Не щадіть себе

 
Напружений місяць видався. Хоча нічого особливого, якщо порівнювати з попереднім роком. Додалася тільки відкрита війна з УПА, Українською Паперовою Армією. Так іронічно офіцери називають вимоги та розпорядження заповнювати безкінечні папірці, книги, журнали.

За цей час мій дивізіон розформували (дивним рішенням розформовували просто на першій лінії, не знімаючи бойового розпорядження до останнього), особовий склад поперекидали в різні підрозділи бригади, залежно від навичок та поведінки. «Найгірших», аватарів, зальотчиків, хворобливих постаралися віддати взагалі в інші бригади. На щастя, не я мав вибирати. Бо хоча процедура звучить абсолютно раціонально, — від якостей особового складу підрозділу залежить життя всіх у ньому, — вона зрештою призвела в нашому випадку до безжального викидання хлопців з артилерійського підрозділу в піхоту. Я раніше дещо пишався тим, що серед моїх підлеглих ні в кого не було жодної подряпини, а тут усього за тиждень прийшли повідомлення про втрати. Комусь нагорі було все одно, що підготовка бійців в артилерії інша, ніж у піхотинця, навіть якщо вони не входили у вогневі розрахунки, і їх відправили просто в окопи з іншою тактикою та завданнями. Перекидання «гірших» наших туди, де вони стали ще гіршими через ненавченість чи особливості характеру, виглядає чиєюсь ганебною недбалістю.

Цікаво було побачити на прощання як штабні, котрих не бачив місяцями, козиряють новими званнями та перераховують нагороди. Якимось чином там зметикували, що реформування відкриває нагоду перестрибнути через формальні обмеження вислуги та посад. Уміють жити…

Тим не менш, мені вдалося взяти з собою в новий дивізіон своїх найкращих. Нова область, нові рубежі, нові завдання, нове озброєння. Але тут також напередодні наступу іде процес переформування, тож війна з паперовою армією не припиняється.

* * *

Побажання «берегти себе» мені завжди видавалося неправильним. Списував це відчуття неправильності на свою посадову відповідальність. Моя ж турбота не себе вберегти, але, виконавши завдання, вберегти підлеглих. Берегти себе можна просто залишаючись удома. Війна це щось прямо протилежне інстинкту самозбереження, вимагає вміти не щадити себе. Відчутну фальшивість побажання найкраще передав радянський поет Булат Окуджава, знайшовши геніальні рядки в пісні-прощанні: «Ні, не ховайтесь ви, будьте високими, Не шкодуйте ні куль, ні гранат. І себе не щадіть ви, і все ж таки Постарайтесь вернутись назад». Оце побажання старатися повернутися, нещадно до себе подолавши самозбереження, перебуває в іншій площині. У зрозумілій тут без перекладу площині.
 

Цінуйте свободу

 
Повертаюся на фронт. Написав, і не можу збагнути, чому так важко було вжити слово фронт. Весь попередній довоєнний мовний досвід кричить про те, що це має бути щось призабуте з архаїчного лексикону, щось на кшталт обладунків, мечів, кінноти. Фронти ж це якісь далекі світові війни, це коли на тисячі кілометрів зіткнулися реґулярні армії з танками, артилерією та окопами… Тут я зупиняюся, бо нині ж усе саме так і є. Цілий рік ми живемо наче в безкінечно повторюваному сні якогось історичного реконструктора. Тож повертаюся на справжнісінький фронт нашої відкладеної війни за незалежність.

Співслужбовці цієї тилової частини запитали на прощання, самі не розуміючи що: «Радий, що їдеш?» Мене аж пересмикнуло. Так, звісно, мені доволі радісно, що кудись рухаюся, що після несподіваної перерви нарешті знову виконуватиму те, що вмію найкраще, що ніхто краще за мене не зможе зробити. Це приємне відчуття задоволеного почуття обов’язку. Але ж я там уже був, і не маю райдужних ілюзій, куди повертаюся.

Їду тому, що повинен їхати, тому що найбільшою цінністю вважаю свободу. Ціную свободу настільки, що, вдягнувши форму, віддав в її ім’я свою власну.
 

Свято нещирості

 
Вдруге чи втретє зустрічаю 8 березня в формі, спостергаючи з особливої точки, і котрий раз дивуюся стійкості цього сексистського релікта сітки радянських свят. Спробам згори переосмислити закладені в дату смисли опирається звичайний консерватизм повторюваних з року в рік принизливих для всіх учасників ритуалів, порожніх слів, побутових практик. І поки не буде рішучої відмови або влучної заміни, інерція зберігатиме і дату, і нарослі на ній комеморативні практики.

