Діаріуш або тиск слова

May 4, 2018

По відношенню до прийменника по

Filed under: Культура мови, Мова, Словник — maksymus @ 16:05

 
Прийменник по привернув увагу порадників з культури мови ще в 60-і роки: «Одна з вад нашої писемної мови — зловживання прийменником по. (…) Прийменник по вносить відтінок канцелярської сухості й ускладнює вислів» (А. Коваль, 1966). З того часу мало хто з авторів обходив цю поживну тему, пропонуючи для некнижних стилів різноманітні красиві замінники — від елементарної тотальної підстановки замість по прийменника за до хитромудрих синтетичних конструкцій для уникання небажаних виразів.

Проте до широкого вжитку такий пуржик потрапив тільки в 90-і. Цікаві корпусні дані наводить Марія Шведова:
 

«Виявилось, що „іти по кімнаті“ вже немодно, сучасні автори пишуть „кімнатою“. Порівнювала сполучення дієслів зі значенням спрямованого руху (іти, бігти, вести… — 70 шт.) і слів „кімната“, „хата“. Перший стовпчик — роки, другий — знайдені вирази типу „іти по кімнаті“, третій — вирази типу „іти кімнатою“. Такі справи.
 
1818-1916 |192 | 0
1917-1944 |163 | 1
1945-1969 | 205| 3
1970-1990 | 259| 9
1991-2004 | 77 | 13
2005-2018 | 55 | 80 (60%)»
 
Нові пригоди прийменника „по“ (1 травня 2018).

 

І це не дивно, адже поради інколи набувають загрозливого характеру («Прийменник „по“ — обережно!», 2004). Нині часто можна натрапити в мережі на легковірних адептів такого виправлення заради виправлення.

А починалося все як звичайна мила загальна порада урізноманітнювати мовні засоби, не зациклюватися на прийменнику по, частіше використовувати при нагоді ширший асортимент мовних засобів. Обернулося ж, як завжди в таких випадках, застраханою відмовою від «неправильного» варіанта, — Вкраїнці бояться прийменника „по“ більше, ніж большевицького аероплана.
 

April 18, 2018

Поліцейський інтерфікс

 
Після перейменування міліції на поліцію набув актуальності давно закладений пуржик. Інтерфікс -ей- (житейський, європейський) і раніше привертав увагу пуристів, котрі вбачають у прикметниках з формантом -ейськ-ий наслідок російського втручання. Скажімо, Пономарів безапеляційно стверджував, що «варто віддати перевагу формам біблійний (рідше біблійський), міліційний, поліційний» (Культура слова, К., 1999, С. 160). І хоча змініти міліцейський на міліційний виявилося нереально через поширеність прикметника, з менш уживаними й застарілими біблейський і судейський провернути зміну більш-менш вдалося; відповідні прикметники нині переважають. І це навіть попри наявність у літературній та розмовній мові підтримки розширювача основи -ей- з боку похідних біблеїзм, біблеїстика, судейство, судейський.

З офіційною появою нової назви поліція пуристи пробують повторити подібне переназивання прикметників. Прикладом нестримного бажання позамовного втручання може слугувати чергова безумна порада Городенської (Культура слова, №83, 2015), присвячена заміні «неукраїнської назви» поліцейський на поліційний та поліціянт (підступно просуває ще -ія- замість -іа- — поліціант). Це ще дуже м’яка порада, бо могла б і поліцай чи полісмен запропонувати і так само легко, і так само безглуздо.

Проте перешкодою стає не тільки офіційне законодавство, яке визначає статус і обов’язки українських поліцейських (Закон про національну поліцію, 2015), а й потреба засвоєння запозичених слів. Інтерфікс -ей-, перебраний колись з німецької мови (нім. Polizei), понад століття добре виконував свою функцію (поліцеймейстер, поліцейщина, поліцей-президент), напевно продовжуватиме виконувати її і надалі.
 

