відокремлювати національну належність од мовної, такі прикметники були вперше зафіксовані в орфографічному словнику 1994 року [1], ставши відтоді звичним фактом мовної норми.

УКРАЇНОМОВНИЙ, -а, -е. 1. Який розмовляє, пише українською мовою. 2. Який створюється, видається українською мовою. 3. Населений людьми, які розмовляють українською мовою. [2]

Проте україномовні не були б україномовними, якби не створили чергову проблему на рівному місці, перевертаючи черговий прапор «за феншуєм». Поруч з основним варіантом прикметника україномовний, з’явився альтернативний — українськомовний. Поява варіанта не залишилася непоміченою мовознавцями: Читати про маніяків реформи далі…

December 17, 2014

Апостроф у російських власних назвах

Filed under: Культура мови, Фонетика — maksymus @ 08:53

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Для української мови не характерне сполучення м’яких приголосних з наступним звуком а, у. Через те здавна існують певні проблеми при передачі запозичень, іншомовних власних і загальних назв, що містять -вя-, -мя-, -пя-, -вю-, -мю-, -пю- та под. Передавати їх з апострофом чи без? Дискусії навколо Мюнхен чи бюро ведуться давно. Мовна норма, виходячи з ідеї, що не варто примітизувати вимову, зрештою зупинилася на тому, що «в словах іншомовного походження відзначені приголосні вимовляються переважно як м’які» (ЕУМ, 2000, С. 485), тобто бюро, а не б’юро.

Але при передачі російських власних назв з м’якими приголосними, що не мають відповідних українських м’яких (пом’якшених) фонем, постала додаткова проблема. Це проблема спільного походження коренів назв. Загальні назви легко перекладаються пять-п’ять, але що робити з власними? Наприклад, треба якось передавати рос. прізвища Пятницкий, Водопьянов, географічні назви Вязники, Пятигорск тощо. «Український правопис» рекомендує у таких випадках писати з апострофом, виділяючи особливо випадки, коли я, ю означають сполучення м’якого (пом’якшеного) приголосного з а, у (див. УП, § 104, п. 11, § 109, п. 8). Рекомендація, як завжди, фіксує чинну норму, проте не пропонує практичної інструкції, як зрозуміти, коли виникає обставина особливого випадку. В довідниках з правопису ще в 60-і був запропонований надійний критерій: «коли певне російське прізвище має відповідник — загальну назву — в українській мові, апостроф ставиться». І не ставиться, коли такого відповідника немає.

Тож при передачі сполучення м’яких приголосних з наступним а, у, апостроф ставиться в тих випадках, коли для російської власної назви існує відповідна загальна назва з тим же коренем в українській мові: Водоп’янов (бо п’яний), В’яльцева (бо в’ялість), П’ятаков (бо п’ятак), П’ятницький (бо п’ятниця), Рум’янцев (бо рум’яний); В’язники (бо в’яз), П’ятигорськ (бо п’ять) та под., але без апострофа пишуться назви, що не мають такого відповідника: Бядуля, Бякін, Бялик, Пясецький, Рюмін; Вязьма, Вятка, Крюково, Кяхта, Рязань тощо.
 

June 24, 2014

Датчанин

 
Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

«Датчанин добре жеребцює». Іван Котляревський
«Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину». Тарас Шевченко
 
У назвах осіб за місцем проживання або національністю давній суфікс -анин/-чанин в останні десятиліття суттєво втратив свою продуктивність, у сучасній українській мові існує тенденція віддавати перевагу активнішому форманту -ець. У багатьох випадках з варіантами (луганець-луганчанин, дніпропетровець-дніпропетровчанин) завдяки шкільному пуризмові частіше можна почути полтавець, житомирець, ніж полтавчанин, житомирянин. Виняток, де суфікс -анин/-чанин тримається впевнено, становлять назви, утворені від основ, що закінчуються на -ць, -цьк/-ськ (вінничанин, лучанин, мінчанин) та нечисленні традиційні, які історично не мають варіантів з -ець (киянин, сумчанин, роменчанин). Cуфікс -чанин є похідним від -анин, виник завдяки морфологічному перерозкладу основи.