Відзначання березневого свята в тиловому підрозділі добре прочищає оптику спостереження. Тут святкове шикування, урочиста промова гучномовного командира про те, які хороші жінки помічниці у війні та обороні, списана замполітом з методички брежнєвських часів, роздача суто жіночих нагород і грамот. Дивовижну нещирість самої ситуації підкреслює те, що абсолютно всі присутні на шикуванні жінки — військові професіонали, фахові військовослужбовці та працівники ЗСУ, контрактники з вислугою, котрі обрали службу з власного покликання. Тоді як переважна більшість місцевих чоловіків у святковому строю, від імені яких відбувається привітання, це ненавчені непрофесійні мобіки, котрих призвали у військо за законом, що накладає окремо на чоловічу стать кабальний обов’язок служити, незалежно від особистого бажання чи вміння. Нещира гра всіх учасників механічно повторює звичайні в суспільстві ритуали зверхності й підпорядкування, явно недоречні тут.

Напевно, коли пильніше придивитися до загальних практик відзначання, деконструкція проситиметься сама собою. Переформатування явно не вдається.
 

Особливі жінки

 
Коли трохи оправився від шоку, коли різкий стрибок з посадок на асфальт уже перестав болісно відчуватися щохвилинним прислухуванням до прильотів, звернув увагу на жінок… Ні, не так. Одного разу у вагоні метрополітену я чомусь відмітив навпроти ряд симпатичних важких чорних берцеподібних черевиків невеликих розмірів на тендітних жіночих ніжках. Авжеж, мода влучна: таке похідне взуття практичне й чудово відповідає теперішній тривожній ситуації. А потім, коли до наступної станції вже придумав цілу теорію відповідності моди практичним потребам та навіть пригадав класичний монолог персонажа Меріл Стріп про моду, для порівняння вирішив поглянути, що тепер носять чоловіки. Тільки тут побачив величезного слона у вагоні, усвідомив наявний ґендерний дисбаланс у міському транспорті. Кількість чоловіків зменшилася десь на чверть — доволі відчутне зникнення. Наші досі дискримінуючі чоловічу стать закони акуратно прибрали мужчин із міст.

Відпочинок у Києві

 
Психологічно я абсолютно врівноважений. І це не моє особисте припущення: коли влітку дивізіон в обов’язковому порядку прогнали через психологічні тести, я виявився за результатами найстійкіший серед офіцерів. Не скаржуся і на фізичний стан. Без проблем подолав триденний сімдесятикілометровий марш-кидок у броніку, хоча зі мною до фінішу дійшло менше чверті особового складу.

Триста тридцять три!

 
Досі не можу позбутися дивного почуття нереальності того, до відбувається навколо. Навіщо? Навіщо зруйновано життя мільйонів людей? Чому? Чому число 333 для мене це не просто три однакові цифри, а різка команда для залпу батареї? Скільки? Як довго це все ще триватиме?

Серед моїх інколи ширяться неймовірні переконання про найближчу будучину, що виростають з чуток і плекаються вірою в дива. То раптом у вересні всі вирішили, що от-от буде ротація. Обставина, що казарма для нас ще не починала будуватися, нікого не збивала з істинної віри. Потім хвилями пішла авторитетна чутка, що нам уже дають надсучасні гармати з надточним боєкомплектом, — мрія, котра остаточно не згасає ніколи. Місяць тому всі були переконані, що в лютому всіх разом демобілізують, адже виповниться календарний рік. Тим не менш, з графіка відпусток, розписаного до травня, викреслюватися не спішать. Підкріплюється вона мнінням, що дивізіон скоро розформують. Усі ці мрії про скоре повернення світу навколо до норми сходить до того ж своєрідного відчуття химерності всього навколишнього. Наче все несправжнє. І наче час зупинився, ніяк не стосується ліку днів.

Як можуть водночас, в одній часовій площині існувати такі різні світи, де відраховується третя сотня днів війни та, скажімо, третя сотня «днів дівоцтва» Ділана Малвені? Не вкладається в голові, додаючи нереалістичності.

У примарності зимових сутінків стає наче емоційно зрозумілим почуття Декарта, що біля баварської пічки теж на війні у «дивовижному відкритті» трьох сновидінь розпочав справжній відлік раціональності Нового часу… Котрий нами зараз зупиняється остаточно. Відлік триста тридцять три — це відлік зовсім іншого, ще неясно якого часу.
 