October 13, 2017

Доброго дня

 
Про цікавий забобон дізнався сьогодні. Почув, як звичайно в таких випадках, від неофітів-начотників, які ревно виправляють усе, що не вкладається в їхній підручник. Виявляється, дехто вважає вітання «доброго дня» неправильним, бо допускається тільки називний відмінок «добрий день», і тільки родовий «доброго ранку». Оскільки свого часу найповажаніший мною літредактор завжди вітався з колективом «доброго дня», і таку звичку я перейняв у нього, зацікавили корені цього зауваження.

Швидкий пошук вивів на блоґ Пономаріва, що одразу перевело припис у розряд комічних пуржиків:

«Щодо формул вітання я вже неодноразово писав: доброго ранку, добрий день (добридень), добрий вечір (добривечір), добраніч (на добраніч) — це давно усталені формули. Гадаю, їх не варто міняти на штучні: доброго дня, доброго вечора. Так можна казати, коли при цих сполуках маємо ще дієслово: бажаю вам (тобі) доброго дня, доброго вечора

Приєднується до заборони Петро Федотюк:

«На мій «добридень» знайома поетеса щоразу з притиском відказує «доброго дня» – мовби правильно вітається вона, а не я. Але для мене мій варіант звучить природніше. Тим часом не тільки ця знайома – дедалі частіше також і в ефірі лунає «доброго дня», «доброго вечора» – простежується тенденція до витіснення форми «добрий день», «добрий вечір»… Втім, хоч в 11-томному СУМі є «добридень», «добрий день», «доброго дня» та «Добривечір», «добрий вечір», «доброго вечора», а також «добрий ранок» і «доброго ранку», Словник Грінченка фіксує тільки «доброго ранку» (є ще й «добридосвіток») та «добридень» […] » («Вітчизна», 2007, № 1-2).

Проте і та, і та форма правильна. Адже, як слушно зауважила Галина Голосовська:

«Є суперечки, як правильно — „Добрий день“ чи „Доброго дня“. Дехто намагається довести тільки один варіант. Насправді правильні обидва. […] Стилістично нейтральними є такі форми привітань: „Добрий день“, „Доброго дня“, „Добрий ранок“, „Доброго ранку“, „Добрий вечір“, „Доброго вечора“ та стягнені „Добридень“ і „Добривечір“. Так вітаються всі до всіх. Якщо зазирнути в походження, то „Добрий день“ — теж уже скорочена від ширших форм „Дай, Боже, добрий день“, „Дай, Боже, добрий вечір“. Ще стягнена форма є „Добраніч“ від „На добраніч“ „Доброї ночі“ стали вітатися журналісти зі своїми нічними глядачами. […]» (Gazeta.ua)

У літературі простежуються ці різні форми, і в називному, і в родовому, і стягнені, і неповні, аж до перших увічливих привітань. У словнику Кримського (1924) особливо зауважено, що «доброго ранку» є тільки в інтеліґентів. Огієнко додає спостережень:

«[…] літературна мова вживає тільки форми добридень, добривечір. Жива мова знає різні варіанти: добрий день, добрий вечір, день добрий (часте на Київщині, але немає вечір добрий, тільки добривечір); рідко: доброго дня, доброго вечора (з опущенням „бажаю вам“). На Київщині цікаве розрізнення: зранку кажуть добридень (російське „доброго утра“), а далі тільки день добрий (російське „здравствуйте“).» (Етимологічно-семантичний словник, Т. 1, С. 343)

Сфера ритуалів завжди навантажується різноманітними забобонами. Скажімо, може бути визначений ранок до дванадцятої, а вечір після шостої, і всі чекають, що привітання буде ранкове, денне й вечірнє. Але немає жодних причин вигадувати ще одне обмеження на відмінок увічливого привітання. Правильними є і «добрий день», і «доброго дня», і «добрий ранок», і «доброго ранку».
 