Читати запис далі…

November 28, 2013

Зараз — тепер

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Проблема відтінків значень прислівників зараз і тепер відома будь-кому, хто цікавиться культурою української мови. Та вживати ці синоніми правильно не проста нині задача. Як часто буває, коли ідеально сфантазована в літературних кабінетах семантика чомусь не хоче підтримуватися практикою, але при цьому порада якимось чином потрапила до навколомовної літератури, питання прислівників зі спільним значенням «в даний момент» перейшло до розряду шизофренічних. Навіть коли мовці вживають прислівники цілком коректно, у надійно підтверджених словниками значеннях, вони постійно ризикують одержати неждані поради щодо зараз і тепер. І в цій спільноті учасники не убезпечені від причепливої уваги недалеких співрозмовників, котрі наголошують на потребі чіткого розрізнення там, де його насправді не існує. Чому руйнується дискурс?…

November 20, 2013

А ти хто і ким ти є?

Filed under: Граматика, Культура мови — maksymus @ 07:38

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 

Кожен інтеліґент інколи має ставити
перед собою три питання: хто він такий?
з якого району? і чого такий борзий?

До тонкощів гарного стилю належить розрізнення предикативних називного та орудного відмінків: вона є начальник та вона є начальником; він є майстер та він є майстром. Від відмінка присудка виникають цікаві відтінки значень, що їх помітили і розібрали ще метри мовознавства: Потебня, Міклошич, Буслаєв. Існує тонка семантична диференціація. В загальних порадах з культури мови називний предикативний в іменному присудку означає ознаку сталу, що не зв’язана з певним моментом (вона є жінка), а орудний предикативний означає тимчасову, випадкову ознаку підмета (вона була учителем).

Якщо дивитися історично, то орудний предикативний (ким є? льотчиком, водієм) розвинувся з називного (хто є? людина, чоловік, жінка). На протязі століть форма орудного відмінка витискала називний предикативний з усіх позицій. Вже в XIX ст. дослідники помітили, що українська в цьому відношенні досі стояла осторонь польської та російської мов, що пішли далі в розвитку цього явища. Там орудний відмінок витісняв називний активніше, і стильове розрізнення ознак тимчасових, що стосуються певного моменту, і сталих було оформлене в граматичних порадах. А в українській ще зберігалися архаїчніші варіанти, тому в називному відмінку ще могли бути виражені як сталі, так і змінні ознаки, а в орудному переважно змінні.

Проте іншомовні впливи і власне поширення орудного предикативного способу на називний мали наслідком згладжування відмінностей. Навіть більше, нині вже цілком типовою стала практика передавати і змінні, і постійні ознаки тільки орудним відмінком у ролі присудка. Проте для гарного стилю граматичне розрізнення орудного і називного ще важливе.
 

January 5, 2013

Назви професій жінок в українській мові

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Почну з того, що цілком підтримую антисексистський пафос щойно переглянутої статті maryxmas «Лінгвістичні методи забезпечення гендерної рівності». Зокрема, тези про вираження досвіду людини через мовну картину світу, створювану українською мовою, про політичну коректність, про потребу зміни тих мовних засобів, які не відповідають праву особи на рівність, честь і гідність. Проте маю сумніви у правильності висновків, що поширення фемінітивів сприятиме розв’язанню поставлених проблем.

Нині в українській мові присутні два способи називання професій жінок. Перший, популярний в розмовному мовленні, полягає в утворенні жіночих назв професій за допомогою суфіксів -ка, -иця. Вибір суфікса звичайно відбувається за певними правилами. До чоловічих назв, що закінчуються на -ак, -ар, -ач, -ир, -ій, -іст, -тель, -ун для утворення жіночої назви додається -ка (учитель — учителька, аспірант — аспірантка), який історично є демінутивом. Суфікс -иця, -ниця замінює чоловічі -ик, -ець (монтажниця, сортувальниця). Існують також окремі жіночі суфікси -иня, -аха, -уха (княгиня, майстриня, пряха) та запозичені -еса, -іса, -іна (стюардеса, директриса, балерина). Загалом цей суфіксальний спосіб творення назв жіночих професій не має перешкод, поширений в живому спілкуванні, де в традиційному патріархальному дискурсі важливим є підкреслене розмежування жіночого і чоловічого. За винятком окремих слів, в яких відповідний суфікс змінює лексичне значення (друкар — друкарка, секретар — секретарка) та важких для вимови закінчень (драматург, педіатр, психіатр) його можна вважати універсальним і прагнути поширювати на ті назви, які раніше вживалися виключно в чоловічому граматичному роді (директорка, мовознавиця, металургиня тощо). Цей спосіб давно став нормою там, де розмежування суттєве, наприклад, в спортивній сфері, де є чоловічі і жіночі види спорту (чемпіонка, біатлоністка, шахістка).