Різдвяна ретроспектива

 
Дещо уповільнений темп бойових дій в останні тижні дозволив мені відлежатися й відіспатися за рік. Останній великий обстріл нашого розташування стався аж 30 грудня, після чого рідко чуємо канонаду. Зараз більше турбує тотальне насування паперової армії — дзвіночок, що в далеких штабах теж з’явилося забагато вільного часу.

Це час пригадати минулий рік, провали та перемоги. Особливі теми, що ними хотілося б поділитися, переосмислити на папері.

Не раз у медіа спливає відоме категоричне твердження «В окопах не буває атеїстів!», що в загальному випадку абстрактного розмірковування є закидом проти окопів, а не проти атеїстів. Так чи бувають в окопах атеїсти? — Бувають, — коротка однозначна відповідь. Тут всі світогляди трапляються рівно в тих же пропорціях, що й у суспільстві загалом. На розподіл впливає хіба що територіальне походження, соціальний статус, освіта, вік. Більше того, в окопах буйно розквітають всілякі забобони, що є свідченням насправді слабкої релігійної віри. Є слова, яких не можна вимовляти напряму, є певні непрощенні дії. Забобони інколи настільки застилають розум слабких людей, що ускладнюється виконання завдань, що убезпечили б їх од реальних загроз.

Коли навесні розташовувалися якийсь час у школі під Яворовом, дивувався тому, що просто в навчальному корпусі є своя капличка, перероблена з Ленінської кімнати. Про секуляризм забуто. Натомість у школі в селі на Степовій Україні аналогічна кімната була обвішана навчальними матеріалами, таблицями англійської граматики, зокрема. І кому ж, зрештою, бог допомагатиме більше? Напевно тому, хто сам собі допомагає.

Страшенну небезпеку становить традиційна культура пиття. Спиртне кілька разів ставило підрозділ під небезпеку. Тим не менш, аватари невикорінювані. Намагаємося позбуватися їх при першій же можливості.

Як і минулого разу, для мене у війську стала випробуванням постійна відсутність усамітнення при вимушеній самотності. Перші місяці пощастило, що в підрозділ потрапили кілька офіцерів загального високого культурного рівня, з котрими можна було обмінятися жартами, бути на одній хвилі. На жаль, дотепер вони при переформатуваннях або переведені в інші підрозділи, або демобілізувалися. Сумно постійно дивитися на беззмістовні розмови, що не піднімаються вище пояса. З минулого досвіду служби навчився вже і з цієї ситуації одержувати задоволення, не упускаючи можливість пожартувати і посміятися, ба навіть познущатися, незрозуміло для адресата. Але це задоволення хіба що гербертуеллсівського короля в його країні сліпих.

Мені важко дивитися загальні новини, де тотально відсутня аналітика та сумнів. Пояснюю це тим, що наче еміґрант вивіз у лютому з собою певний зліпок інформпростору з його політичними розкладами. За цей же час там усе змінилося, змінилися канали інформування, переставилися акценти, були переоцінені політичні фіґури та говорячі голови тощо. Розкіш раціонального мислення, схоже, стала недоступною, коли суспільство перебуває під постійною загрозою існуванню. Наче передбачаючи, переклав колись оповідання Бестера з дотичною провідною думкою, що на війні за цінності не варто б ці цінності втрачати.

Хотів би посваритися за принца Чарльза, котрий мав би за високою культурою класичної української мови стати королем Карлом III. Але загальне падіння освіченості в упор не помічає у колишньому принці королівське достоїнство, продовжуючи іменувати його по-мирському.

Дієприкметник наступаючий все активніше виганяють з мови, замінюючи його неоковирним прийшлим прийдешнім, що загалом має інше значення. У цій заміні наче на розрізаній руці термінатора проявляються шарніри, на котрих тримаються позамовні втручання.

Дратують дитячі вправи з орфографією, коли небезпеку ворога применшують розміром літер, або з лексикологією, коли назва росіян виглядає як орки чи підори. Ні-ні, ця війна йде не тільки з поганими росіянами.

У ніч на Різдво погода у нас різко змінилася. За один день з плюсової до мінус п’ятнадцяти — кошмар соба. Земля за пару днів промерзне, стане придатною для пересування техніки. Значить, знову повернеться робота…
 

Рік незгасимої надії

 
Діаріуш я на війні не вів. Та й узагалі не заходив у соцмережі. На те можна знайти безліч причин: заборона командування, відсутність зв’язку, брак часу… За великим рахунком, просто не мав бажання для когось щось писати. Для писання треба мати певну відстань думки, але ж так важко докладати надмірних зусиль, щоб організувати залученому таку розкіш у польових умовах.