July 24, 2017

Україномовний та українськомовний

 
До давно відомих складних прикметників двомовний, багатомовний, чужомовний, іншомовний та под. у мовній практиці другої половини XX ст. додалися нові складно-суфіксальні прикметники з опорним компонентом -мовний: англомовний, франкомовний, іспаномовний, тюркомовний, україномовний, російськомовний та ін., що були утворені зі скороченими основами прикметників — назв народів і мов: англійський, французький, іспанський тощо.

Спорадично вживані в українській літературі з 1950-х, спершу як спеціальні терміни гуманітарних дисциплін, а постійно й широко зі здобуттям незалежності й збільшенням потреби відокремлювати національну належність од мовної, такі прикметники були вперше зафіксовані в орфографічному словнику 1994 року [1], ставши відтоді звичним фактом мовної норми.

УКРАЇНОМОВНИЙ, -а, -е. 1. Який розмовляє, пише українською мовою. 2. Який створюється, видається українською мовою. 3. Населений людьми, які розмовляють українською мовою. [2]

Проте україномовні не були б україномовними, якби не створили чергову проблему на рівному місці, перевертаючи черговий прапор «за феншуєм». Поруч з основним варіантом прикметника україномовний, з’явився альтернативний — українськомовний. Поява варіанта не залишилася непоміченою мовознавцями: Читати про маніяків реформи далі…

December 17, 2014

Апостроф у російських власних назвах

Filed under: Культура мови, Фонетика — maksymus @ 08:53

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Для української мови не характерне сполучення м’яких приголосних з наступним звуком а, у. Через те здавна існують певні проблеми при передачі запозичень, іншомовних власних і загальних назв, що містять -вя-, -мя-, -пя-, -вю-, -мю-, -пю- та под. Передавати їх з апострофом чи без? Дискусії навколо Мюнхен чи бюро ведуться давно. Мовна норма, виходячи з ідеї, що не варто примітизувати вимову, зрештою зупинилася на тому, що «в словах іншомовного походження відзначені приголосні вимовляються переважно як м’які» (ЕУМ, 2000, С. 485), тобто бюро, а не б’юро.

Але при передачі російських власних назв з м’якими приголосними, що не мають відповідних українських м’яких (пом’якшених) фонем, постала додаткова проблема. Це проблема спільного походження коренів назв. Загальні назви легко перекладаються пять-п’ять, але що робити з власними? Наприклад, треба якось передавати рос. прізвища Пятницкий, Водопьянов, географічні назви Вязники, Пятигорск тощо. «Український правопис» рекомендує у таких випадках писати з апострофом, виділяючи особливо випадки, коли я, ю означають сполучення м’якого (пом’якшеного) приголосного з а, у (див. УП, § 104, п. 11, § 109, п. 8). Рекомендація, як завжди, фіксує чинну норму, проте не пропонує практичної інструкції, як зрозуміти, коли виникає обставина особливого випадку. В довідниках з правопису ще в 60-і був запропонований надійний критерій: «коли певне російське прізвище має відповідник — загальну назву — в українській мові, апостроф ставиться». І не ставиться, коли такого відповідника немає.

Тож при передачі сполучення м’яких приголосних з наступним а, у, апостроф ставиться в тих випадках, коли для російської власної назви існує відповідна загальна назва з тим же коренем в українській мові: Водоп’янов (бо п’яний), В’яльцева (бо в’ялість), П’ятаков (бо п’ятак), П’ятницький (бо п’ятниця), Рум’янцев (бо рум’яний); В’язники (бо в’яз), П’ятигорськ (бо п’ять) та под., але без апострофа пишуться назви, що не мають такого відповідника: Бядуля, Бякін, Бялик, Пясецький, Рюмін; Вязьма, Вятка, Крюково, Кяхта, Рязань тощо.
 

