Діаріуш або тиск слова

January 26, 2018

Сила реклами

Filed under: Життя, Розваги — maksymus @ 19:02

 
Кожної середи на проспекті Соборності (влучно перейменованому колишньому проспекті Возз’єднання) збирається великий виїздний ринок, що з Дарницької площі розтягується майже до залізничного переїзду. На ньому продають овочі, фрукти, м’ясо та всіляку іншу сільгосппродукцію з усієї країни. Постійно купую на цьому ринку тваріг на розвіс, що завжди смакує краще за розпакований магазиновий. Єдиний недолік такої купівлі — неусталений смак навіть одного виробництва. Тому взяв за звичку купувати потрібну мені кількість у двох різних точках, зазвичай за однаковою ціною. Обов’язково вийде один смачніший.

І от цього разу продавщиця, рекламуючи товар, зауважила, що тваріг цього разу дуже смачний, бо в них тепер нова технолог, яка ставиться до роботи відповідальніше. Авжеж, відповів, кадри вирішують усе. Я навіть подумки посміхнувся, що сердитий пенсіонер у черзі поруч цитату не розпізнав. Але тепер цілий тиждень не можу викинути з голови, що от у цього продукту щось особливе, на відміну від проданого мовчки другого.

Два пакунки цього разу виявилися абсолютно однакові на смак, однакової ціни, але до одного з них додано рекламу. І все, продукт оцінюється вже по-іншому. Така сила.
 

Advertisements

June 3, 2017

Нічна пожежа поруч

Filed under: Життя, Київ — maksymus @ 05:30

 
У сусідньому будинку на Проспекті миру сьогодні вночі згоріла квартира на третьому поверсі.

Зачитавшись допізна, ще не спав. Почувши близько першої ночі якийсь гуркіт, спершу вирішив, що це звична робота сміттєвозів, але звуки не припинялися, ставали все більш незвичними. За вікном у той час відбувалося майже кіношне дійство.

На темному будинку яскравий бордово-палаючий прямокутник вікна хрущовки. Пожежники вправно, протягом якихось хвилин, розгорнули пожежні засоби, підсунули драбину й почали штурм. За секунду, дивовижно злагоджено, зсередини і з боку вікна вогонь було потушено. Миттю з уже чорного отвору на вулицю викинули тліючі штори та якийсь зіпсований вогнем мотлох, що досі лежить унизу на асфальті страшною купою. Ще годину вже згорнуті в похідний порядок розрахунки пожежників нікуди не рухалися, мабуть, для контролю. Постраждалих не бачив, сподіваюся, обійшлося без жертв.

Будьмо обачні з відкритим вогнем!
 

May 25, 2017

Наш сучасник Вадим Бойко

 
Найстрашнішим і найнезбагненнішим досвідом XX сторіччя, без сумніву, є досвід масового винищення людей тоталітарними режимами. Мільйони й мільйони пройшли через табори смерті, мільйони були знищені, мільйони були сучасниками й співучасниками. Саме раціональне упорядкування конвеєрів знищення безособовими державами ставить під величезний сумнів підстави нашої раціональності. Своєю незрозумілістю і жахливістю ця відносно недавня історія відштовхує і притягує водночас. Тож не дивно, що одним з найперекладеніших українських авторів усіх часів став безпосередній очевидець, дивом виживший в’язень нацистських концтаборів — Вадим Бойко. Його книги «Слово після страти» і «Якщо на землі є пекло» були колись справжніми міжнародними бестселерами, сказати по-сучасному.

Один раз я перетнувся з Вадимом Яковичем на початку 80-х, коли він жив поруч на Мінському масиві. Він тоді показав школяреві вибитий на руці концтабірний номер, розповів свою непересічну історію, подарував дорогоцінний примірник однієї повісті, що його потім зачитав до літери, до останньої коми. Мало який твір був читаний і перечитуваний мною стільки разів.

Мати своїми сучасниками людей такого масштабу вже диво, зустріти їх і один раз просто неймовірно. Вони завжди здаються класиками з вічності, недосяжними для звичайних обивателів. Аж от виявляється, що Вадим Бойко досі наш сучасник. Йому тепер понад 90 років, і чи не кожен день увечері письменник сидить у скверику на вулиці Стрілецькій у Києві, розпродає власну бібліотеку, переповідає тим, хто хоче почути, свою історію.

Учорашній запис у Фейсбуку Ольги Усачової, закритий зараз, спонукав мене відвідати його сьогодні вдруге. Навколо валізи з книжками вже зібралася групка людей, допомагати грошима, підписувати книги, знайомити з автором дітей. Життя свідка, що вижив, очевидця і тепер є прикладом і загадкою. Звісно, ту першу зустріч, що справила на мене колись величезне враження, він і не міг пригадати. З довгою сідою бородою, недочуваючий, тільки пронизливі очі людини, що була і є на межі людського досвіду, не змінилися.
 

November 3, 2016

До Дня ракетних військ і артилерії

Filed under: Життя, Спогади — maksymus @ 21:14

 
Маючи кілька спеціальностей, ніколи по-справжньому не розумієш своєї головної належності. А втім, для військового командування значення має тільки остання офіційно набута ВОС. Для мене такою стала наземна артилерія, хоча власне РВіА мав можливість віддати не більше третини своєї служби, ба навіть не найпродуктивнішу третину.


Постріл 122-мм самохідки уночі.