Одягнувши в лютому стару форму, стоптані берці, з рюкзаком за плечима вийшов за двері й переступив наче якусь невидиму межу, що щільним туманом відокремила мене від усього старого світу, куди вже не повернуся.

Транспорт перестав ходити. Діставався до свого військкомату останнім поїздом метро; з порожніми вулицями, обложене ворогом Місто наче прощалося зі мною. Люди переховувалися на підземних станціях, рухалися колонами біженців. Забрав з собою цей вражаючий контраст сонячного, майже весняного дня і смертельної небезпеки для пораненої країни.

У військкоматі особливо не перебирав. Довелося просидіти півдня, щоб відправили з першою ж командою. (Напередодні сходив подивитися на тероборону, але з хаосу в центрі набору зрозумів, що треба повертатися в рідні ЗСУ. Як же мені не хотілося вдягати форму!) На мій військкомат уночі був здійснений напад, неподалік підірвали міст, а поки ждав своєї черги, спіймали когось, хто підсвічував будівлю з сусідньої висотки. Настрій відповідний — зараз вирішується все.

Проте моя війна тільки починалася. Як офіцер-артилерист я потрапив у дивізіон, що щойно формувався, і був несподівано заскочений тим, що взагалі виявився єдиним офіцером з артилерійською освітою. (Не щось унікальне, те ж часто спостерігав у суміжників.) Це означало, що бойова підготовка всіх розрахунків на мені. З головою поринув у роботу, навчаючи групу за групою.

Зібрані й укомплектовані, повинні були вже виїжджати, коли в казарму прилетіла ракета… Майже всі встигли вискочити. Кілька днів на березневому морозі, в чому були, переміщення в нові казарми. Знову переформування дивізіону. Тут почалося те, що завжди трапляється в перший місяць з призовниками, — повальна хвороба. Цього разу ковід, на який уже ніхто не зважав, лікуючись додатковою цибулиною на сніданок. Тільки мали привід для грубих жартів, коли хтось втрачав нюх. Більшого практичного підтвердження світового авторитарного безумства попередніх років годі шукати.

Наступні переїзди, розрахунки, бусоль, гармати, навчання, бойова робота. Літо провів у лісопосадках Дніпропетровщини. Нарешті Херсонська область, степ, кургани. (Це була вже осінь, коли вперше поїв не жижу з казанка, а щось приготовлене стаціонарно. Місцева адміністрація підгодовувала тероборонівців, і наш підрозділ теж до них підсів. На тиждень…) Після звільнення Херсона нове призначення — Слобожанщина, чарівні Сковородинські місця. З однієї магнітної аномалії батарея потрапила в другу. Ніколи не думав, що місцевість тут настільки гориста.

Закінчується рік. Рік, що починався з невіри та розчарування, завершується незгасимою надією. Ба підтвердженою впевненістю в тому, що українці завжди про себе знають, — нас не зламати.
 
 

Куди дійдуть

 
Влітку 2015-го, коли вперше вийшов на закупівлі в селище біля Яворівського полігону, де тоді проходив перепідготовку, розговорився «за життя» з п’яненьким місцевим мешканцем. На моє здивування, виявилося, що присутність і активізація військової частини селян зовсім не тішить. Пізніше дізнався, що місцеві мали якісь свої плани на військові гектари; за кілька років до того перекривали дорогу під приводом, що сусідня частина розносить захворювання. І всі ці своєкорисливі плани, очевидно, були віднесені вітром через початок війни, відповідно, через необхідну активізацію навчань. На швидко відновленому полігоні почали стріляти, греміти, перестали пускати випасати худобу, — селянам стало зрозуміло, що протестувати вже не випадає. Але незадоволення залишилося.

Дещо про власні страхи

 
Що ж, чергова хвиля пандемії в Україні, схоже, повернула на спад. За зменшенням захворюваності за тиждень-другий неодмінно слідуватиме зменшення госпіталізацій та рівня смертності. Якщо перебіг справді сезонний, то проходження наступного максимуму слід передбачати аж у квітні. Князю слава, а дружині амінь.

Тепер уважно спостерігаємо за Німеччиною, що з кінця жовтня у світовій жовтій пресі стала рекламним символом успішної вакцинації, і наче той славнозвісний Моршин негайно провалила покладені на неї вітринні сподівання, коли сезон пандемії зрештою прийшов і туди. Наражаючись на прозорі історичні порівняння, німецька влада пробує посилити тиск за допомогою розділення суспільства. Impfen macht frei. Це страшно, коли країна перетворюється на анатомічний театр.