June 24, 2014

Датчанин

 
Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

«Датчанин добре жеребцює». Іван Котляревський
«Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину». Тарас Шевченко
 
У назвах осіб за місцем проживання або національністю давній суфікс -анин/-чанин в останні десятиліття суттєво втратив свою продуктивність, у сучасній українській мові існує тенденція віддавати перевагу активнішому форманту -ець. У багатьох випадках з варіантами (луганець-луганчанин, дніпропетровець-дніпропетровчанин) завдяки шкільному пуризмові частіше можна почути полтавець, житомирець, ніж полтавчанин, житомирянин. Виняток, де суфікс -анин/-чанин тримається впевнено, становлять назви, утворені від основ, що закінчуються на -ць, -цьк/-ськ (вінничанин, лучанин, мінчанин) та нечисленні традиційні, які історично не мають варіантів з -ець (киянин, сумчанин, роменчанин). Cуфікс -чанин є похідним від -анин, виник завдяки морфологічному перерозкладу основи.

Читати запис далі…

November 28, 2013

Зараз — тепер

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Проблема відтінків значень прислівників зараз і тепер відома будь-кому, хто цікавиться культурою української мови. Та вживати ці синоніми правильно не проста нині задача. Як часто буває, коли ідеально сфантазована в літературних кабінетах семантика чомусь не хоче підтримуватися практикою, але при цьому порада якимось чином потрапила до навколомовної літератури, питання прислівників зі спільним значенням «в даний момент» перейшло до розряду шизофренічних. Навіть коли мовці вживають прислівники цілком коректно, у надійно підтверджених словниками значеннях, вони постійно ризикують одержати неждані поради щодо зараз і тепер. І в цій спільноті учасники не убезпечені від причепливої уваги недалеких співрозмовників, котрі наголошують на потребі чіткого розрізнення там, де його насправді не існує. Чому руйнується дискурс?…

November 20, 2013

А ти хто і ким ти є?

Filed under: Граматика, Культура мови — maksymus @ 07:38

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 

Кожен інтеліґент інколи має ставити
перед собою три питання: хто він такий?
з якого району? і чого такий борзий?

До тонкощів гарного стилю належить розрізнення предикативних називного та орудного відмінків: вона є начальник та вона є начальником; він є майстер та він є майстром. Від відмінка присудка виникають цікаві відтінки значень, що їх помітили і розібрали ще метри мовознавства: Потебня, Міклошич, Буслаєв. Існує тонка семантична диференціація. В загальних порадах з культури мови називний предикативний в іменному присудку означає ознаку сталу, що не зв’язана з певним моментом (вона є жінка), а орудний предикативний означає тимчасову, випадкову ознаку підмета (вона була учителем).

Якщо дивитися історично, то орудний предикативний (ким є? льотчиком, водієм) розвинувся з називного (хто є? людина, чоловік, жінка). На протязі століть форма орудного відмінка витискала називний предикативний з усіх позицій. Вже в XIX ст. дослідники помітили, що українська в цьому відношенні досі стояла осторонь польської та російської мов, що пішли далі в розвитку цього явища. Там орудний відмінок витісняв називний активніше, і стильове розрізнення ознак тимчасових, що стосуються певного моменту, і сталих було оформлене в граматичних порадах. А в українській ще зберігалися архаїчніші варіанти, тому в називному відмінку ще могли бути виражені як сталі, так і змінні ознаки, а в орудному переважно змінні.

Проте іншомовні впливи і власне поширення орудного предикативного способу на називний мали наслідком згладжування відмінностей. Навіть більше, нині вже цілком типовою стала практика передавати і змінні, і постійні ознаки тільки орудним відмінком у ролі присудка. Проте для гарного стилю граматичне розрізнення орудного і називного ще важливе.
 

January 5, 2013

Назви професій жінок в українській мові

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Почну з того, що цілком підтримую антисексистський пафос щойно переглянутої статті maryxmas «Лінгвістичні методи забезпечення гендерної рівності». Зокрема, тези про вираження досвіду людини через мовну картину світу, створювану українською мовою, про політичну коректність, про потребу зміни тих мовних засобів, які не відповідають праву особи на рівність, честь і гідність. Проте маю сумніви у правильності висновків, що поширення фемінітивів сприятиме розв’язанню поставлених проблем.