Переглядаючи фотографії зі стрільб, глядачі інколи запитують: «А де ти стріляєш?» Маючи на увазі, щось картинно натискаєш чи смикаєш, як ті вправні солдатики на фото. І дуже важко пояснити, що, власне, стріляє не той, хто натискає. На фото вище момент пострілу з самохідної гаубиці, як він виглядає вночі з погляду командира.
 

November 2, 2016

Сезон 8. Дембель

Filed under: Життя — maksymus @ 07:00

 
Попередня частина

15 вересня 2016 року 21:21
Сьогодні на лічильнику 33 тис. кроків, відвідано черговий набір кабінетів. Відчерговано черговий наряд, уже збився з підрахунку який, але з суботи майже кожен день. Співробітники по-доброму дражнять: «Що, капітан, коли на дембель?» (Підвищувати звання на ранґ тут у деяких випадках вважається хорошим жартом і доброю прикметою. Так, цілком без навантаження, підполковника скоріше назвуть полковником, молодшого лейтенанта лейтенантом. Але майора називатимуть підполковником чи лейтенанта капітаном тільки в певному контексті й з якоюсь підкресленою інтонацією. Інколи в неформальному спілкуванні старшого лейтенанта можуть назвати «полковник», або «маленький полковник», по розташуванню зірок меншого розміру.) «Невже, я вам уже так набрид, що не можете дочекатися мене здихатися?» — банально віджартовуюсь я, і всі задоволені розмовою.

Військове містечко останнім часом переповнене людьми, переїхав сержантський коледж і окремі факультети. Найскладніші перші тижні вересня позаду, потроху усталюється ритм навколо. Гасають навколо курсанти, хлопці й дівчата, шуршать по господарству строковики, котрим уже теж пора на дембель, не втомлюється робити перекури начальство коледжу, яке на правах пріоритетного напряму для Академії окупувало частину будівлі нашого центру.

У мене починається синдром в’язня, наче в того Реда, персонажа «Втечі з Шоушенка». Вже настільки вжився, що думка про звільнення викликає неспокій. Восьмий сезон.

Закінчення сьомого сезону

Filed under: Життя — maksymus @ 06:59

 
Попередня частина

27 серпня 2016 року 09:12
Сумно дивитися на випиваючих людей, спостерігати, як з кожним ковтком вони втрачають якусь непомітно малу частку розсудку. І ще раз, і ще… От і момент, коли вже несила зупинитися. Аж поки геть злітають рештки особистості, і бачиш перед собою ходячого мерця з випадковою реакцією на оточення. Закінчення сьомого сезону.

Продовження сьомого сезону

Filed under: Життя — maksymus @ 06:58

 
Попередня частина

15 серпня 2016 року 08:42
Кожна установа має свій тон. Кількох хвилин, увійшовши у двері, вистачає, щоби вловити настрій установи, її ритм, колір, запах. Тон ніколи не буває випадковий, він виростає разом з установою, через покоління передається новим співробітникам. Колись Літлвуд проникливо зауважив тон Кембріджа: вдаване аристократичне непереймання нічим учених, які за такою маскою легкості ховають наполегливу безперервну працю й хижацьку увагу до наукових досягнень колеґ. Проте в Академії за байдужістю нема нічого. Тільки питання виділення державного житла здатне пробудити якісь жваві емоції офіцера й «насипання в кратер» спонукатиме до дії. Продовження сьомого сезону.

Сезон 7. Додаткові місяці

Filed under: Життя — maksymus @ 06:57

 
Попередня частина

18 липня 2016 року 16:16. Рік минув
Уф, цілий рік у війську. Ще якісь лічені місяці до наказу й додому.

Сьомий сезон.

Закінчення шостого сезону

Filed under: Життя — maksymus @ 06:55

 
Попередня частина

29 червня 2016 року 20:17
Занехаяв кілька тижнів тому алергічний насморк, збиваючи симптоми Назолом та Отривіном. Тепер варто тільки сісти чи прилягти на кілька хвилин, міцно закладає ніс. Єдине рятує, що сидіти, а тим більше лежати немає часу. Сусід, котрого другий тиждень смикають з полігона на полігон, почав скаржитися, що змушений і на відпочинку вислуховувати нічний джаз. Нічого не поробиш, тримаю ніс по вітру… Закінчення шостого сезону.

Сезон 6. Науковий центр не відпускає

Filed under: Життя — maksymus @ 06:53

 
Попередня частина

17 травня 2016 року 20:45
Викликáли у відділ кадрів, знову проробляли на предмет контракту. Все зазивання було цікаве й красиве, поки не завели фальшиву катеринку з піснею про те, як важко офіцерам на курсах перепідготовки, і як добре мені нічого не робити в науковому центрі, як весело прогулюватися кожен день. Зрозумів, що тут мають на мене якісь свої розрахунки, про які нічого не знає теперішній начальник Х., котрий, щойно повернувшись з відрядження, теж першим ділом випитує про контракт. Намагаються спіймати на незнанні обставин, вмовляючи підписати, а про посаду поговорять згодом, виносячи за дужки. Авжеж! Коли мої сержанти підписували, оговорювали не тільки здобуте офіцерське звання, а й посаду, з прийняттям якої контракт вступав у силу. Мені ж знову пропонують заплющувати очі на важливі деталі. Поки вдалося на три тижні відтягнути наступну розмову.

Шостий сезон.

Older Posts »