Другий спосіб книжний, звичайний для офіційно-ділової, наукової мови, де увага приділяється професійним якостям, а родова диференціація несуттєва, навпаки, полягає в униканні жіночих суфіксів. Тут іменники жіночого роду на означення професій вживаються рідше. А нормативним є спосіб роду займенників та дієслівних закінчень (вона хірург, вона прем’єр-міністр, вона мовознавець; головлікар оглядала, драматург творила). Цей спосіб підтримується традиційним сприйняттям жіночих суфіксів як таких, що мають занижений відтінок. Також він у стилі західноєвропейських способів іменування професій, де напрям мовних змін для уникання сексистської мови полягає в знаходженні нейтральних мовних засобів, зокрема, це відмова від традиційних фемінітивів (-esse, -ette, -trix, -enne).

Щоб не повторювати відомі речі про ці два протилежні способи, пропоную переглянути давні статті:
  Л. Недбайло «Утворення іменників жіночого роду — назв за професією»
  Л. Масенко «Назви професій і звань у сполученні з жіночими прізвищами»

Питання для обговорення полягає в тому, якому із способів варто віддавати перевагу в сучасній українській для ґендерно-нейтральної мови. Поширенню жіночих суфіксів, тобто підкресленню статі в назвах професій, чи навпаки, відмові від них, згладжуванню граматичних відмінностей?

lj-poll-1888649 http://www.livejournal.com/poll/?id=1888649

November 6, 2012

Сміл(ив)ість

Filed under: Культура мови, Словотвір — maksymus @ 01:05

Автор irengloria. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Здається, з двох форм – смілість і сміливість – сучасні мовці явно надають перевагу другій. Іноді перша навіть розглядається як вияв суржика. Однак у словниках фіксується і смілість (а також смілий, сміло), причому з прикладів складається враження, що ця форма давніша. Чому з’явився суфікс -ив, і які перспективи смілості та похідних? (За моїми спостереженнями, сміло, сміліш викликають найменше несприйняття, смілий сприймається прохолодніше, а смілості уникають найбільше, однак це суто суб’єктивне враження).

March 23, 2012

Міжнародний та інтернаціональний

Filed under: Культура мови, Синоніми, Словник — maksymus @ 11:17

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Абсолютними синонімами називаються синоніми, повністю рівнозначні і загалом тотожні за вживанням, емоційно-експресивною характеристикою, частотністю, сполучуваністю та ін. Найбільший клас таких синонімів — це пари, утворювані інтернаціоналізмами і їхніми українськими кальками, або народними відповідниками:

Абсолютний — необмежений, автократія — самодержавство, аналіз — розбір, анархія — безпорядок, антипатія — неприязнь, апатія — байдужість, апелювати — звертатися, аплодисменти — оплески, асиміляція — уподібнення, біном — двочлен, біографія — життєпис, варварство — жорстокість, вояж — подорож, гелікоптер — гвинтокрил, гігант — велетень, депресія — пригніченість, директива — вказівка, директор — керівник, дислокація — розміщення, дуалізм — роздвоєність, еволюція — розвиток, експорт — вивіз, ідентичність — тожсамість, імпорт — ввіз, індиферентний — байдужий, індустрія — промисловість, інструкція — вказівка, інтелект — розум, інтернаціональний — міжнародний, інформація — повідомлення, інцидент — подія, літера — буква, лозунґ — гасло, локальний — місцевий, леґальний — законний, маска — личина, масштаб — мірило, матч — змагання, мініатюрний — крихітний, міфічний — казковий, натура — природа, нюанс — відтінок, проґрес — поступ, реєстр — перелік, симптом — ознака, ситуація — обстановка, стабільний — стійкий, стереотипний — ходовий, суб’єктивний — особистий, суроґат — замінник, увертюра — вступ, утопічний — нездійсненний, фактор — чинник, фальш — підробка, фауна — тваринний світ, флора — рослинність, фіґура — постать.