Нині в українській мові присутні два способи називання професій жінок. Перший, популярний в розмовному мовленні, полягає в утворенні жіночих назв професій за допомогою суфіксів -ка, -иця. Вибір суфікса звичайно відбувається за певними правилами. До чоловічих назв, що закінчуються на -ак, -ар, -ач, -ир, -ій, -іст, -тель, -ун для утворення жіночої назви додається -ка (учитель — учителька, аспірант — аспірантка), який історично є демінутивом. Суфікс -иця, -ниця замінює чоловічі -ик, -ець (монтажниця, сортувальниця). Існують також окремі жіночі суфікси -иня, -аха, -уха (княгиня, майстриня, пряха) та запозичені -еса, -іса, -іна (стюардеса, директриса, балерина). Загалом цей суфіксальний спосіб творення назв жіночих професій не має перешкод, поширений в живому спілкуванні, де в традиційному патріархальному дискурсі важливим є підкреслене розмежування жіночого і чоловічого. За винятком окремих слів, в яких відповідний суфікс змінює лексичне значення (друкар — друкарка, секретар — секретарка) та важких для вимови закінчень (драматург, педіатр, психіатр) його можна вважати універсальним і прагнути поширювати на ті назви, які раніше вживалися виключно в чоловічому граматичному роді (директорка, мовознавиця, металургиня тощо). Цей спосіб давно став нормою там, де розмежування суттєве, наприклад, в спортивній сфері, де є чоловічі і жіночі види спорту (чемпіонка, біатлоністка, шахістка).

Другий спосіб книжний, звичайний для офіційно-ділової, наукової мови, де увага приділяється професійним якостям, а родова диференціація несуттєва, навпаки, полягає в униканні жіночих суфіксів. Тут іменники жіночого роду на означення професій вживаються рідше. А нормативним є спосіб роду займенників та дієслівних закінчень (вона хірург, вона прем’єр-міністр, вона мовознавець; головлікар оглядала, драматург творила). Цей спосіб підтримується традиційним сприйняттям жіночих суфіксів як таких, що мають занижений відтінок. Також він у стилі західноєвропейських способів іменування професій, де напрям мовних змін для уникання сексистської мови полягає в знаходженні нейтральних мовних засобів, зокрема, це відмова від традиційних фемінітивів (-esse, -ette, -trix, -enne).

Щоб не повторювати відомі речі про ці два протилежні способи, пропоную переглянути давні статті:
  Л. Недбайло «Утворення іменників жіночого роду — назв за професією»
  Л. Масенко «Назви професій і звань у сполученні з жіночими прізвищами»

Питання для обговорення полягає в тому, якому із способів варто віддавати перевагу в сучасній українській для ґендерно-нейтральної мови. Поширенню жіночих суфіксів, тобто підкресленню статі в назвах професій, чи навпаки, відмові від них, згладжуванню граматичних відмінностей?

lj-poll-1888649 http://www.livejournal.com/poll/?id=1888649

 
 
Додаток: Дві причини не вживати фемінітиви, Розлогі додатки.
 

 
—————— Веб-дослідження ——————

——————————————————————

 
 

November 6, 2012

Сміл(ив)ість

Filed under: Культура мови, Словотвір — maksymus @ 01:05

Автор irengloria. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Здається, з двох форм – смілість і сміливість – сучасні мовці явно надають перевагу другій. Іноді перша навіть розглядається як вияв суржика. Однак у словниках фіксується і смілість (а також смілий, сміло), причому з прикладів складається враження, що ця форма давніша. Чому з’явився суфікс -ив, і які перспективи смілості та похідних? (За моїми спостереженнями, сміло, сміліш викликають найменше несприйняття, смілий сприймається прохолодніше, а смілості уникають найбільше, однак це суто суб’єктивне враження).

Older Posts »