Багато подібних пар виникало під час мовних експериментів: полюс — бігун, екватор — рівник, перпендикуляр — сторч, простопад, фотографія — світлопис та ін.  

Але термін «абсолютні» не повинен вводити в оману, оскільки насправді повністю рівнозначних синонімів не існує, в кожній парі можна виділити основний, більш уживаний і нейтральний синонім та такий, що вживається в особливих контекстах, з певним стилістичним забарвленням, у власних сполученнях.

Як приклад можна взяти пару інтернаціональний — міжнародний. Це абсолютні синоніми (інтер «між» і natio — народ), але сфера вжитку різна, що одразу видно на усталених сполученнях: інтернаціональний обов’язок, інтернаціональний дух, інтернаціональний полк, інтернаціональний рух, інтернаціональна солідарність, інтернаціональний склад команди, але: міжнародний день, міжнародні відносини, міжнародне право, міжнародний престиж, Міжнародний валютний фонд, міжнародна арена, міжнародний масштаб, міжнародне посередництво, міжнародний кінофестиваль, міжнародний конкурс, міжнародні спортивні змагання, міжнародне об’єднання, міжнародні події, міжнародна система одиниць виміру. Зовсім різні значення мають сполучення: інтернаціональні зв’язки і міжнародні зв’язки, інтернаціональне значення і міжнародне значення. Міжнародний стосується до відносин між народами і країнами, а інтернаціональний стосується до представників народів і націй.
 

February 3, 2012

Значення, зміст, сенс, смисл, суть

Filed under: Культура мови, Словник — maksymus @ 15:19

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Почну з цитати, яка стане введенням у проблему вибору відповідного слова, відповідно до контексту.
(Цитата з порадника.)

        «Названий ряд синонімів об’єднує поняття «внутрішня основа, особливість, сутність чого-небудь». Найбільш поширеним щодо цього і стилістично нейтральним є слово зміст: зміст життя, зміст поведінки, зміст повідомлення, зміст поняття. Як термін уживається словосполучення зміст і форма (у мистецтві). Терміном виступає також іменник значення: значення слова, значення терміна, лексичне значення, граматичне значення слова.
        Слово смисл у розумінні внутрішньої основи, суті чого-небудь використовується рідко й фактично належить до розмовної форми. Отже, замість таких сполук, як смисл слова, смисл творчості треба вживати значення слова, але зміст речення, зміст творчості.
        Поняття «розумна основа, мета, призначення чого-небудь» так само передається словом зміст: зміст буття. Отже, зміст, з одного боку, це «те, про що йде мова, розповідається; те, що описується, зображається» (зміст оповідання, зміст картини), а з другого — це найважливіша ідея, основа, сутність чогось.
        Слово смисл часто використовується неправомірно у значенні «розум», «глузд», напр.: тверезий смисл, здоровий смисл. Нормативними в цьому разі є тільки словосполучення тверезий розум, здоровий глузд.
        Замість поширених ненормативних висловів у смислі того, в якому смислі, є смисл, немає смислу треба вживати: у розумінні того, в якому розумінні, щодо того, є рація, є сенс, немає рації, немає сенсу

[Культура української мови: Довідник / С. Я. Єрмоленко та ін.; За ред. В. М. Русанівського. — К., 1990. — С. 62-63.]

 

Ця порада майже дослівно повторюється і у свіжих довідниках, де додаються ще приклади сенс життя і суть життя та підкреслюється, що зміст і форма, як терміни, не можуть мати синонімічної заміни типу значення, сутність.

Загальний опис зрозумілий. Проте, в цій пораді, очевидно, іменнику смисл відводиться другорядна роль, всупереч тому, яким чином його значення закріпилося в післявоєнній літературі. Натомість для іменника зміст функції «ідеї, внутрішньої особливості, сутності» невиправдано посилюються. Наприклад, дуже важко сказати божественний сенс, практично неможливо божественний зміст, але як раз божественний смисл.

Зміст, смисл і сенс…

Older Posts »